Зростання і падіння української економіки: Чи матиме нова влада рятувальний круг

Зростання і падіння української економіки: Чи матиме нова влада рятувальний круг
З відкритих джерел

Олексій Кущ

економіст

Концепція "нульового зростання", висунута Римським клубом, передбачає, що швидких темпів розвитку світової економіки вже не буде. У другій половині XX століття країни "золотого мільярда" виконали стратегічні цілі розвитку, які перед ними стояли. Йдеться про формування моделі соціального лібералізму, який послідовно замістив застосовуваний на старті реформ альтернативний концепт вульгарного лібертаріанства.

Країни Європи, США виконали завдання повоєнного відновлення економічних систем, виграли холодну війну з Радянським Союзом і поступово дісталися недосяжних для інших країн соціальних стандартів.

Сьогодні будь-яка держава у світі (якщо це, звісно, не кластер так званих "малих або несформованих" країн), у своїй основі є державою соціальною. Французький економіст Мішель Альбер класифікував такі види капіталізму: неоамериканський/ангосаксонський і рейнський, він же "соціальний". У будь-якому варіанті держава повинна забезпечити базові умови для економічного зростання: захист прав власності, ефективні суди, низький рівень корупції.

Новини за темою

Сьогодні економічну модель Німеччині називають терміном "соціальний лібералізм", який передбачає, з одного боку, забезпечення максимальних економічних свобод і розкріпачення духу підприємництва, а з іншого - наявність потужного блоку соціального забезпечення населення, гарантованого державою. Концепцію соціально-ринкової економіки вперше було сформульовано німецьким економістом Альфредом Мюллером-Армаком.

Відповідно до її постулатів, ані держава, ані приватний бізнес не повинні володіти монополією на ухвалення глобальних рішень і своєю кінцевою метою всі вони повинні служити простим людям і їхнім інтересам. Ця теорія стала антиподом доктрини Laissez-faire, або "Дозвольте робити", в якій роль держави зведено до мінімуму (чудово описана в книзі Айн Ренд "Атлант розправив плечі").

Але соціальні функції будь-якої держави – суть похідна від ефективності її економічної системи. Навіть у рамках оптимальної моделі не завжди вистачає грошей на соціальний розвиток (згадаймо програму загального медичного страхування "Обамакер" у США і порівняймо зростання соціального популізму в Америці часів президентів-демократів останніх десятиліть з графіком нарощування державного боргу).

Все правильно: якщо грошей в економіці бракує на загальні "іменини серця", доводиться фінансувати "розпусту", до якої народ завжди "готовий" за рахунок позикових коштів. І добре, якщо у твоїй країні емітується світова резервна валюта. У такому випадку потрібно просто вчасно увімкнути друкарський верстат і підвищувати граничну планку державних запозичень. Ну, а якщо ні, то тягар зовнішньої заборгованості поступово задушить економічне зростання.

Світову економіку можна представити у вигляді звичайного українського потяга, що вирушає з Києва до Новоолексіївки. У СВ їдуть найрозвиненіші країни світу, в купе – їхні риби-прилипали, які встигли вчасно вскочити в один вагон із золотим мільярдом. У плацкартних – так звані нові індустріальні країни, що розвиваються.

У загальному вагоні, де дірявий носок сусіда перебуває на рівні носових рецепторів, розташовуються ті держави, які так і не зуміли створити ефективні економічні програми розвитку. Тут все упереміж: хтось ріже сало з цибулею, а хтось намагається розм'якшити торішню тарань ударами по загальному столу.

Ті, хто більш норовливий і енергійний, намагаються домовитися з провідником і перебратися від усього цього жаху, якщо не до СВ і купейного, то хоча би до плацкартного.

Інтереси пасажирів цих вагонів істотно різняться. Тих, хто в СВ або купе, більше цікавить меню у вагоні-ресторані, а ті, хто знемагає від спеки в "загальному", бажає лише одного – швидше доїхати.

А от зі "швидше" якраз і можуть бути проблеми. На початку статті ми вже згадали про концепцію Римського клубу. Світова економіка потребує стійкого зростання (з ключовою конотацією на слові "стійкий").

