banner banner banner

Чи можливий кримський сценарій у Білорусії?

Якщо влада Лукашенка похитнеться, а ситуація в країні (природним чином або під впливом ззовні) стане нестабільною, скоординовані одна з одною проросійські групи за підтримки кремлівських ЗМІ можуть зіграти ключову роль у проведенні "оксамитової революції" і нав'язати байдужому до долі держави суспільству промосковські настрої. Можна припустити, що поява на вулицях "зелених чоловічків" не призведе до масових народних хвилювань, а білоруська номенклатура (не кажучи вже про значну частину представників спецслужб й армії, яка в Росії має агентів) буде готова без особливих коливань замінити у своїх кабінетах портрет Лукашенка на портрет Путіна

Чи можливий кримський сценарій у Білорусії?
Фото з відкритих джерел

Якщо влада Лукашенка похитнеться, а ситуація в країні (природним чином або під впливом ззовні) стане нестабільною, скоординовані одна з одною проросійські групи за підтримки кремлівських ЗМІ можуть зіграти ключову роль у проведенні "оксамитової революції" і нав'язати байдужому до долі держави суспільству промосковські настрої. Можна припустити, що поява на вулицях "зелених чоловічків" не призведе до масових народних хвилювань, а білоруська номенклатура (не кажучи вже про значну частину представників спецслужб й армії, яка в Росії має агентів) буде готова без особливих коливань замінити у своїх кабінетах портрет Лукашенка на портрет Путіна

Оригінал на сайті Rzeczpospolita

Власна футбольна і хокейна збірні, своя державна символіка, молоде покоління, яке навчалося в білоруських школах, політичні та підприємницькі еліти, що збагачуються за рахунок держави, власний бюрократичний клас — все це теоретично мало сприяти віддаленню Білорусі від Росії на громадському рівні. Кожен наступний рік незалежного існування мав зміцнювати її самобутність і національні основи держави, створюючи противагу для політичної, економічної та військової залежності від Москви. Цей механізм довів свою ефективність в Україні перед обличчям російської агресії і не дозволив війні вийти за межі Криму та частини Донбасу. Чи може він спрацювати в Білорусі, де основи незалежності залишаються більш хиткими, а залежність від Росії - набагато сильнішою? Наскільки міцною є білоруська державність? Чи стане кінець правління Лукашенка кінцем існування незалежної Білорусі?

Мова є гарною лише для хіпстерів

Лукашенко прийшов до влади на третій рік існування незалежної білоруської держави. Протягом 24 років диктаторського правління він мав у своєму розпорядженні всі інструменти формування національної самосвідомості та державної ідеології. Початок його президентства ознаменувався боротьбою з історичною національною символікою і відходом від курсу попередників, які намагалися підвищити значення білоруської мови, яка відігравала у русифікованій країні малозначну роль. Лукашенко зробив ставку на синтез (нео)радянської ідеології та колгоспної містечковості, він говорив, що "білоруси — це росіяни, тільки зі знаком якості". Йому заважало навіть те, що головний проспект міста носив ім'я Франциска Скорини — білоруського першодрукаря.

Можна, звичайно, сказати, що він вловив настрої втраченого "совєтізованого" суспільства, що дозволило йому прийти до влади і зосередити її у своїх руках. Насправді Лукашенко виявився, однак, заручником того, що змалював собі занадто вузькі горизонти. Він зберігав неоднозначне ставлення до теми білоруської самобутності навіть після того, як остаточно розправився з патріотичною опозицією, і одночасно зрозумів, що русофільські заяви не допоможуть йому очолити союзну російсько-білоруську державу. З кожним роком він дедалі жорсткіше торгувався з Москвою за кредити, сировину і доступ до російського ринку збуту, проте продовжував вважати свою країну частиною "русского мира", ніби не розуміючи очевидної істини, яка полягає в тому, що незалежність Білорусі — це незалежність від Росії. Лукашенко захищав незалежність лише для того, щоб не перетворитися на керівника російської губернії, і не дав своїй країні національної ідеї, що виходить за рамки лейтмотиву його правління — "держава  це я".

Новини за темою

Напад Росії на Крим і Донбас потряс світ, тому природно, що це викликало стурбованість у Мінську. Тривогу посилювало те, що протягом останніх років Кремль почав рішуче вимагати від Білорусі поступок у галузі політичного та економічного партнерства. Реакція Мінська на російсько-українську війну була виразною, але стриманою: на жорстку політику Москви він відповів м'якою білорусизацією. Лукашенко почав підкреслювати, що його країна відрізняється від Росії, і навіть кілька разів у властивому собі стилі бив себе у груди, визнаючи необхідність зміцнення національної самосвідомості.

Нова політика принесла дуже мало відчутних ефектів. Білоруська мова частіше зазвучала в рекламі, перетворившись на інструмент маркетингу, а також набула популярності в альтернативних або "хіпстерських" колах, залишившись на узбіччі культурного мейнстріму. Крім того, можна помітити, що міліція тепер трохи менш жорстко бореться з появою історичного біло-червоного прапора у громадському просторі. Однак у Білорусі продовжують вшановувати російських царів і радянських чекістів, залишаючи інтелігенції, яка шукає білоруського коріння у спадщині Полоцького князівства або Великого князівства Литовського, лише вузьке поле діяльності.

