banner banner banner

Чому будь-який результат перевороту був програшем для Туреччини

Близько 300 загиблих, тисячі поранених і майже 6 тис. заарештованих. Невдалий військовий переворот у Туреччині залишає багато питань, головне з яких – чи не було все, що сталося, жорстокою провокацією. Але одне вже очевидно: довгоочікуване національне примирення всередині країни, на яке багато хто розраховував після перезавантаження відносин Туреччини з Росією та Ізраїлем, буде згорнуто, так і не розпочавшись

Чому будь-який результат перевороту був програшем для Туреччини
Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган ТАСС

Близько 300 загиблих, тисячі поранених і майже 6 тис. заарештованих. Невдалий військовий переворот у Туреччині залишає багато питань, головне з яких – чи не було все, що сталося, жорстокою провокацією. Але одне вже очевидно: довгоочікуване національне примирення всередині країни, на яке багато хто розраховував після перезавантаження відносин Туреччини з Росією та Ізраїлем, буде згорнуто, так і не розпочавшись

Оригінал на сайті Московського центру Карнегі

У новітній історії Близького Сходу головні політичні зміни, як правило, проходили за активної участі армії. Військовики скидали монархів та президентів, розпускали парламенти і політичні партії, призначали міністрів і прем'єрів. Збройні сили в цих країнах формували стратегічну еліту – особливу соціальну групу, чиї рішення, судження і дії були визначальними для суспільства.

Процес політичного розвитку Турецької Республіки в цьому плані завжди був показовим. Туреччина – країна, де збройні сили все XX століття відігравали домінантну роль у політиці. Ще на початку минулого століття Молодотурецька і Кемалістська революції заклали традицію активної ролі військовиків у посиленні централізованого державного правління для вирішення соціальних проблем та прискореного подолання економічної відсталості. Навіть після переходу до багатопартійності військовики всупереч бажанням і зусиллям багатьох цивільних політиків не тільки не залишили своїх позицій стратегічної еліти, але й помітно зміцнили свій політичний вплив.

Новини за темою

Починаючи з 1960 р., турецька армія змогла здійснити чотири успішних військових перевороти. У 1960 р. військовики стратили першого "народно обраного" прем'єр-міністра Аднана Мендереса, сформували Раду національної безпеки і заснували свої суди, створивши свого роду паралельну державу. У 1971 р. армія посунула уряд Деміреля, який не зумів приборкати вуличні заворушення. У 1980 р. генерали зміцнили свою владу і вплив, прийнявши нову Конституцію, яка суттєво обмежила багато політичних свобод. У 1997 р. армія посунула перший в історії країни проісламський уряд Неджметтіна Ербакана під приводом того, що він прагне затвердити в Туреччині шаріат і перетворити країну на ісламську республіку.

У 2007 р. турецькі військовики пригрозили уряду, опублікувавши на сайті Генштабу інтернет-меморандум з попередженням, що не дозволять зневажати світські принципи устрою республіки і готові виступити, якщо на посаду президента будуть проштовхувати проісламського кандидата Абдуллаха Гюля. Однак Гюля благополучно обрали, хоча для цього потрібен був розпуск парламенту і дострокові вибори. По політичному впливу армії було завдано нищівного удару.

Демонтаж впливу

Наступ на політичні позиції армії, який розпочав уряд Ердогана від середини 2000-х років (масштабні законодавчі реформи, демонтаж особливого порядку в усьому для військовиків, незліченні кримінальні справи проти чинних офіцерів – "Ергенекон", операція "Кувалда", план "Клітка" тощо, за яким було заарештовано понад 400 осіб), призвело до того, що вже на початку 2010-х років військова еліта виявилася повністю деморалізованою. Ані президентові, ані уряду вже більше не потрібно було прислухатися до генералів.

Ба більше, Ердоган почав структурно переформатувати офіцерський корпус: на керівні посади просували виключно лояльних кандидатів, над армійськими офіцерами встановили контроль з боку Національної розвідувальної організації (відома під турецьким акронімом МІТ). У ході цих перетворень із самої МІТ, де раніше понад третину всіх працівників становили вихідці з регулярної армії, було максимально вичищено армійських офіцерів (їх зараз, за різними підрахунками, менше 5%).

Новини за темою

Офіцери МІТ (внутрішньої спецслужби), які історично були в авангарді політичної активності армії, стали найбільш лояльною до влади військовою структурою. Невипадково керівник МІТ Хакан Фідан протягом останніх кількох років виступав свого роду правою рукою Ердогана, а сама МІТ виявилася замішаною в багатьох неоднозначних історіях (начебто перекидання боєприпасів ісламістам, контактів з бойовиками забороненої в РФ ІДІЛ, контрабанди нафти тощо).

