Як пояснюють путінський секрет деспотизму три нові книги про Росію

Як пояснюють путінський секрет деспотизму три нові книги про Росію
Відкриті джерела

Оригінал на сторінці Foreign Affairs

У 1839 році французький аристократ Астольф Луї Леонор, більш відомий як маркіз де Кюстін, вирушив до Росії, щоб зрозуміти "царську імперію". Змагаючись зі своїм співвітчизником Алексісом де Токвілем, який досліджував американську демократію, де Кюстін написав подорожні нотатки, які також були результатом докладного вивчення "вічної Росії". Росіяни досягли успіху в покірності, вважав Кюстін. Інакомислячих висилали до Сибіру — "незамінної допоміжної території московської цивілізації". Через деспотизм усередині країни посилювалося прагнення до розширення імперії за межі країни. "В основі таємних прагнень Росії лежить ідея завоювання", — писав Кюстін.

Найбільше Кюстін був вражений штучністю імперської Росії. "У росіян є все на словах і нічого насправді", — писав він. Він називав її князів "брехливими і підступними" та вважав, що країну "краще забезпечено таємними спостерігачами, ніж будь-яку іншу у світі". Коли консерватор Кюстін вирушив у свою подорож, він був прихильником франко-російського союзу, союзу християнських автократів. Однак у поїздці він змінив свою думку про те, з якою великою державою Франції варто подружитися: "Усе, що сприяє прискоренню ідеальної згоди французької та німецької політики, є благотворним і корисним".

В аналітичній оцінці сучасної Росії, яку було зроблено американцями або європейцями, багато висновків Кюстіна можна було б вважати цілком доречними. У сьогоднішній політиці Євросоюзу щодо Москви, що базується на франко-німецькому союзі, за який виступав Кюстін, враховано саме ту лукавість і ту небезпеку Росії, які він описав.

Новини за темою

Сергій Плохій, Шон Вокер і Маша Гессен, автори трьох нових книг про Росію, йдуть, можливо, несвідомо, слідом за Кюстіном. Щоб пояснити вічну Росію і проілюструвати загадки її державності, її зовнішньої політики та її президента Володимира Путіна, вони звертаються до історії та до власних спостережень. Вони досліджують путінський секрет деспотизму: з-під уламків радянської та дореволюційної історії воскресити славне російське минуле, зобразити себе вершиною цього минулого і проявити свою владу в якості сильного правителя, якого благословила доля.

Проте автори всіх трьох пізнавальних книг, які захоплюють і сповнені глибокого змісту, не висвітлюють проблеми, яка найбільше турбує західних політиків з 2014 року. Психологія Путіна, ідеологія його режиму, а також механізми, що діють у російській державі та в російській армії, привертають пильну увагу Заходу. Але російський народ поки що вивчено недостатньо. Як і багато західних аналітиків (а до них — Кюстін), Плохій, Вокер і Гессен спираються на головну думку, згідно з якою Росія є тією країною, де немає нічого реального. Це — потьомкінське село, побудоване на древніх міфах і постмодерністських мемах, в якій націю мають створювати волею держави. Вони зображують таку Росію, в якій держава панує над суспільством і тримає його в руках. Але вони не говорять про те, що і саме суспільство тримає державу в руках. І в майбутньому Росії ці "обійми" стануть вирішальним фактором.

Втрачений рай

У своїй книзі "Втрачене царство" (Lost Kingdom. A History of Ukrainian Nationalism from Ivan the Great to Vladimir Putin) Сергій Плохій досліджує, як Росія побудувала імперію за допомогою ідеологічного виверту. На зорі сучасної епохи Росії треба було виправдати свою експансію на Захід, тому вона винайшла "міф про походження", згідно з яким Москва є наступницею Київської Русі, містичної слов'янської православної федерації, і назвала місто третім Римом — після самого Риму і Константинополя. Це втрачене царство було розташовано на території, яка приблизно збігається з територіями сучасної Білорусі, Східної України і Росії на захід від Уралу. У XVIII столітті, коли Імперію Катерини Великої було розширено на захід і яка приєднала до себе деякі території Польщі (Речі Посполитої), цей міф перетворили на політику "примусової однаковості". Етнічних білорусів, росіян і українців стали називати одним народом з єдиною православною релігією і загальною історією.