Цикли економічної активності з глибокими піками зростання/падіння вже не у фаворі: вони виконали свою базову мету – у XX столітті світова економіка за рахунок декількох різких ривків вийшла на якісно новий рівень розвитку.

Відтепер ключове завдання рости не швидко, а стійко, і ділові цикли потрібно не стимулювати, а згладжувати, нехай і на шкоду тим, хто ще не виріс. Як говорить західний світ своїм азіатсько-африканським "друзям", "хто не зріс, я не винен".

В Азії встигли вирости такі країни, як Китай, Південна Корея, які вже застовпили місце в плацкарті, не кажучи вже про купейну прописку в Японії.

Найближчим часом швидкими темпами зможе рости Індія і країни АСЕАН-5. Під великим питанням перспективи нової індустріалізації на африканському континенті.

Ну а як же Україна з її вічно перспективним потенціалом? З ким ми: з розумними або красивими? Ситуацію ускладнює і той факт, що нескінченно довго їхати в загальному вагоні не вийде: весь обліковий склад пасажирів піде в довколишні країни-купе. У нашому "загальному" вагоні залишаться лише діти та люди похилого віку, яким не комільфо стрибати тамбуром.

Тут вкрай важливо, яка парадигма розвитку в Україні все-таки візьме гору. США лише наприкінці XIX століття почали обіймати передові позиції у світі. Як знати: якщо би взяла гору концепція "південців", можливо, Америка і нині би вирощувала бавовну для всього світу. Але там перемогла промислова "північ".

В Україні сьогодні протидіють дві концепції розвитку: аграрно-індивідуалістична і патерналістсько-промислова. У першому випадку індивідуалізм – максимально зручний концепт для стимулювання трудової міграції, а аграрний устрій формує спрощену структуру економіки.

У цій моделі не потрібні ані великі мегаполіси, ані таке численне населення, як нині. У другому випадку колективний патерналізм вимагає від держави активної економічної та соціальної політики, без якої індустріальне ядро приречене на повільне й болісне вмирання.

Натомість колективні спільноти не схильні до міграції і готові працювати за значно меншу зарплату, ніж у сусідніх країнах, але за умови забезпечення якогось базового соціального рівня і хоча би середньострокової стабільності. Такий собі своєрідний перонізм (за прізвищем відомого аргентинського диктатора).

Це концептуальне протиріччя гальмує розвиток країни набагато сильніше, ніж горезвісна мовна або політична дилема. І поки його не вирішено, ми продовжуємо перебувати в замкнутому циклі розвитку, схожому на постійно повторюваний "день бабака".

Онтологія тут досить проста: непродуктивне зростання, що базується на якомусь зовнішньому факторі (висока динаміка світових цін на сировину на початку нульових або зовнішні кредити), потім закономірний обвал під впливом знову ж таки зовнішньої, екзогенної причини, відкриття вікна можливостей для системної перебудови економіки, трата часу даремно, поступове вичерпування можливостей для модернізації.

Підготовка до нової кризи. Нині ми знову в кінці чергового циклу: макроекономічна стабілізація, конвергенція заробітних плат в Україні за рівнем, що уповільнює трудову міграцію з країни, втрата внаслідок цього конкурентних переваг наших підприємств, ефективність яких поступово знижується, позаяк на тлі зростання зарплат немає адекватного збільшення продуктивності праці.

Попереду досягнення стелі зростання і черговий обвал з подальшим новим шансом на більш успішний рецикл.

112.ua

На тлі лінійного зростання ВВП у фактичних цінах у гривні ми спостерігаємо циклічну динаміку валютного еквіваленту ВВП: пік у 2008-му, обвал у 2009-му, пік у 2013-му, обвал у 2014-му. Реперна точка з відкриття вікна нових можливостей припала на період 2014-2015 рр.

112.ua

Необхідну інформацію надає і порівняння еквівалента ВВП в доларах, якщо цей показник вивчити у двох аспектах: еквівалент за номінальним курсом і за паритетом купівельної спроможності (ПКС), який дозволяє врахувати і різницю в інфляційних потенціалах нашої економіки та зовнішнього середовища.

З 2008 по 2013 рік крива еквівалента ВВП щодо номінального курсу перебувала вище кривої ВВП щодо ПКС.

У 2009-му в нас був реальний шанс розпочати структурні реформи і заманити інвесторів у країну, використовуючи дешевизну основних факторів виробництва. Реперна точка у 2013-му – вікно можливостей закрилося, причому навіть без Майдану. Схожий шанс для рецикла був і в період з 2014 по 2016 рік.

Нині крива еквівалента ВВП щодо ПКС перебуває вище кривої еквівалента ВВП за номінальним обмінним курсом, і розрив між ними збільшується, поступово зменшуючи шанси на успішний рецикл.

Абсолютне значення валютного еквіваленту ВВП щодо ПКС у кілька разів перевищує показник нашого еквівалента ВВП за номінальним обмінним курсом. У 2018 році – це приблизно 390 і 130 млрд дол. відповідно. До речі, значення ВВП щодо ПКС торік вже вийшло на рівень 2008 року.

Якщо розділити ВВП щодо ПКС на номінальну величину, отримаємо мультиплікатор привабливості цін на внутрішні чинники виробництва.

Максимальне значення мультиплікатора (3,75 і 3,78) і, отже, найбільш оптимальний час для структурних реформ було зафіксовано у 2015-2016 рр. Нині значення цього показника опустилося на рівень 2.96, що приблизно відповідає рівню 2014 року.

Як показує досвід минулих криз, обрив циклу варто чекати, коли значення мультиплікатора опускається до позначки 2-2,14 (як це було у 2008 і 2013 році).

Нині ми щорічно втрачаємо 0,3-0,5 його значення, що означає вихід на мінімальну інвестиційну ефективність з погляду вартості внутрішніх чинників виробництва через рік-два.

112.ua

112.ua

У порівнянні з 2007 роком, середні ціни на електроенергію для промисловості зросли з 5,6 центів за Квт-год до 8,8, або на 57%, а ціни на природний газ для промисловості – на 115%, з 195 дол. за 1 тис. куб. м до 420 дол. наприкінці минулого року.

Вартість енергетичних факторів виробництва у нас вже вище, ніж у Китаї, США, РФ і більшості країн ЄС. Тут наші конкурентні переваги вже трансформувалися в недоліки. А як бути з оплатою праці, адже це також вагомий виробничий фактор?

112.ua

Середня зарплата в Україні перебувала на пікових значеннях у 2013-му – 411 дол. на місяць. Але для конкурентоспроможності це було фактичне дно, враховуючи неефективну, деформовану структуру економіки. Мінімум - 192 дол. - зафіксовано у 2015-му.

За всіма ознаками, вказаними вище, це й було нове вікно можливостей для розвитку реформування економіки. Нині рівень зарплат виріс до позначки 328 дол. (2018 рік). Отже, перевищивши значення в 400 дол., ми знову опинимося на "дні" інвестиційної привабливості для зовнішніх інвесторів.

Парадокс? Аж ніяк. Країна з низькою продуктивністю і невисокою продуктивністю праці в умовах високих цін на основні фактори виробництва (енергоресурси, робоча сила), не може розраховувати на вдале вбудовування в глобальні ланцюжки доданої вартості та на успіх у конкурентній боротьбі за нові інвестиції та робочі місця.

Нове вікно можливостей відкриє нова криза, адже здатність до стійкого зростання – це прерогатива розвинених економік, хоч нас і намагаються переконати у зворотному. Інше питання: скільки ще криз, таких як у 2008-му і 2014-2015 рр. ми зможемо витримати? 

І чи буде у наших політичних еліт під рукою той самий план, який допоможе їм у новому вікні можливостей провести необхідні структурні реформи для виходу на прискорену динаміку розвитку?

І головне, чи буде для цього у них політична воля? Адже так зручно спочивати в теплій ванні, наповненій корупційної рентою, яка в період кризи лише пропорційно зростає.

Адже київські ресторани так дешевшають, про що не втомлюються ностальгувати нинішні "нові" обличчя, злегка підправлені політичним ботоксом.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>