banner banner banner

День з безхатченками: Чим живуть і що розповідають київські безхатьки. Частина 2

Художня замальовка з участю реальних персонажів. Деякі імена змінено.

День з безхатченками: Чим живуть і що розповідають київські безхатьки. Частина 2
112.ua

Ксенія Цивірко

Журналіст

Художня замальовка з участю реальних персонажів. Деякі імена змінено.

Продовження. Перша частина ТУТ.

Із загальної маси натовпу виділялася низькоросла повна жінка років 60-ти на вигляд, одягнена в чисте світло-рожеве кашемірове пальто, ретельно випрасувані чорні брюки і натерті до блиску черевики на низькій підошві. В руках вона тримала дамську сумочку з матеріалу а-ля "крокодиляча шкіра" і такий же гарний, як весь її зовнішній вигляд, поліетиленовий пакет з яскраво-фіолетовими ліліями під колір губної помади. Чомусь вона нагадала мені шкільну вчительку української мови.

- Тут 30-40 відсотків людей мають якісь психічні розлади. Будьте акуратнішими, тримайтеся мене! - звернулася вона до мене, вже здогадавшись про мою місію на Подолі. Світлана Петрівна з короткою стрижкою та округлим, майже без зморшок, обличчям випромінювала байдужість і легкий відтінок зневаги.

- А ви, дозвольте дізнатися, теж безхатько? - запитала я.

- Знаєте, це поняття зараз дуже розмите. Зараз кожен може опинитися без житла, - незворушно відповіла жінка.

- Так у вас є своє житло?

Новини за темою

- Так, своя квартира в Голосієвому. Ну і що? Зараз кожен може захворіти, а потім доведеться брати кредит на лікування, а як його потім віддавати? Так і люди позбавляються майна, - повідомила Світлана Петрівна. – Ніхто не застрахований від потреби закласти квартиру.

- А у вас якісь проблеми в житті з'явилися? - поцікавилася я.

- А хіба хтось їх може уникнути?

- Не знаю. Може, у вас немає роботи, пенсії… В усіх тут різні причини.

- Чому немає роботи? Є робота. І пенсія є.

- То на що тоді не вистачає грошей?

- Якщо конкретно, то на ліки. Волонтери часто сюди привозять медикаменти, але в основному для "суздальських".

- Так, якщо ваших ресурсів загалом вистачає на життя, чому ви вирішили прийти сюди?

- А ви що, думаєте, тут всі нужденні і безхатьки зібралися, чи що? - Світлану Петрівну явно нервували мої розпитування, і вона відразу перейшла до захисту. - В основному у всіх є житло, просто вони там не живуть.

- В якому сенсі? – не зрозуміла я.

- Що означає "в якому сенсі"? Приїхали з сіл, хуторів своїх смердючих, а працювати не хочуть. І там, звідки приїхали, теж не хочуть. Чи немає у них там роботи, - роздратовано відповіла жінка.

- Але ж є люди, у яких немає ні прописки, ні житла.

- Ну як це немає дому, що ви таке говорите? У всіх він є, просто вони не хочуть там жити.

- Тобто ви хочете сказати, що у нас немає аферистів, які обманним шляхом переписують житло на себе, і судова система у нас завжди на боці справедливості?

Світлана Петрівна невдоволено відвернула голову і процідила:

- Може, такі тут є, але їх одиниці. Переважно своє житло є у всіх, - сказала вона і звернулася до свого товариша. - Будемо вдруге ставати?

Чоловік схвально кивнув, і Світлана Петрівна, знову звертаючись до мене, повернулася до своїх міркувань:

- У них у всіх є дім, тільки вони не хочуть там перебувати. У мене ось теж тут є своя квартира, але щоб поїхати на море, мені доводиться працювати нянькою або прибиральницею буквально за житло, щоб було, де в Одесі жити.

Я не дуже зрозуміла її перебіг думок, зв'язок між Одесою і безпритульними людьми і запитала:

- А навіщо вам їздити на море?

- Як? - здивувалася жінка. - Ви що, не знаєте, навіщо їхати на море?

Я негативно похитала головою і, чомусь винувато опустивши очі, відповіла:

- Ні. Я була там тільки один раз.

