banner banner banner

Все, що потрібно знати про нову холодну війну

Друга холодна війна є матч-реваншем між тими ж командами, які протистояли одна одній упродовж більшої частини першої холодної війни. По один бік знаходяться США та їхні східноазійські і європейські союзники, включно з новими членами НАТО в Центральній і Східній Європі та Прибалтиці. З протилежного боку опинилися Росія та Китай, а також їхні союзники і клієнти

Все, що потрібно знати про нову холодну війну
Фото з відкритих джерел

Майкл Лінд

Письменник

Друга холодна війна є матч-реваншем між тими ж командами, які протистояли одна одній упродовж більшої частини першої холодної війни. По один бік знаходяться США та їхні східноазійські і європейські союзники, включно з новими членами НАТО в Центральній і Східній Європі та Прибалтиці. З протилежного боку опинилися Росія та Китай, а також їхні союзники і клієнти

Оригінал сторінки The National Interest

28 листопада 2017 року, вперше після закінчення холодної війни, на Гаваях прозвучали сирени повітряної тривоги. Ці навчання було проведено в рамках програми з відновлення системи оповіщення про надзвичайні ситуації, ініційованої у відповідь на потенційну загрозу ядерного удару з боку Північної Кореї. Однак рев цих сирен міг також символізувати наближення другої холодної війни.

Історики так і не зуміли прийти до єдиної думки про те, коли саме почалася перша холодна війна. У 1946 році, коли США та Велика Британія зіткнулися з Радянським Союзом на ґрунті громадянської війни в Греції? На пізніх етапах Другої світової війни? Після державного перевороту в Росії в жовтні 1917 року? Немає згоди і в питанні про те, коли саме холодна війна закінчилася. Коли в 1986 році у своєму виступі на Генеральній асамблеї ООН Горбачов відрікся від радянської ревізіоністської зовнішньої політики? Після офіційного розпаду СРСР в 1990 році, коли місце Михайла Горбачова посів Борис Єльцин, який став першим главою новоспеченої Російської Федерації?

Цілком імовірно, історики майбутнього точно так само будуть сперечатися про те, коли почалася друга холодна війна. Чи сталося це в 2014 році, коли Росія анексувала Крим, а США та їхні європейські союзники відреагували на це запровадженням санкцій? Або ж друга холодна війна розпочалася з короткої війни між Росією і Грузією в 2008 році? Можливо, моментом початку другої холодної війни деякі історики вважатимуть спроби Китаю підкріпити свої претензії на Південно-Китайське море за допомогою мілітаризації низки спірних островів і рифів.

Зрозуміло одне: за останні кілька років те, що Єльцин у 1994 році назвав "холодним миром" між Росією і західним альянсом на чолі зі США, стало ще більш холодним і менш мирним. Відносини між США і Китаєм стають все більш напруженими — у військовій, дипломатичній та економічній сферах. Холодний мир 1990-х і 2000-х років залишився в минулому. Ми вступили у другу холодну війну.

Ознаки того, що друга холодна війна вже почалася

Друга холодна війна є матчем-реваншем між тими ж командами, які протистояли одна одній упродовж більшої частини першої холодної війни. По один бік знаходяться США та їхні східноазійські і європейські союзники, включаючи нових членів НАТО в Центральній і Східній Європі та Прибалтиці. З протилежного боку опинилися Росія та Китай, а також їхні союзники і клієнти.

У другій холодній війні, як і в першій, суперники створили протиборчі військові альянси. Після закінчення першої холодної війни США зберегли альянс НАТО і розширили його аж до кордонів Росії, незважаючи на її гучні заперечення. У Східній Азії США зберегли свої альянси з Японією, Південною Кореєю і Тайванем, продовжуючи реалізовувати свою негласну політику стримування Китаю та пострадянської Росії. У відповідь на зростання військової могутності Китаю та зміцнення його позицій США також взяли участь у Чотиристоронньому діалозі з питань безпеки поряд з Японією, Індією, Австралією. Цей діалог вважається фактичним антикитайським альянсом, частиною того, що адміністрація Обами назвала розворотом США до Азії у відповідь на зростання могутності Китаю.

Всі нерадянські держави, які раніше були членами Організації Варшавського договору, тепер входять до складу альянсу НАТО на чолі зі США. Росія зуміла запобігти вступу Грузії й України до НАТО за допомогою вторгнення на територію Грузії в 2008 році, коли вона виступила в інтересах сепаратистської республіки Осетія, та шляхом анексії Криму і підтримки проросійських сепаратистів на сході України. До того ж Росія намагалася консолідувати свою сферу впливу на більшій частині територій колишнього СРСР — не в останню чергу через створення Євразійського економічного союзу, у який зараз входять Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан та Вірменія.

Водночас Росія продовжувала зближуватися з Китаєм. Ці дві великі євразійські держави разом з кількома іншими країнами створили свій власний євразійський альянс — Шанхайську організацію співпраці (ШОС). До складу ШОС, яка була заснована в 2001 році, входять Іран та Індія і не входять військові союзники США, за винятком Пакистану і Туреччини. У 2005 році ШОС відхилила заявку США на отримання статусу спостерігача в цій організації. Завдяки участі в ній Китаю та Індії до складу ШОС входять дві найбільш населені країни світу, а також Росія, яка є найбільшою країною за площею.

