Боротьба не лише на фронті, а й в тилу. Як живе 72-га ОМБр після повернення з АТО

Сьогодні, 15 січня 2018 року, 72 окремій механізованій бригаді виповнюється 76 років. Створена в найважчі дні Другої світової, бригада взяла участь у Сталінградській битві, і основним завданням мала звільнення української території від гітлерівського фашизму. З початком російської агресії проти України 72 ОМБр виявилась найбільш боєздатним з'єднанням, тож вже 8 березня, навіть раніше ніж були створені добровольчі батальони, вийшла на захист державного суверенітету і територіальної цілісності України, давши час підтягнутися іншим військовим підрозділам. Протягом останнього року бригада утримувала одну з найгарячіших ділянок на лінії фронту від Авдіївки (промка, Бутівка, Зеніт, Орел) до Верхньоторецького. Зараз підрозділ знаходиться на відновленні боєздатності в Білій Церкві. Нещодавно 112.ua завітав до підрозділу, щоб поспілкуватися з військовослужбовцями та керівництвом, а також дізнатися про проблеми військових на так званій "гражданці". І сьогодні ми хочемо нагадати вам цей репортаж і заодно привітати бригаду з Днем народження

Боротьба не лише на фронті, а й в тилу. Як живе 72-га ОМБр після повернення з АТО
Святкування повернення 72 ОМБр, Біла Церква 72 ОМБр у Facebook

Ірина Сампан

журналістка, 112.ua

Сьогодні, 15 січня 2018 року, 72 окремій механізованій бригаді виповнюється 76 років. Створена в найважчі дні Другої світової, бригада взяла участь у Сталінградській битві, і основним завданням мала звільнення української території від гітлерівського фашизму. З початком російської агресії проти України 72 ОМБр виявилась найбільш боєздатним з'єднанням, тож вже 8 березня, навіть раніше ніж були створені добровольчі батальони, вийшла на захист державного суверенітету і територіальної цілісності України, давши час підтягнутися іншим військовим підрозділам. Протягом останнього року бригада утримувала одну з найгарячіших ділянок на лінії фронту від Авдіївки (промка, Бутівка, Зеніт, Орел) до Верхньоторецького. Зараз підрозділ знаходиться на відновленні боєздатності в Білій Церкві. Нещодавно 112.ua завітав до підрозділу, щоб поспілкуватися з військовослужбовцями та керівництвом, а також дізнатися про проблеми військових на так званій "гражданці". І сьогодні ми хочемо нагадати вам цей репортаж і заодно привітати бригаду з Днем народження

5 листопада цього року військовослужбовці 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців повернулися із зони бойових дій у Білу Церкву, в пункт постійної дислокації. Коли журналісти приїжджають на передові позиції, в ту ж "промку" чи іншу гарячу точку, обсяг і напрямок роботи зрозумілий – оперативна обстановка, обстріли, поранені, загиблі, бойовий дух, привіти додому. Коли ж підрозділ знаходиться в тилу, мало кого цікавить шикування на плацу чи те, що військові роблять між цими шикуваннями і чим вони живуть після війни взагалі. Однак запекла боротьба триває і в тилу, просто іншого характеру.

"Підрозділ вийшов з АТО укомплектований на 60%, морально-психологічний стан особового складу задовільний. Бригада готова надалі виконувати завдання, поставлене Президентом України і державою по захисту суверенітету і цілісності нашої держави. На даний час особовий склад відгулює свої відпустки, а далі планується проведення бойової підготовки на різних полігонах України, зокрема Гончарівськ, Широкий лан і в подальшому вже знову вихід в район проведення АТО", - каже начальник штабу 72-ї ОМБр підполковник Юрій Іванов.

"Вони всі готові йти воювати далі, - підхоплює його слова заступник командира бригади з морально-психологічного забезпечення підполковник Олександр Самарський. - Їм потрібно трошки відпочити, з’їздити додому і в принципі вони готові виходити. Це відбувається з дуже простої причини. У нас в державі немає адаптації військовослужбовців, реабілітації немає. Те, що на рівні батальйонів чи бригад є – оце і все, ми можемо домовитися, щоб військові поїхали кудись на відпочинок, ото і все. У мене немає такого резерва, ні фінансового, ні можливостей. Ну ми нещодавно говорили з Павлом Клімкіним, то він обіцяв відправити деяких військовослужбовців на реабілітацію закордон".

