Україна хоче стати сировинним придатком Туреччини? Це вже занадто

Україна хоче стати сировинним придатком Туреччини? Це вже занадто
AFP

Олексій Кущ

економіст

Найближчим часом Україна може "вляпатися" в чергову торгову угоду, цього разу з Туреччиною. Прем'єр-міністр Володимир Гройсман заявив, що до кінця 2018 року Україна може підписати угоду про створення зони вільної торгівлі з цією країною, яка повноцінно запрацює вже в 2019 році.

Тим часом, як провідні економіки світу докладають титанічних зусиль для захисту своїх товарних ринків, не нехтуючи навіть відверто протекціоністськими методами боротьби з чужинцями, Україна схоже зібралася створити "четвертий торговий інтернаціонал", намагаючись укласти торговельні угоди з ким завгодно, навіть з пінгвінами Антарктиди. У нашому профільному міністерстві, яке повинно займатися насамперед просуванням українських товарів на зовнішні ринки (для чого не обов'язково укладати угоди про ЗВТ), схоже, занадто захопилися процесом, а не результатом, закордонними вояжами і вирізанням "карбу" на пам'ять про нові звершення. А в цей час США оголосили про вихід із Транстихоокеанського партнерства (ТТП), вважаючи, що вільна торгівля з такими країнами, як В'єтнам і Малайзія, не дуже вигідна для американського ринку праці та внутрішнього виробництва. Вийшли б і з Північноамериканської зони вільної торгівлі, але поки вирішили дати час мексиканцям побудувати стіну біля свого кордону.

Класикою жанру в цьому плані є два торгові потрапляння наших чиновників "у молоко". Перше – це підписання угоди про створення ЗВТ з Канадою. В експертному середовищі якось не прийнято про це говорити, мабуть, позначається внутрішній пієтет перед країною кленового листя. Хоча торгівля – це по суті рішення досить просте для тих, хто вивчав економетрику та економічне моделювання, транспортні задачі, й особисті почуття до країни тут ні до чого. Американцям подобаються вояжі до Європи, але вони не поспішають створювати з нею єдиний торговий простір. Особистий інтерес понад усе. І захоплення поезією Лі Бо і Ду Фу ще не привід безмитно торгувати з Китаєм. Так ось, за підсумками 2017 року, тобто періоду, коли ЗВТ між Україною і Канадою діяла на повну, наш експорт у цю країну становив трохи більше 50 млн дол. й імпорт – 299 млн дол., від'ємне сальдо для нас досягло 249 млн дол. Неважко помітити, що в умовах вільної торгівлі канадський український імпорт перевищив експорт рівно вшестеро. Так, тепер ми завозимо з цієї заморської країни вугілля.  

А вже цього року Україна зібралася підписувати договір про вільну торгівлю з Албанією. За січень 2018-го експорт нашої продукції в цю країну склав 555 тис. дол., а імпорт - 31,7 тис. дол. З такими торговими оборотами профіту не вистачить навіть на подарунки урядовим делегаціям і коровай біля трапа.

Є у наших торгових "представників" ще один туз у рукаві. Це приєднання України до так званої Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). У 50-60-х роках минулого століття Велика Британія посилено змагалася з Францією і Німеччиною за торгове домінування на континенті. У зв'язку з цим англійці і створили ЄАВТ як противагу континентальним інтеграційним потугам німців і французів. Зараз цей торговий рудимент здувся до чотирьох країн: Ісландії, Норвегії, Швейцарії та Ліхтенштейну. Саме до цієї четвірки і планує приєднатися Україна, намагаючись відзначитися у всіх напівмертвих торговельних об'єднаннях.

В українському політикумі, як у гігантському чорному котлі, відбувається постійне вариво всіляких ідей і концепцій, часто з приправою приватного інтересу великого бізнесу та дрібкою особистої вигоди того чи іншого чиновника. Предметом сьогоднішньої статті буде черговий торговий прожект з Туреччиною. Щоправда, останнім часом вся ця кухня дещо ускладнилася. На доважок до приватних корпоративних інтересів і бажання бюрократів отримати цінний подарунок додалася і звичайна дурість. Саме тому аналізувати "планів громаддя" стало значно важче. Ось як в історії з Албанією: шукаєш якийсь сенс чи таємне підґрунтя, а їх просто немає, ні першого, ні другого. Як кажуть, не поспішайте шукати складні причини, адже більшість вчинків можна пояснити звичайною людською дурістю. Це раніше все було набагато простіше: або "тайговий" союз, або ЗВТ з ЄС. Правда, ще застосовувалася горезвісна багатовекторність, але сідниць всидіти на кількох стільцях одночасно не вистачило, й економіка опинилася в казковій місцевості "міжду…ї".

Що ж таке Туреччина для України? Ще десяток років тому експерти розглядали Польщу, Туреччину й Україну як найбільш перспективних лідерів балто-чорноморського регіону, причому саме Україна могла зробити найбільш вражальний спурт. Зараз наше відставання від Польщі і Туреччини – це як матч кубку України між "Інгульцем" і "Динамо". За останні роки ми вже кілька разів знизилися в класі і ледь не знялися зі змагань через несплату "внесків".

