banner banner banner

Політичні погляди тут уже неактуальні. Французький журналіст побував у Мар'їнці

Лінія фронту між українською армією і донбаськими сепаратистами ділить це місто, що стало справжнім символом тривалого конфлікту, навпіл

Політичні погляди тут уже неактуальні. Французький журналіст побував у Мар'їнці
Униан

Le Monde

Французьке видання

Лінія фронту між українською армією і донбаськими сепаратистами ділить це місто, що стало справжнім символом тривалого конфлікту, навпіл

Оригінал на сайті Le Monde

Біля в'їзду на вулицю Леніна, що бере початок на однойменній площі, шрами української історії постають як процесія пам'ятників загиблим. Кожен з них по-своєму оповідає про непросту долю Мар'їнки, містечка в Донецькій області посеред східноєвропейських степів, які американський історик Тімоті Снайдер називає "кривавими землями".

На масивному постаменті пам'ятника, присвяченого загиблим під час Другої світової війни, значиться 325 імен, причому йдеться лише про убитих і солдатів, які отримали нагороди. Загалом з 1941 по 1945 рік на фронті загинули 5 075 осіб з Мар'їнського району, до яких також слід додати сотні мирних жителів. Трохи далі меморіал "ліквідаторам" аварії у Чорнобилі: 153 людини. Така величезна цифра пов'язана з переважанням шахтарів серед тих, кого відправили у 1986 році боротися з катастрофою на АЕС. Далі скромна стела у пам'ять про шість загиблих під час афганської війни (1979-1989).

Чотири роки тому війна міцно облаштувалася в Мар'їнці. Втрати, звісно, уже не ті, що в кривавому ХХ столітті, проте місто з населенням у 10 000 (у мирний час; зараз там близько 6 000 жителів) все ж заплатило чималу ціну за нескінченний конфлікт: з 2014 року снаряди, кулі та міни забрали життя 90 жителів Мар'їнського району. На їхню честь пам'ятників поки не звели. Чи свідчить це про байдужість Києва? Напевно, це свідчить про те, що попри мирні угоди ніхто не чекає, що ця цифра не зросте.

Купа заліза в кутку саду Андрія Гницевича з будинку 112 на вулиці Леніна — ось найближче в усьому місті до того, що можна було б назвати меморіалом бід Мар'їнки. Зокрема, там ми бачимо чотири гранатометні та два мінометні снаряди, кулеметні набої, що вирізняються видовженою формою, і поцяткований кулями дверний отвір. Вечорами на вулиці Леніна ніхто не стовбичить у дверях, а в шибках є дві нові дірки.

"Сьогодні ми вже ні в що не віримо"

В іншому житті Андрій Гніцевич не зміг би відрізнити один шматок покрученого металу від іншого. Тим не менше, кожна частина його "арсеналу" розповідає про певний епізод його війни, яку явно програли кухня, дах і спальня, пошкоджені вибухами. Іржа на деяких снарядах говорить про час, що минув від перших запеклих боїв літа 2014 року до артилерійських дуелей і нічних перестрілок, які зараз стали частиною життя Мар'їнки.

Як не дивно, будинок може це пережити. Людині тяжче. Навіть такої сильній, як Андрій, який 20 років зі своїх 40 провів на видобутку вугілля в шахті "Трудовська". У нього більше немає сил, щоби стримуватися. "Мені вже на все плювати", –  додає він після кожної фрази. У розширеному варіанті це означає: "У нас була надія на те, що війну зупинять, ми вірили в оголошення перемир'я. Сьогодні ми вже ні в що не віримо". На розчарування і втому накладається жорстока іронія від того, що його охайний будинок обстрілюється з шахти "Трудовська", відвал якої є спостережним пунктом для артилерії сепаратистів.