Що найважливіше, у галузі освіти (в тому числі у вишах) продовжує безроздільно панувати російська мова. Поки немає ніяких натяків на те, що влада вирішить змінити стан справ. Білоруси охоче дивляться російські телеканали, а, отже, піддаються впливу російської культури та ідеології "русского мира". Керівництво країни, яке нещодавно заблокувало два опозиційні інтернет-портали, ніби не помічає загрози зі сходу чи просто не знає, як з нею боротися.

Менш вдала копія сусіда

Останні 25 років не тільки ознаменувалися провалом спроби формування національної білоруської самосвідомості, але й показали, що колишня економічна модель вичерпала себе. Вона будувалася на поєднанні елементів ринкової та планової економіки, а її основою була важка промисловість, яка залишилася від радянської епохи. Всі ці роки Росія підтримувала економіку сусіда, допомагаючи йому фінансами, надаючи особливі умови для доступу білоруських товарів на свій ринок і закриваючи очі на те, що Білорусь заробляє величезні гроші на переробці та перепродажу російської нафти, яку вона отримує за пільговими тарифами. Лукашенко міг пишатися стабільністю, відносно високим на тлі олігархічної Росії рівнем егалітаризму і порядком, який він встановив сильною рукою господарника. Білоруські міста і містечка, у порівнянні з російськими, виглядають більш доглянутими, акуратними, безпечними. У кращому стані, ніж у Росії, а що більше в Україні з її зруйнованою інфраструктурою, перебувають білоруські дороги (в тому числі у провінції).

Однак протягом останніх років обсяг московської допомоги почав поступово знижуватися, а коли три роки тому різко впали ціни на нафту, доходи Мінська від операцій на нафтовому ринку зменшилися. Зовнішньоторговельне сальдо виявилося негативним, і стало ясно, що білоруська економіка є неконкурентоспроможною. Влада визнає, що кожне четверте підприємство в країні (в галузі машинобудування — кожне третє) є нерентабельним. Немає стабільності і в банківському секторі, який держава змушує допомагати неефективним підприємствам. Середній розмір оплати праці знизився до рівня 200—300 дол., а це половина того, що білоруси отримували до кризи.

Новини за темою

Упродовж найближчих кількох місяців або навіть років білоруська економіка не обвалиться, але криза носить системний характер, тому важко очікувати, що цей негативний тренд вдасться зупинити навіть за сприятливої міжнародної кон'юнктури. Білоруське керівництво не може провести реструктуризацію економіки: воно побоюється політичних наслідків ослаблення контролю над державою. З'являються лише дисциплінарні кроки - такі, як гучний декрет "Про попередження соціального утриманства", який вводить "податок на дармоїдство".

Як наслідок, зростає розрив між Білоруссю і Росією: незважаючи на кризу, та залишається країною, до якої тисячі білорусів їдуть у пошуках роботи. Завдання їм полегшує існування розвинених міграційних мереж, культурно-мовна спільність, а також закони Союзної держави, що дозволяють працевлаштуватися легальним чином. Що примітно, білоруси їздять працювати не тільки до багатої Москви, яка вже давно стала місцем тяжіння для мігрантів з пострадянського простору, але й до провінції, наприклад, до прикордонного Смоленська, Орші або Могильова. Білоруській державі в попередні роки вдавалося домагатися більш або менш реальних успіхів, але тепер мрії Лукашенка, який хотів зробити зі своєї країни кращу копію Росії, зіткнулися з жорстокою реальністю.

Люди повертаються спиною до держави

Багатьом державам доводилося переживати глибокі структурні суспільно-економічні кризи, які інколи виявлялися набагато драматичнішими, ніж те, що відбувається зараз у Білорусі. Вони сприяли масовому відтоку населення з країни або викликали суспільні протести, основною темою яких ставала вимога навести в державі порядок. Так, щоб суспільство відмовлялося від держави і цінності, яку являє собою незалежність, траплялося дуже рідко. У випадку Білорусі цей ризик здається цілком реальним, хоча через складність і розпливчастість категорії національної самосвідомості та відсутність достовірних соціологічних досліджень ми змушені оперувати радше гіпотезами, ніж фактами.

У розмовах з білорусами (в особливості за межами Мінська) шокує одна річ: наскільки вони зосереджені на особистих стратегіях виживання і байдужі до долі держави. Відповідаючи на запитання, як би вони проголосували на референдумі щодо включення Білорусі до складу Росії, жителі Вітебська, Барановичів або Ліди практично одностайно кажуть, що вони згодні на ліквідацію білоруської державності, оскільки це може підвищити рівень їхнього життя.

