14 чудових киян та одна киянка

До Дня міста ми зібрали список з 15 уродженців Києва, які подарували своїй батьківщині світову славу

Історію міста роблять не тільки події, які в ньому відбувалися, але і люди, які в ньому народилися чи жили. До Дня міста редакція "Київ 112.ua" згадує 15 всесвітньо відомих уродженців столиці, які за своє життя здобули велику славу і прославили рідне місто далеко за його межами.

Іван Григорович Григорович-Барський (1713 р., Київ – 1791 р., Київ), архітектор

14 чудових киян та одна киянка
церква Богородиці Пирогощі Wikipedia

До Дня міста ми зібрали список з 15 уродженців Києва, які подарували своїй батьківщині світову славу

Народився на Подолі в Києві, куди його батьки переїхали з м. Бара Вінницької обл. У 1740-х рр. навчався в Київській академії, вивчав основи архітектурно-художнього мистецтва і філософії. Все життя провів у Києві. З 1748 р. Григорович-Барський служив архітектором Київського магістрату (зараз би його назвали головним архітектором Києва). На цій посаді впорядкував систему водопостачання на Подолі, спорудив кам'яний павільйон над фонтаном (нині відтворений фонтан "Самсон"). Історичну споруду у вигляді ротонди в стилі українського бароко прикрашала фігура Андрія Первозванного і сонячний годинник, а всередині знаходився один з перших у Києві фонтанів зі скульптурою Самсона, який розриває пащу леву.

Григорович-Барський спорудив у Києві Покровську церкву (вул. Покровська, 7, Поділ), церкву Костянтина й Олени, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, церкву Св. Миколи Набережного, Гостиний двір, будинок бурси, "запасний хлібний магазин", а також реконструював церкву Різдва Богородиці в Печерській лаврі, церкву Богородиці Пирогощі (практично всі будівлі збереглися).

Був похований біля Успенського собору, у парафії якого жив. Цвинтар, де спочивав архітектор, було знищено у 1930-х роках і поховання Івана Григоровича-Барського не збереглося, як і могила його брата Василя – мандрівника та письменника.

Артемій Лук'янович Ведель (1767-1808 рр.), композитор

Фото з відкритих джерел

Народився на Подолі в приході Борисоглібської церкви. Садиба Ведельских знаходилася на розі Братської та Андріївської вулиць. Співав тенором у хорі Київської духовної академії, виконував соло на скрипці, працював регентом академічного хору, написав безліч творів духовної тематики. Керував капелами в Києві, Москві та Харкові. Наприкінці 18 ст. у церквах забороняють співати духовні концерти (псалми, молитви), які безпосередньо не стосуються служби, виконувати українські канти й колядки. У 1798 р. Ведель залишив всі атестати і чини, роздав своє майно та став послушником Києво-Печерської лаври. Рік потому проти нього порушили "секретну справу" у зв'язку з нібито пророцтвом вбивства імператора та оголосили божевільним. Під опіку батька композитора повернули лише незадовго до смерті.

Ведель за своє життя написав понад 80 музичних творів, у т. ч. 31 хоровий концерт, шість тріо, "Покаяння відкрий мі двері", дві літургії Івана Золотоустого, Всенічне бдіння та один світський кант. В Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. Вернадського зберігаються рукописи неповної літургії Івана Золотоустого та 12 духовних концертів. Меморіальна дошка композитору встановлена на одному з корпусів Києво-Могилянської академії.

Рейнгольд Моріцович Глієр (1875, Київ — 1956, Москва), композитор

Wikipedia

Батько Рейнгольда – Моріц Глієр побудував за адресою вул. Басейна, 6 будинок з інструментальною майстернею (не зберігся), так що хлопчик ріс у музичному середовищі. Навчався у 2-й київській гімназії. У 1894 році випустився з Київського музичного училища і почав у ньому ж викладати. У 1914-1919 рр. був директором і викладачем Київської консерваторії. Заклав в Україні основи композиторської школи. Активізував концертне життя Києва. Учні Глієра — Л. Ревуцький, Б. Лятошинський. Його авторству належать балети "Червоний мак" і "Мідний вершник", концерт для голосу з оркестром, романси, інструментальні композиції на українську тематику, балет "Тарас Бульба", симфонічна картина-балет "Запорожці", симфонічна поема "Заповіт" пам'яті Т. Шевченка, музика до вистав "Іван Гус", "Гайдамаки" (1920) і містерія "Великий льох" за Т. Шевченком. У Києві Р. Глієр прожив третину життя. Його ім'я зараз носить Київське музичне училище.

