Фото з відкритих джерел

Нещодавнє ухвалення нового закону про приватизацію відновило в суспільстві періодично згасальний і поновлюваний дискурс стосовно того, що більш вигідно для України: продаж всього державного майна, причому адепти цієї ідеї готові віддати активи батьківщини мало не за умовну гривню, або збереження державних підприємств, за умови їх реформування та залучення в систему управління ними ефективного менеджменту.

Як це зазвичай буває в нашій країні при обговоренні субтильних економічних категорій, дискусія заходить у жорсткий, безальтернативний ригоризм: або-або. Хоча у всьому світі застосовується змішаний підхід: ті підприємства, які є елементами національної безпеки або забезпечують соціальну стабільність – залишаються у державній чи комунальній власності, а ті, які не можуть ефективно розвиватися без приватних інвестицій і технологій – приватизуються.

Насправді, українська дискусія щодо долі державної власності укладається в досить прозаїчну дилему, про яку воліють не говорити вголос. Йдеться про вибір між кількома "базовими" варіантами: корупційним продажем найбільш привабливих об'єктів на користь обмеженого кола фінансово-промислових груп за заниженою вартістю; передачею підприємств у корупційну оренду, коли ставки оренди змушують червоніти навіть наших бувалих чиновників, які зазвичай "сорому не мають"; "заведенням" на підприємства контрольованого менеджменту, знову ж таки за корупційними схемами, коли через систему закупівель і механізми продажу через фірми-прокладки з державних підприємств виводиться до 50% реального фінансового потоку.

Новини за темою: Бізнес не бачить результатів реформ: Корупція в Україні повернулася до рівня 2014 року

Як ви вже встигли помітити, спільним у всіх варіантів, перерахованих вище, є слово "корупційний". Звичайні українці від застосування будь-якого з цих варіантів отримають, як і "Горбатий" з фільму "Місце зустрічі змінити не можна" - "дірку від бублика, а не Шарапова". Адже в першому варіанті, гроші від приватизації надійдуть не в спеціальний резервний фонд, який проведе соціально значущі інвестиції або заробить для кожного українця, який досяг повноліття, наприклад, сто тисяч гривень, а будуть перераховані в загальний котел доходів державного бюджету, де безслідно і кануть у лету. На щастя, у чиновників є маса святих тем, на яких вони старанно спекулюють: оборона, дороги. У другому варіанті - на державні підприємства прийдуть умілі орендарі, які більше нагадують середньовічних "шинкарів", отримують на відкуп найприбутковіші види діяльності. До казни при цьому буде перераховано лише сльози. А третій варіант – це взагалі класика нашого державного менеджменту. Чому суспільство не отримує надприбутки від таких вічно прибуткових напрямків, як виробництво спирту, видобуток нафти й газу, транспортування енергоносіїв, залізниця, атомна енергетика, пошта? Питання риторичне, принаймні в нинішніх реаліях. Хоча є і відповідь: саме тому, що до 50% фінансового потоку розподіляється через систему закупівель і збуту на користь афілійованих компаній. Афілійованих не з державою, природно.

Якщо подивитися на реальні цифри, то вони наочно демонструють ту катастрофу з управлінням державним майном, яка склалася за всі роки незалежності... Вдумайтеся, оренда ВСІХ державних підприємств, включаючи оренду землі загальнодержавної власності, а також відрахування з їх прибутку сумарно приносять власнику – державі, а значить всім нам, трохи більше 2 млрд грн на рік, або до 60-70 млн євро (у 2016 році). Річний дохід середньої польської компанії... А якщо відняти із цієї суми бюджет на утримання чиновників, що забезпечують "процес", можна взагалі розридатися. На жаль, такі поняття, як "власність" і "чиновник", погано поєднуються. А втиснути в цей словесний ряд слово "ефективний" і зовсім нерозв'язна "апорія".

112.ua

Якщо перерахувати всі суми в доларовому еквіваленті, які держава залучила в процесі приватизації від продажу державного майна, отримаємо всього 11,33 млрд дол. У гривнях було продано на 67,4 млрд. Для порівняння, продаж всього 11% акцій японської пошти приніс японському уряду 12 млрд дол. Звичайно, порівнювати наших чиновників і японських – це все одно, що "Пана Халявського" і Міямото Мусасі, так і країни порівнянню не підлягають, але все ж, погодьтеся, досить дивно, що величезні металургійні та енергетичні комплекси, хімічні заводи, телекомунікаційні компанії тощо коштують так дешево (без порівняння з 11% акцій японських листонош).

Гроші за своєю природою руху дуже схожі на воду: якщо їх стиснеш в одному місці - з'являються в іншому. Та й закон сполучених посудин ніхто не скасовував.