Відродження Русі було з самого початку приречено на невдачу, стверджує Плохій. Російські слов'янофіли були готові погодитися з національними почуттями білорусів і українців, але ті, хто формував російську зовнішню політику, до цього готові не були. Через прагнення створити однорідну імперію білорусам і українцям довелося робити вибір: стати росіянами або прийняти незалежну білоруську чи українську ідентичність. Українці як "найегалітарніші й демократичніші зі слов'ян", пише Плохій, були готові до партнерства з Росією, але не до російського панування. Імперське прагнення до однорідності підживлювало український націоналізм — аж до початку Першої світової війни.

Новини за темою

Після того як у 1917 році в результаті більшовицької революції царську династію було повалено, а Російську імперію зруйновано, Володимир Ленін дійшов висновку, що найбільшою загрозою для єдності нової радянської держави є російський шовінізм. Щоб урахувати національні настрої інших народів, він запропонував передати владу з Москви новоствореним радянським республікам, які перебували на периферії колишньої імперії, прагнучи до "добровільного союзу народів". Коли в 1924 році Ленін помер, його наступник Йосиф Сталін теоретично схвалив цю модель. Але на практиці він зробив російський шовінізм складовою нової Радянської імперії, перетворивши її на конфедерацію не на ділі, а лише на папері. До початку 1980-х років на території всього Радянського Союзу все йшло до русифікації мови і культури. Однак те, про що попереджав Ленін, не втратило своєї актуальності. Оскільки Радянський Союз не був тільки російською державою і формально не був Російською імперією, росіянам довелося придумати ідентичність, "яка відрізняється від імперської", пише Плохій. "Фактично за замовчуванням Ленін став батьком сучасної російської нації".

Ця нестабільна форма взаємовідносин зникла з розпадом Радянського Союзу, в результаті якого Білорусь та Україна здобули повну незалежність. Для росіян існування української держави стало неприємним доказом того, що їхнє втрачене царство було втрачено по-справжньому. Без України Росія не може бути імперією. Саме тому, стверджує Плохій, Путін і захопив Крим та зайшов на територію східної України в 2014 році після того, як під час протестів було повалено проросійський український уряд. Плохій вважає, що Росія на цьому не зупиниться. На його думку, імперський інстинкт Москви є передвісником виникнення подальшого конфлікту і "загрожує стабільності всього східноєвропейського регіону".

Аналогічний діагноз російського імперіалізму ставить і Шон Вокер, журналіст газети The Guardian, у своїй книзі "Тривале похмілля" (The Long Hangover). Розпад Радянського Союзу завдав травми російському народові, пише він. І замість того, щоб гоїти цю травму, Путін і його уряд "скористалися нею, використовуючи страх перед політичними заворушеннями для придушення опозиції, ставлячи знак рівності між "патріотизмом" і підтримкою Путіна та використовуючи спрощену історичну версію Другої світової війни, щоб вселити народу, що Росія має знову об'єднатися проти іноземної загрози".

Вокер докладно описує ті втрачені можливості, завдяки яким Росія могла б охочіше взяти на озброєння ідеї західного лібералізму. Одним з таких прорахунків була нездатність Росії на повну усвідомити злочини сталінської епохи. Уряд Путіна намагається викреслити з пам'яті людей ГУЛАГ, сталінські репресії та причетність до вбивств простих російських людей. До того ж він не хоче взяти на себе відповідальність за інші злочини Радянського Союзу, такі як масова депортація кримських татар під час Другої світової війни або радянська окупація Східної Європи.

Не маючи можливості розібратися зі своїм реальним минулим, держава перетворилася на пафосний міф. З 2005 року за ініціативи державного інформаційного агентства "РИА Новости" влаштовують акцію з роздавання оранжево-чорних георгіївських стрічок як символу перемоги Радянського Союзу в Другій світовій війні. Стрічки нагадують легендарну і найшанованішу військову нагороду Російської імперії. У 2008 році влада відродила традицію проведення військових парадів у дусі радянських часів із демонстрацією важкого озброєння. Вокер побоюється, що Росія, ностальгуючи за Радянським Союзом, переживає пострадянське похмілля.

На відміну від Сергія Плохія, саме в цьому він бачить причину війни в Україні. Там, де Плохій підкреслює імперську романтику і єдність східнослов'янських народів, Вокер на перший план ставить "цинізм Кремля". Знову вселивши російському народові думку про те, що головним для згуртованості Росії є перемоги в зарубіжних війнах, Путін не міг обмежитися перемогою Сталіна у Другій світовій війні. Він потребував власного тріумфу. Анексувавши Крим, Путін домігся свого.

