Хаос у Гонконгу: Чому Пекін не подарує демократію протестувальникам

Вимоги протестувальників у Гонконзі закладають бомбу уповільненої дії у фундамент нинішнього комуністичного режиму в Китаї

Хаос у Гонконгу: Чому Пекін не подарує демократію протестувальникам
112.ua

Георгій Кухалейшвілі

політолог-міжнародник

Вимоги протестувальників у Гонконзі закладають бомбу уповільненої дії у фундамент нинішнього комуністичного режиму в Китаї

Тоді як у Пекіні 1 жовтня святкували 70-річчя з моменту заснування Китайської Народної Республіки, вулиці Гонконгу були охоплені сутичками протестувальників із поліцією. Протестувальники влаштували ходу у вихідний день всупереч забороні влади. П'ятнадцятеро людей дістали важкі поранення. Один убитий. Затримано понад 180 гонконгців. Китайські власті вирішили евакуювати працівників держорганів у Гонконзі. Це були найбільш запеклі зіткнення з моменту початку протестів кілька місяців тому. Все починалося з демонстрацій проти законопроекту, який передбачав норму про видачу будь-якій державі жителів Гонконгу, яких підозрюють у скоєнні злочинів. Тепер є конфлікт двох систем: ліберально-демократичної, орієнтованої на вільні ринкові відносини, з авторитарною соціалістичною, яка передбачає суттєве втручання держави в економіку. Незважаючи на відмову влади від непопулярного законопроекту, гонконгці продовжують протестувати. Вони борються за збереження своєї самобутньої моделі розвитку, яка увібрала в себе британські цінності. Після передачі Великою Британією Гонконгу до складу Китаю в 1997 році після закінчення 99-річного договору оренди сторони домовилися про те, що протягом 50 років регіон буде розвиватися за моделлю "дві системи – одна держава" і збереже широку автономію, політичні свободи і прозоре законодавство в комерційній галузі.

Жителів Гонконгу не влаштовує, що на пост голови регіону призначають виключно угодних Пекіну осіб, які виступають за більшу інтеграцію з Китаєм, як, наприклад, нинішній керівник Керрі Лам. Гонконгці вимагають від Пекіна дозволити їм самостійно обирати главу регіону та законодавчу раду, амністувати заарештованих протестувальників і притягнути до відповідальності поліцейських, які застосували силу проти людей. Здавалося б, керівництво Китаю могло би виконати всі вимоги, щоб покласти край безладам. Тим паче широку політико-економічну автономію мають окремі регіони в деяких розвинених країнах світу, зокрема Канада (Квебек), Данія (Гренландія та Фарерські острови), зі своїм парламентом і урядом. Проте в Пекіні вирішили силою придушити протести. Для того щоб зрозуміти мотиви китайської влади, потрібно абстрагуватися від сприйняття подій у Гонконзі виключно як боротьби місцевих жителів за свободу і демократію. Компартія Китаю бачить ризики у розвитку демократії в Гонконзі для своїх інтересів.

Інтереси політбюро

Китайський уряд не бажає дати жителям Гонконгу право самостійно обирати місцеву владу через побоювання посилення позицій політичних партій, які виступають за збереження автономії регіону після закінчення перехідного періоду у 2047 р. На цей момент 43 із 70 місць у законодавчих зборах Гонконгу займають політичні сили, лояльні до Пекіна. Близько 25 партій виступають проти відмови від автономії. Наприклад, партії "Демосисто" і "Гонконг насамперед" дотримуються концепції "локалізму" – збереження самобутності автономії і Гонконгу, його ізоляції від політичного впливу Пекіна. Лейбористська партія виступає за скасування статті 23 Основного закону Гонконгу, згідно з якою забороняється співпраця місцевих організацій із зарубіжними політичними силами, підбурювання до антиурядових виступів і сецесія (вихід зі складу держави).

