Фото з відкритих джерел

Оригінал на сайті газети "Хадашот"

Не те щоб це було геть несподівано. Але не йнялося віри, що у Києві буде проспект на честь людини, вбраної у нацистську форму. Усі аргументи "за" було озвучено багато разів — і вони обмежуються на парафразі старого і неполіткоректного "радянсько-вірменського" анекдоту про нетрадиційну орієнтацію Чайковського, мовляв, ми його цінуємо не тільки за це.

Звісно, Роман Шухевич для більшості своїх симпатиків — не гауптман поліцейського батальйону у складі Вермахту, а командувач УПА, який боровся за незалежність України і загинув у бою з загонами МДБ 5 травня 1950 року. А це з огляду на війну з Росією автоматично перетворює його на одну з головних фігур національного пантеону.

Все це, напевно, можна зрозуміти, але... неможливо прийняти євреям, котрі мешкають в Україні, полякам та іншим меншинам, що мають власну історії взаємин з українським національно-визвольним рухом, який, як і всі національні рухи передвоєнної Європи — був радикальним, етноцентричним і ксенофобським. Не будемо вводити себе в оману — ця "неможливість" не зникне в найближчому майбутті, тож надія на народження єдиної політичної нації, що була такою сильною влітку 2014-го, виявилася передчасною. В цьому сенсі характерними є поради, написані у Facebook депутатові ВР Бориславу Березі, який заявив, що таке перейменування розколює суспільство. Іще нещодавно єврейському голосові "Правого сектору" прямо рекомендують: "не подобається наш Шухевич — чемодан, вокзал, Ізраїль!" Загальний тон коментарів теж цілком логічний: не єврею Березі оцінювати українських героїв...

Можна зловтішатися щодо цього, можна гірко шкодувати — все не має сенсу, оскільки є проблеми, що не мають раціонального рішення, — і конфлікт пам'ятей якраз із таких. Утім, про євреїв — тепер ані слова. Оскільки це не так горезвісне "єврейське питання", як дуже українське. І те, що щодня воно стає дедалі гострішим, свідчить лише про одне — Революція гідності не перемогла. В іншому випадкові головними героями сьогодні були б хлопці з Небесної сотні, а не персонажі з далеких 1930-х, чиїм ідеалом була тоталітарна держава вождистського типу, нескінченно далека від євроінтеграційних гасел Майдану. Лише три роки тому ці хлопці, різних, до слова, національностей, та й говорили вони різними мовами, віддали життя за геть іншу Україну, але... суспільство не побачило реальних результатів цієї перемоги. Навіть обставини смерті героїв досі не розслідувано, чи ж говорити тут про пантеон. Рецепт у цих випадках перевірений — ідеал шукають у славному (в лапках чи без — справа смаку) минулому. Де теж було чимало ідеалістів, котрі віддали життя за краще (як вони його розуміли) майбутнє свого народу.

Проблема в тому, що й вони програли. Той же Шухевич програв двічі — результат бою біля села Білогорща було знати наперед — надто вже нерівними були сили, і, вочевидь, Роман Осипович загинув як герой, але вперше він програв, убравшися у форму країни, що офіційно вважала його народ унтерменшами — нижчою расою.

Розраховувати на те, що образ безстрашного командира УПА допоможе сьогодні здолати імперію, з попередницею якої боровся Шухевич, — наївно. Сили знову нерівні. Якщо мати на увазі лише військовий потенціал. Але у війні молодої європейської демократії із агресивною євроазіатською імперією — на нашому боці цивілізований світ, і в цьому запорука перемоги, а війна двох уламків совка, один з яких прогресивніший щодо війська, — суто внутрішня справа України.

Чуючи суперечку про те, чи підпадає під заборону в Україні символіка дивізії СС "Галичина" на тій підставі, що йдеться про підрозділ не СС, а "лишень" Вермахту, — в Європі дивуються. Так само дивуються, коли дізнаються про перейменування вулиць на честь людей, які воювали на боці нацистської Німеччини проти військ антигітлерівської коаліції, хай там що ми думаємо про окремих членів цієї коаліції...

