Як змусити олігархів доплатити за приватизоване за безцінь майно

Олігархи в Україні виросли з "торгових будинків", чия капіталізація обмежувалася вартістю офісних меблів та оргтехніки, до корпорацій, які оцінюються в мільярди доларів. Саме тому настав час частину додаткової капіталізації повернути тому, хто цю саму капіталізацію і забезпечив – тобто своїй країні

Як змусити олігархів доплатити за приватизоване за безцінь майно

Олексій Кущ

економіст

Олігархи в Україні виросли з "торгових будинків", чия капіталізація обмежувалася вартістю офісних меблів та оргтехніки, до корпорацій, які оцінюються в мільярди доларів. Саме тому настав час частину додаткової капіталізації повернути тому, хто цю саму капіталізацію і забезпечив – тобто своїй країні

Нещодавнє ухвалення нового закону про приватизацію відновило в суспільстві періодично згасальний і поновлюваний дискурс стосовно того, що більш вигідно для України: продаж всього державного майна, причому адепти цієї ідеї готові віддати активи батьківщини мало не за умовну гривню, або збереження державних підприємств, за умови їх реформування та залучення в систему управління ними ефективного менеджменту.

Як це зазвичай буває в нашій країні при обговоренні субтильних економічних категорій, дискусія заходить у жорсткий, безальтернативний ригоризм: або-або. Хоча у всьому світі застосовується змішаний підхід: ті підприємства, які є елементами національної безпеки або забезпечують соціальну стабільність – залишаються у державній чи комунальній власності, а ті, які не можуть ефективно розвиватися без приватних інвестицій і технологій – приватизуються.

Насправді, українська дискусія щодо долі державної власності укладається в досить прозаїчну дилему, про яку воліють не говорити вголос. Йдеться про вибір між кількома "базовими" варіантами: корупційним продажем найбільш привабливих об'єктів на користь обмеженого кола фінансово-промислових груп за заниженою вартістю; передачею підприємств у корупційну оренду, коли ставки оренди змушують червоніти навіть наших бувалих чиновників, які зазвичай "сорому не мають"; "заведенням" на підприємства контрольованого менеджменту, знову ж таки за корупційними схемами, коли через систему закупівель і механізми продажу через фірми-прокладки з державних підприємств виводиться до 50% реального фінансового потоку.

Новини за темою

Як ви вже встигли помітити, спільним у всіх варіантів, перерахованих вище, є слово "корупційний". Звичайні українці від застосування будь-якого з цих варіантів отримають, як і "Горбатий" з фільму "Місце зустрічі змінити не можна" - "дірку від бублика, а не Шарапова". Адже в першому варіанті, гроші від приватизації надійдуть не в спеціальний резервний фонд, який проведе соціально значущі інвестиції або заробить для кожного українця, який досяг повноліття, наприклад, сто тисяч гривень, а будуть перераховані в загальний котел доходів державного бюджету, де безслідно і кануть у лету. На щастя, у чиновників є маса святих тем, на яких вони старанно спекулюють: оборона, дороги. У другому варіанті - на державні підприємства прийдуть умілі орендарі, які більше нагадують середньовічних "шинкарів", отримують на відкуп найприбутковіші види діяльності. До казни при цьому буде перераховано лише сльози. А третій варіант – це взагалі класика нашого державного менеджменту. Чому суспільство не отримує надприбутки від таких вічно прибуткових напрямків, як виробництво спирту, видобуток нафти й газу, транспортування енергоносіїв, залізниця, атомна енергетика, пошта? Питання риторичне, принаймні в нинішніх реаліях. Хоча є і відповідь: саме тому, що до 50% фінансового потоку розподіляється через систему закупівель і збуту на користь афілійованих компаній. Афілійованих не з державою, природно.

Якщо подивитися на реальні цифри, то вони наочно демонструють ту катастрофу з управлінням державним майном, яка склалася за всі роки незалежності... Вдумайтеся, оренда ВСІХ державних підприємств, включаючи оренду землі загальнодержавної власності, а також відрахування з їх прибутку сумарно приносять власнику – державі, а значить всім нам, трохи більше 2 млрд грн на рік, або до 60-70 млн євро (у 2016 році). Річний дохід середньої польської компанії... А якщо відняти із цієї суми бюджет на утримання чиновників, що забезпечують "процес", можна взагалі розридатися. На жаль, такі поняття, як "власність" і "чиновник", погано поєднуються. А втиснути в цей словесний ряд слово "ефективний" і зовсім нерозв'язна "апорія".

Якщо перерахувати всі суми в доларовому еквіваленті, які держава залучила в процесі приватизації від продажу державного майна, отримаємо всього 11,33 млрд дол. У гривнях було продано на 67,4 млрд. Для порівняння, продаж всього 11% акцій японської пошти приніс японському уряду 12 млрд дол. Звичайно, порівнювати наших чиновників і японських – це все одно, що "Пана Халявського" і Міямото Мусасі, так і країни порівнянню не підлягають, але все ж, погодьтеся, досить дивно, що величезні металургійні та енергетичні комплекси, хімічні заводи, телекомунікаційні компанії тощо коштують так дешево (без порівняння з 11% акцій японських листонош).

Гроші за своєю природою руху дуже схожі на воду: якщо їх стиснеш в одному місці - з'являються в іншому. Та й закон сполучених посудин ніхто не скасовував.

