banner banner banner banner

Поганий імунітет: Досить Україні звинувачувати "чорного лебедя" в своєму економічному відставанні

Поганий імунітет: Досить Україні звинувачувати "чорного лебедя" в своєму економічному відставанні
З відкритих джерел

Олексій Кущ

економіст

Нинішня криза, фундаментальні причини якої лежать у площині зміни довгих ділових циклів, що формуються на базі особливого технологічного устрою, має кілька рукотворних і навіть екзистенціальних аспектів.

До рукотворних слід віднести дії РФ та саудитів щодо зриву нафтової угоди і лавиноподібне падіння цін на нафту на світових торгових майданчиках.

Але окрім нафти і падіння біржових котирувань, світ охопив екзистенційний жах "позичкових часів", пов'язаний із розширенням смертоносного вірусу.

Нашу ситуацію ускладнює те, що ще за кілька місяців до настання глобальної кризи в Україні було створено свою рукотворну кризу, сформовану попереднім урядом: спочатку "скороспілий", а потім "швидкопсувний" прем'єр Гончарук, як "їжачок у тумані" на міському звалищі, назбирав на себе всі найбільш неймовірні економічні сюрпризи: в січні 2019-го ми отримали падіння практично всіх індикаторів, включаючи ВВП (-0,5%), промислове виробництво (-5,1%), транспорт (-4%), сільське господарство (-2,7%).

Новини за темою

Та коронавірус тут абсолютно ні до чого, він просто не встиг би вплинути на показники з тимчасовим лагом формування у півроку. Поки інші країни поповнювали резерви і посилювали економічний імунітет до зовнішніх шоків, ми поповнювали "ящик Пандори" у вигляді рукотворних проблем.

Стиснення платоспроможного попиту призвело до дефляції в лютому на -0,3%. Додамо сюди ще й бюджетну кризу, яка поки що амортизується проїданням грошей, отриманих "Нафтогазом" від "Газпрому" в рамках Стокгольмського арбітражу (адже обіцяли створити резервний фонд і 200 лікарень побудувати).

Ми стоїмо на порозі економічної рецесії, посиленої дефляційною пасткою. У березні так і не було проведено індексацію пенсій, хоча внаслідок рекордного уповільнення офіційного показника споживчої інфляції в 2019-му році вона була би мінімальною.

Але пенсіонерам не виплатили навіть додаткові 200-300 грн, перенісши індексацію на вересень, тобто пограбувавши кожного пенсіонера в середньому на 1,5 тисячі гривень.

Й у нового уряду є лише два шляхи, якщо він, звичайно, продовжить політику попереднього: 1) ввімкнути друкарський верстат і стабілізувати бюджетну кризу, тобто з допомогою універсального інфляційного податку змусити заплатити за економічні прорахунки влади всіх українців; 2) провести секвестр бюджету, скоротити витрати і ще сильніше стиснути платоспроможний попит населення, сповільнивши економічне зростання до нуля або навіть змістивши його в червону зону падіння.

У другому випадку гіперінфляції не буде, але за катастрофічні провали в управлінні країною заплатять знову ж прості люди, тільки тепер з допомогою скорочення своїх реальних доходів.

А чи є третій шлях?

Наша економіка входить у зіткнення з глобальною кризою з максимально ослабленим імунітетом, фактично в нас відбувається акумуляція доморощеної внутрішньої кризи із зовнішньою.

Спробуємо зробити прогноз: ця світова криза не буде схожою на попередню, 2008-го року. Тоді була фінансова, зараз - економічна.

Тоді вона була реалізована у вигляді швидкоплинної, але глибокої рецесії (падіння), зараз - у вигляді тривалої, "вічної" стагнації, яка може розтягнутися на один або навіть декілька років і буде характеризуватися не падінням, а вкрай низькими темпами зростання з пасткою середніх доходів населення (Ейхенгріна).