Протести навколо парку Гези у Стамбулі влітку 2013 р., наступна хвиля антиурядових мітингів по всій Туреччині, а головне, небувалий за своїми масштабами корупційний скандал у грудні 2013-го, в організації яких влада звинуватила колишнього союзника Ердогана – проповідника Фетхуллаха Гюлена, який живе в США, сильно змінили модель військово-цивільних відносин. У 2014 р. турецькі власті почали переглядати гучні справи, де фігурантами були генерали, відомі громадські діячі, політики. На свободу відпустили найбільш високопоставленого в'язня стамбульської в'язниці Сіліврі – колишнього начальника Генштабу Ількера Башбуга, а за ним сотні інших офіцерів, справи яких у спішному порядку закривали або відправляли на повторне розслідування.

Все це вкупі із загостренням ситуації вздовж периметра турецьких кордонів і фактичним початком громадянської війни з курдами створило відчуття, що в армії з'явилася можливість повернути собі втрачені позиції в реальній політиці. Адже дивовижна лояльність турецького суспільства щодо військовиків викликана не тільки специфікою формування збройних сил і загальною військовою повинністю, але й причинами інституційного та системного характеру.

По-перше, це геополітичний фактор. Зовнішні загрози та загрози тероризму створюють у турецьких громадян потребу в довірі до своєї армії. Сьогодні будь-який із них згоден, що Туреччині необхідно мати сильну армію, здатну протверезити всілякого потенційного супротивника. Спори стосуються лише відносин армії та політики.

Новини за темою

По-друге, це величезна конструктивна роль, яку армія відіграла в становленні сучасної турецької держави та її конституційному розвитку. По-третє, турецька армія спирається на вікову інституційну історію: їй не довелося пережити катастрофу руйнування, вона зберегла систему своїх цінностей і традицій. Нарешті своєю популярністю армія зобов'язана національній системі освіти Туреччини: у школах з малих років вчать, що "кожен турок – природжений солдат".

Труднощі перевороту

Чому ж тоді останній військовий переворот так безславно провалився? Одна з головних причин невдачі – чисельна перевага активних учасників подій була не на користь путчистів. Це стало зрозуміло вже після перших годин протистояння, коли не вдалося утримати контроль над ключовими для будь-якого військового перевороту об'єктами. Як з'ясувалося згодом, було задіяно всього два вертольоти, сім танків, два військових літаки і приблизно 350 людей особового складу.

Спочатку здавалося, що дії військовиків були хрестоматійними: захоплення урядових будівель і транспортних вузлів (найбільший аеропорт і мости через Босфор), удари по штаб-квартирі національного розвідувального управління, блокування стільникового зв'язку, соціальних мереж та мовлення на міжнародних туркомовних телеканалів (BBC, Euronews, CCN Turk), штурм офісу провідного ЗМІ – Турецького радіо і телебачення (TRT). Але тільки-но в непідконтрольних заколотникам ЗМІ почали з'являтися заяви прем'єра Біналі Йилдирима, а потім і самого Ердогана, став очевидний головний промах – політичне керівництво країни не затримано, не заарештовано ані президента, ані прем'єра, ані навіть якогось міністра. За кілька годин Ердогану і його соратникам вдалося зорієнтуватися і скоординувати удар силами лояльних армійських підрозділів і поліції.

Друга проблема – мобілізація прихильників: у заколотників їх було чимало, достатньо подивитися на те, з якою швидкістю в соціальних мережах поширювалися твіти на підтримку військовиків, з яким натхненням на виступ відреагували в Анкарі та Анталії. У зверненні до нації "комітету миру" (так назвали організатори перевороту), зачитаному по телебаченню і радіо, був заклик зберігати спокій і залишатися вдома. Ердоган у звичній для нього манері закликав прихильників вийти на вулиці – буквально лягти під танки. Людожерський по своїй суті заклик президента було сприйнято як сигнал до дії. Прихильники Ердогана виявилися більш активними й організованими, а головне – підготовленими не тільки до віртуальної боротьби в соціальних мережах, але й до реальних дій.

Новини за темою

Крім дефіциту організованої народної підтримки, заколотникам не вистачило ідейно-політичного і начальницького супроводу. Жодна політична партія не виступила з відкритою підтримкою військовиків, ніхто з відомих персонажів не взяв на себе публічно функції лідера. Все це створило відчуття, наче хтось наказав військовикам зробити конкретні кроки, а потім кинув напризволяще: солдати-строковики, яких озвірілий натовп почав лінчувати на мосту через Босфор, кричали, що їх взагалі підняли за навчальною тривогою. Злам сценарію буквально в перші години перевороту прирік бунтівників на поразку.

Головною причиною провалу стала занадто слабка підготовка. Далі можна будувати різні версії. Можливо, таємні приготування до перевороту розкрилися, потрібно було змістити терміни, щоб перехопити ініціативу, але технічно все виявилося нездійсненним. Неузгодженість і хаотичність перевороту були такими, що навіть викликали підозри, що все, що відбувається, – жахливе інсценування і провокація.