Новини за темою

Про помилкові перемоги пише крім іншого і Маша Гессен. Її нова книга "Майбутнє — це історія" (The Future Is History: How Totalitarianism Reclaimed Russia) — це одночасно і серйозна спроба відобразити останні 40 років російської історії, і власні роздуми. Гессен народилася в Росії та в підлітковому віці приїхала до США. Після розпаду СРСР вона повернулася з бажанням написати про те, як її рідна країна "здобула свободу і йде до демократії". Опинившись там, вона побачила те, що вже було не таким радісним і обнадійливим, — "повернення на світову арену тієї, колишньої Росії". У книзі простежується життя семи росіян і йдеться про битву ідей. Більшість її героїв є провідниками прогресу, які прагнуть не тільки до демократії, а й до створення сучасної російської культури, освіченої соціальними науками.

У радянському суспільстві "самосвідомість було заборонено", стверджує Гессен. Масове невігластво почало давати тріщини в період гласності та перебудови — у період обмежених реформ і відкритості, які радянський лідер Михайло Горбачов проголосив у 1980-ті роки. Докладаючи всіх зусиль, Горбачов та інші реформатори прагнули "відновити в країні розумову діяльність і систему знань", пише Гессен. У 1990-ті роки діти цих реформаторів познайомили Росію із соціологією, психологією та ЛГБТ-дослідженнями. Їхньою метою було перетворити гомо совєтікус, свідомість якого було затиснуто між "послухом, умовностями і підпорядкуванням", на незалежного, освіченого і самосвідомого громадянина по-справжньому демократичної країни.

А по інший бік — реакціонери, такі як філософ Олександр Дугін, єдиний прихильник Путіна серед тих, про кого пише Гессен. Натхненний ідеями таких мислителів-євразійців, як етнограф Лев Гумільов, який вихваляв "сутність етносу", Дугін пророкує російському народові унікальну долю. На думку Дугіна, визначальною рисою Росії є її повне відокремлення від Заходу. Він ратує за агресивну зовнішню політику, яку проводять із використанням цивілізаційного підходу. У 2012 році він передбачив, що Путін зазнає краху, якщо він, кажучи словами Гессен, "буде й надалі ігнорувати значення ідей та історії". Технократичного управління економікою було недостатньо. Путін мав показати силу Росії та компенсувати приниження, якого Росія зазнала трохи раніше.

До 2014 року знову з'явився один з видів гомо совєтікус. Російська держава відродила авторитарні інститути радянських часів. Путін відмовився від висунутої президентом Борисом Єльциним ідеї "національного покаяння" за гріхи комуністичного режиму СРСР. Путін уміло використовував розбіжності всередині Росії, відстоюючи "традиційні цінності" — у тому числі офіційне неприйняття гомосексуалізму — і представив державу як гарантію від західного занепаду. Панівну роль відігравала ідеологія. Суспільні науки було відкинуто як перешкоду для того, щоб дійти згоди. "У Росії була мафіозна держава, яка управляла тоталітарним суспільством", — доходить висновку Гессен.

Сутність режиму

І Плохій, і Гессен стверджують, що російська держава рухається в бік фашизму. Після анексії Криму Путін заявив, що після розпаду Радянського Союзу російський народ став чи не найбільшим "розділеним народом" у світі. За його словами, РФ "не могла залишити Крим і жителів Криму в біді", щоб вони жили за нового європейського українського уряду. На думку Гессен, ця риторика "одразу ж нагадала промову Гітлера в Судетській області". Плохій розповідає про "аншлюс Криму". Плохій, Вокер і Гессен згодні з тим, що Путін використовує мілітаризм як засіб збереження своєї влади. Задовго до 2014 року влада спотворила історію, щоб затаврувати Захід, звеличити роль російських воєн і тим самим домогтися лояльності росіян. Війна в Україні — лише кінетична версія цього політичного проекту.

Плохію, Вокеру і Гессен не дає спокою думка про сучасну, самокритичну державу-миротворця, якою Росія не змогла стати після подій 1991 року. Плохій може лише закликати представників "російських еліт"… привести національну самосвідомість Росії у відповідність до вимог постімперського світу" і відмовитися від безглуздих анахронізмів російської зовнішньої політики. Гессен закінчує свою книгу, малюючи абсурдний і страшний портрет Москви 2016 року. Авторка зображає її у вигляді міста, яке за своєю "геометрією і фактурою подібне до цвинтаря", у вигляді столиці країни, яка не сприймає дива ліберальної цивілізації та охоплена тягою до смерті".

