Екс-голова пресс-служби Міністерства оборони Оксана Гаврилюк
112.ua
 Ви вже повністю звільнилися і передали повноваження?

Процес звільнення вже закінчився, повноваження я вже передала, тобто я вже не в штаті. Але мушу сказати, що частинка мене назавжди залишиться з армією. Тому й у подальшій своїй кар'єрі я буду на це зважати. 

Чому ви пішли? Це, звісно, пов’язують зі скандалом довкола нагородження журналістки Насті Станко. І дуже багато всілякого є в Інтернеті. А насправді?

(Анастасія Станко - журналістка Громадського. Її нагородження міністром оборони за роботу в зоні АТО викликало обурення у соцмережах. Деякі волонтери закликали забрати у Станко нагороду, а Гаврилюк звільнити з посади, оскільки саме вона визначала списки журналістів, представлених до нагороди. - Ред.).

Насправді причина банальна: захотілось професійного зростання і розвитку. Жодного стосунку ситуація зі Станко до мого звільнення не має, я не вважаю це скандалом. Це робочі моменти, і за час моєї служби в Збройних силах була не одна така ситуація, тому якщо кожен раз так емоційно підходити до цього і кожен раз звільнятись, то не вистачить, напевно, і життя на це.

Пропрацювала я 2,5 роки. Вважаю, що на сьогодні вдалося багато чого і треба рухатись далі, робити те, чого, на жаль, в стінах Міністерства оборони в статусі начальника Управління комунікацій і преси я не можу. Не можу з огляду на багато об'єктивних і суб'єктивних причин. Потрібно виходити за рамки статусу і штампів, задіювати якихось людей ззовні, можливо, якесь фінансування ззовні, нові зовнішні управлінські моделі. Крім того, ми запустили роботу таким чином, що вона й надалі може виконуватись в автоматичному режимі, незважаючи на персоналії. Зараз наше управління – це як добре злагоджений механізм, годинник, в якому головне налаштування. От ми ці налаштування запустили, і воно працює. А буде там Гаврилюк чи хтось інший – механізм складно поламати. Тому я прийняла рішення, що механізм, який я запустила, в принципі може працювати зараз і без мене.

Чи відомо, до кого перейдуть ваші повноваження?

Так, вже призначено начальника управління – це колишній помічник міністра, сьогодні вже начальник Управління, це Олексій Чорнобай.

Ви сказали, що навіть на посаді начальника Управління, навіть маючи такі інструменти все одно неможливо реалізувати те, що ви хочете. Недостатньо інструментів - чому? Це бюрократія, недостатнє фінансування чи що?

Під час запуску першочергових проектів я зрозуміла, що не вистачає системної, якісної координації волонтерських, громадських організацій, студій продакшн, державних органів, координації між собою у виконанні певних серйозних завдань і проектів. Ми говорили ще рік тому, що потрібно створити певний центр. Центр, який став би початковим етапом співпраці між різними формалізованими та неформалізованими організаціями, які стосуються військової тематики. І тут статус, прив'язка до Міноборони радше заважали б, аніж допомагали.

Не жалкуєте, що все склалося саме так, зокрема про нагородження?

Ні, не жалкую. Обираючи тих, кого ми хотіли нагородити до Дня журналіста, я робила це за принципом, хто найбільше там, хто найбільше висвітлює війну, хто їздить на фронт - і Настя Станко була однією з них. Можливо, до Насті Станко у багатьох є якісь свої власні питання щодо її форми роботи, журналістських стандартів, висловлювань і так далі, але те, що вона ефективно працювала на фронті, зокрема упродовж останнього року, ніхто проти того нічого не скаже. Тому я одразу сказала, що це було моє власне рішення, і я її подавала до нагородження, і назвала свою причину. Ну а решту думок ви чули і читали.

На якому етапі про це дізнався міністр, і якою була його реакція?

