Фото з відкритих джерел

Президент України Петро Порошенко ініціював збільшення мінімальної заробітної плати в 2018 році з нинішніх 3200 до 4100 гривень, тобто відразу на 28%. Це практично вдвічі перекриває інфляційну ерозію доходів населення, яка сталася в цьому році, адже за попередніми оцінками, індекс споживчих цін (споживча інфляція) у процентному вираженні складе 14-15% за рік. При цьому зазначимо, що НБУ декларував таргет (мета) по інфляції на 2017 рік у розмірі 8% (+-2%). Дана новина тут же розбурхала не тільки експертне середовище, але і простих українців. А інакше і бути не могло, адже простим людям гроші "дають". Вірніше обіцяють.

На кілька днів суспільство поринуло в одвічний дискурс ("це добре чи погано"), який у наших реаліях так люблять опускати до рівня примітивних хештегів: #зрада або #перемога.

Насправді підвищення мінімальної заробітної плати – це і не добре і не погано. Як і її "зниження", "множення", "поділ" та інші математичні дії. Це просто неправильно. У першу чергу, з точки зору управління трудовими ресурсами в країні і підвищення якості людського капіталу. А також враховуючи загальні вимоги по підвищенню ефективності економіки й продуктивності праці.

На жаль, показник мінімальної заробітної плати повністю втратив в Україні реальне економічне наповнення і замість цього перетворився в зручний для влади політичний інструмент, за допомогою якого дуже зручно зламувати соціальний код електорату. В системі неефективного державного управління даний показник, навпаки, досить ефективний для його запуску в "комунікативну трубу", з допомогою якої влада іноді спілкується з народом. Пам'ятаєте популярний фільм "Асса" часів горбачовської перебудови: "Припустимо, тобі хочеться поділитися зі мною якимись своїми душевними переживаннями. Наводимо трубу в позишн намбер ван. Ти туди кажи, а я сюди вухом". На цей раз президент шепнув в комунікативну трубу: "Чотири тисячі сто. В місяць. Кожному".

З точки зору генерації смислів виглядає все це дуже заплутано: в країні, яка згідно з Конституцією є парламентсько-президентською республікою, Кабінет міністрів здійснює всю повноту виконавчої влади в країні, дивно чути від Гаранта коментарі щодо такого сухого і стандартизованого показника, як мінімалка. Фахівці конституційного права вже неодноразово висловлювалися щодо правового дуалізму нашого Основного Закону, але до такого "дуалу" звикнути складно. Звичайно, все це робиться лише з метою показати простому народові, що я теж хороший, а зробити це на терені реалізації базових президентських повноважень вельми непросто, от і доводиться "залазити" через тин в чужий город: відкривати фехтувальні зали і анонсувати зростання мінімальної зарплати.

В цьому контексті такі важливі для розвитку країни "інгредієнти" як пенсійна реформа чи регулювання рівня мінімальної оплати праці зводяться до простого зняття кришки з киплячої соціальної каструлі: парок потрібно час від часу випускати. Таймер на цій каструлі, як відомо, був заведений на осінь-2017. В результаті, довелося піднімати кришку вже кілька разів. Спершу, в рамках так званої пенсійної реформи, частині пенсіонерів підняли пенсійні виплати. Справа, звичайно, благородна, просто в рамках цього "троянського коня" влада має невеликий "сюрпрайз": поетапне підвищення страхового (трудового) стажу до 35 років, в результаті чого після 2020 року буде легше виграти ґрінкарту і отримувати пенсію в США, ніж стати клієнтом Пенсійного фонду у себе на батьківщині.

Приблизно те ж саме можна сказати і про заплановане зростання мінімальної заробітної плати: дана новина почала активно артикулиюватися якраз до "планового" затримання Міхеїла Саакашвілі. Задумка записних політтехнологів була тут до неподобства простою і невигадливою. Людина, яка сидить перед телевізором і дивиться на булижники в руках "не пролетаріату", повинен була у серцях вигукнути: "Ну ось, тільки пожити на 4100 зібрався, як знову революція" і розчаровано вдарити кулаком куплений в кредит телевізор...

