Генеалогія "победобесия": Чому міф про Велику Вітчизняну війну такий сильний

Спробуємо відповісти на питання, ким і коли був сконструйований міф про Велику Вітчизняну війну, чому він до сих пір знаходить такий інтенсивний відгук у населення Росії, яким чином він транслюється та відтворюється, чому пережив розпад СРСР і все ще залишається головним символом, який здатний інтегрувати націю

Генеалогія "победобесия": Чому міф про Велику Вітчизняну війну такий сильний
Фото з відкритих джерел

Спробуємо відповісти на питання, ким і коли був сконструйований міф про Велику Вітчизняну війну, чому він до сих пір знаходить такий інтенсивний відгук у населення Росії, яким чином він транслюється та відтворюється, чому пережив розпад СРСР і все ще залишається головним символом, який здатний інтегрувати націю

"Це священне свято навіки вписане в історію країни, в долю кожної сім'ї, кожної людини. Пам'ять про безприкладний подвиг нашого народу об'єднує всі покоління громадян Росії, допомагає вистояти в будь-яких випробуваннях, надихає на нові звершення", - саме так 5 травня привітав президент Росії Володимир Путін учасників акції-концерту "Спасибі за вірність, нащадки!"

Паради, численні акції, виставки, концерти, салют, характерна атрибутика, – День перемоги у Росії традиційно оточений численними комеморативними практиками, що культивують міф про "ідеальну перемогу". Адже Велика Вітчизняна війна, як її називають у Росії, є "базовим сюжетом" історичної політики путінського режиму, ресурсом для конструювання ідентичності росіян та потужним політичним міфом.

Так, у 2017 році 83% росіян назвали Велику Вітчизняну війну подією в історії країни, що викликає почуття гордості. Для порівняння, анексія Криму набрала всього 43%, а провідна роль Росії в освоєнні космосу – 41%. Цього року День перемоги збираються святкувати 73% населення Росії.

Пам’ять про Велику Вітчизняну війну ретельно захищена як на правовому рівні (стаття 354.1 Кримінального Кодексу РФ "Реабілітація нацизму"), так і на рівні суспільного консенсусу. Варто лише пригадати скандал навколо телеканалу "Дождь", на сайті якого у січні 2014 року було проведене опитування: "Чи треба було здавати Ленінград, щоб зберегти сотні тисяч життів?". У відповідь на це питання парламент Санкт-Петербургу закликав генерального прокурора Росії покарати "Дождь" "аж до закриття". Віце-спікер Держдуми Ігор Лебедєв (ЛДПР) назвав опитування "безпрецедентним за своїм хамством", блюзнірським і образливим для ветеранів Великої Вітчизняної війни та жителів блокадного Ленінграду. Голова комітету Держдуми з безпеки та протидії корупції Ірина Ярова наголосила на тому, що подібні опитування паплюжать священну пам’ять про війну та "мають оцінюватися як злочини з реабілітації нацизму".

Резонанс викликало порівняння політиком Леонідом Гозманом німецького воєнізованого формування СС з радянською контррозвідувальною організацією СМЕРШ, яке він зробив у своєму блозі, коментуючи вихід на російські екрани телесеріалу "СМЕРШ": "У СМЕРШ не було красивої форми, але це, напевно, єдина їхня відмінність від військ СС…І саме це слово – "СМЕРШ" – має стояти в одному ряду зі словами "СС", "НКВС" і "гестапо", викликати жах і відразу, а не виноситися у назву патріотичних бойовиків". У відповідь на цю тезу Держдума доручила трьом комітетам – з інформаційної політики, оборони та безпеки - перевірити висловлювання Гозмана. Звісно, прикладів такої істеричної реакції на подібні заяви можна знайти безліч.

На думку голови Аналітичного центру Юрія Левади (Левада-центру) Льва Гудкова, перемога Радянського Союзу у 1945 році - це не лише центральний смисловий вузол радянської історії, а фактично єдина позитивна опорна точка національної самосвідомості пострадянського суспільства Росії, головний символ, який здатний інтегрувати націю.

Постають закономірні питання: ким і коли був сконструйований міф про Велику Вітчизняну війну, чому він до сих пір знаходить такий інтенсивний відгук у населення, яким чином він транслюється та відтворюється, чому пережив розпад СРСР і все ще залишається таким потужним.