Максиміліан Олександрович Волошин (1877, Київ – 1932 р., Коктебель), поет, художник, перекладач

Фото з відкритих джерел

Волошин народився в будинку на Бульварній (нині бульвар Т. Шевченка, №22-24/9, будівля в комплексі Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова). Щойно хлопчикові виповнився рік, він з матір'ю виїхав з Києва. Навчався у Феодосійській гімназії, був відрахований з Московського університету "за участь у заворушеннях". Займався самоосвітою, багато подорожував (Азія, Франція, Німеччина, Іспанія). У 1907 р. у Коктебелі пише цикл "Кіммерійські сутінки", мистецтвознавчі статті, виставляє свої роботи на виставках "Світу мистецтва". У 1914 р. пише листа військовому міністру з відмовою від військової служби у "кривавій бійні" Першої світової війни. Під час громадянської війни рятував у своєму будинку переслідуваних. Заснував "Товариство йолопів", безкоштовно приймав у своєму будинку поетів, письменників, художників. У 1924 році зі схвалення Наркомосу Волошин перетворює свій будинок у Коктебелі на безкоштовний будинок творчості (згодом – Будинок творчості Літфонду СРСР). У СРСР не друкувався до 1976 р. Заповів поховати себе на пагорбі Кучук-Янишар.

Літературознавці називають його символістом та акмеїстом. У своїй поезії та малярстві відобразив історію і природу Криму. Про себе писав так: "Народився я в Києві і корінням роду пов'язаний з Україною. Моє родове ім'я Кирієнко-Волошин і йде воно з Запоріжжя". Меморіальну дошку поетові встановлено на будівлі за адресою бульв. Т. Шевченка, 24.

Казимир Северинович Малевич (1878 або 1879 р., Київ – 1935 р., Ленінград), художник

Wikipedia

Один із засновників супрематизму та кубофутуризму народився в будинку, який ще стояв на початку 1980-х рр. на розі вул. І. Федорова (нині – на місці Інституту електрозварювання ім. Є. Патона). Був охрещений у костелі св. Олександра. Батько служив на цукрових заводах М. Терещенка. Дитячі роки Малевича пройшли в українському селі. Вдома в сім'ї говорили польською, в оточенні — українською. Саме українською мовою художник написав цілу низку статей про мистецтво, а в 1920-ті роки в деяких анкетах писав про себе "українець". Малювати Малевич навчався у М. Пимоненка в рисувальній школі М. Мурашка (вул. М. Житомирська, 14-Ф). Брав участь у виставках художників "Бубновий валет" і "Ослячий хвіст".

У 1915 році створив найвідоміший взірець супрематичного живописного полотна "Чорний квадрат на білому тлі". Його пензлю також належать картини "Купальниці", "Дачник", "На жнивах", "Жнива", "Лісоруб", "Квіткарка", "Динамічна композиція", "Дівчата в полі", "Святошин під Києвом" та інші. До 1930 року викладав у Київському художньому інституті.

Малевич був єдиним художником, що відобразив у своїй творчості Голодомор 1932-1933 рр. З початком репресій проти української інтелігенції переїхав у Ленінград (нині Санкт-Петербург). Але важкої долі своїх колег по творчому цеху не уникнув – художника катували в Ленінградському ОДПУ. Помер Малевич у Ленінграді, а похований у селі Немчиновка під Москвою. У Києві пам'ятний знак художнику встановлений на території Національної академії образотворчого мистецтва.

Олександр Миколайович Вертинський (1889, Київ – 1957 р., Ленінград), актор, співак, композитор, поет

Фото з відкритих джерел

Олександр Вертинський сам ідентифікував себе коротким словом "киянин". Він рано втратив батьків-дворян і переїхав жити до родичів матері. Спочатку навчався в 1-й Олександрійській гімназії, потім був переведений в іншу школу, звідки його вигнали за крадіжку. У будинку своєї тітки С. Зелінської юний Вертинський познайомився з М. Бердяєвим, М. Шагалом, М. Альтманом. Досить рано полюбив театр. У юності вечорами брав участь у суперечках місцевої богеми, вбравшись у фрак з фіалкою в петлиці, а вдень працював вантажником.