Хоча формально мета ШОС полягає в боротьбі з тероризмом, російсько-китайське співробітництво у військовій області є центром періодичних військових навчань цієї організації (такі навчання відбудуться в Росії у вересні 2018 року). До списку ключових членів ШОС входять три країни, яких військові стратеги США називають головними супротивниками Америки: Китай, Росія та Іран.

Новини за темою

Китай і Росія також займаються зміцненням своїх відносин із союзниками, щоб збільшити свої можливості проекції впливу далеко за межами своїх кордонів. Запобігши можливій втраті кримського порту Севастополь за допомогою анексії півострова, Росія потім втрутилася в сирійську громадянську війну, почасти щоб захистити свої військові бази в Сирії.

Незважаючи на заперечення США і багатьох своїх сусідів, Китай оголосив про свої претензії на використання більшої частини акваторії Південно-Китайського моря і спробував закріпити їх, побудувавши і зміцнивши кілька штучних островів. Так звана "нитка перлів" — це ланцюжок китайських військово-морських баз, цивільних портів і баз, що тягнеться з Південно-Китайського моря до Бангладеш і порту Гвадар у Пакистані, в якому деякі експерти вбачають спробу Китаю взяти Індію у стратегічне кільце. Китай побудував військову базу в Джибуті в Африканському Розі, недалеко від американської бази в Кемп-Лемоньє. Величезні інвестиції Китаю в цивільну інфраструктуру і його велика комерційна діяльність в Африці та Латинській Америці теж сприяють розширенню його впливу в світі, оскільки китайські компанії беззаперечно підкоряються авторитарному китайському режиму.

Гонитва озброєнь є ще одним свідченням того, що світ перейшов із фази холодного миру до фази холодної війни. Поки путінська Росія продовжує розширювати свій ядерний арсенал, Китай, найімовірніше, задовольняється мінімальним арсеналом для стримування.

США оголосили про те, що вони вживатимуть військові та економічні заходи у відповідь на розгортання Росією нових ракет, які, як стверджує Вашингтон, порушують Договір про ліквідацію ракет середньої і малої дальності (Договір про РСМД), що забороняє крилаті і балістичні ракети на території Європи. Але деякі представники Вашингтона переконані, що цей договір надміру зв'язує руки американським збройним силам. Республіканські яструби домоглися того, щоб Конгрес виділив 58 мільйонів доларів з військового бюджету 2018 року на розробку крилатих ракет наземного базування. У грудні 2016 року обраний президент Трамп написав у Twitter: "Нехай буде гонитва озброєнь". А незадовго до цього він опублікував твіт, в якому заявив, що США "повинні суттєво зміцнювати і розширювати свій ядерний потенціал аж до того моменту, коли світ прийде до тями щодо ядерної зброї". Своєю чергою під час щорічного звернення в березні Путін продемонстрував на екрані, як надзвукові ракети, здатні нести ядерний заряд, скеровано на ділянку землі, в якій багато хто побачив Флориду.

Друга холодна війна вже триває і в сфері шпигунства та саботажу. Згідно з доповіддю Наукового комітету Міністерства оборони США, оприлюдненою у лютому 2017 року, США зазнають кібератак з боку Росії і Китаю, а також з боку Ірану і Північної Кореї. США стверджують, що хакери, пов'язані з китайським урядом, крали інтелектуальну власність, щоб допомагати китайським компаніям. Тодішній радник Трампа з питань національної безпеки Г. Макмастер заявив у лютому в Мюнхені, що факт втручання Москви в американські президентські вибори є "незаперечним". До того ж, як стверджують США, іноземні держави впровадили шкідливі програми в комп'ютерні системи, здатні впливати на роботу американських електромереж. Вважається, що одна з форм таких програм під назвою BlackEnergy була розроблена за замовленням російського уряду і була застосована для атаки на електромережі в Україні.

Тим часом США продовжують нарощувати свій потенціал для ведення війни в кіберпросторі. Як пише видання The New York Times, США успішно зламали системи, що керують північнокорейськими ракетами, чим спровокували високий відсоток невдалих запусків. Вважається, що шкідлива програма Stuxnet була створена в рамках спільного американсько-ізраїльського проекту, щоб зірвати реалізацію іранської ядерної програми.

Як і у випадку з першою холодною війною, зараз, коли почалася друга холодна війна, ми спостерігаємо космічну гонитву — або, точніше, космічні перегони. Хоча США і Китай охоче розповідають про свої амбітні проекти щодо відправлення астронавтів на Місяць і Марс, в основі космічної гонитви у другій холодній війні лежать насамперед військові міркування. У 2007 році Китай продемонстрував протисупутниковий потенціал, знищивши один зі своїх власних супутників у рамках випробувань, подібних до тих випробувань, які США і СРСР припинили проводити в 1980-х роках через величезний збиток, якого заподіюють уламками. Влітку 2017 року Китай провів випробування свого ультразахищеного супутника-шпигуна, в основі роботи якого лежить феномен квантовомеханічної сплутаності, зробивши ривок та обігнавши США в цій галузі технологій. Щоб уникнути залежності від створеної в США системи GPS, Китай створив свою власну систему глобальної супутникової навігації —BeiDou. Тим часом у 2013 році Конгрес ухвалив закон, що забороняє використовувати фонди NASA для співпраці з Китаєм.