Новини за темою

Зараз його хвилюють тільки дві речі. Його 17-річна донька Дарина – найкраща учениця в класі. Влітку вона поїде до Києва вчитися на юрфаці. Коли вночі починають падати снаряди, Андрій змушує її ховатися в печі з товстих цеглин, а сам спокійно лягає в ліжко разом з дружиною. Бо тій теж уже на все плювати. Друга проблема — опалення взимку. На вулиці Леніна більше немає газу, а перехід шахти "Трудовська" до сепаратистів позбавив Андрія шести тонн вугілля щороку, на які він теоритично має право як колишній шахтар.

За радянських часів вулиця Леніна була тихим райським куточком, якщо вірити матері Андрія 61-річній Олені Гніцевич. Невисокі цегляні будинки та розкішна природа, що прокидається навесні, надали району вигляд мирного села, розташованого досить далеко від заводів, щоби стати тихою гаванню для жителів. П'ятикілометрова вулиця проходить Мар'їнку із заходу на схід та йде в сусідню Олександрівку, що зараз опинилася на території сепаратистів.

Олена, колишня співробітниця електромережі, народилася в будинку 254 (зараз там немає ані світла, ані води), а потім переїхала до чоловіка в чарівний будинок 138, де вдень вона доглядає за дітьми тих небагатьох сусідів, у кого ще залишилася робота. Вона знайшла розраду в війні: "Сьогодні люди знову допомагають одне одному, як за СРСР. Ми тримаємося тільки завдяки солідарності. І нашим городам".

"Декомунізація"

У Радянському Союзі були тисячі вулиць Леніна, які виходили на площі Леніна з пам'ятниками вождю Жовтневої революції. Від великих промислових міст Білорусі до віддалених сіл Таджикистану вулиця Леніна була головною зовнішньою ознакою належності до радянської імперії. Після 1991 року деякі були перейменовані на честь національних героїв нових незалежних держав.

У Мар'їнці вулиця Леніна була тільки в 2015 році перейменована на вулицю Прокоф'єва, на честь знаменитого композитора й уродженця України. Ця зміна назви через затверджений у Києві закон про "декомунізацію" не дала особливих результатів і не прижилася серед місцевих. Дерадянізація – нове для України явище, хоча на площі Леніна про це нагадує пам'ятник жертвам радянських репресій і голоду 1930-х років.

Доля вулиці Леніна в Мар'їнці, що перетворилася на військову зону, суперечить твердженням про ненасильницький розпад СРСР. Чверть століття потому війна на сході України стала своєрідним кривавим відображенням потрясінь 1991 року. У квітні 2014 року, після революції у Києві та анексії Криму, сепаратисти "Донецької народної республіки", які ностальгували за СРСР і були підтримані Росією, захопили Мар'їнку, яка розташована всього в 20 кілометрах від їхньої "столиці" Донецька.

Український контрнаступ зупинився біля цього міста влітку того ж року, коли розпочала танок російська армія. Тепер тут 11 000 загиблих і 1,5 мільйона біженців, тут ведеться позиційна війна з артилерійськими дуелями, обмеженими наступами, недотримуваними перемир'ями, а також раптовими і незрозумілими обстрілами. Добре чутний на початку цих подій голос мирних жителів тепер вже мало що значить у цій війні. Спогади про три місяці під владою сепаратистів, яких підтримувала частина місцевих жителів, в минулому.

Життя в лещатах

Зараз жителі вулиці Леніна опинилися біля самого фронту: він проходить паралельно їй, у 400 метрах на північ уздовж річки Осикової. Крім того, на схід дорогу перерізає інша ділянка фронту. Ті, хто хотіли виїхати, зробили це дуже давно. Хай там як, конфлікт на Донбасі відрізняється присутністю великої кількості мирних жителів. Пояснюється це відданістю землі та збудованому власноруч дому, фаталізмом, відсутністю перспектив і коштів на переїзд. "На жодній війні, на якій мені довелося побувати, я не бачив такої кількості мирних жителів, що залишилися в будинках, як на Донбасі", – говорив 2017 року представник Міжнародного комітету Червоного Хреста Ален Ешліманн.

Вздовж 470-кілометрової лінії фронту майже мільйон людей живуть менш ніж у 5 кілометрах від неї: 200 000 з української сторони і більше 600 000 з боку бунтівників, де забудова щільніша, а збиток від артилерійських обстрілів значніший.

