День з безхатченками: Чим живуть і що розповідають київські безхатьки. Частина 1

Художня замальовка з участю реальних персонажів. Деякі імена змінено.

День з безхатченками: Чим живуть і що розповідають київські безхатьки. Частина 1
112.ua

Ксенія Цивірко

Журналіст

Художня замальовка з участю реальних персонажів. Деякі імена змінено.

Будучи інвалідом з вадами зору, я одного разу вирішила написати репортаж про життя працівників підприємств УТОС — Українського товариства сліпих, - щоб на всяк випадок підготувати себе до найгіршого варіанту подій, які можуть статися в моєму житті. Але всесвіт любить балувати людей усілякими труднощами і випробуваннями, щоб, мабуть, нікому не дати занудьгувати, і підкинув мені нову задачку на виживання. Я опинилася під загрозою виселення з кімнати, орендованої неподалік від робочого офісу, і знову стала роздумувати про найбільш несприятливі варіанти свого майбутнього. Звичайно, по-справжньому підготуватися до такого не можна, якщо вимальовувати навіть найжахливіші сюжети, лежачи ввечері в теплій ванні, під пишною ковдрою білої піни. Щоб знизити градус страху опинитися на вулиці, я вирішила хоча б подумки підстрахуватися і намітила тему для нового репортажу — цього разу про людей без певного місця проживання, - простіше кажучи, безхатьків.

Зрештою, ніхто від цього не застрахований, тож ці знання марними не будуть. За нещодавнім дослідженням громадського діяча і відеоблогера Іллі Варламова ("Безпритульні. Маргінали, які спилися, або звичайні люди…"), 50% людей залишилися без дому через те, що складна економічна ситуація змусила їх шукати роботу в іншому місті, 35% були вигнані з дому, 19% стали жертвами шахраїв і тільки 7% стали безхатьками через алко- та наркозалежність. Мені дуже хотілося з'ясувати, чи є життя після втрати даху над головою, яким воно є, чого слід побоюватися і, головне, чи є можливість повернути все назад. І я вирушила на пошуки безхатченків.

* * *

Перші вихідні жовтня принесли із собою дуже холодну погоду, а вночі температура знижувалася навіть нижче нуля. Дерева почали рясно струшувати з себе пожовкле листя, на небі набрякали сірі дощові хмари, а на автобусних зупинках люди щулилися від холоднечі та напружено очікували на свою маршрутку. Але на алеї, що розділяє вулиці Верхній і Нижній вал, незважаючи на неприємну погоду, жвавий натовп сміявся і щось шумно обговорював, нагадуючи ярмаркове свято.

Новини за темою

Тут, біля найстарішого в Києві Житнього ринку, щосуботи безкоштовно роздають гарячі обіди.

Соціальний проект "Допоможи безхатченку", створений силами 7 друзів, заявив про своє існування майже 4 роки тому. "Уперше прийшло людей 20-30. Для цього ми навіть розклеювали в окрузі на сміттєвих баках оголошення із запрошенням на безкоштовний обід. Люди не одразу підходили до нас, дуже ніяковіли і з якимсь побоюванням брали їжу. Думали чомусь, що ми від якоїсь релігійної організації, та запитували, за кого молитися… Хоча ми підкреслюємо, що ми група незалежних волонтерів", - розповіла трохи пізніше ініціатор проекту Ольга Роменська. Тепер, через кілька років, тут щоразу збирається вже не менше 200 осіб. Потягом цьогу періоду вони встигли добре познайомитися один з одним, і ця ділянка алеї на Подолі стала місцем паломництва не тільки для суботніх обідів, а й для світських бесід з обговоренням міських новин.

Лавочки вже всі зайняті, і ті, кому не вистачило місця, розвалилися просто на землі на картатих сумках -"кравчучках" - і мішках із власними пожитками. Але основна маса людей безформно збилася навколо дуже жвавої літньої пані в червоному светрі, яка діловито роздавала якісь вказівки. Це Ганна Іванівна (на вигляд їй років 70), яка роздає розірвані клаптики сірого паперу – талончики з номером у черзі, акуратно виведеним кульковою ручкою. Тільки-но я підійшла, як перша жінка поцікавилася:

- А ви хто? Потребуєте допомоги чи безхатько?