Після згортання програми космічних шатлів США поступилися лідерством у галузі пілотованих космічних польотів Росії, яка продовжила відправляти космонавтів на Міжнародну космічну станцію. Оскільки у США немає можливості самостійно відправляти своїх астронавтів у космос, їм доводиться домовлятися з Росією про їх відправлення на МКС на російських ракетах. Що ще гірше, Пентагон буде залежати від вироблених у Росії ракетних двигунів, які встановлюються на американських військових супутниках, ще багато років, поки United Launch Alliance, спільне підприємство Boeing-Lockheed Martin і SpaceX Ілона Маска будуть займатися розробкою їх альтернативи.

В умовах другої холодної війни протиборчі військові альянси підкріплюються і доповнюються змагальними торговими блоками. На противагу широко розповсюдженому переконанню США почали посилювати свій підхід до Китаю ще до обрання Дональда Трампа, тобто в період адміністрації Обами. Наприклад, у Світовій організації Обама підтримав 23 заходи щодо забезпечення торговельних угод, і 14 з них було спрямовано проти Китаю.

Адміністрація Обами формулювала свою торговельну політику відверто на антикитайських термінах. Заголовок статті, опублікованій у Newsweek 12 жовтня 2015 року, був таким: "Якщо США і Європа не домовляться про умови торговельної угоди, Китай переможе". Автор статті Джуді Депмсі написала наступне:

"І Трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство, і Транстихоокеанське партнерство спрямовані на формування альянсів США — через Атлантичний океан і через Тихий океан — щоб мати справу з Китаєм… Коротко кажучи, обидва ці блоки розглядаються як змагання між США та Китаєм за право встановлювати правила торгівлі в 21 столітті".

У своєму повідомленні від 15 лютого 2016 року, адресованому чиновникам Білого дому, президент Обама відверто назвав ТТП інструментом, спрямованим проти Китаю, в суперництві за право впливати на правила глобальної торгівлі:

"Тому ми повинні зробити так, щоб саме США, а не такі країни, як Китай, формулювали правила для світової економіки в 21 столітті… зараз Китай хоче встановлювати правила торгівлі в Азії. Якщо йому це вдасться, наші конкуренти зможуть вільно ігнорувати базові стандарти захисту довкілля та охорони праці, що дасть їм несправедливу перевагу перед американськими робітниками. Ми не можемо цього допустити. Саме ми повинні встановлювати ці правила".

У спробі захистити ТТП від критики з боку популістів і прогресивістів адміністрація Обами мобілізувала чиновників структур національної безпеки і представників зовнішньополітичних відомств, щоб вони просували ідею про те, що ця угода є невід'ємною частиною всеосяжної системи антикитайського альянсу на чолі зі США. У січні 2017 року, наприклад, сенатор-республіканець Джон Маккейн засудив рішення Трампа вивести США з ТТП з геополітичних міркувань: "Мене хвилює, що ми передаємо Азійсько-Тихоокеанський регіон Китаю".

Новини за темою

Адміністрація Трампа згубила ТТП, тоді як Трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство не діє через внутрішню опозицію в США і Європі. У документі під назвою "Президентська програма торговельної політики на 2017 рік" адміністрація Трампа офіційно відхрестилася від принципу багатосторонніх відносин, якого дотримувалися його попередники з моменту закінчення холодної війни, зробивши вибір на користь підходу "Америка насамперед" у галузі торгівлі:

"Упродовж понад 20 років уряд США дотримувався такої торговельної політики, в якій важливе місце було відведено багатостороннім та іншим угодам, покликаним сприяти поступовим змінам у практиці зовнішньої торгівлі, а також шанобливому ставленню до механізмів врегулювання міжнародних спорів… У результаті ми бачимо, що американці дуже часто опиняються у невигідному становищі на світових ринках. Враховуючи ці обставини, настав час розробити нову торговельну політику, яка буде захищати американський суверенітет, сприяти виконанню американських законів у сфері торгівлі, використовувати американський вплив відкриття ринків за кордоном і укладати нові торгові угоди, які будуть більш справедливими та ефективними".

Критики адміністрації Трампа часто зображують його економічний націоналізм як катастрофічне повернення до меркантилізму, який може спровокувати неконтрольоване скочування до торгового конфлікту і торговельної війни. Це перебільшення. Така характеристика не враховує той факт, що в основі схильності Трампа та його радників до укладення двосторонніх угод лежать ті ж цілі, що і в основі багатостороннього підходу Обами, а саме прагнення запобігти процесу захоплення внутрішнього американського та глобального ринків китайськими компаніями, які користуються підтримкою держави.

