До України по болоту: Як я незаконно перетнула український кордон

До України по болоту: Як я незаконно перетнула український кордон
Украинское фото

Ольга Шевельова

Журналіст, громадянка РФ

Наприкінці березня 2015 року я перебираю клавіші вірного свого ноутбука, сидячи на околиці одного з міст неспокійного сходу України, в маленькому готелі, записуючи свіжі спогади про епізод, який за суттю своєю є порушенням законодавства відразу трьох держав.

Не бачу сенсу вдаватися в причини, які стали відправною точкою цієї історії. Просто озвучу початок: виникла необхідність виїхати з Росії до України так, щоб ця поїздка не стала надбанням будь-яких владних структур. Виїхати з Росії не так вже й складно – для таких ускладнених ситуацій була зручна лазівка, а саме – практично прозорий кордон з Білоруссю. А далі? А далі треба якимось чином залишити межі союзної російсько-білоруської держави і потрапити на територію України. Звучить начебто просто.

На практиці це означає (якщо вже вам закортіло попартизанити) пішу прогулянку по болотах Полісся. Полісся – найбільше в Європі болото, якщо ви не в курсі. Отже, в ситуації, коли перейти кордон ви вирішуєте в тих краях, де колись успішно ховалися партизанські загони, і притому на дворі не зима, будьте готові до того, що буде мокро. Дуже мокро. Готуйте болотні чоботи – ті, що застібаються під горло. І будьте готові до того, що шлях буде сповнений сюрпризів, навіть якщо маршрут прокладено заздалегідь за картами і супутниковими знімками.

Новини за темою

GPS-навігатор – гарний винахід людства, але мені якось спокійніше було з картою (і неважливо, що складена вона була приблизно у часи мого дитинства) і компасом.

Вибрана для переходу ділянка сподобалася тим, що білоруською територією йти потрібно було зовсім небагато. Трохи відійти від дороги, потім перетнути три меліоративні канали (по другому якраз і проходить кордон), і – вітаю, Україно! Гіпотетично передбачалося, що прикордонники-білоруси, якщо навіть і переслідуватимуть мене, не полізуть у канаву (глибина якої – приблизно в пояс) у звичайному камуфляжі і берцах. Ну а що стосується такої неприємності, як застосування вогнепальної зброї, розрахунок був на те, що (начебто) це їм дозволяється тільки у разі нападу порушника безпосередньо на прикордонників. Хоча, як відомо, труп зазвичай дещо обмежений у можливостях пояснення своїх дій і ступеня їх небезпеки для представників закону. Мені спокійніше було думати, що ні бігти слідом, ні стріляти вони не стануть.

Холодна ніч у лісочку біля кордону. Повільно обертаються сузір'я навколо невидимої осі у хвості меншої із Ведмедиць. Ледь-ледь помітно блякнуть зірки на сході. Час тягнеться, а передсвітанковий холод пробирає до кісток. Намагаюся розім'яти онімілі м'язи, влізаю в гумовий комбінезон, він же – болотні чоботи. Одягаю поверх пальто камуфляжну болоневу куртку. У рюкзаку – цивільне взуття, щоб, вийшовши з лісу, не справляти враження туриста або, чого доброго, диверсанта. Чекаю світанку…

112.ua

* * *

Перша задача полягає в тому, щоб вирушити відразу, як тільки почне світати, форсувати три канали і дістатися до лісу перш, ніж остаточно зійде сонце.

Час! Небо на сході помітно світлішає. Туди – на схід – і потрібно йти мені. Зриваюся з місця. У спину світять ліхтарі з ферми – місце переходу, ідеальне за всіма параметрами, має один істотний недолік – близькість цієї ферми. О котрій там доять корів? Але міркувати про це немає часу. Затерплі м'язи мають запрацювати якомога швидше – я, перевалюючись, вирівнюючи на спині рюкзак, біжу, відчуваючи всю незручність своїх рухів у болотному вбранні, вперед, до сходу, що світліє на очах.