- Поки що, слава Богу, ні. Я журналістка, дуже хочу написати про цей захід. Можна і мені, будь ласка, отримати талончик?

Ганна Іванівна з недовірою поглянула на мене і все ж простягнула папірця з номером. Я була в черзі вже 137-ма, хоча запізнилася до початку всього на 15 хвилин. Волонтери теж ще не почали нічого роздавати і тільки радилися один з одним з якихось питань з метушнею навколо купи привезеної провізії.

- Чи можна з вами поговорити? - запитала я.

- Звичайно-звичайно, - з готовністю відповіла жінка, і її обличчя розтягнулося в яскраво напомадженій посмішці.

- Я пишу про безхатченків і ніколи з ними до цього в житті не стикалася... Ви теж безхатько? – нарешті я наважилася поставити неприємне запитання.

Ганну Іванівну це нітрохи не збентежило: здається, їй навіть сподобалося, що її ситуацією хтось цікавиться.  

- Як вам сказати… Я живу в підвалі. Мені двірничка допомогла…

- А як ви заробляєте на їжу?

- Вторсировину збираю і здаю. Ось і сюди приходжу. За мою допомогу мені іноді залишають їжу, яку приносять якісь люди, але на всіх не вистачить. Минулого разу баночку консервів дали, - поспішно відповіла Ганна Іванівна, яка розривалася між розмовою і службовими обов'язками. (Вона не тільки роздає талончики, а й здійснює ретельний – іноді навіть занадто – фейсконтроль.)

- Навіть слухати тебе не хочу, пішов звідси! - сказала вона чоловікові з розгубленим виглядом, який різко підійшов. – Ти вже брав талон, більше не дам. Іди.

Вирішивши не заважати робочому процесу, я почала розмову з іншою людиною. І варто було тільки мені перекинутися парою фраз, як Ганна Іванівна раптово підскочила до мене, як дика кішка, і грубо схопила за рукав:

- Так! Розвернулася і пішла звідси! – звернулась вона до мене, змінивши милість на гнів, і вихопила талончика з рук. - Знаю я таких.

Мій співрозмовник заступився за мене. Я не збиралася віддавати йому свого "квитка на обід", а дійсно просто підійшла розвідати обстановку. Щоб заспокоїти підозри Ганни Іванівни, я показала їй журналістське посвідчення, і вона, не дивлячись на нього і ніяковіючи, простягнула мені пом'ятий клаптик папірця назад, ніби вибачаючись.

Її занепокоєння можна зрозуміти: серед контингенту, що зібрався, дійсно йде бійня за додаткову порцію їжі. Хоча, за словами волонтерів, голодним ще жодного разу ніхто не йшов і часто залишається, щоб взяти ще.

Нарешті на двох походющих столиках, встановлених просто за спиною Ганни Іванівни, з'явилися стопки білих одноразових тарілок та акуратно розставлені ряди порожніх пластикових стаканчиків, які злегка ковзали на поверхні через вітер. Троє людей, котрі стояли по той бік столиків, наділи сині медичні рукавички і почали поратися біля двох великих військових харчових термосів. Вони не одразу помітні через захисне забарвлення запорошеного кольору, їх команді волонтерів подарували інші активісти. Люди в самому початку черги напружено спостерігали, як жінка в білій курточці почала накладати до мисок велику порцію теплої гречки з м'ясом і салатом з капусти і моркви. Неорганізований натовп перекрикувала Ганна Іванівна:

- Що ти мені розповідаєш, ти вже брав талончик! Йди гуляй! - бойко вона відбивалася від мужиків, які час від часу беззвучно, наче привиди в забрудненому пальто, підходили до "білетерки". Людям швидко пхали до рук тарілку гарячого обіду і пакетик з хлібом і зефіром на солодке. Пригощали також яблучним соком або теплим чаєм із цукром. Черга почала потихеньку просуватися, а волонтери тільки й встигали обслуговувати відвідувачів, наче на конвеєрі.

Facebook-страница Помоги бездомному

Ганна Іванівна керувала парадом і стежила за порядком, і всі беззаперечно підкорялися цим правилам гри, розуміючи, що становище в усіх однакове. Але деяким до загальноприйнятого порядку було до лампочки: просто на очах у волонтерів двоє мужиків почало штовхатися і бити один одного кулаками в плечі. На це в черзі ніхто не звертав увагу, лише дехто байдуже з кам'яним обличчям без страху і засудження позирав у їхній бік.

- Заспокойтеся-заспокойтеся, їжі вистачить на всіх, не переживайте.., - заспокійливим тоном учительки молодших класів сказав волонтер. У душі він відчував чи то провину за те, що йому живеться краще й іншим доводиться битися за шматок хліба, чи то страх, що ця суперечка зіпсує організацію заходу.

Але його приємного голосу, здається, ніхто й не почув: бубоніння натовпу і зосереджене спостереження за своїм місцем у черзі повністю увібрали в себе сенс слів чоловіка.  

- Тварюка йоб*на, мерзота! - прошепотів хтось грубим чоловічим басом. - Кобило, встала тут, гнидо, пенсію отримує, бл*діна йоб**на…

На цю промову, просочену ледь не смертельною злістю, звернули увагу. Люди почали шепотітися: "Що ж це таке твориться, люди добрі?"

- Ти чого очі на мене свої вилупила, бл**ь? – дошкуляв хриплий чоловічий голос.

"Який колоритний персонаж", подумала я і вирішила підійти подивитися ближче. Високий чоловік з широкими плечима і поставою відставного солдата, у чорному вовняному пальто, вкритому на складках шаром деревної порохняви та шматочками опалого листя, потрушував імпровізованою тростиною з гілки дерева в сторону Ганни Іванівни.

- Вибачте, будь ласка, а можна з вами поговорити? - обережно і тихо запитала я, підійшовши збоку.

Прозорі, майже скляні сірі очі опустилися на мене, і старече обличчя із сивим, як попіл, довгим волоссям і бородою пом'якшало. Його грізний вигляд і контраст між чорним одягом і сивиною нагадували обличчя повелителя бурі з дитячих мультиків.

- Справа в тому, що я журналістка і вперше на такому заході. Я прийшла сюди, щоб написати, як це відбувається, як живуть люди. І взагалі звернути на цю проблему увагу, – вирішила я щиро зізнатися у відповідь на його запитувальне мовчання і здивований, злегка ласкавий погляд. Мабуть, старий не очікував, що хтось з людей наважиться підійти й ризикне поставити запитання, але низькорослій дівчині це можна пробачити.

- Ого, так несподівано, про нас. Оце молодець! - ввічливо відповів мені старий і підбадьорився. Порівняно з тим, як він голосно кричав на "білетерку" Ганну Іванівну, тепер він говорив дуже тихо, ніби каючись за свою поведінку.

- Хочете, я почастую вас цигаркою? Тільки відійдемо вбік, щоб не заважати, - сказала я і повільно покрокувала слідом до краю тротуару.

- Мене звуть Ксенія. А Вас?

- А мене Вадим Єгорович, Ксюшо. Можеш мене називати Вадим, - сказав не обертаючись старий.

Я дала закурити Вадиму Єгоровичу і поблизу почула задушливий запах алкоголю.

- Сам я з Донбасу, - одразу почав свою розповідь старий і виставив праву ногу, щоб було зручніше курити і спиратися на палицю.

- Вибачте, а можна дізнатися, скільки вам років? – перебила я його, щоб дізнатися "протокольні" відомості.

- Мені 58, - відповів Вадим Єгорович. Мав він значно старший вигляд. - Це довга історія. У 84 році повернувся з армії. З дурного розуму сів за бійку в Черкаській області...  Батя помер... Повернувся додому, стукаю, - а двері відчиняють чужі люди... Держава квартиру віджала тупо.

- А як щодо документів?

- Це була наша квартира з батею, але неприватизована. У 94-му повертаюсь, а там уже інша сім'я. А потім дружина пішла.

- І де ви жили весь цей час?

- Де-де… на вулиці.

- І як давно ви тут... У Києві?

- З червня місяця.

- З червня місяця? А до цього ви де жили так багато років? – заплутавшись у хронології оповідання, запитала я.

