Вороги народу й антирадянщина: 5 книг, які допоможуть зрозуміти історію

Історії у цих книжках різняться між собою лише в географічному відношенні, натомість час у них має невелике значення. Адже від періоду нашого комунального життя аж до районних стосунків у сучасних мегаполісах мало що змінилося в "жанровому" сенсі. Соціальна драма, міська трагікомедія і психологічний трилер – ось те, що як колись, так і тепер може наблизити до розуміння справжньої суті тієї чи іншої епохи.

Вороги народу й антирадянщина: 5 книг, які допоможуть зрозуміти історію
З відкритих джерел

Ігор Бондар-Терещенко

поет, драматург, арт-критик

Історії у цих книжках різняться між собою лише в географічному відношенні, натомість час у них має невелике значення. Адже від періоду нашого комунального життя аж до районних стосунків у сучасних мегаполісах мало що змінилося в "жанровому" сенсі. Соціальна драма, міська трагікомедія і психологічний трилер – ось те, що як колись, так і тепер може наблизити до розуміння справжньої суті тієї чи іншої епохи.

Марина Гримич. Клавка. – К.: Нора-Друк, 2019

З відкритих джерел

Цей роман присвячено одному із знакових періодів вітчизняної літератури, на тлі якого розгортається особиста драма головної героїні, дочки ворога народу, непомітної секретарки Спілки письменників і приватної друкарки в легендарному київському "Роліті". "У будинку, де все було не так, як у світі назовні — суворому й невблаганному. Це, по суті, був навіть не будинок, а "письменницьке село", де жили милі, начитані, інтелігентні люди, не те що в неї вдома у "підземеллі" — в напівпідвальному поверсі будинку по вулиці Чкалова, 45-в", - розповідає героїня про письменницький вулик, який пережив і репресії, і німецьку владу, але в романі немов би знову повернувся в минуле. Річ у тому, що мова у цій історії про 1947 рік з його сумнозвісним Пленумом СПУ, на якому в черговий раз громили українську радянську літературу. Точніше, тих небагатьох, які досі "відповідали" в ній за "українське", як, наприклад, неокласик Максим Рильський. Тож комунальна кухня радянського письменства в будинку "Роліт" і Спілці письменників – ось основне поле роману, в якому яскраво показана атмосфера розправи над тими, кого не знищили у 1930-х. Саме на його тлі й будується любовний трикутник героїні — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.

Анастасія Піка. Історії, які ніколи не закінчуються. – К.: Саміт-Книга, 2019

З відкритих джерел

Всі тексти, що увійшли до збірки, свого часу пройшли випробування читацькою увагою й увагою високого журі. Так, "Повернення Тетісу" перемогло у конкурсі малої прози "Як тебе не любити", започаткованого "Коронацією слова". "Болючий розрив" та "Час Ікс" зібрали рекордну кількість лайків у конкурсі коротких історій, "13 порад тому, хто збирається на сафарі в районну поліклініку", "За що я люблю Україну", "Як?", "91-й" були написані як дописи для блогу, проте настільки сподобалися читачам, що їх також було вирішено включити до збірки. І найголовніше з того, що об’єднує героїв оповідань – це бажання висловитись, а також уміння авторки почути і викласти те, що варте уваги читача. А вже гомонять на сторінках цієї збірки представники майже всіх соціальних категорій  - художники, таксисти, вчителі, безхатченки, працівники АЗС, невдахи-залицяльники і навіть всесвітньо відомі політики! І хоч не боги горшки ліплять, але без святих у цій справі, як в оповіданні про Андріївську церкву, не обійшлося. "Ганна Пилипівна уважно подивилася на бороданя. Від нього тхнуло рибою, і говорив він теж дуже дивно. — А чому вас, власне, так цікавить доля цієї церкви? Повірте, ми робимо все можливе. — Так, я знаю. З початку дев’ятнадцятого століття і по сьогоднішній день, — засміявся незнайомець. — Просто цікавлюсь. Раніше любив там рибалити, — і пішов далі по коридору. — Рибалити? — знервовано гукнула йому навздогін Ганна Пилипівна. — Де ж там рибалити?"