Я думаю, він дізнався вже на етапі скандалу в інтернеті і в соціальних мережах. У нас була розмова. Я йому пояснила свої причини. Деталі не буду вам розповідати. Ми з ним поговорили, зробили висновки, дійшли порозуміння. Якщо вас цікавить, як ми з ним розстались, то ми з ним розстались прекрасно. 

Не просив лишитися? Чи, можливо, не особисто міністр, а просто високі чини міністерства?

Ви знаєте, я не скажу, що моє рішення було звичним. Воно здивувало всіх, якщо чесно. І для тих військових, хто служить вже впродовж десятків років, для них самостійно піти з армії – це щось взагалі неможливе і неймовірне. Якщо чесно, то мене мало хто зрозумів в плані мого бажання професійного зростання і руху далі. Тобто у них вважається, що поки тебе не женуть, то ти нікуди не йдеш, а тим більше з посади начальника управління, тобто всі були здивовані. Зрозуміло, що дехто не зрозумів, дехто думав, що я вимушено йду, і пропонував мені посади в Генеральному штабі та і в інших органах виконавчої влади.

Екс-глава пресс-служби Міністерства оборони Оксана Гаврилюк
112.ua

Що було найважчим на посаді з огляду подачі інформації? Як ви працювали з інформацією щодо проблем в армії? Чи проводили роботу з прес-офіцерами щодо того, що можна говорити, а що ні?

Я пам'ятаю перші місяці, коли я прийшла з Міністерства внутрішніх справ. Ще до Майдану ми там трохи вчилися, як працювати в таких умовах. Коли ми прийшли в армію – в армії вони звикли спокійно собі там нікуди не бігти, спокійно працювати, були такою закритою структурою, а попит на інформацію був страшенний. Треба було якось донести до керівництва, до командирів те, що насправді нам як військовим вигідно подавати правдиву і правильну інформацію. Так, є певна закрита інформація, але ніхто нас не зобов'язує її говорити. Але ми можемо говорити те, що ми можемо сказати. Ми проводили багато тренінгів як для командирів, так і для прес-офіцерів. Ми пояснювали, що важливо інформаційну складову, інформування взяти в свої руки і насправді давати інформацію правдиву, але в тому ключі, в якому нам потрібно.

Були випадки, коли журналісти намагалися зняти заборонені об'єкти чи коли журналіст у своїй статті виклав повністю наступ підрозділу, були випадки, коли знімали позиції. Як міністерство може реагувати на такі інциденти? Якою може бути відповідальність журналістів за це, і чи має вона бути взагалі?

Насправді механізми є. Якщо ми говоримо про роботу в районі проведення АТО, то це однозначно наше звернення до СБУ щодо позбавлення акредитації журналіста. Усіх рівнів, абсолютно. І я думаю, що це досить серйозне покарання для того, хто хоче працювати на війні, правильно? Якщо це стосується мирної території, ми можемо подати в суд на телеканал або редакцію, де працює журналіст, і позбавити як загалом телеканал, так і редакцію газети, акредитації, вирішити, допускати чи не допускати їх до роботи на військових об’єктах. Але це вже в судовому порядку, це буде адмінстягнення. Інше питання, що всі ми помиляємося, і якщо це не спеціально, не так, як, припустимо, з дроном, пам'ятаєте, що над Васильковим, коли телеканал знімав нафтобазу, яка горіла до того, а виявилося, що вони знімали військову частину Повітряних Сил. Тобто вони розуміли, що їхній дрон літає над частиною. Тоді приїхали представники Служби безпеки, тоді приїхала поліція, їх затримали. Тут які питання можуть бути? Інше питання, що коли, не розібравшись, журналісти припустилися якоїсь помилки. Тоді ми можемо йти на контакт і вирішувати це у робочому порядку.

Це дуже тонка межа, і Міністерство можна звинуватити у цензурі.