- Розумієш, Ксюшенько, це складна історія. Я потім сидів… Першу дружину поховав: померла вона. Я пройшов Афганістан, - почав незв'язно Вадим Єгорович і затнувся. Обличчя його спохмурніло, і ентузіазм, з яким спочатку він розповідав мені свою історію, зник. Чоловік ніби зіщулився, втупив погляд у порожній простір перед собою і довго мовчав. Ніколи ще в моїй практиці не було таких довгих напружених пауз у розмові. Підборіддя Вадима Єгоровича ледь помітно здригалося, і з очей почали текти сльози. Я вперше стала такою безсилою перед тим, щоб уявити, про що може плакати чоловік, тим паче такого небезпечного вигляду та який служив в Афганістані. Мовчання тривало й обростало, як сніжний ком, напруженням і густою тривогою. Дзвінкий сміх натовпу став різко виділятися на тлі цієї судомної безмовності.

- Зі 150 осіб у роті 10 вижило… - здавленим голосом продовжив нарешті Вадим Єгорович і почав витирати сльози брудними пальцями з пожовклими довгими нігтями.

- Давайте я краще дам вам серветку. Тільки в мене є лише вологі, - сказала я і простягнула, вийнявши з рюкзака, пачку. Вадим Єгорович задумливо подивився на білу упаковку вологих серветок і поклав їх собі в кишеню, так і не скориставшись. Мабуть, він звик брати те, що дають, і подумав, що вони йому ще знадобляться. Він дивився на людей з іскрою від сміху і бадьорих від спілкування.

- А ця шелупонь.., - здавленим голосом почав старий і вказав рукою на людей, які вишикувалися в ряд. - Тут нормальних двоє-троє на всіх. Та я їх усіх поховаю! – погрожував він.

- Вони просто не розуміють тих речей, про які ви говорите, - нерозумно помітила я і, відчуваючи бажання хоч якось втішити Вадима Єгоровича, обійняла його за плече. - Все буде добре.

Facebook-страница Помоги бездомному

Ми ще трохи помовчали, і я вирішила перейти ближче до насущних питань:

- А ви пробували влаштуватися на роботу?

- Пробував.

- А ким?

- Та ким завгодно, хоча б сторожем. У мене тупо не було виходу. Тупо.

- А як ви шукали роботу, з оголошенням?

- Та ні, просто ходив питав, чи треба кому що…

"Хм, сьогодні так роботу і вдень зі свічкою не відшукаєш…", - подумала я про себе.

- А де ж ви ночуєте? - не вгамовувалася я в розпитах.

- Де ніч застане, - глибокодумно відповідав Вадим Єгорович.

- А як же взимку? - мені дуже хотілося дізнатися про лайфхаки для такого по-спартанськи кочового способу життя.

- Де ніч застане, там і ночую, - знову відповів колишній афганець.

- А ви знали, що в Києві діє Будинок соціальної опіки на вулиці Суздальській? Він підпорядковується Київській міській адміністрації.

- Чув, але там з документами треба щось робити. Кому це потрібно? Там кому я потрібен, щоб відновлювати документи? – риторично запитав мене співрозмовник.

- А як щодо церков і релігійних громад? Я чула, Сестри милосердя любові в Києві теж надають нічліжку, причому якраз тільки для чоловіків. Там жодних особливих вимог, крім флюорографії, немає.

Новини за темою

- О, ці реабілітаційні центри… Це рабцентри, а не реабілітаційні центри. Там людей тримають у рабстві, ви знаєте? – з гнівом, що починав пробуджуватися, відповідав Вадим Єгорович.

- Ні-ні. Я кажу не про реабілітаційні центри, - вчасно поправляю свого співрозмовника. - Я кажу про церкви. У них вся інформація відкрита. А реабілітаційні центри, про які ви говорите, - це дійсно небезпечна справа. У новинах часто є повідомлення про те, як деякі заповзятливі громадяни ходять вокзалами, поряд із занедбаними будинками, шукають безхатченків і пропонують їм таку собі "соціальну адаптацію" - якусь трудову діяльність, найчастіше фізичну, а за це обіцяють забезпечити дахом над головою і триразовим харчуванням. Ось так деякі погоджуються, а в результаті їх саджають до автозаку і відвозять у невідомому напрямку. До областей, сіл. Поліція неодноразово повідомляла про такі випадки, як де-небудь самозвані поміщики змушують безхатьків займатися рабською працею, б'ють їх, годують, як скотину. Так, таке дійсно є, я з вами згодна. Але все ж я кажу про церковні громади. Там ризик такого повороту подій мінімальний.

- Щастя не існує. Я нікому не вірю. Немає щастя! - гаркнув Вадим Єгорович.

Відчувалося, що йому не подобаються мої міркування: вони вимагали від нього в глибині душі зізнатися, що якоюсь мірою саме бездіяльність привела його до нинішнього стану, виправдати який можна було тільки небезпекою, яка постійно виходить звідусіль, і власною недовірою.

Тим часом черга повільно просувалася. Зібралося понад 250 осіб, і деякі з них, котрі стояли на самому початку черги, вже доїдали свій обід і збиралися вставати ще раз за додатковою порцією. Вадим Єгорович був 113-м за рахунком, і протягом півгодини нашої розмови кількість нагодованих збільшилася до 60.

Час від часу в нашу сторону з цікавістю поглядав чоловік у бежевій вітрівці, синій кепці та великими чорними навушниками на шиї. Це був холостий пенсіонер років 60, який пояснював свій візит сюди тим, що самому йому готувати лінь, до того ж це не чоловіча справа. Та й навіщо витрачатися на продукти, якщо тут уже все готове приносять. І дозвілля тут хоч якесь забезпечено: з друзями можна обговорити новини, а за 200 м звідси стоїть обшита дерев'яною вагонкою будка фонду "Життєлюби", який раз на місяць для пенсіонерів влаштовує кінопокази. 

- Панове, я перепрошую, що втручаюсь у вашу розмову, - чемно почав чоловік, - я почув тут ваше обговорення, де можна переночувати. Я знаю, що одна ніч у Будинку соціальної опіки на Суздальській коштує всього 10 гривень, але туди ще й вечеря входить.

- Так десять гривень ще заробити треба! – роздратовано зморщився Вадим Єгорович і змахнув руками. – Де я ці десять гривень візьму? А на місяць це скільки буде, - порахуйте, - сказав він, повернувшись до мене,- це вже триста!

- Ну хіба 10 гривень – це так багато? – зауважив чоловік у бежевій куртці. - Це кілька годин роботи, щоб зібрати пляшки або макулатуру, - почав він перераховувати варіанти.

- Що-о-о? - ще більше обурився Вадим Єгорович і перейшов на крик. - Щоб я лазив по мусорках? Та ніколи в житті я не опущуся до такого! Щоб я…

- Добре-добре, я ж нічого не пропоную, - заспокоював темпераментного співрозмовника Микола. - Я ж просто кажу, які є варіанти, щоб на вулиці не ночувати. Не хочете – будь ласка, - знизав плечима чоловік.

Я спробувала пробити броню похмурого світогляду і недовіри Вадима Єгоровича:

- От ви кажете, що не вірите в допомогу ні церковних, ні державних організацій. Але водночас ви стоїте тут, у черзі за їжею, яку привезли ось ці люди. Невже їм ви теж не вірите, що вони хочуть допомогти? – запитала, киваючи в бік волонтерів.

- А ви думаєте, що вони цим займаються заради задоволення, чи що? Ви подивіться: кішечкам і собачкам без дому допомагають ці ваші волонтери. А те, що людям жерти нема чого, це як? Мені тупо жерти нема чого, а вони кішечок у притулках тримають. Усі вони щось від цього мають, - тоном змовника підсумував Вадим Єгорович. – Це все не просто так…

Мабуть, сідобородому грозному старому допомагала виживати тільки одна аксіома: світ завжди налаштований до тебе вороже, і виграє той, хто нападає. Для нього набагато безпечніше бачити в усмішці кровожерливий оскал. Але я сподівалася, що така доля спіткала не кожного з присутніх тут і, подякувавши чоловікам за розмову, пішла шукати нові історії.

Далі буде…

Ксенія Цивірко

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>