У рамках своєї економічної стратегії щодо Китаю адміністрація Трампа відмовляється класифікувати Китай як "ринкову економіку" за критеріями СОТ, приписуючи йому статус "неринкової економіки". Стурбовані китайською програмою "Зроблено в Китаї — 2025", згідно з якою іноземні технології будуть купляти на благо китайців, і республіканці, і демократи Конгресу розглядають можливість розширення рамок контролю над китайськими інвестиціями з боку комітету з іноземних інвестицій, який аналізує можливі наслідки злиттів і поглинань за участю іноземних гравців для національної безпеки США.

Економічні санкції — це ще один інструмент суперництва між великими державами в епоху другої холодної війни. У випадку з Росією санкційна політика США полягає в тому, щоб змушувати російські та іноземні компанії, а також росіян та іноземців карати російський уряд за його політику в Криму і в Україні. Управління з контролю за іноземними активами Міністерства фінансів США відповідає за санкції проти російського фінансового, енергетичного та оборонного секторів. Прагнення Трампа налагодити відносини з Росією, російсько-американське співробітництво в боротьбі проти ІДІЛ та інших спільних загроз було зведено нанівець більш жорсткими санкціями, які Конгрес схвалив влітку 2017 року.

***

У другій холодній війні марксистсько-ленінська природа як войовнича віра додала до геополітичної боротьби ідеологічний вимір, який був відсутній у світових війнах, що характеризувалися досить несподіваними альянсами, як-от альянс радянських комуністів з американськими і британськими капіталістами, а також альянс німецьких націонал-соціалістів з японськими імперіалістами. У період першої холодної війни західні демократії розділилися на антикомуністів, прокомуністів та анти-антикомуністів.

Є думка, що друга холодна війна становить собою глобальну ідеологічну боротьбу між ліберальною демократією і новим авторитаризмом, який уособлюють Володимир Путін і Сі Цзіньпін — а також Дональд Трамп. Один із варіантів цієї точки зору полягає в тому, що в економічній сфері теж триває боротьба — суперництво між ліберальним капіталізмом, який, як вважається, підтримує "заснований на нормах ліберальний світопорядок", й огидним державним капіталізмом або економічним націоналізмом. Вважається, що новий "пекінський консенсус" — тобто нова економічна модель капіталізму авторитарної держави — загрожує одночасно політичній та економічній свободі.

Але така точка зору непереконлива. Серед союзників США є Єгипет, який є військовою диктатурою, і Саудівська Аравія, що становить собою деспотичну монархію. Авторитарна політика Путіна має більше спільного з політикою Ердогана в Туреччині, яка входить до складу НАТО, ніж з політикою комуністичних режимів, як-от режим Сі в Китаї. Іронія в тому, що якщо говорити про Америку, то за походженням і технократичним підходом до політики ближче всього до представників китайського істеблішменту, які дотримуються ідей протекціонізму, стоять такі американські династії, як династії Клінтонів і Бушів, а зовсім не аутсайдер-популіст Дональд Трамп.

Що спільного у першої та другої холодних воєн

Другу холодну війну необхідно розглядати в широкій історичній перспективі. Її попередниця, перша холодна війна, стала третьою світовою війною 20 століття. Боротьба в ній велася не безпосередньо, а за допомогою гонитви озброєнь, опосередкованих конфліктів, інструментів економічної боротьби й ідеологічної війни, тому що суперники не хотіли вступати в безпосередній конфлікт один з одним через високу ціну неядерної і ядерної війни.

В основі трьох світових війн 20 століття, які тривали в проміжку між 1914 і 1989 роками, лежали прагнення режимів Росії та Німеччини домінувати в Європі. Панування в Європі було необхідно Берліну і Москві, щоб перетворити свої регіональні держави на наддержави такого масштабу, який дозволив би їм змагатися зі США — до початку 20 століття незважаючи на те, що їхній військовий потенціал ще перебував у латентному стані, США вже могли похвалитися безпрецедентним поєднанням сильної промисловості, багатства і чисельного населення.

Метою німецької імперії в Першій світовій війні було формування її сфери впливу в Європі. Набагато більш радикальна версія Гітлера полягала у створенні гігантської "расово чистої" німецької держави - своєрідної пародії на США, — під егідою якої "арійські" піонери повинні були заселити нові аграрні райони Східної Європи і Росії, очищені від слов'ян, євреїв і циган з допомогою геноциду, голоду й етнічних чисток.

Після 1945 року успіх прагнення СРСР стати другою наддержавою залежав від ступеня його впливу на Східну Європу, яку Червона армія відвоювала у Німеччини під час Другої світової війни. Без кваліфікованих робітників і промисловості Східної Європи (включаючи Східну Німеччину) Росія навіть з усіма тими народами, які СРСР успадкував від царської імперії, міг претендувати в кращому випадку лише на статус регіональної держави. Економічну базу СРСР можна було наростити ще більше, якщо погрозами змусити багаті, але слабкі країни Західної Європи (особливо ФРН) зберегти нейтралітет, що своєю чергою дало би можливість вести торгівлю в Західній Європі на умовах і в інтересах СРСР.

Тим часом як ініціаторами перших трьох світових воєн стали Берлін і Москва, другу холодну війну спровокували спроби США — єдиної наддержави на той час - домогтися необмеженої глобальної гегемонії в 1990-х і 2000-х роках та вкрай негативна реакція Китаю і Росії на спроби Америки захопити владу.

Новини за темою

Згідно з теорією "наступального реалізму" — одного з напрямів реалізму в міжнародних відносинах, що просувається Джоном Мершаймером — в умовах анархії, коли немає одного правителя, який міг би забезпечити законність і порядок, держави будуть намагатися зібрати в своїх руках якнайбільше впливу і могутності. Жодна велика держава ніколи не зможе стати абсолютно сильною і захищеною. "Кращий захист — це напад", — говорить стара приказка. Або, як сказала Мей Вест, "занадто багато прекрасного — це чудово!"

Прагнення нацистів до статусу наддержави становило собою відверту агресію, невіддільну від божевільних расистських теорій змови. Однак перед цим такі німецькі ліберали, як Фрідріх Науман і Макс Вебер, висували проект гегемонії Німеччини в блоці держав Центральної Європи, який у 20 столітті буде здатний самостійно чинити опір натиску американців, а також британської і російської імперій. Якщо альтернативою було підпорядкування Німеччини і Європи волі англосаксів чи росіян, то німецьке завоювання Європи можна було розглядати як своєрідну самооборону.

Тепер ми знаємо, що у Сталіна не було жодних агресивних планів на Західну Європу після Другої світової війни. Спираючись на теорію марксизму-ленінізму, він вважав, що відновлення Німеччини та Японії в кінцевому підсумку спровокує черговий раунд воєн між капіталістичними країнами, схожий на перші дві світові війни. Радянському Союзу необхідно утримувати те, що він вже контролює, за можливості розширювати комуністичний блок і готуватися до того, щоб пережити третю світову війну, яка, можливо, почнеться як конфлікт між Америкою, Великою Британією, Францією, Німеччиною та Японією. За цією помилковою точкою зору опортуністичне розширення сфери радянського впливу мало запобіжний характер.

У 1990-х роках адміністрація Клінтона, безсумнівно, вважала розширення НАТО аж до кордонів ослабленої пострадянської Росії розумним способом підстрахуватися на випадок можливого реваншизму Росії в майбутньому. До того ж немає жодних причин сумніватися в тому, що чиновники адміністрацій Буша й Обами щиро вірили, що якщо скинути Саддама, Каддафі й Асада і поставити проамериканських правителів на чолі Іраку, Лівії та Сирії, це зміцнить американську систему безпеки. Те ж саме можна сказати і про переконаність президентів США (від обох партій) у тому, що саме США, а не Китай, повинні залишатися безперечним гегемоном у Східній Азії.

Новини за темою

Те, що держава розглядає як запобіжні заходи, її супротивники можуть розглядати як агресію. Саме тут і криється те, що Мершаймер називає "трагедією політики великих держав". І саме в цьому трагедійному контексті необхідно розглядати прагнення Америки до глобальної гегемонії, що виникло після падіння Берлінської стіни. Безглуздо нагадувати, що з точки зору Москви і Пекіна те, що Вашингтон називає заходами щодо зміцнення національної оборони і миру у всьому світі, скидається на спробу США оточити і стримати Росію та Китай. Вони цілком можуть назвати ту допомогу, яку Вашингтон надав ненасильницьким "кольоровим революціям" на підтримку "ліберальних" і "демократичних" реформаторів в Азії та Європі, включаючи Україну, цинічною вепонізацією ідей демократії — особливо з урахуванням того, що в Саудівській Аравії та інших проамериканських автократіях подібних спонсорованих США демократичних революцій ніколи не було.

Історики майбутнього можуть прийти до висновку, що лейтмотивом, який поєднує на перший погляд непов'язані дії США — розширення НАТО, американські війни за зміну режимів на Близькому Сході, підтримка "кольорових революцій" і прагнення закріпити ліберальні норми глобальної торгівлі за допомогою таких механізмів, як-от СОТ та багатосторонні договори, що відкидають окремі країни їх економічного суверенітету, - стало відчуття, що перед США лише ненадовго відкрилася можливість сформувати світопорядок у відповідності з американськими цінностями та інтересами, перш ніж довгостроковий підйом Китаю та відтік багатства і впливу із Заходу неминуче послаблять вплив Америки. Ті, хто порівнює сучасний Китай з німецькою імперією 1900-х років, можливо, помиляються. Сучасний Китай набагато більше схожий на царську Росію перед Першою світовою війною: величезний, терплячий, який поступово модернізує себе під керівництвом авторитарного режиму. Зараз саме США поводять себе як німецька імперія. Німецька еліта боялася, що у неї дуже мало часу для того, щоб досягти гегемонії в Європі, перш ніж зростання багатства і впливу Росії зробить реалізацію її планів неможливою. Історики майбутнього можуть прийти до висновку, що той же самий страх щодо зростання могутності Китаю змушував кілька американських адміністрацій робити поспішні і безрозсудні спроби консолідувати глобальний Пакс Американа. Але архітекторів стійкої глобальної гегемонії Америки останніх трьох десятиліть спіткала невдача, і час вже закінчується.

