banner banner banner

Війна гідності

І ця війна відразу на два фронти – із зовнішнім і внутрішнім ворогом, і ще невідомо, який з них страшніший

Війна гідності
Фото з відкритих джерел

Павло Іванов

Журналіст

І ця війна відразу на два фронти – із зовнішнім і внутрішнім ворогом, і ще невідомо, який з них страшніший

21 листопада Україна офіційно відзначає День гідності і свободи. Про рівень розуміння нинішніми українськими офіційними особами процесів, що почалися в країні два роки тому і тривають досі, можна судити навіть за датою і назвою, які вони вибрали для офіціозу.

Підміна понять

Як це часто буває у чиновників, розуміння необхідності формалізувати такі масштабні для країни події вилилося в чисто формалістський бюрократичний підхід – взяти дату початку подій і підібрати пафосну назву. Тільки задані ними параметри не мають нічого спільного ані з гідністю, ані зі свободою. Цей день у 2013 р. став днем виходу на мітинг перших незадоволених відмовою президента Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію з Європейським союзом. Згодом саме з 21 листопада почався відлік часу для явища, яке отримало назву "Євромайдан", який тривав рівно 10 днів і закінчився розгоном "Беркутом" вночі 30 листопада студентського пікету на Майдані Незалежності в Києві. Тільки після цього почалися інші процеси, надалі названі Революцією гідності. Але люди, що потрапили до владних кабінетів на хвилі цих подій, цієї, можливо, не такої великої, але дуже суттєвої різниці, не помітили, не відчули і, мабуть, зовсім не зрозуміли.

Новини за темою

Чим ще можна пояснити ритуальні танці влади навколо питання, що всім приїлося, щодо нескінченної євроінтеграції з примарним безвізовим режимом як головним призом? Тільки застряглим у свідомості терміном "Євромайдан". Адже саме за інтеграцію з ЄС і правила спрощеного в'їзду до європейських країн вийшли на Майдан київські "креакли" та студенти 21 листопада. Про гідність йшлося дещо пізніше, а саме 1 грудня 2013 р., коли київські вулиці та площі заполонили сотні тисяч людей, які вважали поведінку влади принизливою та образливою для себе і вийшли заявити про це владі в обличчя. На жаль, попередня влада ніяких висновків з цього не зробила. І дуже схоже на те, що не зробила їх і влада нинішня.

В усьому світі прийнято святкувати дати своїх перемог і відзначати скорботні дати трагедій. В Україні ж днем найбільш масштабної події в історії країни після здобуття незалежності обрано день "парасольок, чаю та термосів". Хоча дійсно вирішальна дата в усіх цих подіях є. У кожного може бути своя, і з цим можна погоджуватися чи ні, але є незаперечний факт, що 21 лютого є одночасно і найтрагічнішим днем Революції гідності, і днем перемоги.

Здатні перемагати

Як і під час подій зими 2014 р., коли учасники Революції гідності сприймали так званих лідерів Майдану не інакше як парламентарів, переговірників з владою, сьогодні багато хто сприймає керівництво країни як такого ж посередника між громадянами та світовим співтовариством, очікуючи від нього адекватного представлення інтересів і вимог народу, а не політичних ігрищ.

У 2014 р. безвольність і потурання лідерів, які йшли якщо не на всі, то на багато умов, висунутих владою, призвели до того, що люди перестали слухати промови зі сцени і взяли ініціативу в свої руки. Всі ми знаємо, що це закінчилося трупами в центрі столиці і перемогою революції. Чи могло бути по-іншому? Навряд чи у когось є відповідь на це питання. Ще один результат "дипломатичної" позиції лідерів під час, та й після Майдану – сьогоднішній рівень довіри до його лідерів.

Віталій Кличко позбувся власної партії, а його рейтинг стиснувся до такого рівня, що потенційному переможцеві президентських виборів у 2014 р. сьогодні доводиться конкурувати у другому турі виборів мера з колишнім спікером "Правого сектора". Про Олега Тягнибока сьогодні практично нічого не чути, а очолювана ним партія "Свобода" зійшла з центральної політичної арени країни, не пройшовши прохідний бар'єр у парламент і з боями прориваючи його на виборах до місцевих рад окремих регіонів. Схожа ситуація і з "Народним фронтом" Арсенія Яценюка, який хоч і залишається прем'єр-міністром і має велику фракцію в парламенті, але, вивчивши власні рейтинги, дійшов висновку, що вже на місцеві вибори краще не ходити взагалі і спробувати провести частину своїх кандидатів через списки президентської партії.

Новини за темою

Вже сьогодні так само, як і лідери Майдану взимку 2014 р., нинішні лідери країни всіляко демонструють свої здібності домовлятися і не виявляють жодних намірів активно діяти для досягнення поставлених цілей. Причиною тому може бути банальна відсутність таких цілей. Принаймні нам про них невідомо. Адже дивно вважати метою існування держави безвізовий режим з ЄС, а озвучені владою бравади про прийдешнє повернення Криму виглядають не дуже реалістично.

