Церковна економіка: А хто буде фінансувати автокефальну церкву?

Церковна економіка: А хто буде фінансувати автокефальну церкву?

Олексій Кущ

економіст

Як відомо, церква в Україні є відокремленою від держави. У будь-якому разі, так свідчить Конституція. До слушної нагоди цієї "відокремленості" дотримувалися хоча б формально. Члени Синоду не розповідали депутатам про те, як треба голосувати, а ті своєю чергою утримувалися від порад, як краще "кадити". Митрополит не звертався до президента з проханням надати будь-якій території особливого статусу, а президент не грав у "статусні ігри" з церквою.

Але тепер злиття церкви і держави відбувається за прихованими неформальними каналами. Як це модно нині говорити — гібридно. Особливо в країнах, де інститути громадянського суспільства або пригнічені (РФ), або перебувають на стадії анархо-архаїки (Україна). У таких умовах лідери нації, в лапках і без, почуваються надмірно вітхозавітно, пояснюючи своє владне піднесення милістю Божою, а невдачі й несприйняття у народі – винятковою провидницькою роллю, відкритою лише кільком радникам, яких допустили "в телевізор".

Новини за темою

У квітні цього року президент Петро Порошенко після зустрічі з головами парламентських фракцій заявив, що має намір звернутися до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням визнати автокефалію Української православної церкви. Через кілька днів Верховна Рада виступила з такою самою заявою, яка була лише дублем номер два попереднього звернення дворічної давності. Примітно, що ні під час зустрічі президента з депутатами, ні під час обговорення в парламенті церкву ніхто не представляв. Хоча така важлива подія передбачала проведення хоча б парламентських слухань, не кажучи вже про собори православних церков, які могли б розглянути питання автокефалії та підготувати свої звернення до Вселенського патріарха. Про що це свідчить? Перш за все про те, що ідею так би мовити "спустили в низи", а не навпаки – підняли нагору. Найпалкішими прихильниками автокефалії Української православної церкви, як правило, були очевидні атеїсти чи представники інших конфесій.

Тим не менше була команда, і пішла "благодать" трубами, тобто в ефірі. Експерти, які ще вчора плутали томос і термос, а Фанар з ліхтарем, почали активно обговорювати, чи видасть τόμος про автокефалію Української православної церкви Вселенський патріарх. Навіть виконуюча обов'язки головної по здоров'ю Уляна Супрун зробила селфі з патріархом Варфоломієм у Стамбульському аеропорту, мовляв, працюємо над автокефалією, все пучком, тримайте за нас кулаки.

Як це зазвичай буває, будь-яка ідея, яку зачато в стані політичної інтоксикації, загрожує або викиднем, або експонатом кунсткамери. Адже все це "планів громаддя" конструюється в запаленому розумі політтехнологів і не більше. Взяти навіть саму ідею автокефалії. Тут будь-яка країна має, по суті, два шляхи: московський ("захопити" Вселенського патріарха і не випускати, поки не видасть томос) або загальноприйнятий (шляхом внутрішньо церковного діалогу), тим паче що УПЦ МП має доволі активну і впливову фракцію прихильників автокефалії. Те, що відбувається тепер, – це спроба мобілізувати піввідсотка свого електорату шляхом реалізації відомого принципу Миколи Хвильового "Геть від Москви" і "Орієнтація на психологічну Європу".

Новини за темою

У зв'язку з цим автокефальну церкву розглядають не як живий організм наближення людини до Бога, а як звичайний політичний інструмент, як віддалити паству та електорат від Москви. А ще краще – не просто від Москви, а просто в члени однієї політичної партії.

Звісно, за такого розкладу ніхто не звертає увагу на дрібниці, як-от конституційні та економічні засади автокефалії. На останньому зупинимося більш докладно.