(c) 112.ua / Ірина Сампан

***

"…за рік звільнили 24 квадратних кілометри території України"

Бригада з 2014 року пройшла досить серйозний бойовий шлях: захищала Маріуполь і Волноваху, брала участь у боях на українсько-російському кордоні, захищала донецький аеропорт, визволяла добробати з оточення під Іловайськом, а зараз тримали оборону в районі Авдіївки та смт Верхньоторецького.

"Минулої зими нам було найбільш гаряче, особливо в січні-лютому місяці. Якщо брати з 2014 року, то це у нас попалася найважча ділянка – авдіївська промзона і шахта Бутівка. Коли ми заходили туди, особовий склад був готовий, зокрема перший батальйон на авдіївській промзоні. Що йому допомогло, так це те, що минулого року саме перший батальйон пройшов навчання із залученням фахівців зі Сполучених Штатів і Канади у Старичах на Яворівському полігоні. Батальйон якраз підготувався до ведення бойових дій в населеному пункті, і в подальшому це дуже вплинуло на виконання завдань", - розповідає Юрій Іванов.

Саме тоді у боях в районі промислової зони Авдіївки бійцям 72-ї вдалося вибити бойовиків з позиції "Алмаз". У боях за "Орел" загинули 10 військовослужбовців бригади, в тому числі заступник командира батальона капітан Андрій Кизило, Герой України, іменем якого була названа ця позиція. Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня були нагороджені шестеро бійців, один з яких посмертно; орден "За мужність" ІІІ ступеня отримали 15 бійців, 7 з яких посмертно.

"За рік, що ми знаходилися в авдіївській промзоні, на шахті Бутівка і у Верхньоторецькому, 24 квадратних кілометрів території України було звільнено" - додає Юрій Іванов.

Поки бригада знаходиться вдома, командування аналізує бойовий досвід, як його вдосконалити і використати в подальшому. Питаю у начальника штабу про слабкі місця бригади, які би хотілося покращити і над чим потрібно ще працювати. Звісно, перша його відповідь – це військова техніка, заміна старих зразків на нові або хоча би їхня модернізація. Друга найбільша проблема і вона теж не нова – ця армія просто потопає в паперах.

Юрій Іванов (c) 112.ua / Ірина Сампан

"Треба якось потрохи зменшувати кількість паперових документів, бо їх дуже багато. В 2014 році, як все починалося, нібито почали залишати тільки основні документи, зараз знову з’являється дуже багато паперів, без яких можна обійтися", - вважає підполковник Іванов.

Ну і третя проблема, про яку теж говорять командири й інших підрозділів незалежно від видів військ ЗСУ, це – якісний відбір особового складу на рівні військкоматів, тобто його відсутність. Так, можна довго вихвалятися тією цифрою контрактників, яка прийшла до армії хоча би за останній рік. Але з цими людьми будуть потім працювати командири на місцях, і вони ой скільки нехороших історій можуть розказати.

"А так, в принципі, все є, - підсумовує начштабу. - Ремонт техніки і озброєння проходить, Міністерство оборони нас забезпечує. Що стосується продовольчого забезпечення – нові сухпайки дуже смачні, 7 страв на тиждень різних, навіть кращі, ніж американські. Формою одягу особовий склад теж зараз забезпечений. З 2014 року, я вважаю, Збройні сили на голови три десь піднялися".

"Цьому неможливо навчитися, поки…"

Юрій Іванов був з бригадою з самого початку війни. В період подій на ділянці фронту Ізварине-Маринівка він був начальником командного пункту, заступником начальника штаба з бойового управління, займався плануванням ведення бойових дій.

- "Я коли готувалася до інтерв’ю і згадувала ті події 2014 року, побачила велику статтю в Вікіпедії про хід цих бойових дій. Я не знаю, хто писав її, і це звісно не показник, там є великий перелік основних помилок і причини поразки, з посиланням на невідомих мені експертів і військовослужбовців (Бої на українсько-російському кордоні 2014), серед них "непідготовлений особовий склад", "командування, неефективність системи управління", "перевага у силі противника" і багато інших. Що ви особисто тоді зробили не так?

- В принципі, якщо подумати, починаючи з 2014 року, ми всі починали вчитися. В саме тих подіях... Чесно, я нічого такого не скажу, щоб Збройні сили щось зробили не те. Вони робили так, як потрібно було робити. І саме планування як проходило, завдання поставилося – прикрити ділянку державного кордону – воно виконалось. І постачання проходило. Як зі сторони командування військової частини… я думаю, помилок не було.

А з точки зору людського фактору. Не боїться тільки дурень. Кожному військовослужбовцю страх дає більше можливостей для самозбереження і оберігає від безглуздих вчинків. На початку, в 2014 році, не вистачало досвіду.