Момент істини. Перший меліоративний канал, який потрібно перейти вбрід. Ступнеш туди – і все, назад шляху немає, і навіть гіпотетично боягузливі думки про те, щоб повернути назад, втратять будь-який сенс. Не роздумуючи, спускаюся в крижану воду, ламаючи лід. Відчуття дивне – гумові чоботи і штанини норовлять спливти. Хрумтить тонка крижана кірка. Переходжу вбрід неширокий канал і, чіпляючись за гілки чагарника, вилізаю на берег. Розумію, що важко дихаю, намагаюся на ходу вирівняти дихання. Не встигаю схаменутися – другий канал уже переді мною.

Він набагато ширший і глибший за попередній. Озираюся. Переслідування немає. І зволікати не можна. Спускаюся вздовж крутого берега і ледве бреду – по пояс у воді. Важко. Але підтримує усвідомлення того, що це і є кордон, – а значить, що б не чекало мене далі, психологічно буде простіше, набагато простіше.

Крутий східний берег. Занадто крутий – немає за що вхопитися, куди поставити ногу. Не занервувати. Вдих-видих – оглядаюсь, знаходжу більш пологу ділянку. Вчепившись в кволий корч, витягаю себе на берег, перекочуюсь ("треба, треба кидати палити, і як чудово, що вдалося хоча б добу перед походом утриматися від цієї паскудної звички"), відповзаю, озирнувшись наостанок на вкритий інеєм рідкий чагарник.

Далі трохи простіше – неглибоко. Ось перші три перешкоди і позаду. А світлішає швидко, сонце от-от зійде, і я, незважаючи на свій камуфляж, буду як на долоні у вкритому памороззю полі, серед рідких деревець. Поповзом рухатися якось не хочеться, тому – вперед, туди, де на тлі світанкового неба темніють дерева.

І ось я серед них. Узлісся, рідкі і невеликі деревця, але вони приховують мене. Падаю за кущ, щоб віддихатися, озирнутися, звіритися з картою (а все-таки ще темно – без ліхтарика і не розгледиш її) – попереду довга, довга дорога…

* * *

Власне, це ще не сам ліс. До лісу веде напівзаросла дорога. Йти по ній або серед дерев? Густий підлісок, шумно… Ризикую – починаю рухатися краєм дороги, щохвилини зупиняючись і прислухаючись. Сліди є, але не сьогоднішні. А це що? Гільза… Хтось стріляв дробом. Але це теж було не сьогодні і не вчора.

Серед дерев зупиняюся, перевіряю речі, вивчаю карту. Мій шлях лежить углиб лісу. Освіжую в пам'яті позначки – землянка біля річки, братська могила. Якщо стовпчики-вказівники на просіках виявляться зіпсованими, ці місцеві визначні пам'ятки допоможуть мені зорієнтуватися. Болота… Тепер ризик зустрічі з білоруськими прикордонниками знижується – тим більше, чим далі я йду від кордону, – але ніхто не скасовує можливості зустрічі з українськими прикордонниками, події, яка дуже в моєму становищі також небажана. До речі, а у них-то які розпорядження щодо застосування зброї? Не знаю, ну і добре.

Час йти. Лісова дорога і більш-менш твердий ґрунт між деревами виглядають заманливо, тоді як рівне (на перший погляд) болото зі своїми поодинокими купинами і кволими деревцями, незважаючи на зовнішню схожість з приємною галявинкою, обіцяє складності і тонкі місця. Але де йти важче мені, там важче буде і передбачуваним переслідувачам. І я вирішую рухатися болотами, не піддаючись спокусі пройти ліском. Нормальні люди по болоту не ходять, та й собака слід не візьме.