Знову ж таки, грань справді складна, тому що є певний порядок і тут, напевно, закон на нашому боці, тому що є заборона знімати у військовій частині. Ну я думаю, що тут телеканал має право звертатися в тому ж судовому порядку і доводити свої права на те, що вони хотіли суспільству донести якусь там інформацію.

Державні нагороди журналістам. Вважаєте, що може бути взагалі таке явище?

Я бачу, як вони там ризикують своїм життям, і вважаю, що так, мають бути нагороди. І я думаю, що якщо журналіст професійний, і всі ми знаємо, що журналіста називають сторожовим псом демократії, і його хватка і нюх аж ніяк не погіршаться від того, що його відзначить держава за те, що він виконує свої професійні обов'язки під час небезпечних ситуацій.

Ну, єдина форма державних нагород, яку я бачу, це, можливо, така: Мінсоцполітики видає якусь страховку журналістові.

Ми неодноразово говорили про це в Міністерстві оборони. Ми проводили багато переговорів зі страховими компаніями, з керівництвом редакцій. І коли ми започатковували ту ж програму "Embedded журналістика", яка передбачала, що журналіст має бути застрахованим у будь-якому випадку, ми звертались до редакцій або ми страхували своїх журналістів. Але це було їхнє рішення.

Владу критикують за те, що в України немає єдиної національної позиції щодо конфлікту, АТО, ворога. Інформаційно не зрозуміло, яка ми сторона – нещасна, яка захищається, відбивається, чи сторона сильна, яка може зупинити агресора. І я вже бачу, як змінюється риторика у прес-центру штабу АТО. Вони пишуть, що "у відповідь сили АТО накрили бойовиків щільним вогнем...". Писати це почали нещодавно. У Міністерстві оборони є ця позиція, її визначено?

В Міністерстві, звісно, є, і ми працювали. Зокрема, я особисто працювала над розбудовою системи стратегічних комунікацій у Міністерстві оборони і Збройних силах загалом. Ще рік тому ми зробили таку координаційну робочу групу на чолі з заступником міністра, куди входили всі керівники структурних підрозділів як Міністерства, так і Генерального штабу, що відповідають за питання комунікації, тому що нам потрібно було мати ідейні меседжі, ідейні наративи, розуміти національну ідею, що ми робимо, куди ми йдемо. У нас була розроблена і підписана комунікаційна стратегія, тобто ми в цьому напрямку працювали досить активно за допомогою і міжнародних партнерів, які допомагали розбудувати цю систему. Плюс, звісно, це все на рівні РНБО проговорюється, на рівні Адміністрації Президента, тобто я не бачила там таких розбіжностей між нашими першими особами щодо якихось понять чи цілей. Зараз, до речі, в Міністерстві оборони вже навіть існує відділ стратегічних комунікацій міжвідомчої координації. Міжвідомча координація – це теж досить важливий напрямок. Ми коли їхали в АТО в лютому, я ініціювала зустріч з представниками всіх прес-служб силових відомств і правоохоронних органів для того, щоб почути від них, що вони хочуть на рівні щодо координації такої інформаційної політики в АТО, і я вважаю, що це досить серйозний напрямок.

Ви були заступником керівника АТО два місяці. За що ви відповідали? Теж за комунікацію?

Так, за комунікацію і зв'язки з громадськістю в тому числі. Насправді, моє таке рішення і бажання здивувало, напевне, всіх. Але коли ти робиш щось руками, тобі треба відчути це, як воно працює. Коли ми ввели дворівневу акредитацію, ввели курси, відпрацювали з журналістами, я прийшла до міністра і кажу: "Давайте я поїду в АТО, я готова їхати на посаду заступника керівника АТО і виконувати ці завдання і, окрім роботи з журналістами, керувати прес-центром і взагалі працювати з населенням, тому що та посада передбачає ще зв'язки з громадськістю". Це і взаємодія з органами місцевої влади, робота з міжнародними організаціями і власне робота з засобами масової інформації.