Церковна економіка на сьогодні — якась "річ у собі" або ховрах, якого не бачиш, але він є. Один знайомий спеціаліст з церковної історії на запитання про принципи побудови церковної економіки назвав і такий: "у попа решти не буває". Тим не менше побудова автокефальної церкви без економічного фундаменту є неможливою. На сьогодні в Україні є кілька православних церков, кожну з яких фінансують, в тому числі, різні політичні сили та бізнес-кола. Економічно ці церкви майже не залежать від пастви, а ось щодо взаємодії зі спонсорами є навіть дуже залежними, оскільки останні цінують їх за їхню "цільову" аудиторію. Отже, вони змушені рухатися в контексті духовного і політичного мейнстріму. У цьому полягає також їхня духовна стійкість: необхідність загравання з паствою робить неможливим огульну підтримку будь-яких дій влади, а отже, всередині церков ще жевріє життя. Взаємозв'язок між паствою і церковнослужителями хоч і ослаб, але не обривається. Створення автокефальної церкви за таких умов неминуче призведе до появи нової церковної структури, закільцьованої на державу. Крім того, автокефальна церква, виконуючи функції національно-державного будівництва "у світі", вже не може залежати від якоїсь однієї партії. Інакше це буде вже партійна автокефалія, а участь церкви в громадському житті лише спотворюватиме виборчий процес на користь головного спонсора.

Таким чином, головне питання "від сохи": хто буде фінансувати автокефальну церкву, якщо це буде дійсно всеукраїнська структура, яка об'єднує основні православні парафії? Тільки не треба думати, що парафіяни. Сьогоднішній звичайний парафіянин може профінансувати лише малу дещицю витрат свого приходу. Адже на автокефальну церкву одразу буде покладено і додаткові функції: освітні, патріотично-виховні, соціальні. Тільки при виконанні всіх зазначених опцій у країні може з'явитися автокефальна церква, яка буде виконувати роль арбітра в суспільстві з найскладніших питань державного життя. Але для цього автокефальна церква має отримати частину наявної економічної системи для "тимчасового користування".  

У РФ структура доходів РПЦ є такою: 53% - доходи від роботи власних підприємств, 39% - дотації з бюджету та спонсорська допомога, переважно великого бізнесу, 8% - доходи від парафій. Уже з цієї пропорції видно, що РПЦ є наполовину автономним економічним утворенням (при цьому залежить від діючої моделі розподілу доходів в економіці) і на другу половину залежною від держави структурою. Від своєї пастви церква залежить лише на 8%, тобто ніяк. Цим і пояснюється, чому в Росії церква не здійснює глибокого соціального проникнення, як це робили "брати-мусульмани" у Єгипті, роздаючи хліб мешканцям Каїра, або той самий Черновецький і його церква в Києві, відкриваючи їдальні для безхатченків. Якщо б православна церква виробила соціальну інверсію, вона б могла сконцентрувати довкола себе до 40-50% населення і стати домінувальною політичною силою у країні. Але вона цього не робить, бо їй за це не платять. Точніше платять, щоб вона цього не робила.

Новини за темою

Цікаво, як триває процес формування 8% доходів від парафій. Понад 34 тис. парафій зі щомісячним доходом від 5000 до 3 млн рублів віддають 10-50% своїх заробітків 293 єпархіям, а ті своєю чергою - 15% вищим структурам управління РПЦ. На початку нульових середньорічний дохід РПЦ становив не менше 500 млн дол. на рік. Тепер цю суму значно збільшено. У 2012-2015 роках РПЦ отримала у вигляді державних субвенцій 14 млрд рублів, щорічно на потреби різних церковних програм спрямовують 2,6 млрд руб. Наприклад, за програмою "Культура Росії" церква отримала 10,8 млрд руб, починаючи з 2012 року.

Сьогодні РПЦ належать торгові доми, телекомунікаційні компанії, банки, промислові підприємства, будівельні фірми, готелі. Упродовж 2012-2016 років, за даними РБК, у реєстрах нерухомого майна на користь церкви було зареєстровано 270 нових об'єктів. Церковна економіка в Росії містить у собі такі сегменти реального сектору, як виробництво ліків, ювелірних прикрас, орендний бізнес і навіть ритуальні служби по всій країні. Для ілюстрації: Єкатеринбурзька єпархія володіє гранітним кар'єром, Вологодська – заводом ЗБК. Церква була і акціонером банку "Пєрєсвєт", який став неплатоспроможним і не зміг повернути значну частину вкладів населення, яке повірило в надійність православного банкінгу (напередодні кризи в банку зберігали вклади юридичних осіб на суму 86 млрд руб. і фізичних – понад 20 млрд руб.). Серед напрямів вкладень – інноваційні проекти в "Сколково" і "Роснано".