- Ну… мені вас щиро шкода тоді! – з відчуттям власної правоти голосно заявила Світлана Петрівна. - Море потрібно в першу чергу для здоров'я. Солоне повітря дуже допомагає не хворіти всю зиму. Підвищує імунітет.

Світлана Петрівна поділилася зі мною рецептом здоров'я і тут же відволіклася на сусідню розмову, де з'ясовувався порядок заплутаної в клубок черги. Відстань до столиків волонтерів скорочувалася, і нарешті ось моя черга "причаститися", як жартома зауважила одна із відвідувачок.

Facebook-страница Помоги бездомному

Хоча переді мною ще було осіб 5, наші позиції збилися, і чоловік із добродушною усмішкою, який виконував роль помічника серед волонтерів, акуратно, жестом дорожнього регулювальника підштовхнув мене до столиків, абсолютно ігноруючи мої розгублені протести щодо того, що моя черга ще не підійшла. Сталося все швидко: я навіть не помітила, як у руках опинилася тарілка вареної гречки з салатом і пакетик із чорним хлібом та білим зефіром. Порція каші була настільки велика, що я навіть не зважилася розпочати її їсти і тільки мляво порпалася.  

Трохи осторонь, ближче до проїжджої частини, юрмилася ще одна група людей: напередодні холодів волонтери роздавали нужденним теплий одяг. Всі ніби дуже сильно кудись поспішали, тому публіка хапала перше-ліпше і навіть не приміряла на собі.

Головний ідейний ініціатор проекту "Допоможи безхатченку", 36-річна Ольга, розмовляла осторонь з уже ситими відвідувачами: їх вона шанобливо називає "гостями".  

- Ми намагаємося привозити їжу із запасом, на 250 порцій так точно, а далі, якщо залишається, можна отримати добавку. Назад ми з собою ніколи нічого відвозимо, каструлі завжди залишаються порожніми, - пояснює вона присутнім.

Хтось їй дякує і просить не припиняти цю затію, а хтось звертається з особистими проханнями. "Одного разу наші гості влаштували нам концерт. Самі співали і танцювали. Минулого Нового року навіть листівку подарували з власним віршем, вона в мене десь вдома лежить. Це дуже приємно. Але і на закиди і якісь звинувачення на свою адресу в якийсь момент починаєш реагувати спокійно: зрозуміло, що це не від хорошого життя", - розповіла потім у приватній розмові Ольга.

Серед волонтерів від одного краю роздачі до іншого повільно походжав і роздавав вказівки її чоловік Борис. Його повна фігура дуже вирізнялася з-поміж інших одягом не за погодою: 32-річний програміст стояв у білій футболці і костюмі з тонкої джинсової тканини.

- Скажіть, - звернулася я до нього, - а вас не засмучує, що дуже багато з присутніх тут людей мають і житло, і пенсію. Хоча ви з дружиною і друзями спочатку ініціювали свій проект для підтримки безхатьків. Поки я тут ходила, чула скарги на те, що деякі отримують допомогу незаслужено…

Борис засунув руки до кишень і з виглядом упевненої в собі людини, поблискуючи лисиною і сережкою у вусі, відповів:

- Якщо людина тут стоїть за тарілкою їжі, значить їй це потрібно. Знаєте, якщо якомусь пенсіонеру не вистачає 20-30 гривень на день, щоб нормально поїсти, то тут вже важко розділяти між тими, хто найбільше потребує підтримки, а хто менше.

- А хто вам допомагає у вашій ініціативі?

- Ніхто. Це була ідея дружини влаштовувати такі обіди. От якось ми разом з друзями це все організували. Спершу приїжджали раз на 2 тижні, і через півроку існування проекту "Допоможи безхатченку" ми почали збирати донати від підписників у інтернеті. Ось і вся допомога. Фінансування від якихось інших структур ми не отримуємо. При цьому якось раз хтось із відвідувачів запідозрив нас у відмиванні грошей. Досі не розумію, як їх можна було би відмити таким способом, - подумав Борис.

Можливо, від почуття гордості за свою справу і здатності допомагати іншим або ж від хорошого імунітету і нетривалого проведення часу на відкритому повітрі Борису, здається, зовсім не було холодно у своєму майже літньому одязі. Я ж від жовтневої холоднечі вже почала цокотіти зубами і дратуватися від бажання скоріше закінчити розмову і залізти в теплу постіль.

Відклавши тарілку з гречкою, яку чомусь соромилась їсти поруч із Борисом, я потягнулася за склянкою гарячого чаю. Варто було мені тільки протягнути руку в бік столика, як тут же перед моїм обличчям виникла Ганна Іванівна і з криком почала відтягувати мене за лікоть:

- Ти вже брала сік, куди ти лізеш? – незаслужено звинуватила вона мене, мабуть, з кимось переплутавши через свою напружену роботу.

- Та не переживайте, чаю на всіх вистачить. Все гаразд, все гаразд, - заступився за мене Борис перед Ганною Іванівною, і та, переконавшись, що я "своя", розсіяно посміхнулася і відійшла в бік.

- І часто таке у вас відбувається? - запитала я, вже соромлячись брати склянку фруктового чаю.

- Знаєте, а без цього ніяк. Та й потрібна жорстка організація і контроль, інакше почнеться безлад, - відповіла, непомітно підійшовши до нас, Ольга.

З нею я обмінялася номерами телефону, щоб пізніше детальніше розпитати про її соціально активне дітище, і пішла, не втрачаючи даремно час на такому собачому холоді, спілкуватися з гостями далі.

На лавці, спиною до тротуару й обличчям до проїжджої частини Верхнього валу, сидів рудуватий чоловік років 45-ти в окулярах з тоненькою витонченою оправою. Він був одягнений у в'язану шапку-вушанку з дивними зигзагоподібними візерунками, в'язаний шерстяний светр пісочного кольору з такими ж кумедними арабесками і теплі сині штани. З вигляду він дуже нагадував радянського виконавця бардівської пісні, який заблукав у лісі, особливо коли так задумливо дивився, наче сидячи біля багаття, на потік машин.

- А ви поговоріть із Сашком, - сказала мені худорлява літня жінка із золотим вставним зубом і в квітчастій хустці на голові, яка сиділа поруч, обставивши себе з обох боків візками. – Він хороший хлопець, хоч і паспорт з орлами носить…

Бенкет вже добігав кінця, і я вже освоїлася серед публіки, яка досить охоче йшла мені назустріч.

- А можна Вас почастувати їжею? - звернулася я до барда.

- О, давайте, хоч у чергу не доведеться вдруге ставати, посиджу, - радісно сказав чоловік і розвернувся обличчям до тротуару. Ліва штанина у нього була замотана до коліна, оголюючи на нозі набряклу і загноєну рану.

- Поділіться зі мною своєю історією? Як вас звати? - звернулася я до нього.

- Мене звуть Олександр, Саша, -  відповів він з дуже яскравим московським акцентом.
Я сіла поруч з ним та золотозубою жінкою.

- А мене Ксенія. Розкажіть, як ви тут опинилися. Ви безхатько? - запитала я.

- Так, прямо як Іван Бездомний, - вирішив пожартувати Олександр. - Сам-то я взагалі з Росії, з Підмосков'я, політичний біженець.

- Та ну?! – я сплеснула руками від подиву: всього лише кілька тижнів тому писала репортаж про біженців. – І що, Міграційна служба не дала вам місце в Пункті тимчасового розміщення біженців?

- Так вона мені навіть статус не дала біженця, - роздратовано махнув рукою Олександр. Мова у нього була дуже швидка і жива і нагадувала чимось суміш вимови Жириновського і Навального.

- А чому ви змушені були тікати з Росії?

- Я ж пояснюю: я політичний біженець, - знову роздратовано, але з мирним виразом обличчя відповів Олександр. Я зрозуміла, що така експресивна манера розмови для нього цілком природна, звична і не має "нічого особистого". - Я там з владою боровся, з усіма цими лайдаками: з поліцією з прокуратурою. Що там безлад, що тут безлад, - відповідав чоловік, закушуючи в перервах від розлючених фраз кашею.

- А тікали чому?