Новини за темою

Але такі поняття, як фашизм, тоталітаризм і "тяга до смерті", щодо сучасної Росії вводять в оману. За ними ховається добровільно створений, або народний, фундамент пострадянської російської держави і фактично — уряду Путіна. Однією з опор цього фундаменту є та частина російської історії, яка не має нічого спільного з імперськими завоюваннями. У жодній з цих книг здебільшого не йдеться про захоплене, пафосне ставлення росіян до свого чи колективного минулого, до "нормальної", не страшної (принаймні в очах росіян) історії, до того, свідками чого були їхні близькі й далекі родичі. Багато росіян люблять Росію, яка їм дісталася від радянських і пострадянських часів — з її мовою, літературою, пейзажами, музикою, поп-культурою, жартами та їжею.

Самі потрясіння, що відбулися в новітній російській історії, сприяли посиленню емоційного зв'язку з минулим, який не можуть забезпечити ні Захід, ні вестернізація Росії. На думку Заходу, РФ варто було б швидко дистанціюватися від своєї історії ХХ століття з її хворобливими подіями, що травмують. Для багатьох росіян це було б наче ампутація. Їм потрібен російський лідер, який, як і Путін, не відмовляється від минулого, а пам'ятає його, шанує його і керується ним.

Популярність Путіна

Наскільки Путін є популярним насправді, невідомо. Його переобрання навесні цього року свідчило не стільки про ентузіазм, скільки про апатію. Усі дані опитувань і голосування в Росії викликають сумніви, але Путін як політик очевидно домінує. Він забезпечив стабільність, до якої багато росіян прагнули до того, як він став президентом. Хоча, як зрозумів Дугін у 2012 році, стабільність наводить нудьгу. І все ж, незважаючи на те, що націоналістична ідеологія може бадьорити і викликати радість, росіяни вміють розпізнавати пропаганду —  ще одну спадщину їхнього радянського минулого. Цілком імовірно, що успіх, до якого прийшла влада, домагаючись послуху народу, швидше, занадто "роздули", ніж хотілося б Путіну.

Поки що система Путіна працює, оскільки вона йде на компроміс з російською культурою. Суспільство заохочує деякі напрями діяльності, результати якої влада вважає власним успіхом. Наприклад, відстоювання гідності Росії та відмова слухати повчання Заходу. Гессен пише про ранній період становлення Радянського Союзу, коли "вираження російської національної ідентичності та її культивування всіляко обмежували". Сто років російське суспільство висловлює і культивує національну ідентичність, яка буде існувати — і з Путіним, і без нього. Не Путін створив цю ідентичність, швидше, вона створила його.

Основним недоліком книг Вокера і Гессен є те, що в них культура підпорядковується політиці. При Путіні російську культуру стримують, гноблять, її перетворили на пропаганду. Але за мірками російської історії вона відносно вільна і не політизована. Її не можна звести до категорій "за" чи "проти" Кремля. Життєздатність та активна діяльність театрів Москви і Санкт-Петербурга жодним чином не пов'язані з політикою. Фільм "Левіафан", який вийшов на екрани в 2014 році, в якому критикують путінську систему правління і Російську православну церкву, частково було профінансовано Міністерством культури Росії. Якісні російські серіали на кшталт "Фарци" (свого роду російського аналога "Безумців"/Mad Men) — це своєрідний екскурс у радянське минуле з вивченням найдрібніших подробиць життя в СРСР.

Складнощі цієї культури проявляються в особливостях російської політики: російські комуністи жорстко критикують пострадянську державу за заохочення нерівності, а багато націоналістів зневажають Путіна за те, що він не довів справу до кінця в Україні. Ці думки показують, наскільки неоднозначним і суперечливим є російське суспільство.

Дугін та орієнтовані на Захід опозиціонери, про яких пише Гессен, перебувають по різні боки широкого спектру. Більшість росіян усвідомлюють велику корумпованість своїх лідерів, але бачать свою країну окремо від Західної Європи та США. Цілком ймовірно, що росіяни, які народилися після 1991 року, серед яких небагато послідовників Дугіна чи опозиції, вірять у самобутність російської культури більше, ніж їхні батьки чи бабусі й дідусі. При цьому молоді й старі росіяни розуміють, що Путін дуже мало зробив для модернізації Росії, якщо не вважати того, що він досяг стабільності у країні, забезпечив певний рівень добробуту, посилив військову міць і здійснив фантастичну реконструкцію кількох міст-вітрин. Жодними телепрограмами або престижними спортивними заходами неможливо "замаскувати" наслідки неефективного управління або справжню сутність авторитарного правління.