Дещо іншою є модель функціонування церковної економіки на Кіпрі, де, за даними статистичної служби, майже 90% населення вважають себе православними і лише 4% не відвідують богослужіння. Церковна економіка на Кіпрі базується на тому, що церква є одним з найбільших землевласників на острові, а земля там – найдорожчий ресурс. Крім того, церква має частку в туристичному бізнесі. Під час кризи 2008 року Кіпрська православна церква вирішила передати частину своїх активів у заставу кредиторам держави, а частину продати, щоб виручені кошти вкласти в державні облігації Кіпру і допомогти країні здолати кризу. Перед виборами всі кандидати в президенти, включаючи представника комуністичної партії, зустрічаються з Архієпископом у Нікосії. Як правило, перемагає той, кому симпатизує ієрарх.

Щодо вірменської церкви, то її роль закріплено в Конституції, згідно з якою "Республіка Вірменія визнає виняткову місію Вірменської Апостольської Святої церкви як національної церкви в духовному житті вірменського народу, в розвитку його національної культури і збереження національної самобутності". Держава надає церкві істотну підтримку, натомість та реалізує освітні та суспільно значущі проекти, а також проводить політику консолідації вірменської діаспори в політичних інтересах Вірменії по всьому світу.

Чому ми взяли для аналізу церкви РФ, Кіпру та Вірменії? Справа в тому, що лише в цих країнах роль православної церкви поширюється не тільки на духовну частину життя суспільства, а й на спектри національного і державного будівництва, включаючи істотний політичний компонент. Саме таким шляхом має піти й Українська автокефальна церква в разі її створення. Всі інші автокефальні церкви (Болгарія, Сербія, Румунія) перебувають разом з державною системою у стані гомеостазу, тобто нерухомої саморегуляції й динамічної рівноваги. Ці країни не мають зовнішнього фактора, що загрожує дисбалансом усієї системи, тоді як три вищеописані мають: у Вірменії – Азербайджан та проблема Нагірного Карабаху, у Кіпру – Туреччина і проблема північної частини острова. У РФ – весь західний світ.

Таким чином, розвиток церковної економіки у країні, яка не може похвалитися гомеостазом, видається можливим з появою таких факторів: наявності в церкви частини економічних активів у загальній структурі економіки; системної дотації з боку держави; створення стимулів для спонсорства з боку великого бізнесу; формування особливих пільгових умов ведення економічних операцій церковними підприємствами. Тільки так автокефальна церква зможе виконувати властиві їй суспільні функції: освітні, патріотично-виховні, діаспорні (пов'язані з просуванням національних інтересів в інших країнах).

Тут важливо враховувати кілька важливих моментів. Перше – у сучасному секуляризованому світі парафіяни вже не можуть утримувати автокефальну церкву за рахунок своїх коштів, а от у церкви мають бути економічні активи для допомоги парафіянам. Автокефальна церква може бути невизнаною, але вона не може бути бідною, в іншому випадку або її маргіналізують, або її буде зменшено до катакомбного рівня. Якщо держава не має інструментів для створення багатої автокефальної церкви, то не треба й розпочинати цей процес, адже це не ігри історичної реконструкції.

Якщо всі ці моменти вдасться забезпечити, держава може отримати потужний ідеологічний інструмент. Ось тільки чи потрібен він Україні, яка має сильні традиції православних братств і народних священиків часів козацтва. У нас завжди погано приживався досвід об’єднання церкви і держави, а також не було тієї релігійної закваски, яка завжди є на Кіпрі та у Вірменії і яка визрівала там в умовах постійної мусульманської загрози.

Створення поліцейської держави вкупі з контролем над єдиною церквою – це п'ятий елемент політичної стабільності, який апробували в Росії. Застосувати його в Україні просто неможливо з низки фундаментальних причин. Тим паче що ми поки не маємо вільних активів для ефективного розвитку церковної економіки, так само як і немає джерел для державних дотацій. Втім, є територіальні громади, які готові фінансувати свої парафії. Але, як ми вже визначили, на цих ресурсах автокефальну церкву не побудуєш. Загалом навіть у такій справі, як церковна організація, в Україні найбільш ефективною, скоріше, є децентралізація, ніж будь-який "демократичний централізм".

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...