Насправді, на тій посаді жінок ніколи не було. Коли я приїхала в АТО, то, напевно, перші дні ніхто ж не міг зрозуміти, що вона тут робить, чого вона приїхала, що вона хоче. Версій було багато, все, що завгодно, починаючи від "залагодити особисте життя" і там до "за статусом УБД". Але потім дізнались, що це вже моя енна поїздка в АТО і що в принципі статус мені не потрібен був.

Перший мій власний досвід на практиці АТО – це було, звісно, відкриття оперативного прес-центру в Авдіївці. Коли я сама відчула, як то воно – працювати прес-офіцером, коли в тебе десять знімальних груп і тобі треба якось запакувати їх в один автомобіль, зрозуміло, що не повезеш на одну позицію, тому що це буде обстріл однозначно, треба розділитись. Треба людей, хто їх буде супроводжувати. До того ж, до речі, тоді були нові правила, що командир може визначити особу, яка супроводжує, тому що прес-офіцерів на всіх не вистачає. Коли я відпрацювала ці два тижні в Авдіївці, а там було гаряче, якраз було загострення, я тоді все відчула на власній шкурі. І мені тоді ані прес-офіцери нічого не могли розказати, байок якихсь типу "вам звідти не видно, ви в Києві", ані журналісти не могли розказати, тому що я знала, як це все робиться.

Було декілька негативних наших таких прикладів з практики. З тієї ж Світлодарки (Світлодарська дуга, - ред.), коли всі закрилися, і були якісь неймовірні видумки щодо втрат і всього того, що відбувається. Тому на цих негативних прикладах я їм пояснювала, що власне треба з журналістами працювати, треба давати їм інформацію в тих межах, яку ми можемо дати, але все ж таки пояснювати, що відбувається.

Екс-глава пресс-служби Міністерства оборони Оксана Гаврилюк
112.ua

Інший напрямок - ремонтували дороги, встановлювали спортивні майданчики для військовиків, відновлювали світло, також працювали з дитячими будинками. Ми ремонтували автошляхи, якими евакуйовують наших поранених.

Ми за два місяці нашою командою, командою Центральної телерадіостудії, відзняли 32 ролики. Тому що я прийшла до керівника і кажу: "Я хочу їздити, беріть нас з собою". Він: "От ми проводимо навчання на бойову готовність тих підрозділів, які перебувають у районі відведення". Я кажу: "Круто, так давайте ми будемо росіянам показувати, що ми насправді готові. Що ми за десять чи двадцять хвилин розвертаємо артилерію, в разі чого – і ми вже на бойових позиціях". Він подумав день-два, зайшов помічник і каже: "Летимо". І після першого вдалого нашого продукту, коли його всі російські ресурси і телеканали показували, що "укры готовы к наступлению с помощью тяжелой артиллерии", ми зрозуміли, що нам треба відходити від сухих зведень, від того, що ми зазнаємо втрат, а показувати ворогові, що ми маємо міць, ми готові будь-якого моменту в разі наступу чи агресії з їхнього боку дати відсіч.

Однак ми розуміємо, який ресурс у російського Міністерства оборони, які зарплати в тих людей, які професійно займаються пропагандою. Я мовчу вже про центральні канали. І це не порівняти з рівнем зарплат в Міноборони України, зокрема у відділів, які би мали займатися тим самим: знімати патріотичні ролики, покращувати імідж армії, зображувати противника певним чином. Чи порушували ви це питання у Міністерстві?