Значна частина схем, пов'язаних з приватизацією, була проведена з використанням приватних та державних банків. Це цілком зрозуміло: в процесі приватизації в Україну так і не прийшли системні іноземні інвестори (виняток – приклад "Криворіжсталі"), які могли б купити державні активи за реальні гроші, залучені ззовні. Більшу частину купили місцеві олігархи, багато з яких були на початку 90-х звичайною вуличною шпаною. Плюс колишня партійна еліта, в основному комсомольська: у комуністичній у середині 90-х вже сипався порох, а колишні комсомольські ватажки були такими живчиками... Всіх їх об'єднувало одна загальна характеристика: у них не було грошей, але вони знали, де їх можна взяти. У державних банках – за рахунок бюджетних ресурсів або в приватних банках – за рахунок вкладників. Тобто, по суті, більша частина державного майна була куплена за державні гроші або за рахунок звичайних громадян, які стали жертвами трастів, банків та інших лохотронів. Транзитними вузлами у цій замкнутій моделі приватизації виступили державні і приватні банки, які опосередковано трансформували бюджетні та громадські ресурси в приватизаційне кеш-флоу і допомогли створити найбільші ФПГ. Всі ці фінансові установи в подальшому стали потенційними банкрутами, і держава заходилася їх посилено рятувати. Знову ж за рахунок грошей платників податків.

Новини за темою

За даними НБУ, за 25 років, держава витратила на капіталізацію банків приблизно 10 млрд дол. Ця сума нічого не нагадує? Згадаймо 11,33 млрд дол., залучені державою в процесі приватизації та закон сполучених посудин. А також пом'янемо колишніх голів Фонду держмайна, які дуже загадково пішли в інший світ. Що-що, а свої таємниці українські олігархи вміють зберігати.

Якщо порівняти суми, залучені від приватизації державних підприємств, і гроші, витрачені державою на докапіталізацію банків, виходить майже "баш на баш"...

Але лічильник у таксі "докапіталізації" продовжує цокати, адже фінансову діру легше створити, ніж її закрити. Як відомо, докапіталізація банків здійснювалася Міністерством фінансів за рахунок внесення в їх статутний капітал облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), які потім "монетизувалися", тобто викуповувалися на вторинному ринку цінних паперів, переважно НБУ. Тепер держава змушена витрачати 2 млрд грн у місяць, або 24 млрд на рік тільки на обслуговування цих облігацій. Отже, рахунок держави поки не закрито, і в найближчі роки перспектив для цього ніяких.

Що ж робити з усім цим святом життя та іменинами серця? Найпростіше – запропонувати все відібрати і заново поділити. З одного боку, цей варіант може вгодити бажанням більшості суспільства. З іншого, де гарантія того, що через два-три роки все це майно не опиниться в руках тих самих осіб і знову за рахунок ресурсів державних банків. Але, як говориться, бюджетний "Болівар" не витримає двох.

Одним з варіантів може стати так званий windfall tax, або "податок на доходи, принесені вітром". Ця модель була застосована лейбористами уряду Тоні Блера в 1997 році. У 80-х роках минулого століття уряд консерваторів Маргарет Тетчер проповідував ідею тотальної приватизації державних активів, насамперед енергетичних, інфраструктурних об'єктів та комунальних підприємств. Всі ці активи були розпродані за безцінь, і в 90-х роках утворилася колосальна різниця між ціною, яку за них заплатили приватні власники, і ринковою капіталізацією. Таким чином, гігантський дохід у розмірі понад 100 млрд фунтів стерлінгів було буквально "надуто" повітрям.

Уряд Тоні Блера розробив спеціальну методику оподаткування. Було розраховано коефіцієнт: дев'ятиразовий P/E (відношення ринкової вартості акції до річного прибутку, нарахований на акцію). За цим коефіцієнтом було відібрано "надуті" бізнеси. Формула розрахунку податку полягала в наступному: середній прибуток за чотири роки після приватизації, помножений на дев'ять років і на ставку самого податку windfall tax (23%). Під "роздачу" потрапили компанії у сфері телекомунікацій, транспорту, енергетичного комплексу, водопостачання. В основному це були, як сказали б у нас – "обленерго", "облгази" і водоканали. В результаті було залучено до державного бюджету 5 млрд фунтів стерлінгів, які було спрямовано на фінансування "нового курсу" уряду, програм соціального забезпечення населення, зокрема пов'язаних зі створенням нових робочих місць, на інвестиції держави в систему освіти і науки. За рахунок інвестицій отримав промисловий розвиток навчальний центр Learndirect, який готує інженерні і робочі кадри та здійснює професійну перепідготовку персоналу.

Новини за темою

"Податок на вітер для енергетичних компаній" став хорошим інструментом для обмеження їхніх апетитів у майбутньому: відтепер, як тільки тарифи на енергоносії для населення і комунальні платежі піднімаються на понад 10%, в англійському уряді одразу згадують про windfall tax, і підвищення дивним чином відкладається...

Яку модель може бути застосовано в Україні – це питання окремої дискусії, в короткій статті її не опишеш. Але принцип застосування повинен бути той самий. Олігархи в Україні виросли з "торгових будинків", чия капіталізація обмежувалася вартістю офісних меблів та оргтехніки, до корпорацій, які оцінюються в мільярди доларів. Те, що їм "надуло вітром", не можна ніяк порівняти з показниками британських компаній. Саме тому настав час частину додаткової капіталізації повернути тому, хто цю саму капіталізацію і забезпечив – тобто своїй країні. Крім того, дамоклів меч windfall tax повинен завжди висіти над ними для нагадування, що будь-яка спроба отримати надприбутки за рахунок понадтарифів для населення, загрожує новим "податком на вітер". Адже як кажуть, хто посіє вітер, пожне бурю.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...