Спочатку Вертинський мріяв про літературну кар'єру і в пошуках реалізації переїхав до Москви. Одного разу спонтанно вийшов на сцену в білому балахоні П'єро – цей образ став для артиста знаковим. Пізніше до виступів в кабаре "Жар-птиця" і театрах мініатюр додадуться ролі в кіно.

14 листопада 1920 року покинув Росію і вирушив подорожувати світом. Влада СРСР дозволили йому повернутися на батьківщину лише у 1943 році. Вертинський приїжджає з концертами, а до рідного Києва потрапляє вже після закінчення війни в серпні 1945 року. "Не можу описати те почуття, яке охопило мене при в'їзді в це місто мого дитинства і юності. Вулиця, де стоїть Соловцовський театр, вся зруйнована, але театр цілий і неушкоджений: Впізнав його до дрібниць, як рідне обличчя коханої людини", – згадував своє повернення артист. Встиг зіграти на кіностудії ім. Довженка у фільмах "Полум'я гніву" 1955 р. і "Кривавий світанок" 1956 р. Присвятив Києву вірші "Київ – Батьківщина ніжна".

Помер Вертинський на гастролях у Ленінграді, а похований у Москві. На київській вул. Володимирській знаходиться меморіальна дошка в пам'ять про артиста. А в Музеї однієї вулиці на Андріївському узвозі йому присвячена окрема експозиція.

Ігор Іванович Сікорський (1889, Київ – 1972, Істон, Коннектикут, США), авіаконструктор

Wikipedia

У 1908-1912 рр. під час навчання в Київському політехнічному інституті Ігор Сікорський проектував і будував вертольоти та літаки-біплани. Побудував багатомоторні літаки "Гранд" та "Ілля Муромець". Після еміграції в США в 1923-1940 рр. розробив серію Sikorsky S-42, S-42. Першим почав будувати турбінні вертольоти, вертольоти-амфібії.

Пам'ятник Сікорському встановлений на території НТУУ "КПІ". На честь авіаконструктора було названо астероїд "10090 Сікорський" і вулицю Києва, а також випущена монета номіналом 2 гривні (2009).

Михайло Опанасович Булгаков (1891 р., Київ – 1940 р., Москва), письменник, драматург, лібретист, лікар

Фото з відкритих джерел

Народився у викладацькій сім'ї. У 9 років був прийнятий у підготовчий клас 2-ї Київської гімназії, потім у 1 клас 2-го відділення Олександрійської класичної гімназії. У Бучі на дачі брав участь в аматорських виставах. Вступив на медичний факультет Київського імператорського університету Святого Володимира (нині Київський національний університет), закінчив у 1916 р. 26 квітня (9 травня) у церкві Миколи Доброго вінчався з Тетяною Лаппа. Брав участь у Першій світовій війні. Працював у київському шпиталі Червоного Хреста, Київському військовому шпиталі. Медичний досвід описав у "Записках юного лікаря". Працював у театрах СРСР. При радянській владі до "хрущовської відлиги" був заборонений до друку і не допускався до постановок. У романах "Біла гвардія". "Київ-місто", "Майстер і Маргарита" увічнив рідне місто. "Немає на світі міста красивішого, ніж Київ", – писав Булгаков. Ім'ям письменника названо вулицю в Києві. Йому присвячений один з найбільш інтригуючих музеїв міста – будинок-музей в будівлі за адресою Андріївський узвіз, 13.

Голда Меїр (1898, Київ – 1978 р., Єрусалим), ізраїльський політик

Wikipedia

3 травня 1898 р. у родині київського тесляра Мойше-Іцхока Мабовича і його дружини Блюми народилася дочка Голда. Родина виїхала з Києва в Америку, коли дівчинці було 5 років. Свої дитячі спогади про Київ (бідність сім'ї і страх єврейських погромів) Меїр виклала у книзі "Моє життя". У пам'яті Голди зберігся лише єдиний, не надто оптимістичний, київський епізод – переляканий батько зсередини заставляє дошками вхідні двері будинку на Басейній, оскільки ось-ось повинен початися єврейський погром.

Репатріювалася Голда в підмандатну Палестину з чоловіком, Морісом Меєрсоном у 1921 році. Взяла прізвище Меїр вже на державній службі. 14 травня 1948 р. була серед 38 осіб, що підписали Декларацію незалежності Ізраїлю. У її політичній кар'єрі було багато високих посад – міністр внутрішніх справ, міністр закордонних справ, міністр праці і соціального забезпечення, перший посол Ізраїлю в СРСР і, звичайно ж, пост прем'єр-міністра.

Будинок на вулиці Басейній, де жила сім'я, нині прикрашає барельєф Голди Меїр.

Горовиць Володимир Самійлович, (1903, Київ – 1989 р., Нью-Йорк, США), піаніст.

Wikipedia

"Король королів піанізму". Народився на Тимофеївській вулиці (зараз – Михайла Коцюбинського), навчався в гімназії на території нинішньої 135-ї київської школи. У 1913 р. стає учнем В. Пухальського. Юний Горовиць неодноразово виступав у "публічних концертах", куди залучали тільки найбільш талановитих учнів. Гра Горовиця вирізнялась блискучою віртуозністю та феноменальною технікою. З 1928 року Горовиць жив у США, а у 1944 році отримав американське громадянство. У зв'язку з цим на ім'я Горовиця в СРСР фактично наклали табу. Тим часом музикант встиг здобути світову славу і в період з 1962 до 1989 року був удостоєний 24 премій "Греммі".

Похований великий піаніст у Мілані у фамільному склепі тестя – великого диригента Артуро Тосканіні. З 1995 на батьківщині, у Києві періодично проводиться Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця. Також його ім'ям названа вулиця в Солом'янському районі.

Серж Лифар (Сергій Михайлович Лифар 1905 р., Київ – 1986 р., Лозанна), артист балету, балетмейстер

Wikipedia

Лифар народився 2 квітня 1905 року в Києві. Ріс на вулиці Тарасівській у будинку №1, який знаходиться навпроти університетського ботсаду, пізніше сім'я переїхала на вул. Ірининську. Замолоду співав у церковному хорі Софійського собору, вчився в консерваторії. Покинув країну 17-річним, фактично, це була втеча. Понад 60 років Лифар прожив у Парижі, але завжди пам'ятав про Київ. Коли президент Франції Шарль де Голль запропонував тоді вже відомому хореографу французьке громадянство, Лифар відповів: "Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію, але я ніколи не був і не буду французом, оскільки я українець і батьківщина моя Україна та мій улюблений Київ". Побачити Київ Лифарю вдалося в 1961 році.

Балетмейстер, засновник Інституту хореографії при Гранд-Опера, ректор Університету танцю, професор Вищої школи музики та почесний президент Національної ради танцю при ЮНЕСКО був пристрасним колекціонером творів мистецтва. Частину його бібліотеки (817 одиниць) і деякі предмети, у тому числі костюми, орден Почесного легіону та інше після смерті артиста було передано до Києва.

Останні роки життя Лифар провів у швейцарській Лозанні, так і не змінивши громадянства. Навіть на його могилі написано: "Серж Лифар з Києва".

Сьогодні ім'я Сержа Лифаря носить Київська муніципальна українська академія танцю. У столиці періодично проводяться танцювальні конкурси і фестивалі, присвячені його пам'яті, а меморіальну табличку артистові можна знайти на будівлі колишньої 8-ї гімназії, де навчався Лифар (пл. І. Франка, 5).

Борис Євгенович Патон (1918, Київ), вчений, інженер

Фото з відкритих джерел

Дитинство майбутнього патріарха української науки пройшло на території Київського індустріального інституту (так називався КПІ), у будинку для професорсько-викладацького складу (батько Бориса Євгеновича – теж видатний учений). Тут же Патон провів і студентські роки. У 1941-1942 рр. працював у м. Горькому (нині – Нижній Новгород, Росія) інженером електротехнічної лабораторії. У воєнний час вчений займався розробкою методів зварювання броні для військової техніки, за що був нагороджений орденом Знак пошани. У 1953 р. очолив київський Інститут електрозварювання, але, незважаючи на високий адміністративний пост, наукову діяльність не припиняв. Наприклад, у 1960-ті рр. заклав основи технологій зварювання для космічної галузі. Крім того, Борис Патон брав участь у винаході методики зварювання м'яких тканин для хірургічної практики. Ця методика не залишає на живому організмі опіків і дозволяє швидше одужати.

Всі нагороди та регалії Бориса Патона перерахувати дуже важко. Він – один з небагатьох людей, удостоєних пам'ятника за життя. Бюст вченого встановлений перед будівлею академічних музеїв на вулиці Богдана Хмельницького, 15.

Леонід Сергійович Бронєвой (1928 р.), актор

Фото з відкритих джерел

Народний артист СРСР, кавалер 4 орденів "За заслуги перед Вітчизною", народний артист України Леонід Бронєвой народився в єврейській родині і зростав на Хрещатику біля Бессарабки. Маленьким він навчався в 92-й школі (будівля по вул. Б. Хмельницького) та в музичній десятирічці при Київській консерваторії за класом скрипки. Батько Бронєвого – Соломон, отримавши юридичну освіту, працював у київському окружному економічному відділі ГПУ, пізніше став начальником 6-го відділу НКВС УРСР. Але в 1936 році він був репресований. Матері майбутнього актора довелося розлучитися з чоловіком і змінити синові по-батькові на Сергійович. Незважаючи на це їх заслали в Кіровську обл., дозволивши повернутися до Києва лише у травні 1941 року. Але поверненню завадила війна – Леонід з мамою опинилися в евакуації у м. Чимкенті Південно-Казахстанської області.

Син ворога народу був обмежений у виборі професії. На щастя, займатися акторством Бронєвому дозволили. Він працював у багатьох театрах СРСР. З 1964 р. почав зніматися в кіно. Всесоюзну популярність принесли йому фільми "Сімнадцять миттєвостей весни", "Формула любові", "Покровські ворота", "Той самий Мюнхгаузен". В одному з інтерв'ю Бронєвой зауважив, що грав не реального Мюллера, а свої уявлення про людину, яка служила держбезпеці, яка перекреслила перспективи київського хлопчика в 1936 році. Батько актора дожив до прем'єри фільму. Під час гастролей театру Ленком у Києві у 2012 р. Леонід Бронєвой потрапив у реанімацію з гострим інфарктом міокарда. Лікарі рідного міста врятували акторові життя, зробивши операцію на серці.

Ролан Антонович Биков (1929 р., Київ — 1998, Москва), актор

Фото з відкритих джерел

Улюблений усіма радянськими дітьми Бармалей і Кіт Базилию, Скоморох у Тарковського, Акакій Акакійович і так далі, до нескінченності, народився в Києві "на розі Хрещатика та Прорізної" (за його ж словами). "Наш будинок був зруйнований, але я чітко пам'ятаю, що там був "Дитячий світ", біля вітрини якого я, малесенький (на зріст артист був всього 158 см, - ред.), простоював. Ще я пам'ятаю свою першу подорож у 3 роки до мами на роботу, на Поділ. Я знав, на якій зупинці вона сідала... і на якій виходила", - розповідав Биков. Пізніше він переїхав до Москви, щоб вступити в Щукінське училище. Працював у ТЮГу, створив театр МДУ, працював у Ленкомі; служив актором і режисером на Мосфільмі. Биков вважається одним з кращих режисерів дитячих фільмів ("Айболить 66" та "Опудало" – роботи Бикова). Зіграв близько 115 ролей і зняв 10 фільмів. У Києві в Старій Дарниці є вулиця, названа ім'ям Ролана Бикова.

Валерій Васильович Лобановський (1939 р., Київ - 2002 р., Запоріжжя), видатний український футболіст і тренер. Герой України.

Фото з відкритих джерел

Наставник "Динамо" (Київ), який двічі вигравав Кубок володарів кубків. Закінчив київську школу №319 з срібною медаллю. У 1956 році вступив до КПІ, а закінчив Одеський політех. Виховувався у футбольній школі №1 і ФШМ у Києві. Лобановський не мав вищої фізкультурної освіти. Попри це 18-річного нападника зростом 187 см запросили до дубля "Динамо" (Київ). У 1960 році він стає найкращим бомбардиром клубу. Провів 2 гри в олімпійській команді СРСР капітаном і форвардом, у київському "Динамо" зіграв 144 матчі і забив 42 голи. З 29 років на тренерській роботі в українських клубах. Разом з "Динамо" в 1973 і 1974 рр. виграв чемпіонат та Кубок СРСР, а 1975 р. – Кубок кубків і Суперкубок УЄФА. Володар 8 чемпіонських титулів і 6 Кубків СРСР. Тренував збірні ОАЕ та Кувейту.

Похований на Байковому кладовищі. Пам'ятник Лобановському встановлений біля київського стадіону, який названий його ім'ям. На школі, де навчався видатний тренер, встановлена меморіальна дошка. Ім'я Лобановського носить не тільки сама школа, а віднедавна і проспект, на якому вона знаходиться.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>