Якщо говорити про відмінність між нами і Російською Федерацію, то ми мусимо розуміти, що РФ готувалась до того багато-багато років. Готувала людей, мала фінансування відповідне. І різниця між ними і нами в тому, що вони найманці. Вони наймаються за кошти, а ми по суті зараз захищаємо свою землю з огляду на наші патріотичні погляди і на бажання захистити Україну. Але не треба забувати, що ситуація там з початку 2014 року і на сьогодні кардинально змінилася навіть з огляду на фінансування і на ту заробітну платню, те грошове забезпечення, яке отримують військові, забезпечення загалом. Тобто ми планово, ми поступово розвиваємося. Ми купили багато техніки, нам допомогли партнери. Армія FМ вам яскравий приклад – нам допомогли американці, посольство і Фонд Spirit of America. Ну, менше з тим, маємо тепер військове радіо. Військове радіо – це величезний інструмент контрпропаганди, взагалі інформування і роботи з військовиками, підняття їхнього духу.

Ясно, що все не ідеально. Ясно, що багато чого бракує, і зокрема на своїй новій посаді я маю на меті розширити і спектр якихось мультимедійних продуктів на військову тематику, і рекламу, і популяризацію Збройних Сил, і героїзацію наших військових, які звідти повертаються. Будучи на посаді начальника управління, ще рік тому я зрозуміла, що є безліч людей, які бажають співпрацювати з Міністерством і робити якісь власні продукти. На донорські кошти, на кошти якихось фондів тощо. Це і волонтерські організації, і студії документальних фільмів, це фотографи. Тобто я зрозуміла, що їм потрібен якийсь майданчик, куди вони будуть приходити по допомогу. Тобто у них є якісь креативні ідеї і бажання якимось чином популяризувати армію чи розповідати про героїв, але в них немає тих людей, які можуть це все організувати і реалізувати. Тоді виникла ідея створити інформаційно-координаційний центр, який би координував всю цю діяльність.

Уже сформовано команду?

Команда насправді сформувалася давно. Одним із ініціаторів був Дмитро Муравський, це фотограф і волонтер. Зараз довкола нашого проекту працюють і інші волонтери – журналісти, фотографи, політологи. Проект відкритий до співпраці. І на кожному його етапі ми плануємо співпрацювати з різними патнерами. 

До речі, ми зараз готуємо до друку фотокнигу Муравського "Через війну: погляд волонтера". Там буде зібрано велику кількість документальних фото впродовж трьох років його на війні. Починається ця книга ще з Майдану. І це все короткі описи, там в книзі буде декілька інтерв'ю з важливими для нього людьми. І вона буде навіть досить цікаво оформлена. Вона обтягнута пікселем (так називають тканину, з якої шиють форму військовослужбовцям). Я думаю, що ця книга стане такою важливою річчю для кожного, для того, щоб своїм дітям і онукам розповідати, як творилась історія в Україні, як ми боролись власне за свою незалежність.

Інтерв'ю з екс-главою прес-служби Міноборони Оксаною Гаврилюк
112.ua

Постать міністра. Він один з тих міністрів, які не ходять по ефірах, рідко дає інтерв'ю, обмежується якимось загальними фразами. Такий образ міністра сформувала команда в Управлінні чи це його власне небажання з'являтися у ЗМІ?

Міністр оборони Степан Полторак дуже різносторонній, комунікабельний і дуже простий у спілкуванні, але це міністр країни, що веде війну. У нього просто фізично немає часу займатися активною діяльністю, пов'язаною з публічною сферою, правда. В нього дуже багато завдань, і він працює в цілодобовому режимі. І просто деколи дуже складно витягнути його на кілька годин на якесь велике докладне інтерв'ю, тому завжди його команда намагається якісь основні меседжі подавати, хоча б у друкованому вигляді, на сайті чи, можливо, у вигляді коротких якихось інтерв'ю. Але, якщо міністр з'являється десь у публічному місці, він ніколи не відмовляється від спілкування з пресою. Хоча він ніколи не готується. У нього завжди є відповіді на всі запитання.

Якою мірою він знає проблеми солдат? Як відбувається ця комунікація?

