Time: НАТО варто відмовитися від ідеї включити до свого складу Україну і Грузію

Time: НАТО варто відмовитися від ідеї включити до свого складу Україну і Грузію
Президент України Володимир Зеленський у штаб-квартирі НАТО заявив, що Україна обов'язково вступить до Альянсу З відкритих джерел

Редакційна стаття Time

Протягом 30 років з моменту закінчення холодної війни політика Сполучених Штатів щодо Росії обертається по колу, і при цьому відносини між країнами стають усе гіршими після приходу і відходу кожної нової адміністрації.

Сьогодні американо-російські відносини перебувають у найнижчій точці з моменту закінчення холодної війни, а кращий варіант, на який ми можемо нині сподіватися, полягає в тому, щоб вони не стали ще гіршими.

Росія винна в більшості невдач у американо-російських відносинах. Вона вторглася в Грузію в 2008 році та в Україну в 2014-му, у 2016 році втрутилася в президентські вибори в Сполучених Штатах, вона продовжує втручатися у Венесуелі, Сирії, Лівії тощо.

Але для танго потрібні двоє. За всіх перерахованих вище гріхів Росії впливові американські політики в цей період рідко ставили під сумнів нашу власну американську політику щодо РФ. А чи все ми зробили правильно?

Якщо подивитися назад на послужний список адміністрацій Білла Клінтона, Барака Обами і Джорджа Буша-молодшого у сфері відносин з Росією, то результат виявиться дивним. Ці три дуже різні адміністрації використовували тільки один набір засобів і методів, коли йшлося про політику щодо РФ. Вони гуртувалися навколо двох стовпів.

Новини за темою

Перший стовп — відмова прийняти Росію такою, якою вона є, повторення тези про те, що вона має реформувати себе. Реформуватися для чого? Для того щоб краще відповідати уявленню впливових американських політиків про те, якою вона має бути. Другий стовп — твердження про те, що НАТО є єдиною законною організацією на сторожі європейської безпеки, при чому НАТО має розширюватись завдяки колишнім радянським республікам.

Росія відкидала обидва ці підходи, однак впливові американські політики продовжували проводити саме таку політику. На їхню думку, РФ рано чи пізно мала зрозуміти, що їй самій від цього буде краще. У співтоваристві експертів з Росії ця політика дістала назву "шпинатна": діти не люблять шпинату, але повинні їсти, оскільки це добре для їхнього здоров'я.

Кожна адміністрація Сполучених Штатів зазнала періоду бурхливої активності у відносинах з Росією. Адміністрація Клінтона активно взялася за ці взаємини в 1993 році та пообіцяла створити партнерство з російською демократією, російськими реформами, російськими ринками. Обидва президенти — Клінтон і (глава Росії) Борис Єльцин — встановили міцні особисті стосунки.

Однак шлях до партнерства ставав дедалі складнішим у міру збільшення кількості розбіжностей щодо повільного перебігу реформ у Росії, експансії НАТО, військової кампанії в Косовому, а також багатьох інших причин. До кінця 1990-х років обидві сторони сильно розчарувалися одна в одній. Глава за участю Клінтона в цих відносинах закінчилася на тлі побоювань, які тоді виникли, що, мовляв, наступник Єльцина Володимир Путін відступає від демократії.

Незважаючи на недовіру, яка з’явилася, адміністрація Джорджа Буша-молодшого спробувала вибудувати власні відносини з Росією. У 2001 році Буш і Путін заявили про намір створити нові взаємини, засновані на "загальній прихильності демократії, вільного ринку і верховенства закону".

Однак ці відносини пішли звичною схемою, коли з'явилися розбіжності — щодо війни в Іраку, відходу Росії від демократії та розширення НАТО. У 2008 році після обіцянки НАТО прийняти до своїх лав колишні радянські республіки Грузію і Україну Росія розгромила крихітні збройні сили Грузії, а Сполучені Штати і НАТО в той момент лише спостерігали за тим, що відбувається, і не втручалися.

Росія, по суті, заявила про те, що колишні радянські республіки мають залишатися за межами НАТО. Укотре відносини з Росією сягли тоді найнижчої точки з моменту закінчення холодної війни.

Адміністрація Обами спробувала "перезавантажити" відносини з Росією і запустила власну програму партнерства. Її сенс полягав у модернізації її економіки та лібералізації її політики. Цей проект теж виявився недовговічним, оскільки надії як на політичну лібералізацію, так і на економічну модернізацію виявилися зрештою нереалістичними.

Через російське вторгнення в Україну та анексію Криму в 2014 році американо-російські відносини повернулися до чергового найнижчого рівня, а за цим наступило тільки втручання Росії у президентські вибори 2016 року в Сполучених Штатах.

