Нові імена на карті Києва – частина перша

На честь кого було дано старі та нові назви вулиць столиці

24 січня Постійна комісія Київради з питань місцевого самоврядування, регіональних та міжнародних зв'язків схвалила проект рішення "Про перейменування проспекту, бульварів, вулиць та провулків, уточнення назв і повернення історичних назв у Києві". Нові назви невдовзі отримають 14 столичних вулиць, в тому числі бульвар Дружби народів та проспект Героїв Сталінграду. Справа за малим – Київрада має остаточно ухвалити це рішення.

Тим часом редакція "Київ 112.ua" зібрала коротку інформацію про історію старих і нових назв. Публікуємо її першу частину.

Було: бульвар Дружби народів

Нові імена на карті Києва – частина перша
Фото з відкритих джерел

На честь кого було дано старі та нові назви вулиць столиці

Магістраль від залізничного шляхопроводу до мосту Патона будувалася в Києві відразу після війни – з 1945 по 1948 роки. Тоді вона називалася просто – Автострада. Бульваром дружби народів вона стала в 1959 році і носила цю назву до наших днів.

Стало: бульвар Миколи Міхновського

Микола Міхновський Фото з відкритих джерел

Микола Міхновський (1873-1924 рр) був українським адвокатом, політичним та громадським діячем, що відстоював ідеї українського націоналізму та державної незалежності України. Батько Міхновського був нащадком козацького роду, сільським священиком, який проводив богослужіння українською мовою. Вихований в цьому дусі, Микола в студентські роки увійшов до складу "Братства тарасівців", для якого сформував "Кредо молодого українця". Група займалася пропагандою створення в Україні незалежної федеративної республіки і проіснувала всього два роки (з 1891 по 1893 рр.). Багатьох її членів заарештували, але Міхновському вдалося уникнути ув'язнення. У 1899 році він переїхав до Харкова, де зайнявся адвокатською діяльністю. У тому числі захищав однодумців, яких переслідувала імперська влада. У 1902 році заснував Українську народну партію і, попри адміністративні перешкоди, заснував кілька друкованих видань. Напередодні Першої світової війни займався поширенням ідей українського націоналізму на Слобожанщині та Донбасі. З початком війни Міхновський переїхав до Києва, де увійшов до складу Центральної ради, а потім зробив спробу заснувати українську армію і почати активну боротьбу за незалежність України. Але значна частина членів Центральної ради дотримувалися більш поміркованих поглядів, через що у Міхновського виник з ними конфлікт. Незручного політика, який, до того ж, спробував здійснити військовий переворот, відправили воювати на Румунський фронт. Восени 1917 року, вже після Жовтневої революції, Міхновський повернувся в Україну, оселився на Полтавщині і став працювати мировим суддею. Але незабаром долучився до Української демократично-хліборобської партії та повернувся до Києва, де почав співпрацювати з гетьманом Павлом Скоропадським. Скоропадський мав намір навіть призначити Міхновського своїм прем'єр-міністром, але той, незадоволений недостатньо радикальною діяльністю гетьмана, незабаром став до нього в опозицію. Спроба повалення Директорії виявилася провальною, Міхновський захворів на тиф і припинив політичну діяльність. У 1924 році він був заарештований НКВС, але через кілька днів допитів був звільнений. 3 травня 1924 року його знайшли повішеним у садку. За офіційною версією, Міхновський не зміг змиритися з радянською владою, яка надовго закрила питання про незалежність України, і скоїв самогубство.

Було: бульвар Михайла Кольцова

Михайло Кольцов Фото з відкритих джерел

Михайло Кольцов (1898-1940 рр.) був радянським журналістом і публіцистом, письменником, членом-кореспондентом Академії наук СРСР. Народився він у Києві в родині єврейського ремісника і при народженні отримав ім'я Мойсей Фрідлянд. З дитинства цікавився журналістикою і навіть видавав з братом рукописний журнал. У 1915 році вступив до Психоневрологічного інституту у Петрограді, який так і не закінчив. Брав участь у Лютневій і Жовтневій революціях. На початку 1918 року очолював групу кінохроніки Наркомату освіти. З 1919 року служив у Червоній Армії і друкувався в газетах. З 1920 року працював у відділі друку Наркомату закордонних справ, довгий час співпрацював з газетою "Правда". Відновив в СРСР випуск журналу "Огоньок", заснував видання "За кермом" і "Радянське фото". Багато працював з сатиричними виданнями, в тому числі з 1934 по 1938 р. був головним редактором журналу "Крокодил". У 1927 році придумав і реалізував колективний роман-буріме "Великі пожежі". 25 авторів, в тому числі сам Кольцов, послідовно писали по главі роману і тут же видавали їх в "Огоньку". Через те, що шестеро авторів роману були репресовані, видати його окремою книжкою в радянські часи не вийшло – це сталося тільки в 2009 році. Якийсь час Кольцов керував іноземним відділом союзу письменників СРСР, що дало йому можливість багато подорожувати світом. Під час громадянської війни в Іспанії 1936-1939 років працював там кореспондентом "Правди", а заодно представляв політичні інтереси Радянського Союзу. У 1938 році був відкликаний назад у Москву і в ніч на 13 грудня заарештований. Через знайомство з на той момент вже відставним народним комісаром Миколою Єжовим (одним з головних організаторів репресій 37-38 рр.) був звинувачений у змові. До Кольцова були застосовані тортури, яких він не витримав. 2 лютого 1940 року журналіста розстріляли. Він був похований у загальній могилі. Реабілітований Кольцов був у грудні 1954 року – після початку "хрущовської відлиги" і розвінчання культу особистості Сталіна.

Стало: бульвар Миколи Руденка

Микола Руденко Фото з відкритих джерел

Микола Руденко (1920-2004 рр.) був українським письменником і правозахисником, одним із засновників Української Гельсінської групи, якою також і керував. Руденко народився в Луганській області в сім'ї шахтаря. У 1939 році вступив до Київського університету на філологічний факультет, однак був призваний до армії, де служив у кавалерійському полку НКВС дивізії імені Ф. Дзержинського. Під час Другої світової війни брав участь в обороні Ленінграду і був важко поранений. Демобілізувався Руденко тільки в 1946 році, після чого грунтовно зайнявся письменницькою діяльністю – з 1947 року перебував у Спілці письменників СРСР. Роком пізніше зайняв посаду головного редактора літературно-художнього журналу "Дніпро", але за два роки залишив посаду і зайнявся виключно творчою роботою. Цей період у житті Руденко тривав цілих 25 років. За цей час він встиг переглянути свої погляди і виступити з критикою марксизму, за що був виключений з КПРС. У 1975 році вступив до Ради групи Міжнародної амністії, за що був затриманий прокуратурою Києва. Тоді ж Руденка виключили зі Спілки письменників. Тим не менш вже 1976 році він з однодумцями заснував правозахисну Українську Гельсінську групу, яку і очолив. На початку 1977 року Руденко був за це заарештований, а пізніше засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Після звільнення письменник виїхав до Мюнхена, а потім до Нью-Йорка. Тоді ж, в 1988 році, він був позбавлений радянського громадянства. За два роки Руденко повернувся до Києва, його було поновлено в громадянстві, а в квітні 1991 року – реабілітовано. За свою правозахисну діяльність Руденко був нагороджений званням Героя України.

Було: вулиця Аркадія Гайдара

Аркадій Гайдар Фото з відкритих джерел

Аркадій Гайдар (1904-1941 рр.) – радянський дитячий письменник, активний учасник Громадянської війни за встановлення влади більшовиків. Народився в родині сільських вчителів, при народженні отримав прізвище Голіков, а пізніше взяв собі псевдонім. Коли батька Аркадія під час Першої світової війни забрали на фронт, він спробував теж приєднатися до бойових дій, але був затриманий і переданий матері. У 14 років був прийнятий до комуністичної партії, вступив у Червону армію і почав битися на боці більшовиків у Громадянській війні. Ще до досягнення 18-річчя Гайдар був призначений командиром 58-го окремого полку з боротьби з бандитизмом. Очолював також загін частин особливого призначення, які придушували антирадянський повстанський рух в Хакасії. За деякими свідченнями, під командуванням Гайдара бійці загону виявляли особливу агресію. За якийсь час командира усунули за надмірну жорстокість, а потім і зовсім демобілізували з Червоної армії з діагнозом "травматичний невроз". Пізніше Гайдар неодноразово лікувався в психіатричних клініках, де завдавав собі серйозних порізів бритвою, щоб перебити головні болі, які мучили його після травми. У Другій світовій війні Гайдар брав участь вже як кореспондент газети "Комсомольська правда", а у вересні 1941 року опинився в партизанському загоні на території України, де служив кулеметником. За місяць загинув недалеко від міста Канів Черкаської області. Літературною діяльністю Гайдар займався ще з початку своєї служби в Червоній армії. Найбільш відомі його твори – дитяче оповідання "Чук і Гек" і повість "Тимур та його команда", яка дала назву руху так званих "тимурівців" – піонерів, які робили добрі вчинки на благо соціалістичного суспільства. Онук Гайдара - Єгор - був відомим російським економістом, займав високі урядові посади при президентові Єльцині. Його дочка – правнучка письменника – Марія Гайдар також займалася політикою в Росії, проте пізніше прийняла українське громадянство і близько півроку обіймала посаду заступника губернатора Одеської області Михайла Саакашвілі.