Ви знаєте, мене завжди дивувало абсолютно його серйозне ставлення до кожного написаного коментаря. Тобто ми ж збираємо все, що йому пишуть у соціальних мережах. Ми збираємо ту інформацію, з якою телефонують на гарячу лінію, звертаються до нього. Багато з представників військ мають мої мобільні телефони або помічника Вікторії Кушнір. Він завжди в кожній ситуації розбирається. Завжди. На моїй пам'яті було таке: ми відкривали телевежу, до міністра підійшов танкіст і сказав, що в нього якісь там проблеми з виплатами. Міністр взяв у нього номер мобільного телефону і сказав "з вами зв'яжуться". Все. Міністр особисто зі свого мобільного телефону зателефонував цьому танкістові, сказав, що там така-то ситуація, все вирішено, все буде добре.

Він завжди зустрічається з дружинами загиблих, із батьками, він намагається вирішити будь-які їхні проблеми. Він завжди мені казав, що я маю їм зателефонувати в будь-якому випадку. Вирішується питання чи не вирішується, але це головне – дати відчути людям, що їх не кинуто напризволяще, що вони захищені. Тому він знає прекрасно про проблеми і працює дуже тісно з волонтерами, які приїжджають з АТО, вони дають йому повністю розклад, що й як відбувається. Завжди контролює питання забезпечення, це на такому жорсткому контролі, щоб всі були вдягнуті, взуті і нагодовані. Він не літає високо, він завжди спускається до звичайного солдата.

За стандартами НАТО міністр має бути цивільною особою. Як ви вважаєте, це правильно?

У багатьох країнах це політична фігура. Моя власна думка така: доки у нас в Україні буде війна, мені здається, міністр має бути військовиком. Тобто він має розбиратися в усіх деталях того, що відбувається в країні. Коли мирна країна, коли міністр відповідає, грубо кажучи, за закупівлю техніки, за модернізацію, за якесь забезпечення фінансування і решту, так, це може бути політична фігура. А коли в країні триває війна і коли він має детально розбиратись в тому, що відбувається на фронті, я не думаю, що з цим впорається цивільна особа. Я думаю, що все-таки міністр має залишитись військовиком.

Тепер моя улюблена тема – про гендер в армії. Ви на собі відчували і критику, і похвалу, і шок. До того ж ви займалися гендерним реформуванням у ЗСУ і МОУ. Де на армійських терезах перебувають жінка і чоловік?

Абсолютно на рівних - з огляду на професійні якості. Навіть якщо брати мене за приклад, то просто настав той момент, коли чоловіки в армії, коли генерали, високопосадовці сказали: "Окей, вона тягне свою роботу, які питання?". Тобто вона справжній полковник, тому що вона і на передовій, і в АТО, і в Києві нормально і професійно виконує свої обов'язки. Тут питання тільки в професійності. Питання виникають, питання, можливо, в баченні командирів – тут уже ми говоримо про людський фактор. В АТО я теж займалася питаннями гендерної політики. Ми навіть створили робочу групу з психіатра, психолога, лікаря-гінеколога, яка приїхала з переносним обладнанням, і ми поїхали з нею по передовій до дівчат, тому що ми розуміли, що вони там далеко і не кожна з них може виїхати до міста зробити обстеження, УЗО і так далі. Ми поїхали з ними, і я вам скажу, що ситуація абсолютна різна у різних підрозділах. Є жінки, які прийшли в армію з огляду на якісь свої професійні якості і бачення своєї військової кар'єри. До речі, зустрічалась нещодавно з Оленою Бєльською, вона командир мінометної батареї, при чому вона кандидат економічних наук, киянка, з якоїсь мегаінтелігентної сім'ї. А вона дуже круто стріляє, дуже круто наводить цю всю артилерію, ці всі штуки. Там просто всі в захваті від неї. Вона мені сказала: "Я прийшла в армію зі своїми певними якостями, і для мене найважливіше – це моя військова репутація. Поки що вона бездоганна, і решта мене не цікавить. І в мене проблем в армії немає". Можливо, знову ж таки, в неї все склалось нормально з командиром і так далі, вона прекрасно служить. До речі, я писала про це в Facebook, вона мені сказала таку цікаву річ: "кожна дівчинка в дитинстві має визначитись – або бути розумною, або бути красивою. Я визначилась бути розумною, тому в мене все класно". І розказувала про колегу, яка прийшла одночасно з нею до підрозділу, то вона сказала, що вона хотіла би бути красивою. Тому там за рік служби в армії вона вийшла заміж за підполковника, служить десь в штабі. Проблем у неї теж немає, але просто в кожного різний шлях. Тому, тут з огляду на те, з якою метою жінка пришла в армію.

Я абсолютно нормально вступила в університет оборони і зі мною ще 16 дівчат. Це тільки в мій інститут. Це такий гуманітарний інститут, у нас педагоги, юристи, журналісти, психологи тощо. Було багато дівчат на командно-штабне відділення, це бойові спеціальності. Я ж кажу, тут скоріше якійсь людський фактор. Тому що були підрозділи, особливо десантний, де жінки себе почувають абсолютно на рівних. Дівчата сказали: "Перші дні хлопці трошки з нас посміювались з огляду на те, як ми стройовим кроком ходимо, так ми свою коробку зробили, тренувались так, що ми зараз ходимо краще за них. Вони тепер взагалі мовчать". У них там жіноча рада, на якій порушують і вирішують всі питання. Жодних проблем немає. Є підрозділи, де жінки мені відверто говорили про те, що пішли в армію служити, аби вийти заміж. Типу тут гроші платять нормальні, чоловіки є, мене влаштовує. Я отримаю гроші, вийду заміж, народжу дитину, а там уже далі розберусь, де я буду служити чи не буду служити.

Ви їздили з гінекологом, ви бачили, що жінки потребують дещо інших гігієнічних умов. Як там із цим?

Умови різні, і знову ж таки все залежить від командира. Є умови, забезпечені на 100%. Ми були в одному підрозділі, де у дівчат були нормальні умови, нормальна хата, нормально все там їм хлопці забезпечили, вони нормально служать. А у інших… В одному підрозділі ми зустріли дівчину, яка була на 28 тижні вагітності. Це був батальйон чортзна-де. Ми туди їхали неймовірно довго. Олена Василівна, доктор наук з Інституту акушерства і гінекології, була шокована. Вона каже: "Що вона собі думала, якби в неї почались пологи? Куди б і хто її вів?". В багатьох арміях світу існує таке медичне інформування. Тобто кожна жінка, яка іде служити, має підписати папір, що якщо вона завагітніє на передовій, вона має повідомити про це командира. Якщо вона його не повідомила, вона несе сама відповідальність за це або прийняла рішення одноосібно перебувати на передовій з огляду навіть на свою вагітність чи показання лікаря про те, що їй не можна там перебувати. Тобто Олена Василівна вийшла з пропозиціями, і за результатами роботи цієї нашої робочої групи була написана доповідна на начальника Генерального штабу з огляду на те, що треба розробити певні зміни до законодавства щодо служби жінок з огляду на отакі медичні показання. Можливо, це можуть бути зміни умов контракту. Можливо, як, припустимо, в Грузії. У них є окремий папір цього медичного інформування, і жінка, коли йде служити в армію, його підписує, якщо вона ознайомилась зі всіма ризиками, бо це серйозні речі. Тому я знаю, що вже працюють в Генеральному штабі. Зокрема, я сподіваюсь.

Ми пропонували розробити разом з юристами зміни до умов контракту, і, можливо, окремо цей листок інформування жінок, які тут служитимуть.

А щодо насильства? Ви не знаходили такої інформації?

Щодо насильства ми, чесно кажучи, офіційно не збирали інформацію. Звісно, що є факти з огляду на якісь певні події, які відбуваються там, можливо, є. Але я не скажу, що українські жінки в армії масово потерпають від насильства. Принаймні, мені про такі факти невідомо.