112.ua

Під ногами тріскотять мерзлі грудки. Застигла вода в ямі біля виворітня. Тишу порушує не тільки моє пересування – прокидаються птахи і починають пробувати голоси. Оживає поліська глушина…

Природа красива завжди. Будь-яка рослина, будь-яка жива істота, будь-який химерний злам земної кори – все це неповторно і прекрасно. А вже незаймані людиною, не зіпсовані, первозданні куточки, які все ще можна зустріти на нашій землі, навіть не забравшись у глухі нетрі інших континентів, – як же вони спокійні, що існували задовго до того, як люди уявили себе господарями всесвіту.

Поспішати мені нікуди. Можна помилуватися картиною, яку не так часто бачить людина, – куточком, який майже не порушено цивілізацією. Фотоапарат у мене завжди під рукою – ось і зараз я користуюся можливістю зафіксувати побачене не тільки у своїй пам'яті.

112.ua

Підбираю березову палицю, щоб перевіряти попереду шлях. А болото все більше і більше нагадує величезну калюжу. Багато води, і все частіше доводиться ступати прямо у воду – купини розкидані занадто далеко одна від одної, як і кострубаті, викривлені деревця.

Це заплава річки під двозначним ім'ям Тонка. Але до річки ще треба дійти… Згідно з картою, на її березі і знаходиться землянка. І я планую вийти на берег саме в цьому місці. Чи вдасться?

До речі, згадую я, ця пора року – рання весна – дозволяє мені не турбуватися про одну дуже неприємну особливість цих місць. Холодно – і комарів немає. А вони тут люті! Згадую, як минулого разу, проїжджаючи Полісся (тоді поїздка була спокійною, офіційною), з товаришами необережно зупинили машину в цих краях і мало не опинилися з'їденими живцем злісними і дуже численними комахами. Ніде більше таких комарів немає – принаймні мені такі не зустрічалися. І ось від цієї проблеми мене принаймні визволив березневий холод. Посміхаючись від цієї думки і з жахом згадуючи літню зустріч з кровожерами, продовжую свій шлях.

112.ua

Мох, присипаний опалим листям. Я знаю, що на болоті чим більш привабливим виглядає галявина, тим більша ймовірність того, що вона виявиться зовсім навіть і не галявинкою. Намагаюся триматися дерев – хоча б цих карликових берізок і сосонок: якщо їм є за що вчепитися корінням, значить, і я не потону.

І все-таки неприємність трапляється. Крок – і нога провалюється у в'язку трясовину. З дивовижним спокоєм розумію, що це якраз те, про що зазвичай пишуть у книжках про болота. М'яко падаю плазом, перекочуюсь на бік, тягну руку до найближчої купини, намагаючись не робити різких рухів. Вчепившись у купину, обережно перекочуюсь, тягну ногу… Рух, ще рух – і нога вільна. Підповзаю до купини, стаю на ноги.

Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я…

Не знайшли б, найімовірніше. Згинути в болоті було б прикро. Але я живу, йду далі, усміхаючись сонцю. Воно вже зійшло, іскриться в краплинах на сухих травинках, підсвічує темну, покриту місцями льодом, стоячу воду.

112.ua

* * *

Все рано чи пізно закінчується. Ось і болото, що тягнеться майже від узлісся, не нескінченне. Попереду – високі дерева, а це значить, що мене чекає твердий ґрунт. Відчуваю прилив сил, йду та йду собі, перебираючись з купини на купину, намагаючись промацувати ґрунт якомога більш ретельно, якщо можливості пройти по купинах немає. Але на мене чекає невелике розчарування. Хто б міг подумати, що настане в житті момент, коли розчарування викличе у мене саме вигляд свіжих лісозаготівель? Навіть запах тирси відчувається. І сліди свіжі. Отже, сюди не можна… Значить, доведеться мені, вибравшись з одного болота, забиратися в інше.

Проходжу, не висовуючись на відкрите місце, краєм вирубки. Так, зовсім недавно тут працювали люди, цілком імовірно, що вчора. А значить, у будь-який момент вони можуть опинитися тут знову. Мені така ситуація зовсім ні до чого.