Адміністрація Трампа спробувала зробити своє "перезавантаження" відносин з РФ, однак далеко просунутися не змогла, оскільки кількість пов'язаних з Росією скандалів і розслідувань швидко збільшувалася. Санкції стали не тільки інструментом американської політики щодо Росії, а й заміною її.

Відносини Росії та США опинилися в глухому куті, оскільки розумне обговорення політики щодо РФ є неможливим через те, що "російське" питання стало токсичним у межах американської внутрішньої політики.

Ситуація, що склалася, не є стійкою. Настав час визнати: Росія не збирається змінювати свого внутрішнього пристрою тільки для того, щоб відповідати перевагам Сполучених Штатів. А тому ставити американську політику в залежність від подібних змін не має жодного сенсу.

Крім того, Росія не має наміру змінювати свого ставлення до НАТО і миритися з подальшим розширенням цього альянсу із включенням до нього України та Грузії. Відносини РФ з обома цими державами мають довгу і складну історію, і, крім того, Москва значно більше зацікавлена в них, ніж Сполучені Штати. США та їхні союзники не готові піти на війну через Україну чи Грузію.

А ось Росія готова це зробити, а також робила це в минулому. Це є очевидним показником того, що членство цих держав, Грузії та України, у Північноатлантичному альянсі є нереалістичним, і від подібної мети слід відмовитися.

Після численних невдалих спроб створити партнерські відносини з Росією настав час залишити цю ідею. Замість цього американська політика має бути сфокусована на тих питаннях, що мають критично важливе значення для Сполучених Штатів. Ядерна зброя, контроль над озброєннями і стратегічна стабільність — ось дещо серед такого роду питань.

Формат, в якому працює наявна американо-російська система контролю над озброєннями, просто розвалюється. Договір про ракети середньої та малої дальності (РСМД), по суті, уже мертвий через порушення з боку РФ, а також через рішення Сполучених Штатів вийти з договору якраз із причини недотримання його Росією.

Строк дії нового Договору про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-3) закінчується на початку 2021 року. Його можна продовжити і таким чином врятувати, проте адміністрація Трампа, схоже, демонструє легковажний підхід і замість цього більше схиляється до укладення тристороннього американо-російсько-китайського договору.

Новини за темою

Це було б непогано, але ні Росія, ні Китай, судячи з усього, не зацікавлені в обговоренні такого варіанту. Наявні рамки у сфері контролю над озброєннями, можливо, не дуже подобаються критично налаштованим до них особам, однак подібна ситуація - це значно краще, ніж повна відсутність угод, і саме в той момент, коли нові технології загрожують підірвати делікатний баланс страху між двома ядерними наддержавами.

Після того, як ми поставили собі найвищі цілі щодо Росії та отримали нікчемні результати, виникає спокуса махнути рукою на відносини з РФ. Але такого результату в жодному разі не можна допустити. Сполучені Штати намагалися трансформувати Росію, але всі спроби виявилися невдалими, і тим не менше сьогодні політика США щодо РФ має певні цілі.

На відміну від комедійного серіалу Seinfeld вони не можуть бути "шоу ні про що". Тому слід піти реалістичним шляхом і мати досяжні, а не спрямовані на трансформацію цілі. Треба визнати, що наявні суперечності, ймовірно, не можна вирішити, однак ними тим не менше слід займатися.

А щодо багатьох питань ми просто мусимо змиритися з тим фактом, що США і Росія в цих сферах завжди матимуть розбіжності. І ми можемо з цими розбіжностями жити, ми можемо погодитися з ними. Доречно згадати слова великого філософа і теолога Рейнгольда Нібура про те, що іноді кращий варіант — знайти "недосконале рішення для невирішених проблем".

Доповідь Румера і Сокольського "Тридцять років політики США щодо Росії: Чи можна розірвати порочне коло?" (Thirty Years of U.S. Policy toward Russia: Can the Vicious Circle Be Broken?) публікується Фондом Карнеґі за міжнародний мир (Carnegie Endowment for International Peace).

Румер є директором програми "Росія та Євразія" Фонду Карнеґі за міжнародний мир. Раніше він працював у кількох дослідницьких центрах, а також в апараті Ради національної безпеки, у Держдепартаменті й у розвідувальному співтоваристві.

Сокольський є запрошеним старшим науковим співробітником Фонду Карнеґі за міжнародний мир. Він працював у Держдепартаменті за шести різних адміністрацій, а в період з 2005 по 2015 рік входив до складу групи політичного планування цього відомства.

Крім того, він був старшим науковим співробітником корпорації Rand та Університету національної оборони. Часто виступає в ЗМІ зі статтями, присвяченими зовнішній політиці Сполучених Штатів.

Переклад ІноЗМІ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>