- Бо на мене і так два строки повісили за те, чого я не робив. Вперше за погрозу вбивства дали два роки, потім знову за погрозу вбивства вже два з половиною. Я ці чотири з половиною роки відсидів. І тут мені третій термін: за умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, - він зробив ковток зі склянки із соком і продовжив:

- У нас же як, у Росії? Насправді немає межі тяжкості, якщо йдеться про самозахист. А цей придурок на мене напав у парку, зав'язалася бійка, і я його вдарив по печінці. За російськими законами я все що завгодно можу зробити, якщо це самозахист, а на мене знову повісили термін. А все тому, що я з поліцією і прокуратурою боровся. Я очолював партійний осередок у сільській місцевості, - нарешті позначив суть Олександр. - Очолював колишню партію Нємцова. Знаєте, як вона називається? Партія народної свободи.

- А чим керувалася Міграційна служба, коли відмову вам давала? Чому так сталося? Ви зверталися в Управління верховного комісара ООН у справах біженців в Україні?

- Так, звичайно звертався! Я ж все-таки якусь юридичну освіту маю! - із запалом відповів Олександр. - Але там взагалі сидять ще більші придурки. Загалом… - він зітхнув і напружено замовк, ніби збираючись з думками: цього разу не так, як Вадим Єгорович, у душевних безоднях якого народжувалися монстри, а радше від втомленої злободенної суєти. - Загалом, я приїхав до України. Ну як приїхав…перестрибував через рів із Брянської області в Сумську, в дикому лісі бродив. У Брянській області українець із Жмеринки трапився хороший, розповів, де стрибати треба. А в Росії-то я в обласному розшуку перебуваю. Причому за те, що я не робив. Ось подивіться на мою ногу. Ось цієї осені вже 2 роки, як вона гноїться. А це мене дільничний майор вдарив прямо в поліцейській ділянці. Я в потрібний момент не звернувся до лікаря, не обробив рану, й ось що сталося. Це вже добре, а раніше рану до кістки було видно.

Facebook-страница Помоги бездомному

- Задирикуватий ти, Сашко, - втрутилася в розповідь Олександра, жінка з візками. – Коли не глянеш - все б’ється.

- Від замовкни, що ти ото носа свого пхаєш сюди, коли люди розмовляють, націоналістка ти, -  огризнувся Олександр до жінки в квітчастій хустці.

- Та я хоч у твою Кацапію не поїхала…

- Так ото і не базікай, сиди!

- О, нове слово вивчив, - віджартувалася жінка, похитуючи перед собою візок.

Мені відразу ж чомусь стало затишно в їхній компанії: вони сварилися без злості, ніби клеїли дурня і випробовували один одного на міцність.

- Ну а що далі? - звернулася я до Олександра.

- Ну, так-от, - продовжив він, - я перестрибнув через рів у Брянській області, звернувся до Міграційної служби, став на одержання "довідки". Мені відмовили. На оскарження цього рішення дається тільки 5 днів. Я тягнув, тягнув до останнього… - він затнувся, картаючи себе всередині, дурня такого, за помилку. - Загалом у судах п'ятниця виявилася коротким днем, а у нас у Росії це нормальний робочий день. Щоб подати документи на отримання статусу біженця, у мене повинен бути російський паспорт. А у мене його вкрали. Прямо на Суздальській, у нічліжці цій міській так званій, прямо з комірки все витягли. Прямо з камери зберігання. А в Міграційній службі у вас теж дурні сидять. Виявилося, вони мене навіть в електронну базу не занесли, що я вже звертався за отриманням посвідчення біженця: звертатися ж тільки один раз можна.

- Один раз, - відповіла я, як обізнана людина, - але якщо у справі з'явилися нові факти й обставини, можна звернутися ще раз…

- Ну які тут нові факти можуть з'явитися? - запитав Олександр. - Хіба що тільки-от в УВКБ ООН (Управління верховного комісара ООН у справах біженців) звернувся. А там теж дурник сидить… Я дав величезну папку документів, які доводили факт мого політичного переслідування в Росії. Велика папка така була... - він ніби схопив пальцями в повітрі цю невидиму папку, демонструючи товщину паперового стосу. - Так він зробив ксерокопію найбільш непотрібних документів. Найбільш незначні в цьому питанні для суду. Оригінали цих документів у мене вкрали на Суздальській…

Олександр договорив і полегшено видихнув: у нього з'явився час нормально дожувати кашу, закусити хлібом і перейти до солодкого.