І переді мною знову опиняється болото. Пройду його – і вийду на берег річки, якщо не заблукаю, – до землянки, позначеної на карті. Жодних коментарів, зрозуміло, до цих підписів на складеній майже тридцять п'ять років тому карті немає (спасибі інтернету – можна скачати практично будь-яку карту, роздрукувати її на великому, формату А3, аркуші, заламінувати кустарно широким скотчем і користуватися для свого задоволення). Найімовірніше, землянка партизанська, в будь-якому випадку – цікаво буде на неї поглянути. І подвійно цікаво – подивитися на річку, переходити яку, швидше за все, доведеться по саморобному мосту, щоб не брести по незнайомому дну по шию в крижаній воді.

112.ua

Друге болото трохи не таке, як попереднє. Тут багато трави і тонких берізок, тут під ногами люто тріскотить якийсь мерзлий хмиз. Скільки ж від мене галасу! По суті, навіть намагатися крастися безглуздо. Мене чути здалеку, і якщо раптом наткнуться на мене прикордонники, не варто і сподіватися, що не помітять, не почують. А якщо від мене такий хрускіт, чи варто таїтися? Піду-но я відкрито, з піснею! Дихання давно відновилося, м'язи працюють добре, настрій прекрасний – і болотні кулики з подивом чують дещо зірваний, але бадьорий голос. Репертуар у мене досить багатий, і українські повстанські пісні посідають у ньому чимало місця.

* * *

Попереду між деревами блиснула водна гладінь, вкрита тонким льодом. Піднімаюся на маленький пагорб, який, як виявляється, тягнеться вздовж річки, і бачу перед собою іскристу на сонці річку і якусь безладну, на перший погляд, купу товстих гілок на її березі. Та це ж землянка! Скидаю на землю рюкзак, знімаю болоневу камуфляжну куртку – стало спекотно. Привал. Біля річки можна відпочити, перекусити, ковтнути з енергетиками солодкої води і зняти із себе зайве – пальто, яке абсолютно не призначене, якщо чесно, для подібних прогулянок, але потрібне на етапі виходу до цивілізації, можна відправити в рюкзак. Пари флісових толстовок з тонким светром цілком достатньо.

112.ua

Сідаю, спершись об стовбур дерева, гризу шоколад, з цікавістю оглядаюсь на всі боки. Треба би відпочити, але навколо така краса – неможливо всидіти на місці. З фотоапаратом у руці звішуюсь, вчепившись вільною рукою за дерево, над блискучою річкою. У прозорій воді видно потонулі корчі, а в лід, що майже повністю вкриває поверхню води, вмерзли травинки, опале листя, гілки. Згадую, як у дитинстві викопували в землі ями, клали туди всяку барвисту дурницю, закривали склом і присипали землею. А потім показували один одному ці скарби, обережно змітаючи землю зі скла. Ось і тут під крижаним склом якийсь невідомий друг приготував для мене ці неповторні інсталяції. Шкода, що фотоапарат – проста, хоч і якісна, мильниця, – не вдається налаштувати так, щоб сфотографувати цю красу. Просто залишаю її у своїй пам'яті, у своїй колекції унікальних, що тільки мені належать, спогадів.

Оглядаю землянку. Всередину лізти не наважуюся – просто заглядаю, яма, хоч і вирита на узвишші, заповнена водою, а корчі і гілки, з яких складається покрівля, виглядають не такими вже й старими. Ймовірно, хтось доглядає за старою землянкою, хтось зберігає її – тут, у глушині Полісся, куди не приїдуть туристи і не з'являться у супроводі журналістів офіційні особи.

112.ua

Повертаюся до свого рюкзака і чую за спиною шерхіт. Якийсь звір – чорний, розміром із кішку, мабуть, із куницевих, – залазить, озираючись на мене, на купу сухих корчів. Намагаюся підібратися до нього ближче, але звір обережний, тримає дистанцію.