Наша структура експорту сьогодні – це Туреччина зразка початку дев'яностих років минулого століття: ті ж 40-50% сільськогосподарської сировини у загальній масі продаваних на зовнішніх ринках товарів. Ось тільки з тих пір турки здійснили вражальні структурні зміни: сьогодні в їхньому експорті до 30% становлять промислові товари й обладнання з високим рівнем доданої вартості. У нас же цей показник скоротився з 20% до 10% і нижче. До того ж і в структурі продажу продуктів харчування у турків переважають товари з високим рівнем переробки, тим часом як ми продаємо просту сировину. Здавалося б, статистика взаємної торгівлі вельми сприятлива для нас: за 2017 рік експорт українських товарів до Туреччини склав 2,5 млрд дол., а імпорт турецьких – 1,26 млрд дол. На перший погляд – у нас значний торговий профіцит. Але як відомо, рогатий криється в деталях, а суть міжнародної торгівлі – в її структурі.

Серед показників нашого експорту необхідно виділити: зернові (236 млн дол.), насіння олійних (300 млн дол.), відходи харчової промисловості (171 млн дол.), олію (106 млн дол.), деревину (137 млн дол.), чорні метали (1068 млн дол.), рудну сировину (96 млн дол.).

У структурі турецького імпорту виділяються: плодові (123 млн дол.), транспортні засоби (141 млн дол.), текстиль, взуття (93 млн дол.), реактори, котли (133 млн дол.).

У цьому зв'язку можна звичайно було розповісти про "сировинне прокляття", що ми їм сировину, а вони нам – товари з високим рівнем доданої вартості. Але це буде злегка маніпулюванням, адже така ж структура торгівлі у нас і з ЄС, але це не означає, що треба виходити з угоди з Європою. На жаль, структурні зміни, що відбулися в нашій економіці за останні роки, зробили Україну сировинним придатком, і технологічний дисбаланс у нас буде з будь-якою ледь розвиненою економікою.

У контексті Туреччини важливо розуміти інше. Ця країна є унікальним прикладом максимальної торговельної інтеграції на європейський ринок, яка у випадку з іншою державою була б можлива лише за умов повноцінного членства в ЄС. Виграти у турків у торгівлі – це все одно, що намагатися зняти більше фільмів, ніж в Індії.

На цей момент Туреччина максимально використовує не тільки ринки ЄС, але і своє регіональне лідерство та, враховуючи об'єктивну ресурсну обмеженість, "віджимає на макуху" менш розторопних сусідів. Турки купують нафту і переробляють її на своїх нафтохімічних заводах, поставляючи готову продукцію на європейський ринок. Те ж саме вони роблять з нашою "нафтою" - соняшниковою олією. Вони не тільки купують українське насіння соняшника і роблять з нього готовий продукт, але і закуповують нашу готову олію, що перевозиться спеціальними танкерами, а потім бутилюють її під своїми брендами, додаючи туди "вітаміни і каротини", які не зміг би виявити навіть нобелівський лауреат з біохімії. На експорт йде вже турецька олія, яка коштує значно дорожче наливної. Те ж саме відбувається і в металургії: турки закуповують напівфабрикати з чорних металів у вигляді слябів, г/к рулонів, квадратних заготовок, а також чавуну, а потім виготовляють на своїх підприємствах сталь і прокат найвищого класу і продають цей товар на ринках Німеччини, Швеції та інших європейських країн, але вже за значно вищою ціною. Також Туреччина є найбільшим споживачем брухту: минулого року вона наростила його імпорт на 18% - до 21 млн тонн вартістю понад 6 млрд дол. (дані Turkish Iron and Steel Producers' Association).

Створити ЗВТ з такою країною – це значить поставити на межу виживання не тільки наше машинобудування, але і легку, взуттєву, промисловість, які за останній рік почали показувати непогані темпи зростання й освоювати не тільки ринок ЄС, але і свій внутрішній. До того ж не зможуть витримати конкуренцію з турками і наші виробники овочів – про ґрунтові херсонські помідори доведеться забути.

Не важко помітити, що майже половину нашого експорту до Туреччини становлять чорні метали та рудна сировина. Створення зони вільної торгівлі при такому розкладі – це лише черговий реверанс влади перед однією найбільших ФПГ країни. І для цього не шкода пожертвувати українськими машинобудівниками, херсонськими помідорами, швачками і взуттєвиками, перетворивши Україну на експортера "насіння", брухту і напівфабрикатів із чорних металів. Ах так, ще й експортера залишків великої рогатої худоби "на шкіру".

Аналогічну жертву, принесену на вівтар угоди ЗВТ з ЄС, ми пояснили історичною неминучістю вектора європейської інтеграції. А як пояснити "розчинення" в турецькому напрямі? З роллю сировинного придатка Європи Україна вже змирилася. Але бути сировинним придатком Туреччини… Не комільфо… 

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів