Це був наш перший шанс змінити життя

У реформаторів того часу була в союзниках критична кількість людей з бажанням змін, у всякому разі тих активних людей (не плутати з "активістами"), які ще не шукали вигоди і не були переповнені цинізму

Це був наш перший шанс змінити життя
Фото з відкритих джерел

У реформаторів того часу була в союзниках критична кількість людей з бажанням змін, у всякому разі тих активних людей (не плутати з "активістами"), які ще не шукали вигоди і не були переповнені цинізму

Я настільки добре пам'ятаю той день 26 років тому, що готовий розписати його щохвилини. І тремтячі руки Янаєва, і "Лебедине озеро", і розгубленість, і пустощі... Все пам'ятаю!

Вже входило в моду дивитися "ранковий прайм-тайм", і тато за звичкою увімкнув телевізор, поки я збирався до редакції на ранкову "летючку". Тато обурився, що з ранку вирішили показувати "Лебедине озеро", причому на всіх каналах, а мені здалося, що знову хтось помер на верхівці від партноменклатури, що вже відходила, адже в країні дули вітри горбачовських змін.

Я поїхав до редакції, і вже там, у редакторському кабінеті всі ми побачили сувору Віру Шебеко в червоній пролетарській сукні. Вона читала якесь дивне послання з соціалістичного минулого...

Я чомусь впевнений, що молодому поколінню - навіть журналістів - більшість тих прізвищ, які вона озвучила в складі "ГКЧП", нічого не скажуть. Та й про саму цю дивну заяву "радянського керівництва" мало хто пам'ятає, а втім звучала вона загрозливо:

"У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання Михайлом Сергійовичем Горбачовим обов'язків президента СРСР і переходом, відповідно до статті 127/7 Конституції СРСР, повноважень президента Союзу РСР до віце-президента СРСР Янаєва Геннадія Івановича;

з метою подолання глибокої і всебічного кризи, політичної, міжнаціональної та громадянської конфронтації, хаосу та анархії, що загрожують життю і безпеці громадян Радянського Союзу, суверенітету, територіальній цілісності, свободі й незалежності нашої держави;

виходячи з результатів всенародного референдуму про збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік, керуючись життєво важливими інтересами народів нашої Батьківщини, всіх радянських людей,

ЗАЯВЛЯЄМО:

1. У відповідності зі статтею 127/3 Конституції СРСР та статтею 2 Закону СРСР про правовий режим надзвичайного стану та йдучи назустріч вимогам широких верств населення щодо необхідності вжиття рішучих заходів щодо запобігання сповзанню суспільства до загальнонаціональної катастрофи, забезпечення законності і порядку, ввести надзвичайний стан в окремих місцевостях СРСР на термін 6 місяців, з четвертої години за московським часом з 19 серпня 1991 року.

2. Встановити, що на всій території СРСР безумовне верховенство мають Конституція СРСР і Закони Союзу РСР.

3. Для управління країною та ефективного здійснення режиму надзвичайного стану утворити Державний комітет з надзвичайного стану СРСР (ДКНС СРСР) у такому складі:

Бакланов — перший заступник голови Ради оборони СРСР;

Крючков — голова КДБ СРСР;

Павлов — прем'єр-міністр СРСР;

Пуго — міністр внутрішніх справ СРСР;

Стародубцев — голова Селянської спілки СРСР;

Тизяков — президент Асоціації державних підприємств та об'єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку СРСР;

Язов — міністр оборони СРСР;

Янаєв — виконувач обов'язків президента СРСР.

4. Встановити, що рішення ДКНС СРСР є обов'язковими для неухильного виконання усіма органами влади та управління, посадовими особами та громадянами на всій території Союзу РСР.

Янаєв, Павлов, Бакланов, 18 серпня 1991 року".

Я точно пам'ятаю наступні півгодини в редакції. В. о. редактора Вітя Чайка зняв слухавку і з довідкової книги набрав номер чергового в облвідділенні КДБ. І ввімкнув зв'язок. Пам'ятаєш, Вікторе? Багато хлопців пам'ятають, так? Це був розіграш, майже пранкерство. Ми вже давно були найбільш волелюбною газетою як в області, так і загалом у регіоні. Ми друкувалися в "Известиях" і "Комсомолці", не кажучи вже про республіканську пресу, ми писали гострі матеріали, ми читали Шатрова, ми дивилися Захарова, ми добивали Дракона... Ми не вірили, що це все повернеться назад. Тому Віктор і телефонував до КДБ... Ледве стримуючи сміх, він запитав: які, мовляв, наші дії в такій обстановці? Черговий абсолютно казармено проторохтів про те, що "треба зберігати спокій, бути присутніми на робочих місцях і виконувати свої службові обов'язки"... Коли лунали короткі гудки, ми голосно сміялися...

...І знаєте що, ось цей сміх двадцятьох молодих журналістів у кабінеті зухвалого Чайки, а потім — вже ввечері — тремтячі в екрані на весь Радянський Союз руки Янаєва... Ось це абсолютно переконало мене десь там, на підсвідомому рівні, що ніякого повернення не буде — і що СРСР сиплеться на очах...

Попри всі докори, образи на його адресу, попри всі одіозні заяви і вчинки, попри нерішучість і лукавство, треба визнати чесно: Горбачову вдалося створити в тодішній соцімперії критичне число молодих і волелюбних, які усвідомлено відходять від згубної комуністичної ідеї в радянському виконанні, таких людей, яких тремтячі руки потішного диктатора екрані ЦТ вже не лякали, а смішили...

Все було потім. І зачитування постанови про заборону партій і громадських організацій, і танкові дивізії на Москву, і тролейбусні барикади, і Єльцин під захисними щитами, і вертольоти, що літали на Києвом, просто над Верховною Радою,, і підтримка "ГКЧП" українськими комуністами, і обережні виступи Кравчука і необережні - Гриньова і Чорновола, і загибель трьох хлопців, і події в українській Верховній Раді, а завершувалося і зовсім на патетичній ноті "Акта про державну незалежність". Аж до його ухвалення все вмістилося в неповний тиждень...

Але то окрема історія.

А перший, най-найперший шанс змінити наше життя зовсім абсолютно проявився, на моє переконання, саме 19 серпня... І той голос Віри Шебеко, і сміх у редакторському кабінеті, і тремтячі руки Янаєва — все це ясно бачиться і чується мені зараз саме супутниками цього шансу.

У реформаторів того часу була в союзниках критична кількість не зневірених, а навпаки — таких, що палають бажанням змін, у всякому разі тих активних людей (не плутати з "активістами"), які ще не шукали вигоди і не були переповнені цинізму.

Ви скажете, що я наївний і надмірно романтичний: мовляв, комуністи і комсомольці жваво осідлали ситуацію, а в Україні вирішили все так хитро, що розлетівся Союз, як злий термінатор з фільму, наче ртуть, знову злипнувся у своїй більшовицькій, хоч тепер вже й зовні з іншими контурами, потворній формі... Що й проявилося потім на виборах... Ви маєте рацію, напевно.

Але й мені, напевно, не просто так здавалося, що довіри до реформ у людей було значно більше, що люди хотіли йти до світлого не тільки для того, щоб віджати потік або приватизувати галузь... І в інтелігенції, і у бізнесу (а він саме й був тоді ще багато "малим" і мало "середнім"), і у молоді був величезний реформаторський порив.

Те, що перший, а потім і десятки інших шансів не було використано нами ні для чого, — прикрий факт нашої історії.

Але це нехай аналізується ними.

На емоційному рівні я сказав, що хотів сказати, вже вибачайте!

Володимир Кацман

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>