Геополітичні цілі, яких США не зможуть досягти

Мій перший аргумент полягає в тому, що основною причиною другої холодної війни стали спроби домогтися Америки глобальної гегемонії після закінчення першої холодної війни і той опір, який їй чинили Китай і Росія. Мій другий аргумент: якщо перемога Америки визначається як досягнення світового панування всупереч їхньому опору — особливо опору Китаю — то в другій холодній війні США зазнають поразки.

Якщо судити за риторикою апологетів нової холодної війни, то серед основних цілей США можна назвати наступні: Китай повинен змиритися з постійним військовим пануванням США у Східній Азії; Китай повинен прийняти правила світової торгівлі, складені США та їхніми європейськими й азійськими союзниками без участі Китаю; Росія повинна змиритися з постійною присутністю США/НАТО біля своїх кордонів; Росія повинна повернути Крим Україні.

Немає необхідності говорити про те, що такі геополітичні цілі є досить сумнівними з точки зору Америки з тієї простої причини, що США просто не здатні їх досягти. Якщо нав'язувати країні проекти, які вона просто не може реалізувати, це обернеться лише принизливим національним провалом.

Давайте детально розглянемо кожну з цих цілей американської зовнішньої політики.

Китай повинен змиритися з постійним військовим пануванням США у Східній Азії

Протягом двох десятиліть холодного миру в 1990-х і 2000-х роках американські експерти із зовнішньої політики час від часу говорили про те, що хоча китайці можуть іноді бурчати, але в кінцевому підсумку вони погодяться на Пакс Американа в Східній Азії, тому що це буде служити їхнім економічним інтересам і заважати ремілітаризації Японії.

На круглому столі в Брукінгському інституті, який відбувся у листопаді і був присвячений Китаю, Роберт Каган коротко охарактеризував китайську стратегію ліберальних прихильників ідеї американської гегемонії, зірвавши з неї маску ідеалізму й оголивши грубе обличчя політики сили:

"Моє ставлення до Китаю — процвітайте в економічному сенсі, але ви не можете використовувати свою армію, щоб розширювати свій вплив у регіоні. Чи справедливо це? Ні. Чи є в цьому хоч якась частка справедливості? Ні. Для нас доктрина Монро діє, для вас — ні. Вибачте мені, але саме так все і відбувається… Ми стримуємо Китай, і китайці знають, що ми їх стримуємо".

У 1997 році можна було принаймні вірити в те, що Китай, як Японія і Німеччина, якось змириться зі статусом протекторату США і почне розвиватися як орієнтована на експорт громадянська держава. Сьогодні ця ідея вже перейшла до розряду ілюзій.

Військова гегемонія США у Східній Азії неможлива. Враховуючи зростання могутності і багатства Китаю, єдиними реалістичними варіантами є біполярне американсько-китайське суперництво в регіоні, "концерт держав", що включає в себе Китай, США і, можливо, деякі інші країни, або ж регіональна гегемонія Китаю внаслідок зменшення впливу США в цьому регіоні.

З точки зору США і їхніх союзників, тривале малоінтенсивне суперництво з Китаєм, можливо, є кращим варіантом для того, щоб Америка визнала сферу впливу Китаю, а сусіди Китаю, включаючи Японію, могли вести щодо нього політику умиротворення, в тому випадку якщо третій варіант, що передбачає "концерт країн" регіону, недосяжний. Однак згода на біполярну розділену Східну Азію, в якій будуть буферні зони, де США не зможуть кидати виклик Китаю надмірно провокаційно, власне буде означати відмову США від оптимістичного післявоєнного порядку, в рамках якого Китаю відводиться підпорядкована роль цивільної торговельної держави в Азії і в світі, де панують США.

Китай повинен прийняти правила світової торгівлі, складені США та їхніми європейськими й азійськими союзниками без участі Китаю

Ще однією жертвою другої холодної війни стала ідея глобальної, "заснованої на нормах торгової системи" — принаймні якщо ці норми розробляються США та їхніми союзниками в рамках процесів, подібних до переговорів під егідою ТТП, з яких Китай виключено. Заява адміністрації Обами про те, що Китай можна змусити грати за більш ліберальними правилами, щоб він зумів вийти на ті міжнародні ринки, які ТТП і Трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство створять, завжди була абсурдною. По-перше, нібито гігантський торговий блок ТТП складався в основному зі США і Японії, які вже були тісно пов'язані з китайською економікою, і низки невеликих економік, які теж вели жваву торгівлю з Китаєм. Що стосується Трансатлантичного торговельного та інвестиційного партнерства, то відчайдушне прагнення Америки і Європи отримати доступ до китайського ринку робочої сили, споживачів та в деяких випадках до капіталу перетворюють на фарс всі заяви про те, що Китай буде змушений прийняти правила ліберального капіталізму, щоб потрапити на новий європейсько-американський ринок.

