Бог з нею: Чому нинішня влада не цікавиться єдиною помісною церквою?

Бог з нею: Чому нинішня влада не цікавиться єдиною помісною церквою?
112.ua

Наталія Лебідь

Журналіст

Цими днями виповнюється рік від перших кроків до створення єдиної помісної церкви України. Об‘єднавчий Собор, котрий її започаткував, відбувся в грудні 2018 року, але перед тим – протягом усієї осені – тривала підготовча робота.

Вона завершилася 5 січня 2019-го – тоді Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію Православної церкви України.

Після цього ПЦУ не сходила зі шпальт українських видань: майже кожен день приносив переможні реляції – про те, що ще одна парафія Московського патріархату здійснила перехід під крило об’єднаної української церкви. Однак все минає, минуло і це.

Єдина помісна церква перестала бути топ-темою. Нова влада нею не цікавиться, проте церква, звісно, живе. Питання – як? Його 112.ua досліджував разом із експертами.

"Ні-ко-ли!"

Реакція українців на ПЦУ пройшла три етапи. Перший – ажіотаж. Він, природно, був викликаний не у всього суспільства, а лише у тієї його частини, котра розглядала єдину церкву як обов’язкову складову української національної ідентичності. Ці прошарки соціуму щиро раділи створенню церкви та жадібно ловили новини про її успіхи. 

Другий етап – здивування. Після завершення каденції президента Порошенка у середині ПЦУ розпочалося певного роду тертя. Патріарх Філарет, відсторонений від реальної влади у церкві на користь новообраного предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, несподівано висловив незадоволення і своїм теперішнім статусом (почесним, але здебільшого декоративним), і тими умовами, на яких українська церква отримала автокефалію.

Новини за темою



Почалася боротьба – де-факто – старого і нового, котра хоч і не поставила під сумнів саме існування ПЦУ, але вдарила по її позиціях.

Нарешті, третій етап сприйняття змін – це якщо не втрата до них інтересу, то, як мінімум, його зниження – у зв’язку із тим, що в країні відбулися парламентські вибори і нова влада сформувала свій власний порядок денний, серед найбільш контраверсійних пунктів котрого була обойма питань, що стосується російсько-української війни: "формула Штайнмаєра", мінський процес, "нормандський формат" тощо.     

Грубо кажучи, стало трохи не до церкви. А, як слушно каже керівник центру "Третій сектор" Андрій Золотарьов, "в українських реаліях якщо церква не має державної підтримки, вона, скоріше за все, не набуде розвитку".

Але чому церква втратила державну підтримку? Власне, вона і не повинна її мати. Але українська політична традиція полягала в тому, що одну з двох "філій" українського православ’я – або "київську", або "московську" завжди піднімала на щит правляча верхівка. Цю традицію увірвав президент Володимир Зеленський.

В одному з інтерв’ю він категорично відмовився обговорювати тему свого віросповідання і пообіцяв лише, що жодних публічних походів до церкви, які демонстративно здійснювали його попередники, більше не буде.

"Є речі, які ми ніколи не обговорюємо за столом в моїй родині. Так мене вчив мій батько. Я ніколи їх ні з ким не обговорюю. Питання релігії — номер один. Ми ніколи не обговорюємо речі, які розколюють сім’ї й суспільство. Я ніколи це не роблю. Ні-ко-ли. Але я вірю в Бога, якщо про це питання", – зазначив Зеленський.

Але справа тут, звісно, не лише у батьківській науці.

Від прогресу до регресу

В інтерв’ю 112.ua Андрій Золотарьов пропонує пригадати один з призабутих, але яскравих епізодів української історії. 18 липня 1995 року: у цей день на Софійському майдані ховають патріарха Української православної церкви Київського патріархату Володимира (Романюка).

Поховання несанкціоноване, його здійснює УНА-УНСО, чиї бійці зривають плити та риють землю просто під стінами Софії. Так триває декілька годин. А після сьомої вечора, коли тіло патріарха вже було засипано землею, загони спеціального призначення МВС вискочили з-за воріт храму і з трьох сторін атакували учасників похорону.

Підсумок: багато затриманих, багато побитих міліцейськими кийками, багато вкрай незадоволених президентом Кучмою. І – могила патріарха, котра вже 24 роки поспіль знаходиться поза освяченою землею – так у давнину ховали лише самогубців або великих грішників.

Але в жодному разі не патріархів. Цей момент, до речі, чомусь не бентежив жодну українську владу, навіть найбільш побожну. Однак повернемося у день сьогоднішній.  

Коли відбулися ексцеси під стінами Софії, розповідає Золотарьов, "був доволі серйозний розбір польотів в адміністрації президента Кучми. І покійний нині Олександр Разумков приєднався до розрулювання цього питання. А у підсумку для побудови стосунків між церквою та державою було обрано французьку модель, котра, відповідно до Конституції, впроваджувала секулярну державу".

Висновки, котрі були зроблені після 1995 року, були правильними, але неповними. Бо, як каже нашому виданню директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, "ідея легітимації влади через релігійну складову" ще довго переслідувала українських можновладців.

Замість того, аби "шукати інші моделі такої легітимації в інших сферах та чинниках – в соціально-економічній справедливості та зростанні, посиленні демократичних інституцій", влада вперто презентувала себе "через регрес до клерикальності в дусі європейських консервативних країн".  

Експерт має на увазі те, від чого пообіцяв відмовитися Зеленський. Обов’язкові відвідини церкви першими особами держави на Великдень на Різдво, показові молебні, відстоювання служби в неділю перед виборами тощо – усе це і є тим "регресом" і помилковим позиціонуванням політика, про яке говорить Карасьов.

Новини за темою

На його переконання, нинішня влада "правильно робить", що ігнорує тему єдиної помісної церкви. "Держава має бути відділена від церкви. Це по-перше. По-друге, "армія, віра, мова" і той порядок денний, який диктувало це гасло і який пропонувала попередня влада, не був підтриманий виборцями. Бо це не ключові питання для виборців", – каже Вадим Карасьов.

Ніхто з українських президентів не віддавався служінню церковним справам з таким ентузіазмом, як Петро Порошенко, "і не факт, до речі, що це додало йому балів", –  говорить нам заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко.

"Можливо, – продовжує він, – Зеленський якраз врахував весь той негатив, який зібрав на себе його попередник, і вирішив, що йому краще не втручатися в усі ці справи. Це є правильна з точки зору політтехнологій позиція, коли він не підтримує жодних церков і не втручається в їхні справи. До чого це призведе – це вже інше питання".

Ще небезпечніше, ніж мова та історія

Отже, перша причина, через яку владна команда самоусувається від єдиної помічної церкви, полягає у негативному досвіді попередника. Слоган, процитований Карасьовим, а також зацикленість Петра Порошенка на автокефалії, його "Томос-тур", здійснений в рамках виборчої кампанії – все це анітрохи не допомогло екс-президенту на фінішній прямій.

І, можливо, як припускає Богдан Петренко, подібні спостереження над програшом суперника і стримують нині Володимира Зеленського.

А, можливо, діють ще більш вагомі чинники. "Неспроможність створити єдину церкву, яка була б ідеологічною підвалиною режиму, свідчить про те, що Україна не вписується в мононаціональний і монорелігійний проект. Тому влада шукатиме собі інше опертя", – говорить Вадим Карасьов.

"Тема релігії набагато більш небезпечна, аніж тема мови та історії. Забагато підсвідомих речей приходять в дію, коли ми говоримо про релігію", – зауважує директор компанії персонального та стратегічного консалтингу "Berta Communications" Тарас Березовець.

"Нині будь-яке жонглювання держави міжконфесійними питаннями лише надасть гостроти іншим проблемам. Саме тому адміністрація президента Зеленського, швидше за все, займе позицію невтручання. В його команді не надто добре розуміються на церковних питаннях, побоюються наслідків, і тому, швидше за все, ситуація з ПЦУ просто зависне", – зауважує Андрій Золотарьов.

Отже, небажання загострювати ситуацію в країні може бути причиною номер два, через яку Офіс президента не проявляє до ПЦУ ані найменшого інтересу. Тим часом Богдан Петренко звертає нашу увагу і на третій момент.

"Чи готова нова влада дати ляпас Росії? Мені здається, що ні, не готова. Влада на сьогодні використовує тактику примирення і невисування претензій, тактику поступок, щоб довести справу до діалогу. Вона не стане використовувати церкву, щоб набрати балів і вийти на протистояння з Росією. Принаймні, цього не буде до зустрічі у "нормандському форматі" та до визначення певного роду червоних ліній", – переконаний експерт.

"Філарет якось сказав, що якби російської церкви в Україні не було, то не було б і війни. Мені складно з цим погодитися, бо, окрім церкви, у нас є й багато інших соціальних інститутів, які впливають на суспільство та формують громадську думку, в тому числі набагато суттєвіше, ніж сама церква", – додає він.

Хто кому третій Рим

Але із Зеленським чи без нього, єдина помісна церква продовжує пускати корені. Для неї це – болючий і непростий процес, на шляху якого є і спади, і підйоми. Так, 12 жовтня позачерговий собор ієрархів Грецької церкви схвалив рішення про визнання автокефалії ПЦУ. А 31 жовтня Польська автокефальна православна церква зробила все з точністю до навпаки – заявила, що не визнає ПЦУ.

"Церква вже утворилася, і знищити її світська влада Зеленського не може. Хоча б тому, що аж так довго світська влада Зеленського не протримається. Тому набуття церквою нових приходів, нових вірних триватиме. Інша річ, що ми всі прекрасно розуміємо: якщо є адміністративний ресурс, то такий процес відбувається швидше.

Зараз він пригальмувався, бо зник основний штовхач у вигляді президента Порошенка. Президент же Зеленський випадає з загального ряду своїх попередників, з яких хтось дійсно вірував, а хтось лише робив вигляд, але всі брали активну участь у релігійному житті. Наступний президент майже напевно поверне цей статус кво", – наголошує Тарас Березовець.

Але справа не тільки і не стільки в особистій позиції нового чи старого президента. "Подальша доля єдиної помісної церкви залежатиме від того, як загалом розвиватимуться події в контексті світового православ’я, в контексті відносин між Константинополем і Москвою і з’ясування того, хто з них – третій Рим, а хто не Рим взагалі. Плюс все впиратиметься й у те, якою буде сама Україна.

Якщо вона виллється у проект не націоналістичний, а космополітичний або помірковано-національний, тоді залишиться сьогоднішній статус кво. Тобто буде українська православна церква московського патріархату, буде помісна церква, можливо, залишиться церква філаретівська плюс римо-католицька і греко-католицька. Одним словом, церковний плюралізм чи навіть федералізм", – припускає Вадим Карасьов.

Новини за темою

"Майбутнє ПЦУ знаходиться також у залежності від віри у неї пастви та від того, як йтиме процес визнання з боку інших церков. Процес цей, як ми знаємо, рухається повільно та контраверсійно: церква Еллади нас визнала, а православна церква Польщі – ні. Битва за визнання ПЦУ триває з перемінним успіхом", – додає він.

Але головним задумом при створенні ПЦУ була подальша сепарація України від її колоніального минулого і від Росії, яка його уособлювала. Сепарація в тому числі й з позицій творення власної церкви. "Відбувається відновлення після того, як російська православна церква анексувала православну церкву України", – зауважує Тарас Березовець.

"Це відновлення сталося у легітимний спосіб, і сьогодні українська церква проходить поступове визнання іншими церквами світу. Ми знаємо, виходячи з прикладу сербської церкви, як довго може тривати цей процес – інколи упродовж десятиліть, тому я не бачу нічого травматичного в тому, що процес визнання української церкви може зайняти і 20, і 30 років", – говорить він.

Та не лише пролонговане у часі визнання гальмуватиме становлення ПЦУ. Є ще два малоприємні моменти – фактор московського патріархату та внутрішні чвари.

Сім тисяч парафій

Що стосується УПЦ МП, то вона й досі домінує серед релігійних громад України. І Томос не надто вплинув на цю ситуацію. Так, на початок поточного року диспозиція була наступною. "В Московському патріархаті зареєстровано близько 11 тисяч релігійних громад. У нас (в УПЦ КП) було понад п'ять тисяч. І десь близько півтори тисячі – в Української автокефальної православної церкви. Тобто зараз можна приблизно сказати, що в єдиній українській церкві є близько семи тисяч релігійних громад, тоді як у МП приблизно 11 тисяч", – роз’яснював у лютому член Синоду ПЦУ владика Євстратій (Зоря).

Через 7 місяців – 11 жовтня – предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній навів у своєму Фейсбуці ту ж саму цифру – 7 тисяч парафій (47 єпархій, 77 монастирів, 58 архієреїв) – ось те, чим може на сьогодні похвалитися ПЦУ, котру УПЦ МП за кількістю вірних перевищує більше, ніж у 1,5 рази. Що стосується переходів від "Москви" до "Києва", то неофіційна кількість парафій, які їх здійснили, дорівнює приблизно п’ятистам.

Та, можливо, значно гіршим моментом у розвитку ПЦУ є навіть не наявність сильного "конкурента", а міжусобні війни в тілі самої помісної церкви. Щоправда, нині вони дещо вщухли. Митрополит Епіфаній говорить про патріарха Філарета у незмінно поштивому тоні. А патріарх Філарет так само незмінно відстоює право УПЦ КП на існування, заперечуючи ліквідацію київського патріархату після створення ПЦУ.

"Маю можливість спілкуватися час від часу з його блаженством Епіфанієм і можу засвідчити, що жодних різких кроків щодо Філарета ніхто робити не збирається. Його супротив є радше питанням його віку, коли йдеться про абсолютно ірраціональні речі. ПЦУ з тим точно не збирається воювати – навпаки, йому віддано певну шану.

А що стосується самого Філарета, то, очевидно, що він намагатиметься діяти в тому ж руслі, що й раніше – перебирати на себе монастирі та приходи. Цей чинник активно використовуватимуть росіяни, які майже напевно захочуть Філарету допомогти і під виглядом його "вірних" вдатися до якихось силових дій", – говорить Тарас Березовець.

"Тертя між Епіфанієм та Філаретом триватиме. Сам Філарет чітко сказав, що був патріархом і патріархом й помре. Знаючи Філарета – він не поступиться. Але топ-темою цей конфлікт вже не буде, він так і залишиться у точці "зеро", – зауважує Андрій Золотарьов.

"Не налагодивши стосунки с київським патріархатом Філарета, не маючи тотальної підтримки з боку інших православних церков, помісна церква України залишатиметься проектом локальним", – резюмує він.

А з Богданом Петренком ми підводимо дещо інші підсумки. Згадуємо кореляцію, на яку вказував ще німецький соціолог ХІХ століття Макс Вебер: чим нижчий рівень релігійності у населення країни, тим вищий рівень її соціально-економічного розвитку. Подібна теза не є популярною в Україні, де традиціоналізм та "християнські цінності" є дуже значимою складовою узагальненого портрету нації.

"Не стільки релігія визначає нашу поведінку, скільки наша ментальність визначає релігію, що домінує у соціумі. Ми самі обираємо певні моделі, зокрема, і православ’я, котре у світі сприймають як ортодоксальну релігію", – зазначає Богдан Петренко.

З цим можна сперечатися або ні, але ця дискусія вже не торкатиметься безпосередньо існування ПЦУ, яка невдовзі відзначатиме свою першу річницю.

Наталія Лебідь

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>