Чим же є мінімальна заробітна плата для української економіки і як йдуть з нею справи в світі?

Аналітики світових регуляторів намагалися створити якусь математичну модель, яка б пов'язувала всі взаємозв'язки зростання ВВП і продуктивності праці. Так, наприклад, Патрік Шнайдер у своїй статті, розміщеній на сайті Банку Англії під назвою "Дві головоломки продуктивності", вказав, що поки вдається підійти лише до опису проблеми, а не її вирішення. По суті, є дві "головоломки": як стимулювати продуктивність з допомогою оплати праці під час зростання ВВП і як вийти з кризи, коли ВВП та продуктивність праці знижуються випереджаючими темпами. Як каже автор, продуктивність праці у світі в 2016 році була більш ніж на 17% нижчою докризового рівня. У той же час, за період з 1990 по 2007 рік продуктивність праці зросла майже на 35%. Основна причина зростання продуктивності праці - капіталовкладення в основний капітал, але головне - інвестиції в інноваційні технології. Саме тому в період активного економічного зростання збільшується продуктивність праці, а в періоди кризи – падає, але не тому, що люди "за клацанням" розучуються ефективно працювати. Очевидно, що в умовах кризи в першу чергу страждають саме такі статті витрат підприємств як покупка нових технологій і капіталовкладення в основний капітал. В результаті такої "економії" відбувається скорочення виробничих інвестицій і топтання на місці, а часто і відкат назад. Економія на інноваціях та капіталовкладеннях призводить до скорочення якості персоналу. Отже, криза буде переможена, коли всупереч закликам до економії реальний сектор успішно пройде "больовий поріг" і почне інвестувати в основний капітал і технології. Інвестувати всупереч інфляційним очікуванням і песимістичним прогнозам економічного зростання. Але чи доречний у бізнесі подібний альтруїзм? Очевидно, що в умовах кризи таке подолання "больового порогу" можливо лише за активної участі держави. Ось чому, від США до Китаю, воскресають давно забуті ідеї державного протекціонізму, а ідеї ринкового лібертаріанства ховаються "під сукно".

Міжнародна організація праці (МОП) у своїй доповіді "Заробітна плата в світі в 2014-2015 рр." відзначила як глобальну тенденцію розрив між заробітною платою і продуктивністю, наслідком чого є скорочення частки трудових доходів у загальній структурі національного доходу. Для подолання даної проблеми найбільші країни світу - Китай, Німеччина, Японія, США активно застосовують заходи щодо стимулювання зростання заробітної плати. Такі ж рекомендації були дані за підсумками зустрічі "двадцятки" провідних країн.

Наприклад, у США, де тривалий час доходи домогосподарств "накачувалися" з допомогою кредитів, в даний момент активно застосовується відшкодування державою частини нарахованих податкових платежів залежно від складу сім'ї і рівня річного доходу, а також витрат сімей на навчання, медицину і т. д. В такій моделі фіскального стимулювання деякі домогосподарства США не тільки не платять прибутковий податок, але і отримують його відшкодування з державного бюджету.

У своїй доповіді МОП акцентує увагу на "ефекті складу", який дуже актуальний для України, але практично не оцінюється ні нашими органами статистики, ні урядом. "Ефект складу" показує, що коливання показника середньої заробітної плати можуть бути пов'язані не тільки із зміною її величини, але і зі зміною структури робочої сили. У нас дане явище має наступні наслідки: за останні роки з країни мігрували сотні тисяч висококваліфікованих фахівців. Таким чином, ключова проблема для України – це різке погіршення кадрового складу, коли вітчизняний ринок праці перестав бути конкурентним і привабливим для висококваліфікованих працівників.

Як бачимо, світ фактично "застиг" у вирішенні такої глобальної проблеми як збільшення частки участі населення в перерозподілі суспільних благ. Люди, які заробляють собі на життя своєю працею, перестали брати участь у розподілі загального "пирога". Існуюча система заморозила їх порцію на рівні 2008 року і позбавила права голосу. Ключова причина падіння рівня трудових доходів в країнах – участь у глобальних технологічних ланцюжках у відповідності із світовим ринком розподілу праці. У відповідності з світовими "ранжиром" країни, що розвиваються, "монтуються", в основному, в дешеві сировинні ланцюжки. В результаті цього, у них більш-менш стабільна частка низькооплачуваних працівників, в той час як "середина" активно мігрує. Навіть Туреччина, беручи участь у світових технологічних схемах, втратила до 5% свого "трудового" доходу. Ринки страждають внаслідок того, що основна додаткова вартість розміщується в країнах "золотого мільярда".

112.ua

В Україні основний удар кризи припав на так званий "середній клас", який позбувся більшої частини своїх трудових доходів. Великі ФПГ, "еліта", яка заробляє на управлінській ренті, стали багатшими. Якщо взяти такий показник як відношення фонду оплати праці штатних працівників до показника ВВП, то в Україні це співвідношення за останні чотири роки погіршилося приблизно на 5%: якщо в 2010 – 2013 роках воно становило 26%, то, починаючи з 2014 року, скоротилося до 21%. Наймана робоча сила все менше стала брати участь у перерозподілі суспільних благ, велика частина доданої вартості йде в кишені олігархів. Цей показник ще можна назвати коефіцієнтом експлуатації і за останні роки він суттєво погіршився.

Організація економічного співробітництва і розвитку (OECD) опублікувала дані про рівень реальної мінімальної зарплати у країнах світу. Нас цікавить дані щодо країн – наших регіональних конкурентів.

112.ua

Як бачимо, мінімальні заробітні плати (за паритетом купівельної спроможності в цінах 2015 року) у таких країнах як Чехія, Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія, Туреччина і РФ істотно перевищують наші показники: мінімальний рівень доходів в Україні поступається основним регіональним конкурентам на ринку праці в 2-10 разів. Звичайно, тут необхідно враховувати вартість життя і паритет купівельної спроможності гривні до долара, але тим не менш, цей розрив є ключовим фактором, чому мільйони українців хочуть жити на батьківщині (де дешево), а працювати за кордоном (де багато платять).

112.ua

Не дивлячись на кризу, всі зазначені вище країни зуміли наростити рівень мінімальних заробітних плат (крім РФ) і зберегли свою конкурентоспроможність на глобальному ринку праці.

В такому разі, може, й Україні варто постійно нарощувати рівень "мінімалки"? Як показує світова практика, до регулювання даного показника вдаються лише менше третини країн. Більше половини застосовують диференційований підхід, коли регулюються, наприклад, такі показники, як мінімальна заробітна плата для молодих фахівців та людей передпенсійного віку (встановлюється більш низька планка, щоб роботодавцям було вигідно наймати дані вікові групи), окремий рівень оплати для знову створених робочих місць (можливості по оплаті праці в стартапах дещо відрізняються від налагодженого бізнесу). Існують також регіональні відмінності: адже рівень доходів у різних регіонах може істотно відрізнятися. Все це робиться для того, щоб, з одного боку, зацікавити роботодавців створювати нові робочі місця, відкривати нові підприємства, а з іншого – знизити існуючі бар'єри для входу на ринок праці найбільш вразливих груп населення (молодих спеціалістів, людей передпенсійного віку), а також нівелювати регіональні перепади в рівнях економічного розвитку.

Так, у Китаї МЗП встановлюється для кожного регіону, в Японії – за галузевою ознакою, в Швейцарії, Італії, Швеції, Фінляндії, Данії, Норвегії – мінімальний рівень заробітної плати встановлюють профспілки за погодженням з роботодавцями.

У США регулюється погодинна мінімальна зарплата, при чому, кожен штат може встановити мінімальну ставку, яка іноді в півтора рази перевищує середню по країні. Знижена погодинна ставка існує для людей з обмеженими можливостями.

