Вацлав Гавел і Герої України: чиї імена отримали київські вулиці

Редакція "Київ 112.ua" згадує, на честь кого було дано старі назви вулицям міста, і розповідає про тих, чиї імена вони будуть носити тепер

10 листопада 2016 року ще кілька київських вулиць в рамках декомунізації змінили назви. Найгучнішим перейменуванням стало присвоєння бульвару Лепсе у Солом'янському районі імені першого президента незалежної Чехії Вацлава Гавела. Городяни довго домагалися того, щоб ім'я політика з'явилося на карті столиці. Сьогоднішнє рішення вступить в силу відразу після публікації в газеті "Хрещатик". Тим часом редакція "Київ 112.ua" згадує, на честь кого було дано старі назви вулицям міста, і розповідає про тих, чиї імена вони будуть носити тепер.

Було: бульвар Івана Лепсе

Вацлав Гавел і Герої України: чиї імена отримали київські вулиці
Іван Лепсе Фото з відкритих джерел

Редакція "Київ 112.ua" згадує, на честь кого було дано старі назви вулицям міста, і розповідає про тих, чиї імена вони будуть носити тепер

Іван Лепсе (1889-1929 рр.) був радянським революціонером і профспілковим діячем. Народився в Ризі в родині робітника і в юності теж працював на заводі. У 16 років став членом партії соціал-демократів і досить швидко почав керувати невеликим заводським осередком більшовицької фракції РСДРП. У 1915 році перебрався до Петербурга і став займатися агітацією за більшовиків. Через два роки він вже був секретарем районної організації більшовиків Петроградської сторони, а після революції дослужився до голови Петроградського союзу робітників-металістів. У роки громадянської війни був членом Реввійськради 7-ї армії. З 1921 року Лепсе очолював всеросійський, потім — всесоюзний професійний Союз металістів. Обирався членом і кандидатом у члени ЦК партії, входив до керівництва Профінтерну. За заслуги перед компартією похований у стіні московського Кремля.

Стало: бульвар Вацлава Гавела (карта)

Вацлав Гавел Wikipedia

Вацлав Гавел (1936-2011 рр.) був вихідцем з відомої і інтелігентної родини. Його дід займався будівельним бізнесом і заснував кінокомпанію "Люцернафільм", а батько і дядько на додачу до цього зайнялися ще й ресторанною справою. Після приходу до влади комуністів сім'ю Гавелів оголосили противниками режиму і відібрали все майно. Тим не менш, Вацлав отримав повну шкільну освіту, а після служби в армії зайнявся письменницькою діяльністю і театром. Навчатися в гуманітарному університеті йому не дозволяло "буржуазне" походження, тому Вацлав Гавел закінчив училище за спеціальністю "хімік-лаборант". У 1960-ті рр. чехословацька цензура стала забороняти твори молодого письменника і драматурга, хоча в цей же час вони стають популярними за кордоном. Після вторгнення радянських військ у Чехословаччину в 1968 році Гавел починає брати участь у боротьбі за демократію і права людини, а в 1977 році бере участь у написанні дисидентської "Хартії 77". У цьому ж році за свою діяльність вперше потрапляє у в'язницю, але вже в березні 1978 року виходить на свободу. Другий тюремний термін відбуває з весни 1979 до лютого 1983 року. Шість років потому Гавел підтримав "Оксамитову революцію" в Чехословаччині, після чого почав набирати в країні вагу як політик. А вже 29 грудня 1989 року він був обраний президентом об'єднаної держави, як незабаром виявилося - останнім. Після розпаду Чехословаччини Гавел за результатами демократичних виборів став першим президентом незалежної Чехії. Цей пост він займав протягом десяти років – з 1993 р. по 2003 р. Його ім'ям названа премія, яку щорічно вручає Фонд з прав людини "За креативний протест".

Було: вулиця Софії Перовської

Софія Перовська Фото з відкритих джерел

Софія Перовська (1853-1881 рр.) російська народниця і революціонерка. Народилася в багатій аристократичній сім'ї, але рано захопилася ідеями народництва і почала спілкуватися з селянами і робітниками. Добилася для себе сертіфикату про отримання знань в обсязі чоловічої гімназії, на противагу прийнятим тоді жіночим курсам. Викладала робочим. Була заарештована за свою діяльність, але змогла втекти і в 1879 році увійшла до числа засновників групи "Народна воля", а пізніше брала участь в заснуванні "Робітничої газети". Тоді ж Перовська з однодумцями починає готувати замах на імператора Російської імперії Олександра II. Спочатку народовольці планували підірвати царський потяг, чим спровокувати революцію, а в підсумку здійснили задумане, застреливши імператора, коли той повертався з військового розведення по набережній Катерининського каналу в Петербурзі. Перовська особисто керувала замахом. Дуже скоро її впізнали, заарештували та повісили.

Стало: вулиця Євгенії Мірошниченко (карта)

Євгенія Мірошниченко Фото з відкритих джерел

Євгенія Мірошниченко (1931-2009 рр.) українська оперна співачка, Герой України. Народилася в Харківській області. Батько Євгенії загинув під час Другої світової війни, тому вона відразу після визволення Харкова була прийнята в жіноче ремісниче училище №5 за спеціальністю слюсар-складальник радіоапаратури. Під час навчання Мірошниченко почала співати в ансамблі "Трудові резерви" і виступати з ним у великих містах Радянського Союзу. У 1951 році вступила у Харківське музичне училище, а потім стала студенткою Київської консерваторії. Після її закінчення Мірошниченко прийняли в трупу Київського театру опери і балету, в якому вона прослужила 40 років – з 1957 р. по 1997 р. Співачку випускали з СРСР на стажування до знаменитого італійського театру "Ла Скала". Пізніше вона також виїжджала на закордонні гастролі до Болгарії, Польщі, Румунії, Югославії, Канади, США, Франції, Японії, Китаю та інших країн. З 1980 року повернулася в рідну консерваторію уже як викладач і дослужилася до професорського звання. Була удостоєна звання Герой України. Останні п'ять років життя Мірошниченко присвятила створенню в Києві Театру Малої опери. Померла в 2009 році і була похована на Байковому кладовищі.

Було: вулиця Перспективна

Стало: вулиця Ігоря Брановицького (карта)

Ігор Брановицкий Wikipedia

Ігор Брановицький (1976-2015 рр.) військовослужбовець, герой АТО, Герой України. Народився в родині радянського офіцера в Пущі-Водиці під Києвом, дитинство провів у військовому містечку в Кривому Розі. Батько Брановицького загинув від поранення, отриманого під час радянської військової кампанії в Афганістані. Після здобуття Україною незалежності займався бізнесом, але пішов служити в армію і в складі миротворчого контингенту ООН проходив службу в Анголі. У липні 2014 року Брановицький знову повернувся до лав Збройних сил України – тепер вже як доброволець, і вирушив служити в зону проведення Антитерористичної операції на Донбас. Брав участь у боях за Піски, Водяне та Опитне. Позивним Брановицький вибрав собі слово "Натрій". В ніч з 20 на 21 січня 2015 року він прикривав відхід бійців 90-го ОАБ від Нового терміналу донецького аеропорту, але був контужений і захоплений в полон. Військовослужбовця допитував бойовик "Гіві", а наказ про його страту віддав Олександр Захарченко. 21 січня Брановицкий був убитий двома пострілами в голову, зробленими зі свого власного пістолета марки "ТТ". Стріляв у "Натрія" командир батальйону "Спарта" з позивним "Моторола". Оскільки перед загибеллю Брановицький назвав себе ім'ям іншого бійця, якийсь час він значився безвісти зниклим. На всі звернення з приводу його видачі бойовики відповідали, що такого полоненого у них немає. Тіло Брановицького було доставлено в морг Дніпра тільки 6 березня. Мати впізнала останки загиблого сина, і після генетичної експертизи він був похований на Берковецькому кладовищі в Києві. Брановицькому посмертно присвоєно звання Герой України.

Було: безіменна площа на перетині вулиць Маршала Малиновського і Добринінської

Стало: площа Леоніда Телятникова (карта)

Леонід Телятников Фото з відкритих джерел

Леонід Телятников (1951-2004 рр.) радянський пожежник, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Народився в Казахстані. Після закінчення школи працював електриком на авторемонтному заводі. В 1968 році вступив до Свердловського пожежно-технічного училища МВС СРСР (Єкатеринбург, Росія). Навчання продовжив у Вищій інженерній пожежно-технічній школі в Москві, після закінчення якої повернувся до Казахстану для роботи в протипожежній службі міста Кустаная. У 1982 році переїхав під Київ, а рік потому був призначений начальником воєнізованої пожежної частини № 2 з охорони Чорнобильської АЕС. Коли в ніч на 26 квітня 1986 року на електростанції сталася аварія, Телятников увійшов до складу бригади, яка займалася гасінням пожежі на реакторі. В ту ніч пожежник отримав високу дозу опромінення, але вижив. З осені 1986 року був переведений до Києва, а після лікування служив у Внутрішніх військах МВС СРСР. Коли розпався Радянський Союз, Телятников ухвалив рішення залишитися в Україні. У 1995 році в званні генерал-майора внутрішньої служби пішов на пенсію. З 1998 року очолював Добровільне пожежне товариство Києва. За свою службу був нагороджений званням Героя Радянського Союзу і в 1996 році – президентським хрестом "За мужність". Телятников помер від раку в кінці 2004 року. Він похований на Байковому кладовищі.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>