Арка Дружби народів з незавершеним кольоровим покриттям
Анна Баланюк / 112.ua

Оригінал на сайті Frankfurter Allgemeine Zeitung

Там, де вулиця веде вниз, з Верхнього міста до Подолу, старий квартал біля Київського порту, нагорі, на краю пагорба (золоті куполи над Дніпром, праворуч Печерний монастир, зліва Архангело-Михайлівський монастир) чоловіки розмахують руками. Над ними згинається в сірих і сталевих тонах Арка українсько-російської дружби. Під ними спуск в Нижнє місто. Деякі одягнені в уніформу: тут поліцейські шоломи, там — старомодні військові кашкети з вирізом у вигляді букви V на її передній частині, як на старих стоячих комірцях. У Другу світову війну такими були кашкети українських партизанів у їх нещадній боротьбі проти Радянської Армії, а сьогодні, коли знову ведеться війна з Росією, це кашкети правих націоналістів.

Цією сірою аркою давно вже ніхто не цікавився. Просто це одна з усіх цих пам'яток, говорили люди у Верхньому місті між Gucci і Starbucks, а внизу, на Подолі, де татарські біженці смажать на тротуарах чебуреки, вони говорять те ж саме: це просто радянський монументальний металобрухт, забудьте про нього. Це ніколи нікого особливо не хвилювало. Коли три роки тому Росія напала на Україну, то просто відірвали табличку, і все заспокоїлося.

А тепер вони вимахують руками, а поліція одягла шоломи. Хто з Верхнього міста їде вниз, на Поділ, з Майдану, де в 2014 році проєвропейська революція Києва досягла свого трагічного апогею, в Нижнє місто з його графіті і порожніми фабричними цехами, той відразу бачить, чому: сіра арка вже більше не сіра. Хтось прикрашає її. Видно робітників, видно свіжі фарби — кольори веселки. Київ готує в суботу наступного тижня Європейський пісенний конкурс "Євробачення", гасло якого — "Святкуй різноманітність". Тому міська влада послала до старого пам'ятника, який більше нікому не потрібен, робітників з строкатими фарбами.

Чоловіків у партизанських кашкетах це, схоже, не зовсім переконало. Це ж кольори гомосексуалістів. Старий радянський металобрухт тут розфарбовують у гейські кольори, і тепер слід повірити, що все це і є відкритість, різноманітність, радість і пироги? У всякому разі, "Правий сектор" мобілізував людей через Facebook, і тепер вони збираються та обурюються. "Ми ще не настільки європейці, щоб просто так проковтнути все це", — каже один, у той час як інші вигукують загрози. Між тим робітники з фарбою швидко віддалилися, поліція змикає лави.

Так було і минулого літа, для Києва це не нове: гомосексуальне співтовариство організувало свій гей-парад, "Правий сектор" скликав своїх бойовиків з тренажерних залів і ветеранських об'єднань, щоб розігнати цю ганьбу нації, як і в попередні роки. Але в 2016 році все пройшло без ексцесів: "Київський парад" благополучно відбувся, хоча і не без образ з боку націоналістських хуліганів. Але все ж "кривавої бійні", якою погрожували праві, не сталося.

Новини за темою: Кияни просять залишити арку Дружби народів різнобарвною назавжди

Київська поліція захищала гомосексуалістів, лесбіянок і їхніх друзів, хоча для деяких з них це було незвично. Ще більш незвичним є в будь-якому випадку досвід самого співтовариства гомосексуалістів і лесбіянок: "Ми ніби раптом опинилися в іншій країні", — сказав тоді Соріан Кіс, один із провідних діячів цієї спільноти. Роком раніше, у 2015 році, його побили, коли він за руку зі своїм другом гуляв Хрещатиком, розкішним бульваром Верхнього міста.