Як і два роки тому, коли прості учасники протестів відбивалися від БТРів і водометів голими руками, а лідери Майдану вели переговори з міліцією, коаліцією і президентом, сьогодні українська армія і добровольці вмирають на Донбасі, поки влада веде переговори із сепаратистами, Росією у рамках "нормандського формату" і проросійською опозицією у себе в тилу. Як і взимку 2014 р., коли такі переговори закінчувалися черговими поступками протестувальників і черговими атаками влади на Майдан, сьогоднішні переговори закінчують черговими поступками вимогам донецьких і луганських сепаратистів і їхніми же черговими атаками уздовж усієї лінії фронту з наступними новими вимогами.

Просіть і дано буде вам

Така позиція влади, хоча і багато в чому вимушена, не дає можливості позбутися відчуття, що після перемоги Революції гідності країна опинилася в положенні побитого собаки. Собаки, який не стільки має намір огризатися, скільки шукає, до чиєї б ноги притиснутися в пошуках захисту. Можна тільки порадіти, що цей захист все ж знайшовся у вигляді санкцій щодо Росії за її агресивну політику, такої-сякої, але військової допомоги і особливо фінансової допомоги, завдяки якій країна виживає вже другий рік поспіль. Але навряд чи ті, хто будував барикади і йшов під кулі на Майдані, мріяли про таке майбутнє для себе і своєї країни. Їхні надії на справедливість і реформи не виправдалися і через два роки після перемоги Революції. Чи не єдиною реформою, що відбулася, ще недавно можна було вважати запуск нової патрульної служби, але після повного переходу від міліції до поліції все більше стає очевидним, що Україна ризикує повторити російський шлях, що закінчився зміною вивісок і нічого не змінив по суті. Поодинокі успіхи, все ж продавлені окремими ентузіастами всередині країни і "друзями" за її межами у вигляді відкриття реєстрів майна або створення Антикорупційного бюро, повністю нівелюються бездіяльністю щодо реформування судів і прокуратури. Також складно зберігати почуття власної гідності, будучи громадянином країни, вся економічна політика якої будується на випрошування грошей у міжнародних донорів, а економічні реформи обмежуються виконанням вимог, висунутих для надання цієї допомоги під гаслом: "Нам необхідно прийняти, а то МВФ, США чи ЄС грошей не дасть".

Новини за темою

Унаслідок такої політики все складніше позбутися відчуття, що українська влада працює не стільки на своїх неабияк збіднілих громадян, скільки вважає за краще орієнтуватися на більш надійних роботодавців у вигляді міжнародних фінансових донорів. Як інакше можна трактувати беззаперечне виконання вимог МВФ про підвищення комунальних тарифів та отримання громадянами платіжок у розмірі двох середніх місячних пенсій в результаті? Складається ситуація, в якій держава викачує все більше грошей з бізнесу і населення, пояснюючи це необхідністю одержання нових кредитів. Ні того, ні іншого в результаті ні на що не вистачає. Зацікавленість влади даною ситуацією добре ілюструє урядовий проект податкової реформи, який пропонує підвищити ставки основних податків практично для всіх платників.

Старі всі особи

Не додають оптимізму і зміни в політичному житті країни. Під переможними бравадами сил, які називають себе демократичними, про перемогу демократії, патріотизм і зниження сепаратистських настроїв на сході, про що нібито свідчать результати нещодавніх місцевих виборів, криються партійні списки кандидатів, неабияк присипані колишніми діячами Партії регіонів або учасниками "Антимайданів". Звісно, тепер вони навряд чи будуть закликати Путіна ввести війська або створювати чергові псевдореспубліки. Такі любителі екстриму вже давно займаються побудовою нової реальності вздовж російсько-українського кордону. Але й кардинальних змін поглядів або переорієнтації з цілей власного збагачення на побудову суспільства, заснованого на взаємоповазі і загальному добробуті, очікувати теж не доводиться.

Сьогодні, як і у 2014 р., вже через два роки після Майдану, залишається тільки сподіватися на активність представників громадянського суспільства, які, наприклад, не дали "злити" Маріуполь, нехай і шляхом зриву там виборів, або намагаються не дати сьогодні залишитися при владі завдяки фальсифікаціям одіозного регіонала у Кривому Розі. Залишається сподіватися на адвокатів і журналістів, тільки завдяки яким ми і спостерігаємо хоч якийсь рух у розслідуванні злочинів проти тих же учасників Революції гідності. Сподіватися на волонтерів, добровольців... Сподіватися і приєднуватися до них, щоб мати можливість сподіватися на себе, оскільки у другу річницю Революції гідності цілком очевидно, що революція не стільки перемогла, скільки закінчилася, і замість неї почалася війна гідності. І ця війна відразу на два фронти – із зовнішнім і внутрішнім ворогом, і ще невідомо, який із них є страшнішим.

Павло Іванов

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>