- А що ви тепер збираєтеся робити? - запитала я, дивуючись від такого великого скупчення неприємних обставин у його історії.

- Та що буду робити… Зараз до церкви піду, згарків назбираю, поїду... Я в занедбаному будиночку на Трухановому острові живу. Поставлю свічки, буду читати, - він шморгнув носом, зробив ковток чаю і сказав:

- Знаєте, як я у туалет ходжу? Як котик: вирив ямку в піску і зробив свою справу. Але другу зиму я так зимувати не збираюся. Якщо з Міграційною службою нічого не вигорить, я поїду до Варшави. Тому тепер мені потрібно зібрати гроші, щоб зробити собі фотографію і звернутися в консульську службу Російської Федерації для отримання довідки про громадянство: паспорт у мене теж украли.

- А ви не боїтеся, що вас депортують?

- Та боже мій, депортують, ага, - саркастично промовив Олександр. - Мене вже сто разів повинні були депортувати. Ніхто цим не займається. Тому я хочу отримати документи і знову звернутися в Міграційну службу, яка, найпевніше, не внесла факт мого попереднього звернення до бази, - поділився він своїми діловими подальшими діями.

- Ой, Сашко, у мене пакет зник... Ти бачив, тут стояв, білий? – відволікла мого співрозмовника якась налякана жінка. Поки вона відходила за обідом, її багаж зник, і жінка плакала, як дитина, над якою вирішили пожартувати однокласники, сховавши кудись портфель. Вона стривожено металася алеєю і виглядала з усіх боків свої речі.

-  А що ви втратили? Що там було? - поцікавилася я.

- Та пластикові пляшки були… - відповіла жінка із заплаканим обличчям.

А на алеї вже стало майже порожньо. Годування добігало кінця, і волонтери складали свої військові харчові контейнери назад до машини. Ольга, як якась благодійниця із чеховських оповідань, все ще стояла, приймала подяки й уважно слухала розповіді людей. А я замерзла настільки, що мені було важко сидіти, стояти й розмовляти. Я побажала Олександру удачі і подякувала за те, що погодився поділитися своєю історією. Дуже хотілося б дізнатися, як у нього в майбутньому все складеться, але мобільний телефон у нього вкрали теж.

* * *

Якщо б все наше суспільство поселили в один будинок, виявилося б, що соціальний ліфт там не працює і "завжди обпісяний", а сходинки місцями відсутні взагалі. І безхатькам, як водиться, доводиться жити в підвалі, по сусідству з щурами та іржавими трубами.

Умови життя на різних поверхах цієї метафоричної будівлі – дуже різні. А люди – абсолютно однакові, з тими ж вадами та чеснотами.

Напевно, найстрашніше у втраті дому - це усвідомлення того, що у тебе зовсім немає близьких і ти тотально самотній у морі байдужості та егоїстичної зосередженості на собі. Я б дуже хотіла, щоб мені допомогли в цій ситуації, тому і сама не хочу залишатися байдужою до проблеми.

- Знаєте, мене вразило, мабуть, найбільше те, як одного разу, в один із перших наших візитів один із гостей сказав: "Ви приходьте ще, ми нормальні безхатьки". І мене так здивувало, що людина взагалі може себе так називати - "безхатько". Це якесь неприємне слово, погодьтеся, - розповідала мені пізніше про свій проект Ольга Роменська. В будні дні 32-річна дівчина працює маркетологом, а вечорами займається організацією допомоги безхатькам, до яких приїжджає кожні вихідні. І навіть якщо не може колись приїхати сама, відправляє на столичний Поділ інших волонтерів: адже гості чекають. Ольга дуже відповідально підійшла до своєї соціальної місії: за її словами, з 2016 року безхатьки ще жодного разу не залишалися ненагодованими.

- Ну чому "бомж" - це лайливе слово? Воно ж розшифровується як "без певного місця проживання", - зауважила я своєю чергою.

- Ну, знаєте, я б не хотіла себе так називати ніколи, - відповіла мені Ольга.

А ви б хотіли одного разу, зовсім випадково й несвідомо, опинитися в статусі безхатька, не маючи реальної або доступної можливості якось виправити цю ситуацію? Або щоб вас так називали?

Ксенія Цивірко

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>