У 2008-му був час спринтерів, які долають кризу, в 2020 - стаєрів, здатних витримувати довгий забіг і долати обмеження низьких темпів зростання і замінювати його на випереджальне.

У 2008-му - час тактиків, у тому числі і в монетарній сфері, в 2020-му - час стратегів, здатних вловити нерв нової світової економічної кон'юнктури і забезпечити своїм країнам більш високе місце в глобальних технологічних ланцюжках (враховуючи, що старі будуть розпадатися під ударами протекціонізму і торговельних воєн).

Виграють ті нації, які ставлять перед собою великі цілі і вміло маневрують при досягненні малих. Це час можливостей, але і час ризиків: слабких будуть з'їдати швидше і вже без залишків - все піде на утилізацію.

Україна поки суттєво відстає в своєму технологічному розвитку. Понад 50% у нас становить виробництво, яке можна віднести до третього технологічного устрою: "епохи сталі". Лише 38% економіки представляють четвертий технологічний устрій ("епоха нафти"). І це дані на початок кризи 2014-го року.

На п'ятий технологічний устрій у нас припадає лише 4% економіки. Для порівняння, в США і РФ рівень четвертого техноустрою становить 20% і 50% відповідно, а п'ятого – 60% і 10%. Окрім того, в США вже 5% економіки можна віднести до шостого технологічного устрою, а в нас цей показник дорівнює нулю.

А тепер спробуємо проаналізувати можливі перспективи України під час шостого технологічного устрою, враховуючи, що ми значною мірою застрягли в "епоху сталі" та інтенсивно рухаємося в "епоху зерна".

Російський економіст Михайло Хазін проаналізував можливий обрив циклу Кондратьєва в контексті найближчої глобальної кризи. Враховуючи нинішню фазу циклу, ми знаходимося, за його словами, у фазі "кондратьєвської зими". Але коли почнеться і чи почнеться "кондратьєвська весна і/або літо"?

Хазін вважає, що нинішня теорія криз неправильно інтерпретує концепцію циклічного розвитку. Базовим механізмом розвитку світової економіки є "поглиблення поділу праці".

Російський економіст цитує неназваного натурфілософа 17 століття: "Як зрозуміти, яке із двох міст багатше, - пише один із них, - для цього достатньо подивитися на кількість професій, якими володіють його жителі. Чим більше професій – тим багатше місто".

І додає від себе: "Ми б сьогодні сказали – чим вищий рівень поділу праці, тим вища продуктивність, тим більший додатковий продукт".

До цього варто додати і згадку класиків марксизму, згідно з якою, існує так званий закон "нерівномірного розвитку", коли чим пізніше та чи інша країна стала на шлях капіталістичного устрою, тим вона динамічніше розвивається.

Від себе додамо, що цей закон діє з істотними застереженнями: для Китаю він цілком справедливий, а для України – ні. У Латинській Америці спостерігався змішаний ефект – спочатку динамічні темпи розвитку, а потім – різке уповільнення.

Причина такої вибірковості полягає, за версією Хазіна, у здатності тієї або іншої країни створити свою "технологічну зону" і максимально структурувати поділ праці на національному ринку людського капіталу.

Якщо країна створює свою технологічну зону, як це зробив Китай, вона фактично стартує з того технологічного рівня, на якому вже перебувають розвинені економіки. Піднебесна це зробила в 90-х роках минулого століття, ввібравши, як губка, всі інноваційні досягнення західного світу.

При цьому, починаючи з "чистого аркуша", така країна володіє більш значною потенційною глибиною поділу праці порівняно з іншими країнами, які в цьому аспекті розвитку вже досягли максимальної планки граничної ефективності праці та перебувають на максимумі або у фазі зниження граничної віддачі.

Країни ж, які не можуть створити структуровані внутрішні системи поділу праці, обмежені в діапазоні розвитку ємністю внутрішнього ринку.