Творення міфу про "велику перемогу"

Наратив про Велику Вітчизняну війну функціонує у сучасному російському суспільстві як політичний міф. Згідно з британським політологом Крістофером Фладом, політичні міфи, подібно до священних, мають передаватися та сприйматися як повчальні історії, володіти достатнім авторитетом, мати "парадигматичну цінність" та бути моделлю реальності і зразком для неї. На думку Флада, політичні міфи можуть існувати у багатьох версіях та варіаціях, які, проте, мають збігатися у ключових моментах. Так, тлумачення міфу може бути більш чи менш вільним, допускати більше чи менше "негативу" від реальних фактів, але домінування цього сюжету у історичній свідомості має зберігатися, а його "сумарна підсумкова оцінка може бути лише позитивною".

Олександр Штоквиш, кандидат філософських наук, лаконічно описує ключові моменти міфу про Велику Вітчизняну війну як "ідеологеми про полум’яний радянський патріотизм і масовий героїзм, про морально-політичну єдність радянського суспільства, керівну роль комуністичної партії, єдність фронту і тилу, дружбу народів СРСР". Міф старанно охороняється від фактів, історичних подій або постатей, які можуть поставити під загрозу саме його існування: "У величезному просторі пам'яті про Велику Вітчизняну війну висвітлюються лише окремі, "підходящі" ділянки, "оточені" зонами замовчуваної "антипам’яті", на кшталт правди про початковий період війни, масовий перехід на бік ворога червоноармійців, колаборацію з окупантами місцевого населення, антикомуністичний партизанський рух тощо". Міф про Велику Вітчизняну війну усіма способами натуралізувався та уніфікувався, щоб у підсумку замінити собою реальні спогади людей, витіснити страждання, пов’язані з війною.

На думку російського соціолога Бориса Дубіна, радянська влада вперше масштабно розгорнула свою символічну політику на воєнному матеріалі напередодні святкування 20-річчя з Дня перемоги 9 травня 1965 року. За словами американського історика Ніни Тумаркін, саме з відзначення 20-ліття перемоги розпочалася трансформація "національної травми монументальної величини у священну сукупність героїчних вчинків, які раз і назавжди довели перевагу комунізму над капіталізмом". Міф про Велику Вітчизняну війну був ідеологічним центром не лише усієї радянської епохи, а і брежнєвського періоду, для потреб якого він і був сконструйований. Якщо у перші роки після війни ще спостерігається розрив між некодифікованим безпосереднім досвідом війни (не стільки героїчним, скільки сповненим реаліями повсякденного життя з його голодом і важкою працею), з одного боку, та офіційно-парадною версією війни – з другого, то, за словами Льва Гудкова, з заміщенням соціальних позицій поколінням, яке не воювало, активізується "інтенсивний процес матрицизації масових уявлень про війну".

Так, у своїй статті "Кривава" війна і "велична" перемога" Дубін зазначає, що війну починають офіційно героїзувати у негероїчний брежнєвський період, коли у суспільне життя Радянського Союзу входить покоління, яке не знало війни ні з зовнішнім, ні з "внутрішнім" ворогом. За словами російського історика Миколи Копосова, до брежнєвських часів існував ряд причин, з яких міф про війну не міг перетворитися на ідеологічний центр радянської історії. По-перше, з точки зору ідеології режиму, центральною подією радянської історії все ж була революція. По-друге, неабияку небезпеку для влади становив підйом суспільних сил після війни, дух свободи фронтовиків, який буде ретельно приборкуватися новою репресивною хвилею. Саме тому після параду на Красній площі у 1945 році Сталін відмовився від урочистого святкування річниць перемоги, а 9 травня з 1948 аж до 1965 року перестало бути вихідним днем. По-третє, Микита Хрущов не особливо потребував легітимаційного ресурсу міфу про Велику Вітчизняну війну. В умовах десталінізації недоречно було культивувати міф про Перемогу, яка зміцнила владу та особистий авторитет Сталіна. Навпаки, акцент зміщується у бік його приголомшливих прорахунків – програшного першого періоду війни, знекровлення вищого командування унаслідок репресій та інше.

Фото з відкритих джерел

Хрущов розвінчує міф про Сталіна-блискучого стратега, поширюючи, натомість, міф про те, що Сталін керував військовими операціями по глобусу. Більше того, як зазначає Копосов, новий генеральний секретар взяв курс на "мирне співіснування", особливо після Карибської кризи, а тому культ війни був недоречним. Історична політика Хрущова знаходила своє обґрунтування не у минулому, а у майбутній науково-технічній революції.

Новини за темою

За словами Копосова, після усунення Хрущова у 1964 році брежнєвський режим, навпаки, зробив усе можливе, щоб отримати підтримку у середовищі військових. Також частково реабілітується постать Сталіна, чиї прорахунки під час війни нівелюються "величчю перемоги". Італійський історик Марія Феретті стверджує, що зв'язна та єдина розповідь про війну була покликана легітимізувати брежнєвський режим саме через те, що революція стала вже далеким і тьмяним спогадом. Таким чином, після промови Леоніда Брежнєва на честь 20-ліття з Дня перемоги зусиллями пропагандистського апарату радянської влади починає формуватися ціла міфологія Великої Вітчизняної війни. У сконденсованому вигляді її наводить Ніна Тумаркін: "Колективізація та швидка індустріалізація протягом першої та другої п’ятирічки підготували нашу країну до війни і, незважаючи на непереборну несподівану атаку фашистських бестій та їхні нелюдські воєнні практики, незважаючи на втрату двадцяти мільйонів героїчних мучеників, наша країна під керівництвом Комуністичної партії, очолюваної Йосипом Сталіним, піднялася як один об’єднаний фронт та вигнала ворога з нашої території та території Східної Європи, врятувавши Європу і цілий світ від фашистського поневолення".

Як парадна версія війни витіснила справжні страждання

Щоб зробити з Великої Вітчизняної війни, за висловом Тумаркін, "культ у повному розквіті", брежнєвський режим застосовував усі можливі інституціональні засоби, як наприклад, масові ритуали меморизації (паради, нагородження учасників бойових дій, створення пам’ятників, меморіальних комплексів), твори мистецтва (особливо літератури та  кінематографу), видання навчальної та науково-популярної літератури з історії (серії мемуарів воєначальників), програми мас-медіа (перш за все, на телебаченні). За словами Дубіна, основним адресатом та опорою цього міфу виступає сформована у той період ідеологічна спільнота ветеранів війни як хранителів "непорушних підвалин", "моральних зразків", "кращих якостей радянської людини".

Фото з відкритих джерел

Російський літературознавець Ілля Кукулін вважає, що утвердження генераційної солідарності, якому сприяв міф про Велику Вітчизняну війну, мало на меті підтримку ідеології, яка у 1970-х роках перебувала у відчутній кризі: "…міф про перемогу став апологією покоління, яке пройшло війну, поясненням апріорної правоти старшого покоління, котре вистраждало на війні справжні цінності". Крім того, цей міф був ефективним засобом для витіснення з суспільної свідомості бажань модернізації та наближення до Заходу, які з’явилися під час "відлиги". Відтепер режим знаходив опору не у примарній науково-технічній революції та модернізації, а у авторитетному героїчному минулому.

У цей же час досвід людей на війні, який не отримав спеціальну інституційну обробку та закріплення, перестав транслюватися та бути культурним або соціальним фактом, лишаючись лише на рівні поступово зникаючої пам’яті. Так, на думку Кукуліна, катастрофічний досвід війни не був інтегрований у суспільну свідомість (навіть у "лейтенантській" прозі) та набув рис непроробленої колективної травми. Так, наприклад, у російській літературі, присвяченій війні, від самого початку табуювалися антропологічні (біль, голод, холод) та соціальні (терор, депортація, репресії) проблеми людини на фронті.

Британська дослідниця Катрін Меррідейл у своїй статті "Свідомість колективу: травма і контузія у Росії ХХ століття" пише те саме і про істориків, які не звертали увагу на негероїчну складову війни (солдатів, які божеволіли, закінчували життя самогубством, вбивали своїх товаришів, тікали з фронту), поспішаючи розповісти іншу, більш героїчну історію. Меррідейл стверджує, що люди, які пережили війну, до сих пір збираються для того, "щоб повторити офіційну версію, підтримати один одного розповідями про геройство та товариськість", але ідея пережитої травми ними принципово не сприймається. На думку дослідниці, загальний міф про те, що майже всі росіяни пережили війну, не отримавши психічної травми, ґрунтується на тому, що дані про розповсюдження психічних розладів, які виникли у результаті артилерійського вогню, бомбардувань, втрат, голоду просто ніколи не афішувалися.