Новини за темою

Найголовнішим джерелом популярності Путіна є його зовнішня політика. Як зазначає Гессен, опитування показали, що анексію Криму одразу після цієї події підтримали 88% росіян, хоча, за її словами, ця цифра викликає сумніви. Виправдати військові дії за кордоном допомагають такі почуття, поширені в російському суспільстві, як віктимність і туга за колишньою імперією. Те саме можна сказати і про очевидну непокору Заходу, яка найбільше бентежить західних спостерігачів. В основі цієї непокори — розпад Радянського Союзу і холодна війна. Але якоюсь мірою вона проявилася ще в XIX столітті, наприклад в Урочистій увертюрі Чайковського "1812 рік", написаній на честь перемоги Росії над армією Наполеона 68 років потому. Сьогодні багато росіян поділяють уявлення про Захід (і особливо про його зовнішню політику), вважаючи, що він є агресивним, лицемірним, зарозумілим і впевненим у своїй перевазі.

Через розширення НАТО на Схід у 1990-ті й 2000-ті роки Росія ще більше зміцнилася у своїй думці про Захід. Альянс завжди був загрозою не стільки для безпеки Росії, скільки для її почуття власної гідності, і Путін віртуозно грає на почуттях ображеної гордості. Він з легкістю висловив свою непокору Заходу, кинувши їй виклик у Грузії, Сирії та Україні, заручившись підтримкою багатьох (а можливо, навіть більшості) росіян, оскільки він не відступає, як це робили до нього Горбачов та Єльцин. З 2014 року Путін у військовому та економічному плані тримається самостійно. Хоча він не може бути президентом вічно, його агресивна зовнішня політика його переживе.

Прийняти Росію такою, як вона є

Західні політики мають уважно прислухатися до настроїв росіян і враховувати їх. Дипломатичні зусилля з припинення війни в Україні поки не увінчалися успіхом, тому що в Заходу мало важелів впливу на Росію. Вибраний ними інструмент — економічні санкції — лише посилили бажання росіян кинути виклик Заходу. Плохій говорить про "згубний вплив економічних санкцій". Але з кожним роком, починаючи з 2014 року, російська зовнішня політика стає все більш антизахідною, непримиренною та амбітною. Бувало, що західні країни прагнули перетворити Росію на відповідального учасника міжнародної політики, який дотримується міжнародного порядку. В інших випадках вони намагалися ізолювати РФ і не допустити, щоб вона застосовувала силу за межами своїх кордонів. Але жодної з цих цілей вони досягти не можуть.

Навіть коли владу в Москві дійсно буде змінено, західна політика має ґрунтуватися на тверезих очікуваннях того, що ймовірно і що можливо. Сподівань на демократичні дружні відносини між Росією та Заходом більше немає, а в конкурентних відносинах вона виявиться небезпечним супротивником. Заради того, щоб перемогти в протистоянні з Заходом, російський народ готовий піти на великі жертви. Росіяни не поспішають приводити свою національну самосвідомість у відповідність до вимог постімперського світу.

Отже, західні держави мають протистояти Москві тільки там, де вони готові діяти рішуче, — у питаннях кібервійн, втручання у вибори і цілісності НАТО. Їм не треба намагатися стримувати Росію шляхом удаваної демонстрації сили, оскільки у внутрішньополітичному плані відступ обходиться російським політикам дуже дорого, і вони підуть на поступки та здадуть позиції тільки в крайньому випадку. У Сирії та в Україні Москва рішуче викриває провокаційні маневри Заходу. Коли західні країни вирішать кинути виклик РФ, вони тоді мають діяти рішуче, пред'явити чіткі ультиматуми і бути готовими підкріпити будь-які свої погрози, використовуючи власні панівні ресурси.

При цьому Заходу слід і надалі підтримувати великі культурні та дипломатичні зв'язки з Росією, як він це робив з Радянським Союзом під час холодної війни. Коли (і якщо) відбудеться зближення Росії із Заходом, це станеться на її умовах. Тому влада і громадськість західних країн, не розраховуючи, що РФ стане ще однією європейською країною, мають усунути розбіжності між Росією і Заходом, зробивши акцент на взаєморозумінні, і створити таке уявлення про життя на Заході, яке спростувало б ті карикатури, що переважно поширюють російські офіційні ЗМІ. Домогтися проривів у відносинах буде нелегко. Можливі лише роздратування і тупикові ситуації. Тим не менше було б розумно компенсувати санкції, нарощування військової потужності та їдку риторику, давши російському народові зрозуміти, що, хоч західні держави й готові на все, вони не хочуть постійно конфліктувати і воліли б жити в мирі.

Майкл Кіммадж

Переклад ИноСМИ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...