Відпочивши, збираюся в дорогу. Тепер мені треба перейти річку. Але вона набагато глибша тих прикордонних канав – вимірюю палицею глибину і розумію, що броду не знайти. Зате у воді з надлишком напівзатоплених повалених дерев – значить, можна не морочитися, не тягати колоди з берега, не будувати міст. Досить просто знайти підходяще дерево і не поспішаючи, намагаючись не послизнутися, перейти на той берег всього-на-всього по коліно у воді.

Пошук не займає багато часу. Одна з беріз підходить ідеально – вона затоплена на моїй стороні і виступає з води біля протилежного берега. Обережно ступаю на колоду, злякавши водомірку, розбиваю лід перед собою (чомусь тут він трохи товщий і міцніший, ніж на болоті, але моєї ваги, природно, не витримає). Крок за кроком просуваюся вперед. І ось вже останні кроки по сухій деревині, ще крок – і я на протилежному березі. Озираюся ще раз на землянку, на горбочок, що подарував мені півгодини відпочинку, на свій імпровізований місток. Час йти далі.

112.ua

* * *

Судячи з карти, тут вже не буде таких боліт, а просіки і лісові доріжки допоможуть мені просуватися в більш комфортних умовах – звичайно, якщо я не виявлю на них людських слідів. Треба тільки відійти від річки – все ж в її заплаві та на цій стороні болітце, нехай і не настільки грузьке, як ті два, що вже форсовані. Знову бачу вирубку, але на ній вже давно ніхто не бував. Все одно не варто йти відкритою місцевістю – обходжу її по краю.

Карта підказує мені, що можна дозволити собі розкіш пересування по лісових доріжках. Пробираюся через болітце, навколишню вирубку, щоб опинитися в точці, яка привернула мою увагу при вивченні карти, – біля братської могили.

Просіки, невеликі дороги, стовпчики з номерами секторів – все це дозволяє орієнтуватися по карті майже з такою ж легкістю, з якою турист, тримаючи в руці атлас, знаходить цікаві для нього пам'ятники, будівлі та інші пам'ятки в місті. І ось я вже стою на краю лісової дороги там, де має, згідно з картою, бути братська могила. Ліс тут уже чистий і практично сухий, тільки в невеликих низинах можна побачити натяк на болота, з якими мені довелося познайомитися раніше. Але де ж могила? Її немає. Чи то за нею не доглядали, і за тридцять з гаком років вона стала практично непомітна, чи то – адже можливо і таке – це помилка топографа, що карту складав. Байдуже – я ж, насправді, не оглядати пам'ятки тут збираюся.

112.ua

* * *

Переконавшись, що переходити вбрід річки і провалюватися в болота необхідності більше не буде, позбавляюся від болотних чобіт – ховаю їх в ямі біля чистої і сухої лісової доріжки. Може, як-небудь ще знадобляться.

Іду далі – і ловлю себе на тому, що настрій мій зовсім не відповідає поточній ситуації. Тепле сонце, зручне взуття, чисте повітря, рівна доріжка – настрій (після безсонної ночі психіка працює в трохи зміненому режимі) такий, що відмінно підійшов би для прогулянки парком. Адже я все ближче підходжу до цивілізації. Доглянутість лісу означає, що тут постійно працюють лісники. Мені зовсім не хочеться попастися комусь на очі, зібраність, уважність повинні бути зі мною постійно.

Зупиняюся, вдумливо перевіряю спорядження, ще раз вивчаю карту – хоч вона і відбилась вже в пам'яті, як фотографія. І продовжую рух.

Переді мною нова дорога. До чого ж гарна! Настрій прогулянки в парку був би доречним. На жаль, такі доріжки – не для мене. Йду далі – шукати що-небудь простіше, що-небудь більш занедбане і дике.