Новини за темою

Китайським комуністам невигідно, щоб у Гонконзі розвивалася багатопартійність без їхнього втручання, оскільки тоді виникне прецедент для оскарження їхньої домінантної ролі в управлінні країною. Незважаючи на те що формально в Китаї існує багатопартійність і крім компартії легально діють ще 8 політичних сил, Конституція КНР визнає домінантну роль комуністів. Вплив компартії, яка налічує 90 млн осіб, не можна порівняти з вагою інших політичних сил. Китайський "Гоміньдан" (на Тайвані існує партія з аналогічною назвою), "Демократична Ліга Китаю", "Суспільство "3 вересня" грають номінальну роль на політичній арені КНР і входять до "Єдиного патріотичного фронту китайського народу", очолюваного компартією. Політбюро компартії не бажає ділитися ресурсами з іншими політичними силами. За інформацією директора американського Центру китайської стратегії Майкла Піллсбарі, бюджет одного лише міністерства пропаганди становить 12 млрд дол. на рік. Китайські чиновники наживаються завдяки участі в корупційних схемах. Хабарництво поширено в системі освіти, охорони здоров'я, правоохоронних органах. Поширеними є відкати. Щорічно через корупцію ВВП Китаю втрачає 10%.

Політбюро компартії оперативно пригнічує опозиційні настрої. Спроби створення в Китаї опозиційних партій закінчувалися повним провалом. Зокрема, "Демократична партія Китаю", "Союз китайських націоналістів" або "Маоїстська Компартія Китаю", які не згодні з курсом Компартії КНР, було оголошено поза законом, а їхніх прихильників переслідують. Якщо в Гонконзі на місцевому рівні будуть домінувати незалежні від Пекіна партії, то в перспективі поставити під сумнів монополію комуністів на владу можуть жителі найбільш розвинутих прибережних міст Китаю. Серед них сусідній Шеньчжень, Шанхай, Далянь, де рівень життя значно вищий, ніж у центральних або південних районах країни.

Практики маоїстів

Пекін жорстоко придушує протести в Гонконзі, щоб запобігти поширенню антисистемних настроїв по всій країні. Протести в Гонконзі не є чимось екстраординарним, оскільки за 70 років перебування у владі китайські комуністи вже стикалися зі схожими і навіть більш масштабними антиурядовими виступами. Йдеться не тільки про розгін студентських демонстрацій із застосуванням танків на площі Тяньаньмень влітку 1989 року. У 50-х голова КНР Мао Цзедун загравав з ліберальним крилом компартії та ініціював політику посилення гласності й критики свого режиму. Після провальних економічних перетворень, включаючи колективізацію та індустріалізацію під кальку з СРСР часів перших п'ятирічок, маоїсти сподівалися на допомогу з боку китайської інтелігенції в будівництві "диктатури народної демократії" і дозволили в Китаї свободу слова і плюралізм думок. Спочатку посилення гласності обмежувалося мільйонами листів на день на адресу глави уряду КНР Чжоу Еньлая з різними скаргами від китайських громадян, критикою політики режиму Мао Цзедуна і розчаруванням в ідеалах комунізму. Потім по всій країні почалися антиурядові мітинги. Унаслідок цього понад півмільйона китайців було репресовано. Уряд КНР практикував звільнення з робіт, страти і доведення до самогубства найбільш активних критиків маоїстів.

Китай занурився в анархію в період "культурної революції" 60-х. Тоді пішов з поста голови КНР Мао Цзедун, але зберіг кермо правління компартією, протистояв своєму наступникові Лю Шаоци, який намагався відійти від командно-адміністративної системи народного господарства і стимулював розвиток дрібного підприємництва в Китаї. У компартії відбувся розкол. Мао Цзедун пішов на зближення з ультралівими серед неосвіченої молоді (хунвейбіни) і низькокваліфікованих робітників, які організували збройні формування і проводили переслідування партійних керівників малої та середньої ланки на місцях, не згодних з маоїстами, знищували освітні установи, бібліотеки, пам'ятки історії і культури.

Китай поринув у громадянське протистояння між ультралівими, помірними членами компартії та військовиками. Події в Гонконзі можуть здатися квіточками порівняно із заворушеннями в містах Ухань і Гуйлінь влітку-восени 1967 року. Місто Ухань взяла під контроль місцева військова частина, яка придушила заворушення, але відмовилася підкорятися Пекіну. Бунтівники заблокували місцевий аеродром, не дозволивши сісти літаку глави уряду Еньлая. Гуйлінь тривалий час перебував під контролем загонів хунвейбінів, які вже не підпорядковувалися навіть Мао Цзедуну, який закликав їх припинити терор. Відновлювати конституційний лад в обох містах довелося із застосуванням армійських підрозділів і бронетехніки.