- З якого року ви в армії?

- З 2005-го, я кадровий офіцер. Закінчив Одеський інститут Сухопутних військ і прийшов служити в 72 бригаду. Був начальником штабу батальйону, потім закінчив академію і був направлений в командування Сухопутних військ. Відслужив там півроку, але мені там не подобалось, тому що мені подобається робота в полях, особовий склад, тож пішов на нижчу посаду, на начальника командного пункту. Перед початком війни повернувся у бригаду.

- Цього шляху, який ви пройшли з 2005 року, недостатньо було, щоб не відчувати у 2014-му, як ви кажете, "нестачі досвіду"?

Цьому неможливо навчитися на полігонах, поки… Розумієте, була теорія – не було практики. І кожні бойові дії чи конфлікти, кожен раз в залежності від обставин, що складаються, виробляють нове мислення чи рішення.

- Бригада швидко виросла з 2014-го?

- Дуже швидко. Бригада виросла дуже сильно. В підготовці, у виконанні завдань. З 2014-го року виконувались усі завдання, що були поставлені перед бригадою. З кожною ротацією професійний рівень офіцерського складу, сержантського чи солдатського складу постійно зростає.

Так, я думаю про ті події, аналізую. Воно ніколи нічого не забувається. Яка би посада не була, все одно основну роботу нам роблять солдати. Солдат – це ланка, від якої залежить офіцер. Ми згадуємо тих, хто загинув, кожен командир повинен піклуватися про свій особовий склад, тому що найважче – це дивитися в очі їхнім батькам.

(c) 112.ua / Ірина Сампан

***

"Навіщо мені віддавати наказ тому, хто цього не зробить?"

Саме рядовий і сержантсько-старшинський склад мене і цікавив. Їхня підготовка, ріст і мотивація. Командир роти капітан Костянтин Руденко з позивним "Базальт" розповідає, що контракт у нього закінчився ще у квітні цього року, але наразі думає, чи підписувати наступний, бо хлопців лишати шкода.

"Куди я подінуся. Напевне так. Хлопці ходять юрбами - "командир не йди, командир не йди". Я вже відповідальний не тільки за себе, а й за людей. Це все дуже важко і складно. Мені 45 років, я вже не хлопчик, щоб бігати, здоров'я вже не вистачає. Але воювати готовий. Вони ж тільки мене слухаються, розумієте", - сміється ротний.

(c) 112.ua / Ірина Сампан

Про "Базальта" преса говорила неодноразово, коли він підбив ворожий танк з АГС. Як розповів мені Костянтин, коли командир роти стає за гранатомет сам – це ж не просто так, це не його обов’язки.

- Цей танк мені розніс позицію прямою наводкою, хлопців моїх відкопали і трохи я озвірів. Знаєте як, нікому не дам ображати моїх хлопчиків, сам буду. Ця сволота настільки була в собі впевнена, що виїхала з заправленими додатковими баками. Після того, як ми зняли з нього "динаміку", ми пробили йому бак, він почав горіти. Потім я ще три доби не пускав МТЛБ до нього. Троє там було. "Екіпаж машини бойової".

- Отримали за підбиту ворожу техніку виплату?

- Ні.

- Чому?

- Ми і не просили. Ми ж не за гроші, а за батьківщину.

Рота Костянтина "Базальта" в районі шахти Бутівка за рік просунулася вперед на сотні метрів. Він втратив чотирьох людей. На місці їхньої гибелі стоять тепер пам’ятники.

(c) 112.ua / Ірина Сампан

- Я з шахти вийшов, шахта у мене в тилу залишилася. І так потихеньку ми забирали-забирали земличку, але рота не гумова, вона не може розтягнутися, розумієте? Коли ми стояли під Старогнатівкою, у нас було 7,5 км, але це рівнина, то тут, зважаючи на місцевість, ми просто позабирали висоти у сепарів, забрали всі три висоти. Я, по суті, воював в напівоточенні: зліва, справа і прямо ворог, але через те, що я зайняв ці висоти, скажімо так, у нас це виходило. Вогневий контакт з противником був 70 метрів, ми вибили його з посадки, вийшли за залізницю, таким чином збільшивши вогневий контакт до 420 метрів.

- Люди, які йшли вперед, вони були готові до цього? Питання не виконання наказу, а про свідомість і підготовку цих людей.

- Штурмова група формується за бажанням. Тут вже не наказ. Навіщо мені віддавати наказ тому, хто цього не зробить? Є вже певний кістяк, командири відділень, сержанти, штурмова група формувалася в основному з сержантів, ті, які зі мною певний час воюють. Я сказав: "Так, хлопці, формуємо штурмову групу, 8 осіб". І вони є.

- Рядовий, сержантський склад прагне стати цим кістяком? Чи є такі люди, які просто намагаються відсидітися?

- Звичайно, кількість таких, хто хоче стати кістяком, збільшується. З тих, скажімо так, хто сумнівається, додаються ті, хто вже готовий. Є ті, хто не готовий. Я вам скажу, у нас немає проблем з ростом, якщо людина розвивається, то чому ні? Я сам за цим стежу, дивлюся в "воєннік", все - термін, до наказу внесли, людина отримала чергове звання, у нас в бригаді з цим нормально. Саме відношення між офіцерами у нас дуже хороше.

Костянтин жодного разу за розмову не сказав "особовий склад", лише - "мої пацани", "хлопці", або називав кожного на ім’я чи по званню.

- Коли Віталік Шостак загинув, був механіком-водієм, ми йому на пам'ятничку машину його вибили, 384-у. Мехвод загинув і машина осиротіла. Він її дуже любив. І зараз я підходжу до неї і кажу: "Ніхто тепер тебе не любить".

(c) 112.ua / Ірина Сампан

***

"Ладно, розкажу про біржу праці. Приходить військовослужбовець з АТО і звільняється із ЗСУ, стає на біржу праці. Йому по останньому року виплачують такий розмір зарплати, у відповідності до того, як у нього була, тобто разом з АТОшними. Сума там виходить доволі така непогана, десь 17,5-20 тис. Держава виплачує йому десь в районі 8-12 тисяч протягом трьох місяців. Потім ця сума зменшується до 4 тис. за півроку. Він пересиджує зиму, навесні до нас вертається і каже: "Все, я готовий служити далі, все нормально". Потім знову півроку контракт і знову звільняється. Отака картина".

Цю історію мені розповів офіцер 72-ї, однак я чула її і раніше, бо знову ж – це проблема усіх ЗСУ. Однак не поспішайте робити висновки щодо таких військовослужбовців. У зоні АТО солдат отримує свої 7 тисяч грошового забезпечення плюс виплати за першу лінію до 10 тис. грн. Пам’ятаємо, що в тилу у нього чи в неї сім’я, яким треба платити якнайменше оренду квартири, комуналку, їжу, дитячий садок чи школу, купувати одяг. Щось із зарплати військовослужбовець залишає собі, щось відправляє сім’ї.

В казармі тепло (c) 112.ua / Ірина Сампан

І чисто (c) 112.ua / Ірина Сампан

А тепер уявімо ситуацію. Підрозділ виводять з району АТО в пункт постійної дислокації. Мінус 10 тисяч грн щомісяця - раз. З харчуванням теж не все добре. Строковиків годують три рази на день, контрактників тільки в обід, офіцерів не годують взагалі. Житла немає, бо місце в казармі надають строковикам, в першу чергу, і немісцевим контрактникам, але знову ж-таки не всім. Тобто, треба орендувати житло, витрачати кошти на проїзд і харчування, тож із зарплатні лишається для сім’ї добре як 2-3 тисячі. Вигідніше звільнитися, пожити вдома з рідними, отримуючи нормальні гроші, і повернутися на службу вже перед виходом бригади на бойові позиції.

Так, держава дещо компенсує за піднайм житла військовослужбовцям ЗСУ. У Києві – це 3000 грн на місяць, в обласних центрах - 2250 грн на місяць, в інших населених пунктах - 1500 грн на місяць. Якщо військовий має трьох і більше членів сім'ї, платять більше.

У жовтні президент Петро Порошенко анонсував, що в цьому році для контрактників планується зведення 100 гуртожитків нового зразка, які відповідатимуть стандартам НАТО. Очевидно, в майбутньому це вирішить частково проблему з житлом, але зараз військові були б раді навіть "хрущівкам".

***

Ви, мабуть, чули неодноразово про таке явище, коли військовослужбовці не хочуть повертатися з АТО в цивільне життя. Тобто додому хочуть - ненадовго, побачитися з рідними і назад на фронт. І кричати про посттравматичний синдром можна голосно, але чи не більш важливим фактором є впевненість рядового чи офіцера у тому, що йому і його сім’ї є де жити, що їсти, і що комусь було потрібне те, що він робив на передовій.

72 бригада імені Чорних Запорожців унікальна своїм бойовим шляхом, своїми людьми, їхніми історіями та вчинками, але не унікальна проблемами, які спіткають цих людей, коли вони вийдуть із зони бойових дій.

Ірина Сампан

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів