banner banner banner banner

Професіоналів немає, але ви тримайтесь: Майбутнє української медицини без вищої медичної школи

Медики-викладачі — перш за все медики чи все ж викладачі? Для самих педагогів, доцентів та професорів медичних ВНЗ цього питання взагалі немає — передусім вони лікарі. Держава ж думає інакше. У чому полягає проблема та як це стосується якості української медицини, розбирався 112.ua.

Професіоналів немає, але ви тримайтесь: Майбутнє української медицини без вищої медичної школи
112.ua

Ірина Шостак

Журналістка

Медики-викладачі — перш за все медики чи все ж викладачі? Для самих педагогів, доцентів та професорів медичних ВНЗ цього питання взагалі немає — передусім вони лікарі. Держава ж думає інакше. У чому полягає проблема та як це стосується якості української медицини, розбирався 112.ua.

Процес реформування медичної системи через свою недалекоглядність та недостатню залученість експертів ще від самого початку став викликати питання. Унаслідок багатьох не продуманих наперед дій деякі заклади взагалі опинились поза її бортом. Ба більше, саме нюанси медреформи, на які наклалась ще й пандемія, заблокували фактично всю українську медицину на період карантину

Цього разу в зоні ризику опинилась вища медична школа, адже у зв’язку зі змінами:

  1. комунальні неприбуткові заклади не можуть укласти договори з кафедрами, що створює неможливість висококваліфікованих професорів, доцентів, асистентів надавати лікарську допомогу, а Національна служба здоров’я їх не бачить як лікарів;
  2. медикам-викладачам немає де працювати з хворими, забезпечувати свої діагностичні навички (втрачається найпотужніший лікувальний потенціал);
  3. знижується якість підготовки майбутніх лікарів і одночасно звужується можливість доступу пацієнтів до фахівців з величезним досвідом.

Розглянемо все по черзі.

Педагог чи лікар?

Новини за темою

Справа у тому, що сьогодні педагоги медичних ВНЗ із вищою лікарською категорією формально не мають права надавати медичну допомогу. Тобто, з одного боку, клініка не може скористатись допомогою професора та запросити його надати консультацію пацієнтові (адже він не є співробітником закладу), а з іншого — професора залишили без доступу до практики. 

"Це сталось через недолугі реформаторські зміни. У радянській системі взагалі все було так, що викладач вищого медзакладу — передусім лікар. Ми не педагоги, ми починаємо викладати після того, як закінчили медінститут, набули практичного досвіду, закінчили аспірантуру, отримали наукове звання та ступінь, і лише тоді ми починаємо вчити студентів чи на післядипломному рівні лікарів", — говорить кандидат медичних наук, доцент кафедри фтизіатрії та пульмонології НМАПО імені П. Л. Шупика Наталія Гріцова.

Для того щоб почати і продовжувати викладати, науково-педагогічні кадри (так реформа пропонує визначати педагогів з вищою лікарською категорією) мають проходити курси підвищення кваліфікації з педагогіки щоп’ять років. При тому що так само щоп’ять ці самі науково-педагогічні кадри мають атестуватись, як і лікарі-практики. Без цієї атестації медика-викладача не допустять до роботи.

"Усе життя і до сьогодні нам виплачували зарплату за нашу лікувальну роботу: якщо в табелі є позначка, що ми отримали зарплату крім педагогічної та наукової за лікувальну роботу, отже, ми лікарі та маємо виконувати свої обов'язки", — додає Наталія Гріцова.

Тому, за словами жінки, абсолютно неправильно називати викладача медзакладу науково-педагогічним працівником. Цікаво, що це непорозуміння є на державному рівні: спершу визнається важливість отримання педагогом вищої лікарської категорії та її підтвердження, а потім, коли йдеться про консультативну роботу чи інші нюанси, медики-викладачі перестають бути медиками.

Як було та як стало

До реформування медики-викладачі практикували на своїх клінічних базах, що були розписані під кожну кафедру і розміщувались при лікарнях (за розташування не брались кошти). Викладач учив своїх студентів, одночасно практикуючи в цьому лікувальному закладі: проводив консультації найтяжчих хворих, професорські та доцентські обходи, операційні втручання. 

Після запровадження змін заклади стали комунальними неприбутковими підприємствами, які повинні заробляти гроші, а отже, надавати територію чи можливість викладання їм стало економічно не вигідно. 

Також, відповідно до реформи, основним гаслом якої є "Гроші йдуть за пацієнтом", було створено систему електронної реєстрації пацієнтів, де українці обирали своїх лікарів. Медики-викладачі у цій системі не зареєстровані, адже відносяться до вищого навчального закладу, а не клінічного. 

"Пацієнт звертається до сімейного лікаря, а він за потребою скеровує його на вторинну чи третинну ланку. Потрапити до нас пацієнт не може. Вдається лише через власні контакти. Проте такі відносини не є юридично захищеними, знаходяться за межами юридичного поля", — пояснює кандидат медичних наук Наталія Гріцова.

Цікаво й те, що раніше, коли в лікарні траплялась ситуація, з якою лікар-практик не міг упоратись ні клінічно, ні діагностично, саме професор чи доцент консультував та допомагав. Сьогодні ж медики-викладачі позбавлені цієї можливості.

А як узагалі це мало би працювати?

Етап до медреформи також має свої нюанси та є далеко не ідеальною системою, а, швидше, проміжним етапом від радянського минулого до європейського майбутнього. Адже на відміну від українських університети в Європі мають свої власні клініки, де розпорядником є професор, доцент, а не головний лікар іншого закладу, де розташована кафедра. 

До прикладу, у Німеччині, за словами керівника секції трансплантації університетської клініки міста Любека Григорія Лапшина, у кожного медфакультету є своя університетська клініка, але при цьому не відбувається поділу на кафедри чи відділення, де працюють лікарі-практики: "Тут є університетські клініки (аналог обласної лікарні в Україні) та інші клініки, де також вчаться студенти. Усі лікарі, які працюють у цих клініках, мають займатись студентами, учбовою роботою, клінічною роботою (пацієнтами) і науковою роботою (брати участь у конференціях)".

Для попередження стереотипізації поняття слід наголосити, що університетською клініка називається не тому, що там лікують студенти, а тому, що вони там здобувають практичні знання.

Новини за темою

"У таких клініках не студент консультує чи робить операцію, цим займається професор, доцент, а студент лише стоїть поруч і вчиться. Тобто це, навпаки, краще, ніж будь-яка приватна клініка, бо саме тут професіонали вищої категорії консультуватимуть і робитимуть усі втручання", — пояснює Наталія Гріцова.

Та процес створення подібних клінік в Україні потребує великої кількості зусиль та часу, тож, поки держава до цього не пришла, медики-викладачі наголошують на важливості повернення права надавати медичну допомогу. 

До речі, 17 червня у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт, який обіцяє тимчасово владнати це питання (Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань організації освітнього процесу в сфері охорони здоров’я"). Законопроєктом пропонується надати право педагогічним працівникам надавати медичну допомогу, не перебуваючи у трудових відносинах із закладом охорони здоров'я. Ця норма є тимчасовою (2 роки, поки ситуація не буде комплексно законодавчо врегульована). Одночасно пропонується закріплення права на надання медичної допомоги за лікарем-інтерном.

Чи чекає успіх на цей законопроєкт, поки не відомо. Проте якщо питання не буде врегульовано, то у кінцевому результаті пацієнтів лікуватимуть такі ж звичайні пацієнти, які нічого не розуміють в медицині, а усі висококваліфіковані кадри перейдуть у платну медицину або ж взагалі поїдуть працювати за кордон. 

Ірина Шостак

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>