Новини за темою

Китайська влада не бачить сенсу давати більше політичної свободи гонконгцям, оскільки виступ є локальним. Пекіну набагато зручніше придушити протести і піднести їх як наслідок втручання Заходу у внутрішні справи Китаю, ніж провести велику лібералізацію суспільно-політичного життя, яка може призвести до зниження впливу компартії. Голова КНР Сі Цзіньпін не бажає повторювати помилки Мао Цзедуна.

Прецедент для сепаратистів

Пекін не може піти на поступки гонконгським протестувальникам у зв'язку з тим, що це створить прецедент для активізації сепаратистських настроїв в інших регіонах Піднебесної. Гонконгський локализм і прагнення автономії є проявом відцентрових тенденцій. Незважаючи на те що 95% населення Гонконгу є хань (найбільший етнос Китаю), більш ніж половина гонконгців не вважають себе китайцями. Вони називають себе "гонконгцями" і проводять чітку межу між собою та вихідцями з інших регіонів Китаю. Дві третини населення Гонконгу не вважають предметом гордості наявність громадянства КНР. Останнім часом навіть з'явився вираз "одна держава – два націоналізми", оскільки гонконгці претендують на самостійну культурну і політичну ідентичність. Поступки протестувальникам може бути сприйнято як визнання Пекіном самобутності Гонконгу і його амбіцій розвиватися як "держава в державі".

Приклад гонконгців можуть наслідувати інші народи Китаю, що відстоюють свою винятковість у нерівній конкуренції з хань. Китай тільки здається монолітним. Піднебесна – це конгломерат із 56 різних народів зі своїми етно-релігійними особливостями та інтересами. Про незалежність можуть згадати тибетці (10 млн осіб), у яких була власна теократична держава на чолі з Далай-ламою до анексії Китаєм у 1951 році. Періодично вони піднімають повстання проти китайської влади. Найбільшими були збройні виступи в 1954-56, 1959 рр. Мали місце масштабні погроми та етнічні чистки наприкінці 80-х й у 2008 році на території Тибету.

Можуть активізуватися китайські мусульмани-уйгури (10 млн осіб). У 1962 році в Синьцзян-Уйгурському автономному районі китайським військовикам довелося застосовувати силу для придушення заворушень на нафтових промислах через невдоволення місцевого тюркомовного населення зниженням рівня життя в країні. Сьогодні в цьому регіоні діє пов'язане з ІДІЛ екстремістське угрупування "Рух Східного Туркестану", яке виступає за створення теократичної держави. Китайський уряд жорстко придушує всілякі спроби уйгурів здобути самостійність, проводить політику китаїзації і насильницького насадження місцевому населенню способу життя, цінностей, властивих більшості громадян. У регіоні існують спеціальні трудові табори, куди насильно відправляють "на перевиховання" частину місцевого населення.

Криза демократичної експансії

Події в Гонконзі демонструють кризу ідеї експорту демократії до третіх країн. США і Велика Британія досить стримано реагують на жорстокість китайської влади щодо протестувальників, не надають підтримки гонконгським опозиціонерам, а лише обмежуються закликами до обох сторін протистояння проявляти стриманість. Захід утримується від політичної підтримки гонконгців. Хоча у 80-х США і Західна Європа спонсорували опозиційні демократичні рухи в країнах Центрально-Східної Європи, в колишніх радянських республіках. Штати підтримали кольорові революції в Югославії, Грузії, Україні в першій половині "нульових".

Америці та Європі невигідно підтримувати революційні настрої гонконгців, оскільки Китай не є периферійною авторитарною країною, а являє собою глобальну торгову державу. Піднебесна - це один із ключових світових фінансових центрів. До Китаю перенесли свої виробничі потужності багато західних компаній. Вашингтону і Брюсселю невигідно посилювати розбіжності з Пекіном у галузі торгівлі ще й політичними протиріччями довкола Гонконгу. Сам Гонконг вже не має того впливу, який мав до повернення до складу Китаю в 1997 р. Після вступу Китаю до СОТ у 2001 р. і збільшення обігу контейнерів у портах Шанхая, Шеньчженя та інших прибережних міст Гонконг втратив свою виняткову роль воріт Піднебесної на зовнішні ринки. Тому політбюро компартії сприймає Гонконг як звичайний китайський мегаполіс і, враховуючи нерішучість і пасивність Заходу, йде шляхом його форсованої інтеграції в політико-правове поле КНР.

Георгій Кухалейшвілі,

політолог-міжнародник

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>