Ідея про те, що на початку 21 століття США, Європа і Японія зможуть без участі Китаю "закріпити" правила торгівлі та інвестицій, яким Китай буде змушений надалі підкорятися протягом багатьох десятиліть, це порожні фантазії. Якщо судити за показниками паритету купівельної сили, то Китай вже є найбільшою економікою у світі. У якийсь момент — можливо, вже в наступному десятилітті — він обжене США і за іншим показником, а саме за ринковим обмінним курсом. Хоча його зростання сповільниться з його перетворенням на країну із середнім рівнем доходів на душу населення, Китай все одно продовжить розвиватися більш швидкими темпами в порівнянні зі США і їхніми союзниками з числа розвинених країн Європи та Азії.

За оцінками консалтингової фірми PwC, до 2050 року в термінах паритету купівельної спроможності ВВП Китаю становитиме 58,5 трильйона доларів. Для порівняння ВВП США становитиме 34,1 трильйона доларів, а Японії — 6,8 трильйона доларів. Зрозуміло, ВВП на душу населення в США та Японії, найімовірніше, буде набагато перевищувати цей показник у Китаї, як і частка представників середнього класу і робітників в їхніх суспільствах. Але тільки надзвичайно провокаційна і страшна поведінка з боку Китаю може перешкодити стійкому зростанню його економічної гравітації.

У 2015 році, коли був заснований очолюваний Китаєм Азійський банк інфраструктурних інвестицій, покликаний стати противагою Всесвітнього банку й Азійського банку розвитку, які дуже шанобливо ставляться до думки США, адміністрація Обами спробувала змусити союзників Америки відмовитися від участі в ньому. Незважаючи на "особливі відносини", Велика Британія очолила низку європейських країн, які уклали партнерські відносини з цим банком. Водночас сингапурський дипломат Кішор Махбубані написав у своєму есе під назвою "Чому вступ Великої Британії в очолюваний Китаєм банк є свідченням занепаду Америки" (Why Britain Joining China-Led Bank is a Sign of American Decline) наступне:

"США більше не можуть домінувати у світовій історії. На сцену вийшла нова держава. Британці, як і більшість інших середніх держав, вирішила підстрахуватися і працювати як зі США, так і з Китаєм. Але це ще й питання виживання. Якщо Лондон не буде служити реалізації фінансових та економічних інтересів зростаючого Китаю, він може виявитися не при справах у 21 столітті. Тому у британців немає іншого виходу, крім як співпрацювати з Китаєм".

Те ж саме можна сказати і про більшість військових союзників Америки. Не варто очікувати, що європейські союзники Америки принесуть у жертву свої інтереси в рамках комерційних відносин з Китаєм, чия зростальна військова міць не є для них безпосередньою загрозою, якою була присутність Червоної армії на території Європи в період першої холодної війни. Китайська ініціатива "Один пояс — один шлях" передбачає інтеграцію країн, включаючи країни Західної Європи, в нову пан'євразійську економічну систему. Ідея європейсько-американського альянсу, спрямованого проти Китаю, заздалегідь приречена через власні економічні інтереси європейських країн, чиї зменшувальні або повільно зростальні економіки шукають способи вийти на іноземні ринки й отримати доступ до іноземних ринків праці.

Росія повинна змиритися з постійною військовою присутністю США/НАТО біля своїх кордонів і повернути Крим Україні

На іншому краю Євразії США, можливо, теж доведеться відмовитися від тієї своєї мети у другій холодній війні, якої вони не зможуть досягти.

Претендуючи на статус глобального гегемона після падіння Берлінської стіни, США заявляли, що сама концепція сфер впливу застаріла. У 2013 році держсекретар Обами Джон Керрі заявив: "Епоха доктрини Монро завершилася".

Невже? Як ви нам, так і ми вам? Якщо розширення очолюваного США альянсу НАТО аж до кордонів Росії легітимно, чи будуть нові російські військові бази на Кубі рівнозначно прийнятними? Невже США не стануть заперечувати проти китайсько-мексиканського альянсу, в рамках якого китайські військові системи будуть розгорнуті біля самого кордону між Мексикою і США, а китайські військові кораблі почнуть здійснювати провокаційні маневри в Мексиканській затоці? Всі сусіди США, включаючи Мексику і Канаду, в минулому ставали жертвами американських вторгнень, тому Китай цілком може заявити, що його альянси в Північній Америці носять виключно оборонний характер.

У майбутньому, як і в минулому, Америка може виявити, що сфери впливу є корисними інструментами управління. Прихильники ідеї глобальної гегемонії США часто прирівнюють демілітаризовані регіони між великими державами до трампліну для імперських завоювань. Однак демілітаризовані зони і такі нейтральні країни, як Бельгія і Швейцарія, завжди відігравали важливу роль у міжнародній дипломатії як один із інструментів запобігання конфлікту. У 19 столітті США і Велика Британія, які тоді були військовими супротивниками, протягом декількох десятиліть ділили територію Орегону, демілітаризували територію Великих озер і співпрацювали в питанні можливого будівництва каналу через центральну частину континенту.

У період Другої світової війни Вінстон Черчилль зробив Сталіну пропозицію: після закінчення війни СРСР отримає 90% впливу в Румунії і 75% у Болгарії, в Югославії та Угорщині СРСР та Сполучене Королівство розділять вплив 50 на 50, а в Греції 90% впливу дістанеться Великій Британії. Причиною холодної війни стала зовсім не наполеглива вимога СРСР забезпечити відсутність наступальних сил біля його кордонів, а його прагнення розставити маріонеткові комуністичні режими по всій Східній Європі у сукупності з високим рівнем мілітаризму й антизахідною зовнішньою політикою.