Жоден з вищих офіцерів не виступив публічно з підтримкою або засудженням, жоден політик ніяк не зв'язав себе з тим, що відбувається. Зате було заарештовано без малого три тисячі офіцерів різних рангів і простих військовослужбовців. Немов чистку армійських лав, яка назрівала на початок серпня (у рамках традиційного засідання Вищої військової ради) і викликала відчайдушний опір серед військовиків і в генштабі, провели достроково і в повному обсязі. Причому чистка торкнулася не тільки офіцерів. По гарячих слідах заколоту відсторонили від роботи 2 745 суддів, п'ятьох осіб вивели з правління Вищої ради суддів і прокурорів, видали ордери на арешт 140 суддів Конституційного і 48 суддів Верховного суду. Звільнено зі своїх постів мерів міст та начальників гарнізонів.

Ще більше питань викликає сама недолуга механіка невдалого перевороту і разючі відмінності подій 15-16 липня від усіх попередніх епізодів новітньої історії Туреччини, коли військовики втручалися в політику. Традиційний сценарій передбачав сувору послідовність: арешт політичного керівництва, захоплення парламенту, урядових будівель, радіо і телебачення. Це дозволяло встановити контроль над всією державною системою.

Тут же слабо організований заколот ішов синхронно з його добре організованим утихомиренням. Бунтівники займалися не стільки захопленням влади, скільки створенням шумових ефектів: поземні польоти літаків над столицею, перекриття мостів через Босфор, через які напередодні вихідних завжди дуже інтенсивний рух, ідеалістичні заяви на центральному телебаченні при абсолютно іншій картинці на інших каналах. Прем'єр Йилдирим та інші члени уряду буквально відразу ж після демонстративного перекриття Босфору стали виступати в усіх ЗМІ із заспокійливими заявами про "спробу перевороту невеликою групою офіцерів", а через розвішані по всій Туреччині гучномовці для призову до намазу зазвучали заклики імамів вийти на вулиці і підтримати чинну владу.

Програш Туреччини

Прихильники Ердогана святкують перемогу над путчистами, по всій країні почалося полювання на реальних і уявних ворогів режиму, головним винуватцем того, що сталося, достроково і без всяких розслідувань оголошено Фетхуллаха Гюлена, екстрадиції якого публічно вимагають від США. Всі ці пошуки ворогів всередині і зовні викликають стійке відчуття дежавю зовсім недавнього минулого. Всього шість років тому, підбиваючи проміжні підсумки свого правління в передвиборчому 2010 р., Ердоган сказав своїм прихильникам: "До приходу до влади ПСР Туреччина представляла собою країну, з трьох сторін оточену морем і з чотирьох боків оточену ворогами... У кожному ввижався потенційний ворог. Кожна країна підозрювалася у виношуванні брудних планів щодо Туреччини... Провину за кожну невдачу уряд "старої Туреччини" покладав на уявних ворогів... тому Туреччина і не могла вирватися із замкненого кола соціально-економічної і політичної кризи".

Це приголомшливо, але через якихось два роки Ердоган, натхнений небувалим зростанням підтримки на виборах 2011 р., не тільки зруйнував колишню систему стримувань і противаг у партії, уряді та ключових державних інститутах (на найважливіші посади почали призначати тільки особисто лояльних до Ердогана людей), але й взяв на озброєння риторику своїх старих опонентів. Особливо після протестів захисників парку Гези влітку 2013 р. Ердоган все наполегливіше став повторювати тезу про ворогів і недругів, які оточують Туреччину і готують змови проти законно обраного уряду.

Новини за темою

Риторика призабутого вже "севрського синдрому" непогано працювала в справі мобілізації релігійно і консервативно налаштованої частини суспільства, але ніяк не змогла врятувати ліру, що падала, не допомогла повернути довіру іноземних інвесторів, усе менше готових вкладати в турецьку економіку, або туристів, потік яких катастрофічно скорочувався. На одній пропаганді далеко не заїдеш. Проблиски того, що турецькі власті почали усвідомлювати глибину кризи, можна було побачити у кроках щодо примирення з Росією та Ізраїлем й обіцянках прем'єра Біналі Йилдирима нормалізувати відносини на всіх азимутах.

Однак внутрішнє, загальнонаціональне примирення для Туреччини зараз є ще більш актуальним завданням, ніж налагодження відносин із сусідами. І дотепер здавалося, що розуміння цього приходить до політичної еліти Туреччини. Невипадково з програмною статтею про національне примирення не так давно виступив діяч такого калібру, як екс-спікер парламенту і великий функціонер ПСР Джемаль Чічек.

Ось тільки чи потрібен мир всередині країни уряду, у якого навіть показники економічного зростання виявилися прив'язаними до підвищення витрат на спецоперації, екстрену медицину і відновлення зруйнованих міст, а необхідного відсотка на виборах вдалося досягти тільки в умовах громадянської війни проти курдів? З початком репресій і наступного за ними зміцнення влади Ердогана перспектива національного примирення тане на очах. Стає очевидним, хто насправді програв у невдалій спробі військового перевороту.

Павло Шликов

Інші матеріали Карнегі

Дежавю 70-х: Чи будуть військовики знову правити Туреччиною

Навіщо Туреччина мириться з Росією та Ізраїлем

До чого призведе конфлікт президента і прем'єра Туреччини

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>