Значна частина схем, пов'язаних з приватизацією, була проведена з використанням приватних та державних банків. Це цілком зрозуміло: в процесі приватизації в Україну так і не прийшли системні іноземні інвестори (виняток – приклад "Криворіжсталі"), які могли б купити державні активи за реальні гроші, залучені ззовні. Більшу частину купили місцеві олігархи, багато з яких були на початку 90-х звичайною вуличною шпаною. Плюс колишня партійна еліта, в основному комсомольська: у комуністичній у середині 90-х вже сипався порох, а колишні комсомольські ватажки були такими живчиками... Всіх їх об'єднувало одна загальна характеристика: у них не було грошей, але вони знали, де їх можна взяти. У державних банках – за рахунок бюджетних ресурсів або в приватних банках – за рахунок вкладників. Тобто, по суті, більша частина державного майна була куплена за державні гроші або за рахунок звичайних громадян, які стали жертвами трастів, банків та інших лохотронів. Транзитними вузлами у цій замкнутій моделі приватизації виступили державні і приватні банки, які опосередковано трансформували бюджетні та громадські ресурси в приватизаційне кеш-флоу і допомогли створити найбільші ФПГ. Всі ці фінансові установи в подальшому стали потенційними банкрутами, і держава заходилася їх посилено рятувати. Знову ж за рахунок грошей платників податків.

Новини за темою: ПДВ - годівниця для українських олігархів і гальмо для економіки

За даними НБУ, за 25 років, держава витратила на капіталізацію банків приблизно 10 млрд дол. Ця сума нічого не нагадує? Згадаймо 11,33 млрд дол., залучені державою в процесі приватизації та закон сполучених посудин. А також пом'янемо колишніх голів Фонду держмайна, які дуже загадково пішли в інший світ. Що-що, а свої таємниці українські олігархи вміють зберігати.

112.ua

Якщо порівняти суми, залучені від приватизації державних підприємств, і гроші, витрачені державою на докапіталізацію банків, виходить майже "баш на баш"...

Але лічильник у таксі "докапіталізації" продовжує цокати, адже фінансову діру легше створити, ніж її закрити. Як відомо, докапіталізація банків здійснювалася Міністерством фінансів за рахунок внесення в їх статутний капітал облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), які потім "монетизувалися", тобто викуповувалися на вторинному ринку цінних паперів, переважно НБУ. Тепер держава змушена витрачати 2 млрд грн у місяць, або 24 млрд на рік тільки на обслуговування цих облігацій. Отже, рахунок держави поки не закрито, і в найближчі роки перспектив для цього ніяких.

Що ж робити з усім цим святом життя та іменинами серця? Найпростіше – запропонувати все відібрати і заново поділити. З одного боку, цей варіант може вгодити бажанням більшості суспільства. З іншого, де гарантія того, що через два-три роки все це майно не опиниться в руках тих самих осіб і знову за рахунок ресурсів державних банків. Але, як говориться, бюджетний "Болівар" не витримає двох.

Одним з варіантів може стати так званий windfall tax, або "податок на доходи, принесені вітром". Ця модель була застосована лейбористами уряду Тоні Блера в 1997 році. У 80-х роках минулого століття уряд консерваторів Маргарет Тетчер проповідував ідею тотальної приватизації державних активів, насамперед енергетичних, інфраструктурних об'єктів та комунальних підприємств. Всі ці активи були розпродані за безцінь, і в 90-х роках утворилася колосальна різниця між ціною, яку за них заплатили приватні власники, і ринковою капіталізацією. Таким чином, гігантський дохід у розмірі понад 100 млрд фунтів стерлінгів було буквально "надуто" повітрям.

Уряд Тоні Блера розробив спеціальну методику оподаткування. Було розраховано коефіцієнт: дев'ятиразовий P/E (відношення ринкової вартості акції до річного прибутку, нарахований на акцію). За цим коефіцієнтом було відібрано "надуті" бізнеси. Формула розрахунку податку полягала в наступному: середній прибуток за чотири роки після приватизації, помножений на дев'ять років і на ставку самого податку windfall tax (23%). Під "роздачу" потрапили компанії у сфері телекомунікацій, транспорту, енергетичного комплексу, водопостачання. В основному це були, як сказали б у нас – "обленерго", "облгази" і водоканали. В результаті було залучено до державного бюджету 5 млрд фунтів стерлінгів, які було спрямовано на фінансування "нового курсу" уряду, програм соціального забезпечення населення, зокрема пов'язаних зі створенням нових робочих місць, на інвестиції держави в систему освіти і науки. За рахунок інвестицій отримав промисловий розвиток навчальний центр Learndirect, який готує інженерні і робочі кадри та здійснює професійну перепідготовку персоналу.

Новини за темою: Румунський урок для українських корупціонерів

"Податок на вітер для енергетичних компаній" став хорошим інструментом для обмеження їхніх апетитів у майбутньому: відтепер, як тільки тарифи на енергоносії для населення і комунальні платежі піднімаються на понад 10%, в англійському уряді одразу згадують про windfall tax, і підвищення дивним чином відкладається...

Яку модель може бути застосовано в Україні – це питання окремої дискусії, в короткій статті її не опишеш. Але принцип застосування повинен бути той самий. Олігархи в Україні виросли з "торгових будинків", чия капіталізація обмежувалася вартістю офісних меблів та оргтехніки, до корпорацій, які оцінюються в мільярди доларів. Те, що їм "надуло вітром", не можна ніяк порівняти з показниками британських компаній. Саме тому настав час частину додаткової капіталізації повернути тому, хто цю саму капіталізацію і забезпечив – тобто своїй країні. Крім того, дамоклів меч windfall tax повинен завжди висіти над ними для нагадування, що будь-яка спроба отримати надприбутки за рахунок понадтарифів для населення, загрожує новим "податком на вітер". Адже як кажуть, хто посіє вітер, пожне бурю.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.