Геть не всім нацистам і колабораціоністам було оголошено вирок у Нюрнберзі.

Деяких виправдали, як, наприклад, Ялмара Шахта — президента Рейхсбанку і рейхсміністра економіки, котрий так і не вступив у НСДАП, — це людина, що врятувала німецьку марку і значно сприяла процвітанню економіки Німеччини в середині 1930-х. Ви можете уявити вулицю імені Шахта в Німеччині?

Так, я пам'ятаю — не євреям (полякам, татарам, правозахисникам, Європі, міжнародному співтовариству — тощо) оцінювати українських героїв... Це суто суверенне рішення українського народу. Яке, як і всяке рішення, має свою ціну. Просто в кожному будинку (в тому числі загальноєвропейському) є певні правила спільного життя. Не плювати на підлогу, не бруднити стіни непристойними написами тощо. Якщо ці правила нового потенційного мешканця не влаштовують, — вільному воля, і не поспішайте перевозити свої речі. Кажете, двометровий сусід-алкоголік сказився? Сумно, звісно, слід засудити і шкодувати щодо цього, але... ви там уже якось розберіться самотужки. Наш кондомініум давно склався без вас — звісно, можна запросити нових сусідів, але вони точно не диктуватимуть умови. Свій шлях, кажете? Тобто з чорного ходу? А ось це навряд.

Було б не так прикро, якби ціна такої специфічної політики у справі історичної пам'яті була обумовлена значною присутністю крайніх націонал-радикалів і ксенофобів у Верховній Раді та інших органах влади. Але ж їх там нема! Однопартійний авторитарний режим, де держава і нація — усе, а особистість — ніщо (а саме таким був ідеал Бандери), — геть не та країна, в якій переважна більшість українців хотіла би жити.

При цьому Київрада практично одностайно голосує за перейменування проспекту Ватутіна на проспект Шухевича, як вона вже робила це щодо Московського проспекту, названого на честь Бандери. Кого хотіли покарати цим актом народні обранці? Москву? Але Москва — головний бенефіціар цього рішення — це вам не міфи про розіп'ятих хлопчиків, а реальний привід вписати те, що відбувається сьогодні в Україні, у тоталітарний контекст 1930-х років. Чи хтось насправді думав, що воїни АТО йдуть в атаку з іменами Бандери і Шухевича на вустах?

Обіцяв про євреїв — ні пари з вуст, але... куди ж без них. Бо коли євреї згадують про українських героїв, українці згадують про єврейських. Тих, хто має небездоганну репутацію. Що ж, справедливо. У низці ізраїльських міст є вулиця на честь лідера ЛЕХИ Яїра Штерна, чия група (яку британці називали "бандою Штерна") не цуралася вдаватися до терору для боротьби з англійським мандатом. Чим не Бандера, котрий наголошував, що "наша ідея така велична, що її реалізації можна присвятити не одиниці, не сотні, а мільйони жертв"? Різниця в масштабі — і я не маю на оці кількість жертв. Просто Штерн завжди був другорядною фігурою в національному пантеоні, адже його значення в становленні ізраїльської державності не можна порівняти з внеском Хаїма Вейцмана або Давида Бен-Гуріона. В єврейському націоналістичному дискурсі Яїр — геть не "наше все". Він просто один з багатьох борців за незалежність Ізраїлю, чиє ім'я не стало заручником конфлікту пам'ятей і його не використовують для перейменування вулиць, названих на честь англійського короля Георга, яких в Ізраїлі дуже багато.

Всі порівняння дещо хибні, і буде чимало людей, котрі доводитимуть, чому українська ситуація унікальна, і, отже, саме цих героїв потребує сьогодні країна. Не нам їх оцінювати. Кожен народ має право на власних героїв. На власні ілюзії та омани. Зрештою, на власне минуле. Головне, щоб воно не заступило майбутнє...

Михайло Гольд

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете дописати до рубрики "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.