Після відповіді на екзистенційне питання (поїхати чи залишитися?) життя на вулиці Леніна зводиться до вирішення низки проблем, пов'язаних з війною. Де краще ховатися від снайперів і сліпих куль? Піти у дорожчий магазин поруч або ж зважитися на більш небезпечний шлях у кількасот метрів до ринку? Чи міняти розбиті шибки і латати дах, якщо завтра снаряд може знищити все? Скільки кімнат топити, зважаючи на дірки у вікнах? Де знайти вугілля?

Злість і страх залишилися в минулому. Війна давно вже стала рутиною, даністю, з якою доводиться рахуватися. Залишаються лише сильна втома і епізодичний страх під час обстрілів. Та цієї весни на вулиці Леніна затишшя. "Відносне затишшя". "Майже затишшя". Якщо абстрагуватися від кулеметного вогню, який чути вдень у будь-який час.

Вночі, коли спостерігачі ОБСЄ йдуть відпочивати, естафету перебирає артилерія. З обох сторін у гру вступають великокаліберні гармати, чиї снаряди стрясають землю і стискають груди ударною хвилею. Ці дуелі видаються тим безглуздішими, що позиції військових застигли на місці, а у Мар'їнці жоден стратегічний об'єкт (дорога, завод, висота) не привертає уваги ворогуючих сторін. Ранком дуель прибирає такої форми: кожен табір звинувачує інший, буцімто саме той розпочав стрілянину. ОБСЄ займає обережну позицію і покладає відповідальність за більшість порушень на сепаратистів.

Червона зона

Невисокі будинки на вулиці Леніна є запорукою її чарівності, але й одним з її слабких місць. Міські висотки хоча б пропонують захист, створюють ілюзію притулку. В такий період "затишшя" у червні 2017 року 50-річна Наталя Москалевська була поранена в праву сідницю, коли працювала на городі. Вона зберегла кулю як сувенір після двох тижнів у лікарні.

Тепер, щойно закінчується стрілянина, вона натягує чоботи, але готова в будь-який момент скочити назад в будинок. Все це веселить її чоловіка Юрія, який ні за що не встане з ліжка і шукає спокою в гуморі такою мірою, якою Андрій Гніцевич поринув у відчай. Вони живуть на 4 500 гривень в місяць і змушені покладатися на "папу римського", щоб отримати вугілля для опалення. Мова про Католицьку церкву, яка належить до організацій, що надають гуманітарну допомогу.

Новини за темою

Будинок Наталі та Юрія на початку найбільш небезпечного сектора вулиці Леніна. Далі на схід розташована "червона зона", куди не заходять гуманітарні НКО, швидка допомога і пожежні. Коли Наталя була поранена, їй довелося самій їхати з цієї зони на мопеді. Ця сцена дотепер викликає сміх у її чоловіка, як і згадка про день, коли вибухнув туалет (усе було на сусідньому даху). Влітку 2017 року, коли заблуда з Донецька підірвався на міні, місцевим жителям довелося самим витягати його тіло за допомогою кабелю, а потім вивозити з червоної зони.

Всі привчилися до обережності. Міни, снайпери… На початку другої половини дня вулиця Леніна порожніє. Останній куточок життя – крамниця в будівлі 130. Продавчиня Рита зустрічає всіх посмішкою. "Вони працюють вночі, — говорить вона про солдатів. – Я вдень. Все в своєму ритмі!"

"Діти звикли до війни"

У школі №2 на площі Леніна заходи безпеки наближені до військових: мішки з піском коло стін, сітки на вікнах, навчання зі швидкісного спуску до сховища, озброєні люди у вестибюлі та в шкільних автобусах… Крім того, всі кімнати, що виходять на схід, на вулицю Леніна, закрито.

Відмовитися від цих приміщень стало легше через скорочення кількості учнів: до конфлікту їх було 350, а тепер усього 166. Школа не припиняла роботу навіть в розпал боїв, коли на подвір'я падали снаряди. "Це рішення було узгоджено з владою і батьками, – пояснює директор Людмила Панченко. – Закриття шкіл знищить місто. Крім того, для багатьох дітей школа – більш надійний притулок, ніж будинок. Тут на них чекає дворазове гаряче харчування, на що не завжди можна розраховувати вдома. Діти приходили навіть тоді, коли тут не було ні вікон, ні дверей". Ця 36-річна жінка самовіддано працює і стежить за тим, щоб всі діти повернулися додому живими і здоровими, хоча і отримує лише 4 000 гривень на місяць.

За даними доповіді ЮНІСЕФ за червень 2017 року, 54 000 дітей живуть у 15 кілометрах від лінії фронту тільки з урядової сторони, в тому числі 4 700 – у населених пунктах, які зазнають обстрілу не менше двох разів на тиждень. "Найстрашніше те, що вони звикли до війни, – вважає Людмила. – Здається, що їм вже більше не страшно. Та це ілюзія, вони не почуваються нормально. Психологи, що регулярно працюють з ними, підтверджують їхню сильну тривогу. Парадоксально, та ця ситуація робить їх більш серйозними: вони розуміють важливість навчання, знають, що батьки розраховують на них. Деякі рибалять вихідними, щоб принести додому їжі".

Дев'ятирічний Міша Сігарєв – один із цих хлопців з блідими обличчями, які не можуть грати на вулиці. Зовні він спокійний, проте нервово заламує руки під партою. Вдома йому дозволяють гуляти лише від дверей дому до воріт. Тим не менш саме там його поранило в голову осколком снаряда влітку 2015 року. Коли ми говоримо з ним про довоєнний час, Міша затинається: він майже не пам'ятає, що було до того, як вулиця Леніна стала зоною бойових дій.

"Сіра зона"

Міша Сігарєв і його мати живуть у ще більш таємничій і небезпечній частині вулиці Леніна: в "сірій зоні", "нічийній землі", яка простягається від останніх позицій української армії до перших позицій сепаратистів у кількох сотнях метрів від них. Чотири десятки людей досі виживають на цій неправовій зоні, над якою літають кулі і снаряди. У підписаних в лютому 2015 року Мінських угодах нема ні слова про статус цього клаптика землі між двох світів.

Новини за темою

Кожен день маленький Міша (він мріє "стати далекобійником або артистом", "знову побачити папу" і "щоб люди більше не страждали) перетинає українську лінію, щоб потрапити в школу, а ввечері йде назад з вугіллям, що дали в місті. Тільки жителі сірої зони (вони внесені в спеціальні списки) мають право перетинати лінію фронту, зокрема, щоб отримати пенсію.

Іншим доводиться йти через офіційні блокпости, що означає небезпечну кількагодинну епопею, хоча раніше шлях до Донецька забирав 15 хвилин на машині. Розрив зв'язків з регіональною метрополією дуже сильно позначився на економіці Мар'їнки, яка і так вже постраждала через закриття заводів через війну. Єдина втіха: з урядового боку продукти дешевші, ніж у сепаратистів.

Роздаваної кількома НКО гуманітарної допомоги недостатньо. Отримати її можуть лише люди певних категорій: пенсіонери, інваліди, матері-одиначки, переміщені особи… Обіцяні муніципалітетом кошти на ремонт дахів і вікон є тільки на папері. Хай там як, відносне затишшя останніх кількох тижнів дає надію на зрушення. Червоний Хрест пропонує гранти тим, хто хоче розпочати бізнес або відкрити магазин. Відгомони цього докотилися навіть до сірої зони, де товариш Міші Сергій Зигаленко хоче відкрити майстерню з ремонту велосипедів. От тільки на нічийній землі зайвий шум небажаний…

"Люди запитували, чи збираємося ми їх убити"

На вулиці Леніна після давно занедбаного продовольчого магазину Світлани починається світ військових. Біля останніх позицій тиша стає густішою, земля всипана камінчиками й осколками снарядів. Бійці 30-ї бригади розташувалися в кількох покинутих будинках. Ті, що чергують на передових рубежах, сидять по траншеях: не так зручно, але значно безпечніше.