США допомагали утримувати першу холодну війну в холодній фазі, поважаючи радянську сферу впливу в Східній Європі, відмовляючись втручатися в ті моменти, коли Червона армія придушувала повстання в Німеччині, Угорщині та Чехословаччині. Під час Кубинської ракетної кризи адміністрація Кеннеді наполягала на тому, щоб СРСР згорнув свої ядерні ракети на Кубі, і зуміла вийти з глухого кута, погодившись прибрати ракети НАТО з Туреччини.

Не визнаючи цього на словах, США та їхні європейські союзники на практиці вже визнали Грузію й Україну частиною сфери впливу Росії, відмовившись від планів прийняти ці країни до НАТО і Євросоюзу після агресивної реакції Росії. Ймовірність того, що Росія поверне Крим Україні, приблизно дорівнює ймовірності того, що США повернуть Техас і Каліфорнію Мексиці. В основі будь-якого реалістичного плану врегулювання опосередкованого конфлікту в Україні повинна лежати домовленість про часткову автономію проросійських областей і статус нейтральної держави для України в цілому. Тут, як і в Східній Азії, варіантів мало: це узгоджений нейтралітет, поділ повноважень або продовження конфлікту. Ні Росія, ні Китай — незалежно від того, якими будуть їхні режими — ніколи не визнають легітимність військових гарнізонів та операцій біля своїх кордонів.

У пошуках нового способу співіснування

США необхідно відмовитися від своїх приречених на провал претензій на глобальну гегемонію, яка встановилася після закінчення першої холодної війни і спровокувала другу холодну війну, — перш ніж невдача примусить їх це зробити.

Альтернативою має стати геополітична версія того, що філософ Джон Грей — у контексті суспільства, в якому існує розкол через несумісні цінності, — назвав modus vivendі ("спосіб співіснування").

Глобальний modus vivendi повинен володіти низкою рис, знайомих нам за "концертами держав" та дипломатичними угодами минулого. Необхідно зробити спроби встановити контроль над розповсюдженням зброї — але не домагатися повного роззброєння, тому що будь-яка велика держава буде залишати за собою право підтримувати базові збройні сили, необхідні для її захисту.

У рамках нового глобального modus vivendi сфери впливу і демілітаризовані зони повинні стати легітимними об'єктами дипломатичних переговорів, щоб знизити напруженість у відносинах між великими державами. Маленьким і слабким країнам можуть не сподобатися ті обмеження їхньої незалежності, які їм нав'яжуть подібні угоди, але їхній дискомфорт неминучий у світі, який - незалежно від моделей внутрішнього правління - буде організовано на основі ієрархій військової та промислової потужності.

У сфері економічної політики теж можна знайти безліч аргументів на користь прагматичного modus vivendi. Глобальна економіка, керована єдиним набором правил, чи то ліберальні норми, чи якісь інші, виявилася вкрай незручною, навіть якщо б вона склалася. Єдиної економічної моделі, яку прийняли б усі країни, що знаходяться на різних рівнях розвитку і в різних положеннях, ніколи не було. У період холодної війни антидержавницька Америка, соціал-демократична Швеція, дирижистська Франція, націоналістична Японія, протекціоністські країни Латинської Америки, які практикували імпортозаміщення, і феодальні нафтові монархії Близького Сходу зуміли стати геополітичними союзниками. Після закінчення першої холодної війни так званий вашингтонський консенсус, що підтримує ліберальний капіталізм, завжди ігнорувався успішними країнами Східної Азії. Місце вашингтонського консенсусу посяде не пекінський консенсус, а економічний плюралізм. Якщо країни, включаючи США, виявлять, що їхні національні економічні інтереси найкраще задовольняє принцип двобічності, не буде жодних причин засмучуватися щодо відмови від проекту єдиного набору правил і норм глобальної економіки — відмови від утопічної мети, яка ніколи нікого особливо не приваблювала, за винятком вузького кола технократів, лобістів і вчених.

Що стосується цінностей, то американцям зовсім не обов'язково ставати моральними або культурними реваншистами. І хоча окремі люди або групи можуть проповідувати те, що вони вважають універсальними цінностями, чи то постмодерністський світський лібералізм, чи то протестантизм, це не в інтересах уряду США — ставитися до всіх держав, які їх не поділяють, як до нелегітимних режимів.

Коротко кажучи, там, де на кону стоять справжні інтереси і корисні альянси Америки, США повинні енергійно захищати їх від Китаю, Росії та будь-якої іншої країни. Проте нерозумно продовжувати прирівнювати національні інтереси США до створення і захисту глобального Пакс Американа — порядку, який супротивники Америки відкидають і який союзники Америки не будуть рішуче відстоювати. Лише збалансувавши свої ресурси і зобов'язання, США зможуть допомогти вивести світ із нової холодної війни до нового холодного миру.

Майкл Лінд

Переклад ИноСМИ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

 

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>