Артем Чех. Район "Д". – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019

З відкритих джерел

Ще на початку 90-х автор сих рядків писав про децентралізацію і "клаптиковий" характер "незалежної" культури, тож саме так і сталося. Років за двадцять це зрозуміли навіть найрозумніші з наших авторів, які починали писати вглиб, про себе, а завершили вшир, про час і місце. Хтось одразу відреагував, як Жадан чи Вольвач, розповівши, як воно було в 90-х, хтось зробив з того цукерку, як Андрухович та Ірванець у своїх фантасмагоріях. Тепер ось навіть Чех, який писав про "пластмасові" міста, потім присвятив себе сільському життю, а нині згадав рідні "натуральні" Черкаси. Саме міфологічному простору одного з районів цього міста присвячено цей роман. А хіба не міфологія? Адже історії про місцевих богів і героїв, що формують дітей району, не гірше за епос про античних героїв. Локальна історія про звички і ритуали місцевих субкультур, яку має кожен з представників "незалежних" регіонів, наразі розквітає своїм чорнушним, молодим і через це привабливим цвітом.

Максим Гах. Прогулюючись пустелею. – К.: Видавництво Жупанського, 2019

З відкритих джерел

Видавництво, що спеціалізується на "темній" літературі, продовжує гуртувати прихильників містики і горору. Цього разу це сучасний зразок того, на що буває здатен автор в описі інфернального страху. Цим, до речі, свого часу вирізнялися серед своїх іменитих сучасників класики літератури жахів – не відвертим описом страхітливих сцен, а лише відчуттям трансцендентного, крижаного потойбіччя, яке сформувало і декаданс, і готику, і класичний горор. Щоправда, не без суто українського ліризму. "Сонце тріснуло та потекло густим жовтком пообіднього марева". "Сонце поклало на стіну біля її плеча широкий білий мазок". "У небі повис ранній, недоречний, як пляма відбілювача на новенькій сукні, місяць". Утім, згідно із законами жанру, "національне", тобто місцеве, недовго живе у цій прозі разом із "всесвітнім", потойбічним і фантастичним. "Але Мар’яна їй договорити не дала. Вона вистрелила вдруге; щоправда, замість таксистки влучила в Любу. Та скрикнула. Промінь бластера пропалив їй у грудях дірку завбільшки з апельсин. Вона схопилася за полицю з посудом, тарілки полетіли на підлогу. Валентина прикрила руками голову і полізла під стіл. Мар’яна ще раз натисла на спусковий гачок".

Олег Панфілов. Антирадянські історії. – Х.: Фоліо, 2019

З відкритих джерел


Історія Радянського Союзу давно стала невід’ємною частиною ідеології: що вигідно знати населенню, а що не вигідно, визначали політики правлячої партії. Радянські підручники історії чітко регулювали кількість і якість знань, що постачалися народу. Ось і сьогодні в Росії з історичною наукою відбуваються дивні і часом страшні колізії: з одного боку, офіційні історики виконують замовлення "партії і уряду", розшукуючи, наприклад, родовід Володимира Путіна, вимальовуючи генеалогію, якої не було, з другого - в Росії з'явилося дуже багато істориків-аматорів, які пишуть праці про "Грузію - гірську Русь" або про те, як росіяни захопили китайську імперію в I тисячолітті до нашої ери. Автор переконаний: минуть роки - і нікому не потрібні будуть ні підручники, написані в той час, ні багатотомні наукові праці, що вихваляють радянську державу. Вони будуть зберігатися в бібліотеках як пам'ятники пострадянській ідеології, що руйнувала все - від держав до психіки населення, яке відразу ставало великою нацією. Ці підручники стануть свідченнями того, як проросійські діячі районного масштабу намагалися поставити себе на рівні з іншими культурами і державами.

Ігор Бондар-Терещенко

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>