Тернистий шлях пошуку компромісу

Прогрес — не випадковість, а необхідність (Герберт Спенсер)

Тернистий шлях пошуку компромісу
Фото з відкритих джерел

Прогрес — не випадковість, а необхідність (Герберт Спенсер)

Генрі Воллес — віце-президент США в уряді Ф. Рузвельт якось сказав: "Єдиний шлях до досягнення міцної стійкості життя — невпинний рух уперед".

Мабуть, сьогодні ця фраза як ніколи краще відповідає вимогам України. Адже 27 років незалежності, особливо трагічні проблеми останніх років, наочно показали – унітарний пристрій навряд чи підходить нашій країні. Країні, територія якої сформувалася внаслідок дуже суперечливих історичних процесів та об'єднує сьогодні безліч регіонів, що відрізняються культурно, ментально, конфесійними переконаннями і мовним середовищем.

Намагатися "запхати" таку країну в систему загальних вигаданих кимось координат (культурних, релігійних тощо) – абсурд. Ще більший абсурд – коли влада ухвалює стратегічні рішення (будь то реформа системи охорони здоров'я, освіти чи "курс до НАТО") без урахування інтересів окремих регіонів.

Сьогодні влада розповідає нам казки про "широку децентралізацію".

Але давайте оцінимо цю "ширину" на прикладі європейських країн!

Ось недавній приклад. Восени 2016 року було заблоковано ратифікацію угоди про ЗВТ між ЄС і Канадою. Причина доволі цікава: французьке співтовариство Бельгії (Валлонія) і Брюссельський столичний регіон вирішили, що ця угода призведе до обмеження їхніх економічних інтересів.

Вдумайтеся, маленька Валлонія "поставила на вуха" весь ЄС! (Без ратифікації Бельгією ця угода не відбулася б.) І поважні чиновники Євросоюзу змушені були сідати за стіл переговорів із представниками Валлонії та вносити необхідні зміни, що враховують вимоги валлонів.

Нагадайте мені, який регіон України міг висловити свою особливу думку щодо, наприклад, Угоди про асоціацію з ЄС? А важкі переговори із представниками угорської громади Закарпаття розпочалися до ухвалення нового "Закону про освіту" чи відбувалися вже постфактум, коли закарпатські угорці висловили різке незадоволення?

Може, хтось цікавився окремою думкою жителів Харківської або Миколаївської області про "курс України на НАТО"? Ні?

До речі, дуже цікаву соціологію озвучив у своєму знаменитому інтерв'ю 25 серпня на каналі "112 Україна" опозиційний політик Віктор Медведчук.

За його словами, сьогодні 42,9% жителів ОРДЛО виступають за відділення від України і незалежність, а 42,7% — за повернення до України, але в складі автономії.

І що нам робити з думкою таких самих, як і ми, українців? Ламати через коліно і "стусанами" заганяти у вихолощене до ідіотської однорідності суспільство?

Тим паче що (цитата з інтерв'ю Медведчука): "… 32% жителів України вважають, що неконтрольовані території невизнаних "ДНР" і "ЛНР" можна повернути до складу України на умовах надання їм автономії".

А якщо відсоток жителів Донбасу, які бажають відокремитися, перетвориться на 55%, 60%, 70%? Що тоді?

А, може, варто прислухатися до лідера "Українського вибору", який пропонує: "А ми говоримо: давайте їм (Донбасу, - ред.) запропонуємо. Це моя позиція, яку озвучено вперше. Ми маємо йти шляхом знаходження компромісу, і цей компроміс я бачу в наданні автономії".

Я думаю, що Україна не програє від такого сценарію, коли Київ надасть автономію Донбасу як регіону. Але нинішня влада проти. Адже вона служить не українському народу, а своїм роботодавцям із "вашингтонського обкому". В інтерв'ю виданню "Страна" Медведчук поставив справедливий діагноз нинішній політичній еліті, заявивши, що Україна перебуває під зовнішнім управлінням, а "партія війни" в особі недоумкуватих політиків руйнує країну зсередини. Саме тому опозиційний політик був і буде ворогом № 1 і для "партії війни", і для її заморських господарів.

"Тому що я не маю наміру миритися з тим принизливим фактом, що наша країна керується з Вашингтона і руйнується зсередини так званими патріотами – убогими недоумкуватими політиками, які з нагоди опинилися сьогодні при владі та представляють "партію війни". Для всіх теперішніх і колишніх українських маріонеток при українській владі, для заокеанських ляльководів я був і буду ворогом номер один", - свідчить пряма цитата спецпредставника України з питань гуманітарного характеру в мінській контактній групі.

Знову ж таки, приклад із політичної практики тієї Європи, до якої ми так завзято прагнемо.

Італійська автономна провінція Больцано-Боцен - Південний Тіроль – територія на півночі Італії, яка до 1919 року входила до складу Австрії та дісталася Риму за результатами Першої світової війни.

Дискусія, як урегулювати відносини між центром і регіонами, триває в Італії понад 70 років. Італія, як і Україна, – це унітарна держава, але унітарна держава децентралізованого типу, де регіони мають набагато більше свободи у вирішенні фінансових, бюджетних, податкових, культурних та інших питань.

І позитивний підсумок такої політики децентралізації повноважень від Риму до регіонів безперечний: від проблем сепаратизму (через тотальне обмеження прав німецькомовної меншини) італійське суспільство зуміло прийти до поваги культурних і мовних відмінностей. У результаті провінція Больцано-Боцен - Південний Тіроль, де більшість жителів розмовляють австро-баварським діалектом, отримала регіональний парламент (70 депутатів), який має законодавчу владу на рівні свого регіону та обирає президента і міністрів. Також центральна влада Італії надала право мешканцям регіону здобувати освіту німецькою мовою.

І що в цьому поганого? Невже Італія втратила частину свого суверенітету або італійці стали жити гірше від того, що жителі Південного Тіролю мають певні права? Практика показує, що зовсім навпаки!

Тоді чому ми маємо животіти у відсталості наявної політичної системи і не намагатися розвиватися? Може, варто вирватися за межі нав'язаних нам 27 років тому догматів, щоб рухатися вперед?!

Адже ніхто не говорить про якийсь миттєвий перелом або кардинальну ломку наявного порядку. Тим паче що той самий Медведчук пропонує конструктив, здатний примирити різні частини України один з одним, а зовсім не закликає до насильницької зміни конституційного ладу країни. Він пропонує єдине здорове рішення: щоб повернути людей і території Донбасу, треба віднайти компроміс, який влаштує Київ, Донецьк і Луганськ.

Чому ж нам не шукати цього компромісу? Чому не шукати шляхів, що ведуть до миру? Це злочин? Хто або що нам це забороняє?

Ось! Сама можливість того, що суспільство усвідомить необхідність прямого діалогу – без підказок Вашингтона і схвалення Брюсселя, що українці знайдуть компроміс один з одним, – викликає дику істерику в стані української "партії війни". Тому що це пряма загроза їхній монополії на владу і на "дерибан" країни!

Недарма ще в червні 2018 року Арсеній Яценюк пропонував внести до Конституції норму про… "пряму заборону на федералізацію Україні".

І справа тут не в самій ідеї федералізму, яку давно та успішно реалізовано в десятках країн по всьому світу (від Канади до Австралії) – без участі політичного "генія" Яценюка.

Справа в тому, що нам хочуть заборонити шукати компроміс. Українська "партія війни" – усі ці яценюки, парубії, авакови – хочуть оголосити поза законом саму можливість суспільного діалогу, тому що вона загрожує їхній політиці "розділяй і володарюй".

А ще п'ять років при владі подібних "реформаторів" – і нам заборонять думати. Взагалі. Зовсім.

Тож, поки ми ще маємо право мати власну думку, а до виборів залишилося не так уже й багато, думайте! Думайте, прийдемо ми до нормального життя чи навіки залишимося в болоті дрімучого унітаризму.

Олексій Куракін

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...