Тут війна теж стала рутиною. Гарячка перших днів конфлікту поступилася монотонному протистоянню. Останні два роки армія не відправляє призовників на фронт, а хвилі мобілізації в минулому. Солдати здебільшого підписали дворічний контракт із зарплатою в 17 000 гривень, однак ними рухають і патріотичні "ідеї". Харчування і постачання вже не ті, що в перші роки конфлікту, однак тепер стає "важко знайти хоч якийсь сенс у цій позиційній війні", – визнає лейтенант Іван Бурдюг, який служить в армії 14 років зі своїх 32. "Можливо, наші діти зможуть рости в іншій країні, — говорить він. – Зараз же єдине, що ми можемо зробити, це утримувати цей клаптик землі".

Новини за темою

Лейтенант шкодує лише про одне: "Чому ми не знесли цю телевежу?" Вона розташована в Перовському районі Донецька в кількох кілометрах від Мар'їнки і символізує складні відносини, які завжди були в української влади з мешканцями Донбасу. Через чотири роки з початку війни вони все ще приймають російські телеканали, чия гіпертрофована пропаганда багато в чому роздула вугілля конфлікту. Українські канали в свою чергу доступні лише тим, хто має супутникову антену.

"Спочатку люди запитували у нас, чи збираємося ми катувати і вбивати їх, – згадує лейтенант Бурдюг. – Потім вони побачили, що ми люди, що ми допомагаємо їм, якщо виникають проблеми". У липні 2017 року в Мар'їнці народився маленький Давид, плід любові Юлії Семеняєвої і солдата української армії В'ячеслава, який був убитий в лютому того ж року і не побачив сина.

Загалом стосунки мирних жителів і військових відрізняються похмурою байдужістю, контакти між ними – рідкість. У магазинах солдатам не продають спиртне. Політичні погляди (проросійські або проукраїнські) теж перестали бути актуальними під тягарем війни. Залишається лише надія покласти край насильству, зробивши ставку на розмаїття української ідентичності. Прикладом цьому може бути пенсіонерка Єлизавета Рябко, яка досі називає СРСР "моєю країною", але при цьому знає українську не гірше за сучасну міську молодь.

Сепаратистська зона

Напевно, найбільш переконана прихильниця Києва живе в… сепаратистській зоні. У самому кінці вулиці Леніна. Далі журналіста газети "Монд" не пускають через заборону влади Донецька. У кількох сотнях метрів дорога приходить в Олександрівку, на ворожу територію.

Саме там живе Любов Д., директор "без зарплатні" Будинку торгівлі, типового закладу радянської епохи, яких у Мар'їнці досить. 61-річна жінка прагне повернути туди підприємців і ремісників за підтримки Червоного Хреста. Для цього вона по черзі проводить тиждень у Мар'їнці і тиждень в Олександрівці. Її будинок там у такому самому жалюгідному стані, що й її робоче місце, а економічна ситуація там гірша, оскільки "влада ДНР" видворила більшість НКО. Проходити контроль завжди непросто: озброєні сепаратисти, знайомі з її проукраїнськими настроями, не приховують ворожості. За чотири роки війни мирні жителі пропадали, не залишивши сліду.

З вікна її кабінету на площі Леніна видно не тільки пам'ятники загиблим, але і нещодавно встановлений рекламний щит на честь "небесної сотні", як називають убитих під час революції на Майдані демонстрантів.

Коли ми запитуємо Любов про доречність нового меморіалу, присвяченого подіям в далекій столиці, при тому, що в маленькій Мар'їнці загинуло не менше людей, вона відповідає: "Майдан був заради європейської України, а не заради війни. Хоч я й росіянка з Калінінграда, я не хочу жити в Росії. Хай ця революція далеко, та вона стосується й нас. У нас теж є право мріяти про краще майбутнє".

Бенуа Віткін

Переклад ИноСМИ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>