"Інша країна" — це правильні слова, коли мова йде про Україну, яка стала розвиватися після революції 2014 року, а тим більше, коли мова йде про Київ, цю столицю із золотими куполами над річкою, сотні тисяч жителів якої в 2014 році вийшли на вулиці, щоб скинути олігархію російського зразка президента Віктора Януковича. Тоді сотні людей стікали кров'ю на Майдані під вогнем з обох боків, майже десять тисяч загинули на війні, якою Москва відповіла на це проєвропейське повстання. Однак з іншого боку, вираз "інша країна" все ж не зовсім точний.

Можливо, в 2014 році виникла не одна нова Україна, а принаймні дві. З одного боку, це різноманіття, індивідуальність, художні колективи і громадянські ініціативи, а з іншого боку — "старі цінності": сім'я, українська вітчизна, національний одяг. На одній стороні існує Україна тих, у кого забилося серце, коли безглузда стара Арка російсько-української дружби несподівано перетворилася на веселку в кінці квітня. На іншому боці — націоналісти з їх поголеною козацькою зачіскою, їм нудно бачити на тлі травневого неба ці фарби, які означають для них не що-небудь, а зраду батьківщині і збочення.

Обидві течії беруть свій початок від революції Майдану. "Європейські цінності, такі як свобода, правова держава, різноманітність, грали тоді головну роль, але була і підводна течія, в якій від Росії захищалися боротьбою за "національне", за такі цінності, як Бог, сім'я, шлюб чоловіка і жінки, як і колись у партизанів. Обидві течії боролися на Майдані пліч-о пліч, поки президент Янукович, російська маріонетка, не втік у паніці. Сьогодні вони непримиренно протистоять один одному.

Тому, хто хоче побачити це своїми очима, досить віддалитися від поліцейських автобусів біля Арки дружби і розлючених чоловіків. Піти по вулицях вниз, до Дніпра. У царський час Поділ був кварталом ремісників і рибалок. На Контрактовій площі збиралися торговці худобою, єврейські дрібні крамарі сиділи в своїх крамничках, чинбарі та гончарі розташовувалися в майстернях прямо на схилі, куди спускається з Верхнього міста поросла чагарником долина струмка. Про десятиліття Радянського Союзу нагадують старі заводські цехи, деякі з них ще працюють, як, наприклад, верф імені Леніна, інші приходять у занепад.

Сьогодні худоби немає, немає більше і єврейських крамарів, після того як вермахт і СС у 1941 році майже повністю знищили київських євреїв під час найжахливіших в історії масових розстрілів у Бабиному Яру.

На Подолі говорять на суміші мов — російською та українською. Перед Житнім ринком, величезним критим ринком з радянського залізобетону відразу за Контрактовою площею, розмістилися зі своїми будками обмінні пункти, продавці кебаба з Киргизстану, виробники ключів з Вірменії. Жінки в теплих пальто розклали на асфальті свій асортимент: тут шкарпетки прямо з фабрики, там — дюжина картоплин, тут п'ять скляних банок з солоними огірками, тут зв'язка віників. Один з плакатів обіцяє "Американський одяг на вагу".

Це і є Поділ, що існував вже тоді, коли 26 років тому розпався Радянський Союз і Україна стала незалежною. Однак з тих пір з'явилося і нове, і його можна знайти на Рибальському мосту біля старої верфі імені Леніна. Цей міст поперек напівзакинутого промислового порту, власне кажучи, вже й не міст: його ванти все ще в порядку, незважаючи на те, що скручений дріт давно роз'їдає іржа, але на протилежному кінці, у верфі, проїжджа частина обривається. Тут давно вже далі не проїхати. Є і свої переваги: після полудня тут повно народу. Молоді люди сидять навприсідки, на асфальті — пивні пляшки, тут видно зачіски з численними кісками, татуювання, цигарки-самокрутки, а коли сідає сонце, всі дивляться на пагорби Верхнього міста, де сяють куполи монастирів.