112.ua

І йду все далі і далі, петляючи, звертаючи з однієї стежки на іншу, уважно прислухаючись до своєї інтуїції, не дозволяючи собі купитися на привабливий вигляд та обіцянку комфорту. Як оманливе і небезпечне болото, що під виглядом милої галявини приховує смертельно небезпечну трясовину, так і зручна, доглянута дорога може привести мене зовсім не туди, куди я прагну. І було би прикро потрапити в халепу після того, як позаду залишилося вже багато небезпек непростого шляху.

* * *

Давно вже настав день. Припікає сонце, а я все йду, зупиняючись лише іноді на хвилину-другу. Шлях мій тепер лежить до людей – мені вже можна виходити на дорогу, до автобусів або попуток. Вирішую зробити це біля досить великого села, в якому є лікарня. Адже лікарня – непогана легенда на випадок, якщо хтось зацікавиться, звідки в окрузі незнайоме обличчя, та й осіб цих незнайомих у такому населеному пункті, найімовірніше, чимало, і нікого не здивує поява нової людини.

Ось і стежка, яка приведе мене до села. Я закопую карту, знімаю камуфляжну "непромокайку" і ховаю її в рюкзак. Вигляд у мене тепер зовсім мирний. Навряд чи комусь спаде на думку, що людина в такому одязі тільки що вилізла з болота. Ну а рюкзак – він у мене відносно невеликий.

Але наостанок, немов нагадуючи про необхідність бути завжди напоготові, трапляється курйоз. Крізь гілки дерев я бачу щось жовте, правильної форми. Автомобіль, патруль, засідка! Я падаю за вересовий кущ і, вчепившись у бінокль, намагаюся розгледіти небезпеку. І не можу стримати сміх: налякав мене дубок, який чомусь не скинув на зиму жовте листя. Його крона має химерно-правильну форму, і крізь гілля він здався мені автомобілем. Посміхнувшись дубку, проходжу повз.

Листя на деревах ще не розпустилося, але омела зеленіє. Я підходжу до узлісся. Видніється вдалині спостережна вишка – з неї лісники, які так добре дбають про ліс, що дав мені притулок, видивляються пожежі. Ось показалися будинки, і я виходжу на вулицю села.

112.ua

* * *

Моя подорож завершується. Принаймні так мені здається, коли я, пройшовши повз лікарню (вона дійсно досить велика), опиняюся на узбіччі дороги, яка приведе мене до містечка, звідки я вже спокійно поїду до Києва на автобусі або потязі. Містечко за двадцять кілометрів від місця, в якому я перебуваю, але чи довга справа зловити попутку?

Довга. Проскакують повз, не зупиняючись, автомобілі з українськими, білоруськими, російськими номерами. Гордовито проїжджають машини з номерами країн Євросоюзу. Я бреду узбіччям, намагаючись мати максимально невинний вигляд. Зрештою, худенька фігура в толстовці і з рюкзаком не може викликати підозр, тому сильно турбуватися приводу немає. Але мені трохи набридло тягти рюкзак і йти пішки. Однак машини їдуть повз.

Бачу ворота невеликого цвинтаря. Що ж – тут можна відпочити, посидіти, не потрапляючи нікому на очі. Влаштовую собі перепочинок, повільно обходжу кладовище, вдивляючись в обличчя на портретах.

І знову в дорогу. Після привалу йти знову легко – і я, як і кілька годин на болоті, починаю співати. Ніхто більше тут не ходить пішки, ніхто з тих, хто проїжджає повз, не чує мене, і я, не соромлячись, співаю на весь голос.

А коли вичерпується мій репертуар, старенька "шістка" з білоруськими номерами зупиняється переді мною, і я, закинувши рюкзак до багажника, нарешті отримую можливість подолати залишок шляху до містечка в блаженній нерухомості, дивлячись у вікно на доглянуті хати…

Ольга Шевельова

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>