112.ua

В Україні 47% фонду оплати праці штатних працівників формується у секторі промислового виробництва, 15% - транспорту, 16% - торгівлі і лише 8% - в сільському господарстві, яке нині модно називати драйвером економічного зростання. Таким чином, зростання рівня мінімальної заробітної плати призведе до вимивання оборотних коштів саме в сегменті промисловості, що лише посилить процес деіндустріалізації економіки.

112.ua

Важливий для України і регіональний аналіз. Рівень заробітної плати в Києві не можна порівнювати з такими регіонами як Волинська, Сумська, Чернігівська, Чернівецька області. Ступінь впливу рішення про підвищення МЗП для різних регіонів країни буде істотно відрізнятися.

З точки зору кореляцій на економіку, рішення про підвищення "мінімалки" в Україні не буде мати класичних наслідків, як це відбувається в розвинених країнах, які вірніше було б назвати "правильними" з точки зору функціонування причинно-наслідкових зв'язків. Як показує теорія, збільшення мінімальної заробітної плати на 10% може призвести до зростання безробіття на 1%. Плюс інфляція, а потім і дефляція, коли збільшення безробіття призведе до скорочення платоспроможного попиту. В умовах України діє ціла система кривих дзеркал, які формують істотні "оптичні" спотворення. Більшу частину підвищеної МЗП забезпечує бізнес. Але зростання цього показника лише в малій мірі призводить до збільшення реальних доходів працюючих. Основні наслідки проявляються в процесі вилучення у підприємців їх обігових коштів у вигляді додаткових податкових платежів (прибуткового податку та ЄСВ). Намагаючись якось вижити в сучасних умовах, бізнес, особливо середній та малий, застосовують комбіновану форму оплати праці. Держава намагається змінити цю "комбінацію" в свою користь. Діло це потрібне і правильне, от тільки воно повинно відбуватися природним шляхом, з допомогою регулятивних і фіскальних стимулів. В іншому випадку, така експропріація у стилі "військового капіталізму" може лише зрубати на корені економічний ріст, який ледь почався. А при такому розкладі і працівники в гаманці не відчують "обваження" (хіба що за рахунок дрібниці), і економіка не побачить довгоочікуваного зростання на 3-5%. Що стосується інфляції, то вона буде. В Україні це поняття постійне як зміна погоди восени, при чому без жодного зростання МЗП.

Що Україні дійсно необхідно, так це перехід до регулювання мінімального рівня погодинної оплати праці, що дозволить захистити інтереси мільйонів сумісників і людей, які працюють на частковій ставці. Крім того, вкрай важливо встановити додаткові коефіцієнти, які з одного боку, будуть збільшувати мінімальний рівень заробітної плати для найбільш важливих робочих професій (все-таки МЗП токаря п'ятого розряду повинна відрізнятися від аналогічного показника охоронця в супермаркеті), а з іншого – знижувати необхідний рівень МЗП для молодих фахівців та людей передпенсійного віку, а також для новостворених робочих місць (на 1-2 року з моменту запуску стартапу). Для цього мінімальну погодинну ставку оплати праці необхідно множити на відповідні поправочні галузеві, вікові та регіональні коефіцієнти (згідно класифікатора основних професій).

Зазначені вище новації будуть вирівнювати бар'єри для входу на ринок праці для різних вікових груп та стимулювати створення нових виробництв, а також створювати стимули для збільшення кількості висококваліфікованих трудових кадрів і блокувати трудову міграцію з країни.

Крім того, необхідно встановити географічні індекси оплати праці і передати їх визначення до повноважень місцевих органів влади: у Києві рівень мінімальної заробітної плати об'єктивно повинен бути істотно вищий, ніж в інших, менш розвинених регіонах.

В іншому разі, ми так і будемо борсатися в примітивному управлінському "совку", де жебраки будуть молитися на те, що "їх злидні гарантовані", а влада – радісно підвищувати те, що від неї не залежить.

Олексій Кущ