Стало: вулиця родини Прахових

Адріан Прахов, портрет пензля І. Крамського Wikipedia

Прахови – стародавній російський дворянський рід, який залишив чималий слід в історії Києва. Мистецтвознавець і археолог Адріан Прахов (1846-1916 рр.) приїхав до Києва з Санкт-Петербурга в 1884 році, щоб брати участь у будівництві Володимирського собору. Під його керівництвом здійснювалося внутрішнє оздоблення храму. Розписати стіни і склепіння собору він запросив художника Віктора Васнєцова. На запрошення Прахова до Києва приїжджав попрацювати також Михайло Врубель – автор розписів Кирилівської церкви. До речі, знамениту "Богоматір з немовлям" на іконостасі церкви художник писав з дружини Прахова – Емілії Львівни. Художник був у неї закоханий і навіть заявляв своєму покровителю, що має намір з нею одружитися. Частина малюнків, які створювалися в будинку Адріана і Емілії Прахових художниками, що заходили в гості (Врубелем, Катарбинским та іншими), зараз зберігається в колекції Музею російського мистецтва. До речі, портрет доньки подружжя Прахових Єлени можна знайти у Володимирському соборі – художник Михайло Нестеров зобразив її в образі великомучениці Варвари у правому іконостасі, що викликало невдоволення дружини тодішнього київського генерал-губернатора. Після Жовтневої революції нащадків Прахових поселили в тісній комуналці. Правнучка Адріана Прахова – художниця Олександра Миколаївна все життя прожила в Києві. Дітей у неї не було.

Було: вулиця генерала Наумова

Михайло Наумов Фото з відкритих джерел

Михайло Наумов (1908-1974 рр.) – радянський військовий діяч, керівник одного з українських партизанських з'єднань під час Другої світової війни. Військову кар'єру розпочав в місті Шостка Сумської області. Під час війни вів партизанську діяльність на території Сумської та Харківської областей. В лютому-березні 1943 року брав участь в Степовому рейді тилами противника, за що отримав звання Героя Радянського Союзу. Після звільнення в запас жив у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Стало: вулиця Людмили Фої

Людмила Фоя Фото з відкритих джерел

Людмила Фоя (1923-1950 рр.) – українська письменниця, журналістка, активістка УПА. Під час навчання в Київському університеті Людмила стала членом Організації українських націоналістів і під час війни служила зв'язковою. Крім того, займалася збором ліків для поранених бійців УПА. В 1944 році після арешту органами НКВС погодилася співпрацювати з чекістами, проте рік потому зізналася керівництву ОУН у тому, що завербована, і почала діяти як подвійний агент. З 1946 року діяла підпільно, займаючись пропагандою і літературною діяльністю. Загинула влітку 1950 року.

Було: вулиця маршала Тимошенка

Семен Тимошенко Wikipedia

Семен Тимошенко (1895-1970 рр.) – радянський воєначальник, двічі Герой Радянського Союзу. Під час Російсько-фінської війни командував Північно-Західним фронтом, який здійснив прорив "лінії Маннергейма". Перше звання Героя Радянського Союзу разом зі званням маршала отримав ще до початку радянського періоду Другої світової війни. До початку військових дій підійшов на посаді наркома оборони, а після нападу очолив Ставку Головного командування, а потім керував силами Західного фронту. Якийсь час намагався утримати від окупації Київ. Після війни працював у структурі Міністерства оборони СРСР, був депутатом і членом Президії Верховної ради СРСР. Друге звання Героя Радянського Союзу отримав на честь свого 70-річчя. Похований у стіні московського Кремля.

Стало: вулиця Миколи Кагарлицького

Микола Кагарлицький Фото з відкритих джерел

Микола Кагарлицький (1937-2015 рр.) – український письменник і перекладач. Син репресованого ворога народу і сам вважався за радянської влади дисидентом. Був заборонений до друку аж до 1969 року. У 1989 році під час акції на підтримку прийняття української державної символіки під Верховною радою УРСР був побитий, через що отримав інвалідність. Досліджував творчість народної художниці Катерини Білокур, перекладав з російської та німецької мов.

Було: вулиця Московська

Будівля заводу "Арсенал", вул. Московська Фото з відкритих джерел

Старовинна вулиця, історія якої нараховує понад 300 років. Назву "Московська" вона отримала на початку XVIII століття. До середини XIX століття була центральною в Києві і поступилася цим званням лише Хрещатику, який почали забудовувати в 1830-х рр. Прилягала до Печерської фортеці, тому була важлива для оборонної здатності міста. До наших днів назву ця вулиця змінювала лише одного разу – в 1918 році, коли радянська влада присвоїла їй назву вулиця "Арсеналу" на честь розташованого тут заводу. Цей топонім проіснував до осені 1941 року.

Стало: вулиця Дмитра Годзенка

Дмитро Годзенко Фото з відкритих джерел

Дмитро Годзенко (загинув 31 березня 2016 року) - військовослужбовець 17-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади, боєць АТО з позивним "Годзила". Народився у Львові, жив у Києві. Був молодшим сержантом Збройних сил України. Дістав поранення під Майорськом, але після лікування повернувся на фронт. Загинув від мінометного обстрілу за день до виведення свого підрозділу із зони бойових дій.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>