Новини за темою

Легкість, з якою багато хто (якщо не сказати практично всі) білоруси готові відмовитися від власної держави, є результатом того, що Лукашенко не займався темою національної самосвідомості. Формуванню таких настроїв сприяє також політична модель, яка протягом останніх 25 років працює в Білорусі. Лукашенко перешкоджає появі будь-якої альтернативи його владі. Після жорстокої розправи з противниками режиму в грудні 2010 року опозиційні партії почали нагадувати розрізнені дисидентські групи. Єдиною альтернативою Лукашенкові в такій ситуації постає Володимир Путін, а негативне ставлення до білоруського президента стає негативним ставленням до держави, з якою він асоціюється.

Білоруси неохоче говорять про те, як вони ставляться до режиму Лукашенка, або висловлюються на інші теми, в яких потрібно зайняти певну політичну позицію. За довгі роки вони звикли уникати відкритої критики свого лідера і ховати невдоволення за компліментами, кажучи "у нас бідність, але зате стабільність, безпека, спокій і порядок". Зараз ситуація почала змінюватися: виправдувальний тон лунає дедалі рідше.

Це аж ніяк не означає, що в Білорусі спостерігається революційне бурління. Навпаки, державна пропаганда скористалася прикладом українського Майдану і зайнялася зміцненням у суспільстві і без того сильного переконання, що будь-який бунт проти влади невблаганно веде до хаосу і війни. У такій обстановці мало хто вийде на вулицю протестувати проти Лукашенка, але ще менше знайдеться людей, які вирішать захищати нинішній статус-кво.

Повторення історії з Кримом?

Слабкість завжди провокує. Слабкість Білорусі, незалежність якої здається кремлівським елітам якоюсь химерною примхою історії, провокує особливо сильно. Перед Володимиром Путіним відкривається перспектива остаточно підпорядкувати собі західного сусіда, який давно став васалом Москви у стратегічному плані (тобто в питаннях, що стосуються безпеки та геополітичного вибору), але залишався обурливо самостійним в економічній галузі, неохоче відшкодовував витрачені на нього гроші, вперто відмовлявся поглиблювати інтеграцію в рамках Союзної держави та Євразійського союзу, а також (що гірше за все!) не хотів ділитися національними багатствами з жадібною кремлівської елітою.

Реінтеграція пострадянського простору входить до списку пріоритетів російської влади, адже контроль над "ближнім зарубіжжям" — це (як і конфронтація зі США) основна ознака відновлення великодержавної позиції, на яку суспільство звертає велику увагу. Використовуючи цей фактор, можна, як це було у випадку з нападом на Україну, відволікти увагу громадян від внутрішніх проблем. Хоча Білорусь — це не другий Крим (Севастополь і Чорноморський флот займають у російській національній міфології особливе місце), російське керівництво може використовувати "аншлюс" як інструмент мобілізації суспільства. Чергове розширення кордонів стане ефектним завершенням четвертого президентського терміну Путіна, що закінчується в 2024 році, і закріпить за ним імідж людини, яка відродила імперію, а, значить, може зайняти гідне місце на сторінках підручників історії. Крім того, російський президент отримає поле для маневру у внутрішній політиці, щоб підготуватися до неминучого, але завжди пов'язаного в автократичних режимах з ризиком процесу передачі влади.

Навіть якщо остаточного рішення з приводу анексії Білорусі ще не ухвалено, було б наївно думати, ніби Кремль ще не підготував такого сценарію. Путінські спецслужби, напевно, зробили висновки з провалу "русской весны" 2014 року, коли Росія намагалася підняти бунт на сході та півдні України. Кремль під виглядом туристів відправив до Харкова та Одеси диверсантів, яким через те, що проросійські кола залишалися пасивними, довелося самим провокувати хвилювання, зриваючи українські прапори з будівель місцевої адміністрації.

Російська "м'яка сила" обзавелася в Білорусі набагато більш міцною основою: в останні роки в білоруських містах і містечках внаслідок бездіяльності місцевих спецслужб з'явилися суспільно-політичні мережі, які просувають цінності "русского мира". Вербуванням займаються, зокрема, спортивні клуби, козацькі та церковні об'єднання. Ці кола використовують російські соціальні мережі і дедалі частіше пропонують молоді із провінції з'їздити у військово-патріотичні табори, розташовані на території Росії. Це явище докладно описано в доповіді "Кінець міфу про братню Білорусь?", яку підготували Каміль Клисиньський і Петро Жоховський із варшавського Центру східних досліджень. Якщо влада Лукашенка похитнеться, а ситуація в країні (природним чином або під впливом ззовні) стане нестабільною, скоординовані один з одним проросійські групи за підтримки кремлівських ЗМІ можуть зіграти ключову роль у проведенні "оксамитової революції" і нав'язати байдужому до долі держави суспільству промосковські настрої. Можна припустити, що поява на вулицях "зелених чоловічків" не призведе до масових народних хвилювань, а білоруська номенклатура (не кажучи вже про значну частину представників спецслужб й армії, яка в Росії має агентів) буде готова без особливих коливань замінити у своїх кабінетах портрет Лукашенка на портрет Путіна. Анексія за згодою тих, кого анексують, — це дуже привабливий з погляду Кремля сценарій. Як не дивно, що довше існує незалежна білоруська держава, то більше він стає реальним.

Адам Еберхардт

Переклад ИноСМИ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>