Поділ у русі. Тут і фанати музики, раніше вони збиралися на повітрі під Хованським мостом, а сьогодні вони всюди. Є гарячі точки, як, наприклад, стара текстильна фабрика на Нижньоюрківській вулиці, де розташовано Closer — демонстративно гомосексуальний нічний клуб, він же радіостанція 20FT зі своєю програмою з японської "нової хвилі" і німецької електронної музики ("берлінська школа", говорить ді-джей). У будівлі театру Post-Play у тій же самій фабричній будівлі біженці з воюючої Східної України організовують документальний театр, а над списаним графіті гаражним кооперативом на Петровській вулиці, між супермаркетом електроніки і в'язницею, повітря просякнуте запахом сірки: художній колектив включив зварювальний апарат. Розпилювачі фарб з гаражів, клуб графіті "etc" і хлопці з "665" — їх на Подолі знають.

Женя Моляр — одна з активісток у клубі урбаністів DeNeDe: назва означає, за різною інтерпретацією, "чорт знає де" або "деконструкція, не декомунізація". Вона каже, що анархістські мотиви цих хлопців, намальовані розпилювачем, їх танцюючі банани і кішки з п'ятьма лапами — це протест проти інтересів ділового світу, який, звичайно, і на Подолі, наприклад, перетворює старі квартири гончарів і дубильників на вільні площі для дорогого житла.

Отже, Поділ — це і є "інша країна", про яку говорить Соріан Кіс, активіст руху гомосексуалістів? Можливо. Поділ багатоликий. На Подолі кожен щасливий по-своєму. У цю картину вписується також і інша лінія, патріотично-традиціоналістська протитечія, противники гомосексуалів і вороги феміністок, розгнівані короткострижені чоловіки, які перервали роботу малярів над веселкою на Арці дружби. Про те, наскільки негармонійно все тут відбувається, розповідає Наталія Нежевець з Науково-дослідного центру візуальної культури (VCRC), розміщеного в просторому відсіку з туалетами старої металургійної фабрики на вулиці Глибочицькій. Ця організація проводить семінари про фемінізм і пострадянський урбанізм, вона організовує виставки і, якщо немає морозу, проводить покази мод у зарослому яру прямо на схилі за гаражним кооперативом з графіті.

Центр завжди був місцем ворожнечі між "двома країнами", що виникли на ґрунті революції. На VCRC постійно нападали, імовірно — чоловіки (і жінки) типу тих, хто штурмує зараз розфарбовану в кольори веселки арку. Постійно справа доходила до насильства. Восени після Майдану на відкритій вулиці був побитий людьми у формі Василь Черепанин, один з керівників VCRC.

Куди приведе цей конфлікт? Якщо слухати Наталю Нежевець, то в цій картині є й світло, і тіні. Насильство проти Подолу призвело в останні роки до підпалу в 2014 році кінотеатру "Жовтень" на Костянтинівській вулиці, оскільки там під загальною назвою Sunny Bunny йшли фільми про сексуальні меншини. З іншого боку, говорить Нежевець, незважаючи на всі події, нападів з часу революції стало скоріше менше, ніж більше.

І нагорі, біля Арки дружби, ситуація заспокоїлася. Спочатку "Правий сектор" ще погрожував: ця організація, яка, до речі, сама називає себе "націоналістичною", не допустить, мовляв, "педерастичних помилок" та "спроб загравання" з Європою. Якщо вже хочуть цю дурну арку прикрасити, то нехай використовують українські фольклорні мотиви. Коли поліція і націоналістські активісти протистояли один одному в кінці квітня біля підніжжя пам'ятника, то деякий час здавалося, що огидний конфлікт зіпсує настрій перед конкурсом "Євробачення".

А тепер ця драма, за якою було стільки шуму, прийняла такий двозначний прагматичний оборот, якими українські політики постійно вражають своїх громадян. У всякому разі, Віталій Кличко, колишній чемпіон світу з боксу, потім революційний лідер на Майдані, а з 2014 року мер Києва, у четвер ухвалив соломонове рішення з приводу Арки дружби. Кольори веселки залишаться, принаймні на правому і лівому цоколі, тобто там, де малярі встигли попрацювати до того, як з'явилися розгнівані чоловіки. А "Правому сектору" теж дещо дістанеться: на самій верхівці, там, де сталева конструкція ще не пофарбована, з'явиться візерунок української вишивки.

Конрад Шуллер

Переклад ИноСМИ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.