Інтерв'ю з екс-главою прес-служби Міноборони Оксаною Гаврилюк
112.ua

Ваша декларація про доходи. Я переглянула: нема до чого прискіпатися.

Насправді я впевнена, що на цій посаді більше витрачала, ніж заробляла, тому що було багато відряджень. Ну, я не знаю, я, напевне, не з тих, хто йде на військову службу чи державну службу для збагачення. Там, певно, збагатитись точно не зможеш. І робота в поліції, і в МВС була аналогічною, тому…

Якісь проекти не встигли реалізували?

Нереалізованою була надзвичайно потужна ідея створити нову спеціалізацію у галузі стратегічних комунікацій в Міністерстві оборони. Я сподіваюся, що команда, яка там залишилась, дослухається до моїх пропозицій і зробить це, тому що це б дало змогу багатьом, хто працює з інформацією, рухатись по кар'єрних сходинках. Тобто ми маємо зараз багато таких фахівців, вони служать в різних організаціях, в різних структурних підрозділах, і між собою обмінюватись не можуть. А всі комунікаційні служби, за кордоном, зокрема, вони ж обмінюються спеціалістами. Тобто ти працюєш на одному рівні, ти пройшов курси, підвищив свою кваліфікацію, ти можеш перейти на позицію вищу, але в іншому підрозділі. Якщо ці всі підрозділи об'єднати однією спеціалізацією, то це б дало змогу людям кар'єрно розвиватися. Тому що в нас, на жаль, на сьогодні, готують військових журналістів лише для медійних структур Міністерства оборони. На сьогодні ми не готуємо прес-офіцерів. Знаю, що зараз почнемо готувати СІМІСів (військово-цивільне співробітництво). В нас ще є ССО, в нас ще є військові журналісти. В нас є вихователі так звані, це ті, хто працює з особовим складом, це внутрішня комунікація, яка теж належить до стратегічних комунікацій. Якби ми зробили одну спеціальність і навчали цих людей, так, за різними напрямками, тобто спеціалізації були б різними, але одна спеціальність була, ми б дали їм змогу рости досить серйозно.

Подальше бачення війни?

Перше - це треба працювати з особовим складом і пояснювати їм, чому ми стримуємо ворога, а не наступаємо. Пояснювати людською мовою, на пальцях розказувати, до чого може призвести імпульсивне рішення наступати. Розказувати на прикладах, до яких людських жертв таке рішення може призвести. Пояснювати політичні процеси, які відбуваються, пояснювати те, що відбувається на міжнародній арені. І намагатися вирішити це на політичному та міжнародному рівнях.

Яким би страшним явищем не була війна, вона дала величезний поштовх українській армії, і моєму відомству, і всьому. Мегапоштовх. Вони жили дуже спокійно. Я коли прийшла в прес-службу Міноборони, то прес-служба Міноборони була для мене прес-службою МВС 10 років тому. Тобто вони були геть не здатними працювати в кризових ситуаціях. Тому це явно поштовх такий конкретний, поштовх всьому. І в техніці, і в забезпеченні, і в формі одягу, в медицині, і в усьому.

Ну і останнє, можливо, головне. Ми всі маємо усвідомити, що з цією війною країна змінилася докорінно і остаточно. З'явились нові проблеми і нові перспективи. Щодо проблем. Війна не завершиться переможним парадом у Донецьку. Але залишиться дуже серйозна ментальна прірва між громадянами, яку треба буде долати. Залишиться багато героїв, яких суспільство не готове буде бачити такими. Тому мені принципово важливо працювати сьогодні в напрямку героїзації української армії. Щоби кожне прізвище загиблого бійця не зникло в історії. Щоби прийдешні покоління пам'ятали, а головне цінували те, яким чином нам дісталася наша незалежність.

Спілкувалася Ірина Сампан.