У міру його насичення вони втрачають темп економічного розвитку. Відсутність власних технологічних зон змушує їх для підтримки необхідних темпів економічного зростання посилювати імпорт обладнання та нових технологій, тобто погіршувати негативне сальдо рахунку поточних операцій і виводити капітальні інвестиції за кордон, які могли би бути в іншому випадку витрачені всередині країни.

Що ж потрібно зробити для створення своєї "технологічної зони"? Тут може частково згодитися приклад Польщі, оскільки модель Китаю в наших умовах практично не реалізована.

Польща ще 10-15 років тому практично не була представлена в сегменті випуску інноваційної продукції. У 2010 році, згідно з Європейським інноваційним індексом Європейського інноваційного табло (ЕІТ), Україна і Польща перебували у четвертій (останній) групі за рівнем розвитку інновацій.

Зараз Польща значно модернізувала свою технологічну систему.    

Інфраструктура підтримки інноваційного розвитку в Польщі включає в себе створення технологічних парків (понад 40), технологічні інкубатори, центри трансферту технологій.

Останні існують двох типів: академічні (в рамках вищих навчальних закладів) та окремі центри, не пов'язані з системою освіти.

Регіональна інноваційна економіка спирається на кластерну модель розвитку, у відповідності з якою реалізуються міжгалузеві проекти, наприклад, великопольський кластер технологій автоматизації ELPROTECH, кластер мультимедійних та інформаційних систем у Новому Сончі (Малопольське воєводство), кластери інформаційних технологій у Мазовецькому, Підкарпатському і Західнопоморському воєводствах, "Авіаційна долина" в Підкарпатському воєводстві.

На цей момент створено 60 кластерів. Для стимулювання інноваційного розвитку польська держава застосовує широкий інструментарій стимулювання, наприклад, бони (субсидії) на інновації, технологічний кредит, дотації та інші механізми фінансування.

Найближчим часом Польща планує збільшити розмір витрат на наукові дослідження з 0,7% ВВП (рівень 2010 року) до 1,7%, хоча плановий показник ЄС на 2020 рік становить не менше 3% ВВП.

У найближчі роки Україна може створити свій технологічний цикл, застосувавши китайський алгоритм: створення кластерних зон-драйверів економічного розвитку, визначення кількох ключових точок зростання на стику найбільш капіталізованих галузей економіки, формування ефективних і безпечних вікон входу для інвесторів.

На цьому етапі швидко зростати не вдасться, але він необхідний для формування "розгінної смуги". Максимальне зростання можливе, якщо Україна створить протягом найближчих десяти років свою "технологічну зону" та за будь-яку ціну збереже глибину національного ринку людського капіталу.

В Україні є база для створення нових технологічних парків у форматі злиття наукового, освітнього та виробничого потенціалів, особливо в таких містах, як Київ, Дніпро, Харків, Львів, Одеса, які можуть стати справжніми "чартерними містами" випереджального економічного розвитку.

Саме тоді у нас виникне шанс стартувати "з тієї позиції", до якої повільно підійдуть розвинені економіки. Єдине завдання держави на найближчі п'ять років – це зберегти потенційну глибину національного ринку праці.

Тобто основні напрямки реформ – це збільшення державних інвестицій у людський капітал: медицина, освіта і наука. А також створення максимально вигідних для інвесторів точок входу та кластерного, зонального розвитку, щоб вони були зацікавлені вкладати свою надлишкову ліквідність не в український чорнозем, а в створення нових засобів виробництва.

Тобто завдання держави – це розвиток людського капіталу і створення зручної платформи для інвестицій, а питання динамічного зростання вирішуватиме вже не уряд, а бізнес. Чому в нас може вийти?

Світ перебуває в точці досягнення граничної віддачі капіталу і кризи ринків збуту, бо продукція старого технологічного капіталу вже не знаходить адекватний рівень попиту, хоч випускай нову модель айфонів кожен місяць.

Україна – єдина європейська країна з високим рівнем розвитку людського капіталу і можливістю поглиблення внутрішнього поділу праці, яка поки жодного разу не спробувала створити свою технологічну зону.

І цьому є раціональне пояснення – період перших років незалежності припав на активну фазу колишнього техноустрою, що призвело до непереборної спокуси заробити на "металі".

Новий технологічний устрій – це можливість максимально вигідно продати свої конкурентні переваги. І це точно не земля і не 1300 державних підприємств.

Країни світу зараз балансують між двома концепціями системного розвитку: біополітика й управління життям своїх громадян, коли суверенітет держави реалізується з допомогою найбільш ефективної концепції захисту життя окремої людини в контексті вибору, "кому жити", і некрополітикою, коли держава реалізує управління смертю, вибираючи, "кому вмирати".

Автори концепції біополітики Мішель Фуко і Джорджо Агамбен не могли передбачити, що їхні концепції будуть реалізовуватися не в структурі окремо взятого суспільства, а як глобальний поділ країн.

У цьому аспекті великим провидцем був камерунський мислитель Акілль Мбембе, який запровадив теорію некрополітики, коли для одних – "магазини органічної їжі, "зелені" будинки і довге життя", а для інших – фастфуд і швидка смерть.

Новини за темою

Некрополітика – це переговори з МВФ щодо того, чи віддавати націоналізований банк відомому олігарху, чи ні, замість того, щоб отримати у фонді для України "антикоронавірусну позику" на кілька мільярдів доларів і вкласти ці кошти в технічне посилення і модернізацію 200 опорних лікарень країни, включаючи закупівлю апаратів насичення крові киснем для проведення екстреної терапії при найбільш важких випадках захворювання.

У цьому контексті порятунок 200 осіб, які вчасно отримають таку допомогу, – це вже біополітика. До біополітики можна віднести і надання соціально незахищеним верствам населення (пенсіонери, студенти, багатодітні сім'ї, домогосподарства з низьким рівнем доходів) спеціальних "антикоронавірусних пакетів", з імуномодуляторами, вітамінами, засобами гігієни та особистого захисту, з метою якщо не зупинення епідемії, то амортизації її токсичних наслідків на організм людей, у яких немає грошей на якісне харчування і профілактику хронічних хвороб.

Біополітика – це виплата матеріальної допомоги сім'ям, які змушені під час карантину витрачати мізерні ресурси сімейного бюджету на оплату послуг нянь і виховательок. А ось некрополітика – це коли влада продовжує слухати МВФ щодо того, що єдине завдання уряду в Україні – це віддавати борги до останнього українця і посилювати бюджетну і фінансову політику, тим часом як інші країни роблять все з точністю до навпаки.

Реальним антиподом таких "порад" і є нова біополітика, державний людиноцентризм і економічний націоналізм, коли український уряд нарешті усвідомлює, що єдиний шлях зараз – це скористатися історичним шансом та відчиненим вікном можливостей і реструктуризувати державні борги перед кредиторами на наших умовах (25-30 років, знижена відсоткова ставка), з тим, щоб вивільнені ресурси спрямувати на капіталізацію людського капіталу (медицина, освіта, наука) і стимулювання економічного зростання.

Тільки використання цього унікального шансу, який випадає раз на 5-10 років під час чергового глобального форс-мажору, і дозволить Україні посісти гідне місце у глобальних технологічних ланцюжках доданої вартості, які знову зароджуються, і залишити в минулому сировинну відсталу парадигму розвитку.

Світ зараз перебуває в тіні крила чергового "чорного лебедя". Але не варто забувати, що автор цього терміна, Нассім Талеб, говорив і про існування "чорного лебедя" навпаки, коли всі впевнені в настанні якоїсь події, а вона не трапляється.

І таким явищем на глобальній карті є українська економіка, яка, маючи всі шанси на успіх, не досягає його. І якщо ми живемо в епоху "чорних лебедів", то чому б не перестати бути лебедем "навпаки" і реалізувати свій потенціал. Ось ця подія і стала б дійсно прекрасним "чорним лебедем" для наших противників і конкурентів.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

 

 

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>