Новини за темою

Історик та соціолог Діна Хапаєва у книзі "Готичне суспільство: морфологія жаху" розмірковує про важливість міфу Великої Вітчизняної війни у дещо іншій перспективі. За її словами, міф про війну виконує функцію "загороджувального міфу", адже саме воєнний досвід Великої Вітчизняної війни, який став "головною емоційною цінністю" та "мірилом справжності переживань" у радянській та пострадянській культурах, дозволив приховати та витіснити пам'ять про страждання жертв радянської системи: "Плавильний котел міфу про війну мав об'єднати розірване терором суспільство проти спільного ворога і перетворити приховування злочинів у справжню основу нової спільноти людей - радянського народу. Вторгнення ворога допомагало ретроспективно легітимізувати терор".

За словами Хапаєвої, протиставлення "мирного" часу воєнному лихоліттю було одним з основних завдань міфу про війну: у такий спосіб можна було "приховати і втопити у війні усі страждання і жахи мирного радянського часу". Таким чином, міф був покликаний каналізувати у війну усю скорботу, дозволивши людям, за словами композитора Дмитра Шостаковича, нарешті тужити і плакати тоді, коли вони того хотіли.

Катрін Меррідейл також притримується погляду про те, що саме війна дала змогу відкрито переживати втрату тим, хто був змушений мовчати про свої страждання у роки репресій. Війна, за словами дослідниці, давала радянській людині нове почуття гідності, адже боротьбу за виживання можна було вести відкрито, разом з іншими людьми, на противагу самотньому мовчазному стражданню, пов’язаному з терором. Як зазначає Діна Хапаєва, головна функція міфу про війну, котру він продовжує успішно виконувати і зараз, є культивування упевненості у тому, що ГУЛАГ – це лише незначний епізод історії, який "прикро стирчить з-поза могутньої спини воїна-визволителя".

Оскільки проробка минулого не відбувається, суспільство занурене у ворожнечу та почуття системної загрози з боку внутрішніх та зовнішніх ворогів. Звідси просякнутість суспільного простору феноменом "нашизму", побудованим на непримиримому розколі "хто не з нами – той проти нас". Лаконічно про це говорить колишній радник Путіна Андрій Ілларіонов: "Своїзм" - це ідеологія захисту "наших" не тому, що вони праві, а тому, що вони "свої". "Нашизм" - це ідеологія агресії по відношенню до чужих. Не тому, що вони не праві, а тому, що вони чужі...". Схожої думки притримується і Лев Гудков, який стверджує, що уявлення росіян про себе як про жертв агресії, надало їм непохитну упевненість у своїй апріорній правоті, раз і назавжди закріпленої "величною перемогою". Саме тому основою соціальної солідарності та виправданням будь-якої державної агресії проти інших країн стає "соціально примітивний, архаїчний, майже племінний поділ на "наших" і "ненаших". Та сама логіка простежується і у сумнозвісному девізі "Росіяни своїх не кидають", який зіграв мало не ключову роль у обґрунтуванні військового вторгнення в Україну.

Чому міф про Велику Вітчизняну війну досі працює

Існує декілька версій того, що цей міф легітимізує тепер, коли держави, яка кинула усі можливі інституціональні зусилля на його формування, більше не існує. Слід принаймні побіжно окреслити долю міфу про Велику Вітчизняну війну після брежнєвського періоду. Як зазначає Копосов, в умовах оголошеної Михайлом Горбачовим кампанії гласності, яка швидко вийшла з-під контролю та перетворилася з викриття окремих недоліків суспільного устрою на засудження усього радянського минулого, здавалося, що міфу про війну прийшов кінець. За словами історика, коли мова йшла про війну, у центрі уваги були відповідальність режиму за поразки першого періоду війни, величезні невиправдані втрати, безглузда жорстокість "маршалів перемоги" та окупація Східної Європи. Проблема війни була, у порівнянні з брежнєвським часом, все ж суттєво другорядною. Після розпаду СРСР російське суспільство втратило цікавість до минулого і до міфу про перемогу зокрема, адже центральне місце у публічних дебатах тепер зайняв втілений у "ідеальному образі Заходу" проект майбутнього. Непророблене радянське минуле з усіма його суперечностями, проблемними моментами і травмами чекало свого часу. І цей час настав у 2000-х роках, коли путінський режим зробив його потужним інструментом своєї історичної політики.

Доктор історичних наук Галина Звєрєва стверджує, що повернення міфу про Велику Вітчизняну війну спровокувала дискредитація ліберально-демократичних концепцій єльцинського періоду, яка активізувала у середовищі політичних сил пошук альтернативних консолідаційних стратегій. У підсумку, на зміну ліберальному дискурсу нової колективної ідентичності громадянської нації прийшов дискурс негативної колективної ідентичності.

За Звєрєвою, Путінський режим з його "сильною державою", "вертикаллю влади" та "керованою демократією" перетворив риторичну стратегію національного об’єднання на "стратегію позитивної мобілізації на основі організації всенародного опору внутрішнім та зовнішнім ворогам Вітчизни". Оскільки позитивних опорних моментів у історії нової Росії не було, новий режим запропонував "патерни колективного минулого", "віднайдення колишньої величі Росії через відродження, збирання усього найкращого з "нашої історії". Реанімація міфу про Велику Вітчизняну війну була у цій ситуації  неминучою.

Як зазначає Звєрєва, звичні медійні образи Великої Вітчизняної війни, які циркулюють у російському суспільстві, екстраполюються на нові війни та конфлікти, наприклад, з Грузією та з Україною. У підсумку вони створюють конструкт "Єдиної, Всезагальної, Вічної війни зі злом", що сприяє "Вічній мобілізації у боротьбі за виживання і боротьбі з Ворогом". Як зазначає кандидат історичних наук Микита Соколов, Росія воює тільки з "фашистами". Наприклад, Михайло Саакашвілі також перетворився на "фашиста" під час російсько-грузинської війни. Так само "фашистами" стали і українці після Революції гідності. Як зазначає Микола Копосов, працює стара формула "Хто проти СРСР, той за фашизм", але СРСР тепер замінюється на Росію. Легітимізуються будь-які методи боротьби проти підступного ворога, війна стає частиною повсякдення, свідомо баналізується у єдиному державному пориві.

На думку Льва Гудкова, перемога стала "центральним опірним символом та основою для національної гордості" сучасних росіян тому, що більше їм пишатися просто нічим. Так, Гудков вважає, що наразі лише перемога може бути інтегруючим націю символом на тлі девальвації імперського культурного спадку та ідеологічних символів соціалізму, невдалих пострадянських реформ та краху західницьких ілюзій.

Борис Дубін пов’язує наполегливе повернення міфу про Велику Вітчизняну війну з пострадянською ідеалізацією брежнєвського періоду. Базуючись на соціологічних опитуваннях, дослідник робить висновок, що в російському суспільстві значення негативних подій, які мали місце напередодні війни - колективізації, голоду, репресій - значно знизилося. Натомість символи усього негативного та деструктивного сконцентрувалися у епосі "перебудови" та 1990-х роках з їхніми непродуманими та болісними реформами. Таким чином, "дальні часові плани уявленого цілого історії ніби висвітлилися, ближні ж, навпаки, стали чорнішими". За словами Дубіна, вже у 1993-1994 роках у ході опитувань більшість респондентів називають брежнєвський час кращим часом для життя. Проте дослідник зазначає, що росіян, багато з яких навіть не жили у брежнєвський час, вабить не стільки економічний добробут та контраст з сусідніми епохами, скільки "єдина та стійка колективна ідентифікація", "стабільний образ макросоціального цілого, загального "ми".

Таке стійке "ми" підкріплювалося сформованим у брежнєвський період уявленням про "величну війну". Отже, по один бік хаотичної "перебудови" та "лихих дев’яностих" розташовується ідилічний брежнєвський період, а по інший бік - путінський режим як ще одне "втілення порядку, стабільності і відносного благополуччя", говорить Дубін. Образи колективної ідентичності брежнєвського часу успішно пережили розпад СРСР та продовжили займати центральне місце у системах колективної ідентифікації росіян за путінського режиму, оздоблені, щоправда, деякими новими елементами (наприклад, православ’ям). У такий химерний спосіб ХХ століття, як це демонструє офіційна пропаганда, об’єднується у єдине ціле.

Катерина Богуславська

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів