banner banner banner banner

З країни, що виробляє ракети й літаки, Україна перетворилися на країну-олійницю та країну - кукурудзяне поле

З країни, що виробляє ракети й літаки, Україна перетворилися на країну-олійницю та країну - кукурудзяне поле
З відкритих джерел

Олексій Кущ

економіст

Велике бачиться з боку. Горе тим країнам, які не здатні чути своїх пророків і в яких не створено інституції, що можуть прогнозувати потенційно небезпечні ризики розвитку, зумовлені диспропорціями, які вже формуються.

Ми часто любимо давати оцінки нашим конкурентам і суперникам у стилі сталінських фільмів, які зображували тих самих німців часів Другої світової недотепами й невдахами. Ту саму Росію у нас люблять представляти як "невдалу державу" з репресивною економікою, тоді як у нещодавньому рейтингу конкурентоспроможності, складеному Всесвітнім економічним форумом, РФ посідає 43-тю позицію, а ми – 85-ту, а в рейтингу легкості ведення бізнесу Світового банку в РФ 28-ма позиція, а в нас – 64-та.

Не кажучи вже про рейтинг економічних свобод, в якому ми є найбільш "невільною" країною Європи, адже нас обігнала не тільки Росія, а й "диктаторська" Білорусь і "застійна" Молдова. А наші сусіди з рейтингу "економічної свободи" – Туніс, Таджикистан і Бангладеш... Важка правда, про яку не скажуть експерти-"патріоти". Хоча одужання починається з правильної постановки діагнозу та визначення стану здоров'я пацієнта.

Новини за темою

На жаль, нинішні політичні "еліти" не помічають прихованої поки істини: ми стоїмо на порозі виникнення ризиків, які можуть за їхньої швидкоплинної активації стати причиною втрати державного суверенітету.

Ресурсне прокляття - саме так називають стан країн, які, сподіваючись на багаті надра або монотовари, що користуються попитом, втратили тонус національної економіки і в результаті опинилися біля розбитого корита, як відома стара з казки Пушкіна.

Сировинне прокляття є характерним для країн, які спеціалізуються на видобутку корисних копалин, наприклад нафти, виробництві проміжних товарів, наприклад сільськогосподарських, випуску монопродуктів, наприклад металу. Якщо при владі в країні є люди з "царем у голові", то вони повинні розуміти, що: а) природні ресурси рано чи пізно закінчаться; б) ціни на сировину схильні до циклічних коливань і різко знижуються в періоди світових криз; в) ставка на виробництво монотоварів, враховуючи місцеві абсолютні конкурентні переваги, може принести зростання добробуту на середньостроковому інтервалі, але приречена на поразку в довгостроковому часовому горизонті.

Норвезький економіст Ерік Райнерт у своїй книзі "Як багаті країни стали багатими, і чому бідні країни залишаються бідними" переконливо показав, що так зване порочне коло бідності, або онтологічне коло зла, прирікає деякі країни з колосальними стартовими можливостями на постійне осідання "кільцями бідності" на дно життєвого колодязя. Основна причина: орієнтація на моновиробництво зі спадним віддаванням і неправильне застосування теорії порівняльних переваг.

Цю теорію було сформульовано ще в 19 столітті англійським економістом Давидом Ріккардо. Вона показує, що торгівля є вигідною не тільки в разі її базування на абсолютних перевагах, а й на використанні відносних.

Щодо України цей капкан бідності має такий вигляд: якщо в нас сприятливі умови для сільського господарства, то в нас є абсолютні переваги в цій галузі порівняно з іншими країнами, тому ми буде концентруватися на виробництві кукурудзи, зерна та соняшникової олії, тобто сировинних монотоварів зі спадним віддаванням. Але на відміну від товарів з високим рівнем додаткової вартості на випуску продукції сільського господарства не можна отримати ефекту від масштабу.

Так, при виробництві легковиків збільшення обсягів виробництва призведе до зменшення витрат, а в аграрному секторі й видобутку корисних копалин, навпаки, кожна додаткова тонна пшениці або нова тонна видобутої руди потребує дедалі нових витрат: родючі ґрунти вичерпуються, запаси виснажуються.

До чого можуть призвести подібні нашим дисбаланси в розвитку? До 1960 року економіка Сомалі випереджала якісні параметри Південної Кореї. Але остання завдяки ставці, зробленій на розвиток творчої та інноваційної економіки (правда, перед цим було реалізовано незалежну промислову політику), зуміла вирватися з порочного кола абсолютних і відносних переваг у вигляді дешевої робочої сили та ставки на сільське господарство, а Сомалі продовжує їх пошук у такому захопливому занятті, як "ловля" чужих танкерів.

Опора на сировину призвела до того, що українська гривня вже тривалі роки хвора на "голландську хворобу", яку ще називають "ефектом Гронінгена". Відкриття в 1959 році гронінгенського родовища в Нідерландах призвело до короткострокового заміщення газовими доходами розвитку інших, більш трудомістких галузей економіки. У результаті - застій, безробіття та обвал національної валюти на тлі падіння світових цін на вуглеводні. Тривалий час курсова стабільність гривні "купувалася" не ефективністю нашої економіки та її інвестиційною привабливістю, а зростанням експортної виручки від продажу сировини, металу та аграрної продукції.

Як ця хвороба проявилася на стані здоров'я української економіки, можна побачити внаслідок застосування так званої теореми Рибчинського (економіст США). Згідно з цією теоремою, у разі появи фактора (що зростає) виробництва інтенсивно розвиватимуться ті галузі економіки, де цей фактор є переважальним. У цій моделі немає місця галузям, що забезпечують потреби внутрішнього ринку, вони просто не можуть витримати конкуренцію за ресурси і гроші з "факторними" напрямами розвитку. Немає в ній місця і складному машинобудуванню, не кажучи вже про інноваційні напрями.

Приблизно перед такими самими ризиками стояла і РФ на початку нульових, коли ціни на вуглеводні стрімко росли і здавалося, що природний газ і нафта будуть лише зростати в ціні. Але, як сказав колись Герман Греф, кам'яний вік закінчився не тому, що закінчилися камені, точно так само й "нафтовий вік" завершився не через виснаження запасів нафти, а внаслідок розвитку технологій. Спочатку з'явився дешевий Американський "сланець", а потім відбулася революція в структурі споживання, переважно завдяки розвитку "зеленої енергетики" й виробництву електромобілів. Принагідно зазначимо, що цей технологічний переворот суттєво обмежив і потенціал зростання "бічних гілок енергетичної еволюції" у вигляді біопалива, зокрема з використанням ріпаку та кукурудзи.

Своєму нинішньому виживанню росіяни зобов'язані, правду кажучи, одній людині. І йдеться не про Путіна, а про колишнього міністра фінансів російського уряду Олексія Кудріна.

У 2013 році структура доходів державного бюджету розподілялася на нафтогазові та ненафтогазові доходи в пропорції 50/50. У 2018 році ненафтогазові доходи становили вже 54%, а нафтогазові, відповідно, скоротилися до 46%, тобто РФ протягом п'яти років вдалося скоротити сировинну бюджетну залежність на 4%.

Певним чином цьому сприяла модель "ненафтогазового дефіциту", яка полягала у визначенні різниці між витратами бюджету та його доходами (виключаючи нафтогазові). Згідно з російським законодавством: "Ненафтогазовий дефіцит федерального бюджету - це різниця між обсягом доходів федерального бюджету без урахування нафтогазових доходів федерального бюджету і доходів від управління коштами Резервного фонду і Фонду національного добробуту та загальним обсягом витрат федерального бюджету у відповідному фінансовому році".

Сам розмір ненафтогазового дефіциту чітко регулюється - він не може перевищувати 4,7% прогнозованого у відповідному фінансовому році ВВП. Розрахований таким чином ненафтогазовий дефіцит федерального бюджету "фінансується завдяки нафтогазовому трансферту і джерелам фінансування дефіциту федерального бюджету".

Зазначена система дала змогу створити певний буфер на шляху непродуктивного витрачання нафтогазових доходів, як це сталося за часів СРСР у 1970-1980-х роках. Систему ненафтогазового дефіциту можна порівняти з системою умовних фінансових "водосховищ", коли завдяки надходженню доходів від продажу нафти й природного газу формуються резервні фонди країни (під час періоду високих світових котирувань на нафту), ресурси яких активно витрачають для підтримки економіки й соціальної сфери під час кризових періодів (коли світові ціни на нафту падають).

Саму систему резервних фондів було створено за ініціативою міністра фінансів уряду РФ Олексія Кудріна. За зразок взяли доктрину соціального благополуччя, впроваджену в Норвегії. Нагадаємо, у цій скандинавській країні показники нафтової галузі становлять до 20% ВВП, а частка нафтових доходів у структурі державного бюджету - 45%. У Норвегії створено державний нафтовий фонд (NGPF), який акумулював понад 1 трлн дол. і доходи від функціонування якого розподіляються на персональні рахунки норвежців (при народженні на нього зараховується близько 3 тис. дол., а до старості може бути накопичено й 100 тис. дол.). Значну частину норвезького нафтового фонду вкладено в акції (60%), частину - у фінансові інструменти з фіксованою прибутковістю, переважно облігації (35%) і приблизно 5% - у нерухомість.

Російська модель - це, по суті, адаптація норвезької доктрини соціального благополуччя під російські реалії. Це досить проста система: показник ненафтогазового дефіциту, як було зазначено вище, фінансується завдяки нафтогазовому трансферту, тобто податковим зборам, отриманим при видобутку нафти й газу. До таких зборів належать дві основні групи надходжень: податок на видобуток корисних копалин та експортні мита. У разі, якщо світові ціни на енергоносії зростають і надходження від видобутку нафти і природного газу перевищують встановлений індикатор, надлишок фінансових надходжень не йде на збільшення бюджетних доходів (у профіцит), а перераховується в резервний фонд, покликаний згладжувати коливання нафтогазових доходів і компенсувати фінансові дефіцити при падінні світових цін на нафту й газ.

Новини за темою

Якщо ж ціни на нафту й газ зросли так, що дали змогу не тільки профінансувати нафтогазовий бюджетний трансфер і планове поповнення Резервного фонду, а й отримати надлишок коштів, то зазначені надлишкові фінансові ресурси підлягають перерахуванню до Фонду національного добробуту й розвитку, місія якого не просто покривати можливі касові бюджетні розриви (як у випадку з Резервним фондом), а й забезпечувати майбутнє зростання пенсій і соціальних виплат росіян. Таким чином, у Росії було створено дворівневу систему фінансової стабільності, свого роду подвійний буфер ліквідності на випадок можливої кризи: на першому рівні виник Резервний фонд, який повинен забезпечувати покриття дефіциту бюджетних доходів у разі падіння цін на енергоресурси.

На другому рівні - Фонд національного добробуту, який повинен акумулювати ресурси для майбутнього збільшення стандартів життя росіян. Цілепокладання фондів визначило також їхні напрями використання. Резервний фонд - це виключно фінансові ресурси, що спрямовуються на покриття дефіциту нафтогазового трансферту. Він є в оперативному управлінні Міністерства фінансів для планування бюджетних виплат. А Фонд національного добробуту - це системні державні резерви, які не витрачають на поточні потреби, а використовують, зокрема, для здійснення державних інвестицій та реалізації завдань національної промислової політики та стимулювання економіки, зокрема на фінансування великих інфраструктурних проектів.

Саме тому під час кризи 2014-2015 років найбільш значного відтоку коштів зазнав Резервний фонд, ресурси якого використовували на покриття бюджетних касових розривів. Якщо в лютому 2008 року ресурси Резервного фонду становили 125 млрд дол., то станом на грудень 2017 року вони скоротилися до 17 млрд дол., і Держдума РФ ухвалила закон, згідно з яким його кошти було передано до Фонду національного добробуту.

Динаміка ресурсів Фонду національного добробуту також певним чином відповідає резистенції російської економіки на зовнішні цінові та фінансові шоки. Станом на лютий 2008 року активи Фонду становили 32 млрд дол., або 1,9% ВВП. До 2013 року кошти Фонду системно зростали, екстремум становив 88 млрд дол., або 4% ВВП. Але після 2014-го почався відтік коштів Фонду, що призвело до того, що його ресурсна база скоротилася до 59 млрд дол., або 3,4% ВВП (червень 2019-го). Потім активи Фонду стрімко зросли до 122 млрд дол., або 7,5% ВВП.

А тепер уявімо, що в РФ не зробили б податкового маневру, коли фіскальні збори з нафто- й газовидобутку були переорієнтовані з експортних мит на внутрішнє споживання, а також не створили б дворівневої системи резервних фондів і не запровадили б правила ненафтогазового дефіциту при проведенні державного бюджетування. Прибуток від продажу нафти й газу, отриманий до 2013-го року, було би проїдено і розподілений між олігархами, і сьогодні країна опинилася б на межі економічного розпаду.

Але повернемося до України. Мало хто помітив, але в 2020 році може відбутися знакова подія – частка продовольства та сільськогосподарської сировини в структурі нашого експорту цілком можливо вперше в історії перевищить 50% від загальних експортних потоків. Це апогей нинішньої економічної політики, яку красиво упаковують у термін "зерно та мізки".

112.ua

На графіку, що показує динаміку зовнішньої торгівлі України, ми бачимо стрімкий зліт кривої "продовольство та сировина" і таке саме стрімке падіння кривої "машини та обладнання". Маркерним тут можна вважати 2005 рік, коли ці дві криві збіглися в одній точці – 13% у структурі експорту в кожного напряму. Протягом короткого періоду часу (до 2008 року) зростання машинобудівного експорту перевищував сільськогосподарське, але після глобальної фінансової кризи починаючи з 2009-го ситуація кардинально змінилася: Україна встала на шлях деіндустріалізації та паралельного нарощування сировинного аграрного валу. Не випадково, що цей період збігся з активною реалізацією в Україні програм "реформ" МВФ. У 2019-му продукція машинобудування в загальній структурі експорту в нас становила всього 7%, скоротившись майже вдвічі, порівняно з 2005 роком. Зате аграрний вал зріс до 48%, збільшившись до згаданого періоду майже вчетверо!

Сьогодні найважливіші статті нашого експорту - це зерно та соняшникова олія. Ми вже давно не в десятці країн світу з виплавки металу, опустившись на 12-13-ті місця, пропустивши вперед навіть В'єтнам і ось-ось майже поступившись Тайваню.

Новини за темою

Сьогодні наше економічне благополуччя - це 70-80 млн т зерна і 6-7 млн т соняшникової олії. З країни, що виробляє ракети й літаки, ми перетворилися на країну-олійницю та країну - кукурудзяне поле.

А тепер уявімо, що найближчим часом закінчиться "зерновий вік". Незважаючи на те, що нас переконують у "вічності" попиту на продовольство, не варто забувати, що закони світової економіки діють невблаганно: високі ціни й попит призводять до розвитку альтернативних технологій і подальшого циклічного обвалу. Що це буде, ми поки не знаємо: або розвиток альтернативних способів виробництва, або поява модифікованих замінників, або поява нових світових гравців (нині активно обговорюють ідею перетворення Африки на світову "житницю", принаймні Китай уже зробив свою аграрну ставку на Чорний континент). Але це обов'язково трапиться. Якщо не через рік, то через п'ять. Або раніше. Або пізніше.

І тоді Україна може зазнати колосальних ризиків, коли ціни на зерно та соняшникову олію різко знизяться, а можливостей відродити національну промисловість уже не буде.

Щось подібне сталося колись з Річчю Посполитою. Якщо в 17 столітті голландські купці кланялися шляхтичам і в Польщі друкували гравюри "зерно платить", то у 18 столітті після відкриття нових міжнародних торгових маршрутів кланялися вже самі шляхтичі, а на гравюрах почали писати: "зерно не платить".

З відкритих джерел

Схожа ситуація спостерігалася і в Єгипті в 19 столітті, коли місцевий правитель Ісмаїл-паша залучав величезні зовнішні позики, користуючись сприятливою світовою ціновою кон'юнктурою на бавовну. Але громадянська війна в США закінчилася і разом з нею на ринку з'явилася бавовна з південних американських штатів, обвалюючи цінові котирування. У результаті чого Єгипет фактично перейшов під пряме управління зовнішніх кредиторів ("комісія хедівського боргу") з "Європейським Кабміном" і контролем за боргами країни, митницею та податковою з боку іноземців.

Наші нинішні "політичні еліти" є занадто жадібними та надмірно орієнтовані на отримання миттєвої вигоди. Вони зацікавлені лише в тому, щоб засіяти ріпаком, кукурудзою, пшеницею або соняшником чергову сотню тисяч гектар ріллі та репатріювати отримані мільярди на свої офшорні рахунки. Вони як польські шляхтичі готові здати країну в оренду, щоб безтурботно програвати "в карти" в Куршевелі майбутнє своєї країни на вечірках з гімном, рядженими та пляшками шампанського, вартістю кожна як десять мінімальних пенсій в їхній країні.

Коли настане час Х і зерно перестане "платити", у них та їхніх сімей є запасні аеродроми за кордоном. Але чи зможе 40-мільйонна країна, яка стала в одну мить системним банкрутом, зберегти себе? Цілком можливо, якщо вже сьогодні знайде свого Олексія Кудріна й Міністерство фінансів України перестане бути міністерством фінансів зовнішніх кредиторів. Ми як ніколи близькі до побудови вкрай нестійкої сировинної економіки з валютою, хворою на "голландську хворобу". І як ніколи близькі до розуміння, що стоїмо, по суті, над прірвою.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>