Податок на нерухомість: Чому він соціально несправедливий і демотивує українців

Податок на нерухомість: Чому він соціально несправедливий і демотивує українців

Олексій Кущ

економіст

Сформована в Україні фіскальна система має низку унікальних особливостей, за допомогою яких її розрізняють серед багатьох інших. Ну, а в Європі подібна модель взагалі була б неможливою, адже вона спочиває на двох китах: рівні оподаткування, що робить нерентабельним будь-який бізнес, крім кримінальної тріади, з одного боку, і вкрай низькій якості адміністрування податків, з іншого. Між цими Сциллою і Харибдою і доводиться щодня пропливати добросовісному платнику податків, який поки не повів свої фінансові потоки в тінь. За допомогою цієї самої розтяжки відбувається і "позолочення" вищих посадових крісел. Адже коли фіскальне навантаження є токсичним для бізнесу, а система адміністрування стоїть на ручному гальмі, роль окремої особистості чиновника в "податковій історії" стає майже всемогутньою. Щось на кшталт чиновницького "волюнтаризму". Ну, а ті, хто не хочуть "заплатити податки і спокійно спати на цвинтарі", намагаються якось оптимізувати свої зобов'язання перед державою.

Одним з яскравих прикладів усього описаного вище є податок на житлову нерухомість, який мають сплачувати фізичні особи. Надходить він у місцеві бюджети і в принципі мав стати одним з головних наповнювачів скарбниці українських міст і сільських громад. Мав, але не став, хоча як модель для наслідування взяли саме західну систему, де цей податок є одним з основних. У принципі будь-яка реформаторська ідея в Україні з'являється або за допомогою грантових організацій, або під час тривалих дискусій із кредиторами. З податком на нерухомість була саме друга історія. Спочатку МВФ вимагав запровадити податок на майно для багатих. Саме тому спершу мінімальні норми оподаткування житлової нерухомості не застосовували щодо більшої частини звичайного населення країни. Але платити за свої активи "еліта" не дуже хотіла, внаслідок чого спостерігалися казуси, коли в особняку на тисячу квадратів право власності розподілялося на всіх родичів, які викликали довіру. Робилося це з метою отримання податкової пільги. Збори з цього податку були мізерними, що жорстко суперечило збільшенню кількості яхт на Дніпрі, дорогих іномарок на дорогах і довкола столичних сіл, які враз стали чи не "золотою милею". При цьому країна продовжувала просити кредити в міжнародних кредиторів. Подібна нісенітниця неабияк напружила тих, і вони зажадали спочатку налагодити систему адміністрування податків, а вже потім просити позикові кошти. Мовляв, гроші лежать у вас буквально під ногами, а ви просто лінуєтеся нагнутися за ними.

Як це зазвичай буває, тупикову ситуацію мав вирішити колективний "Гуськов", тобто простий народ, адже він для цього ідеально підходить. У зв'язку з цим проблему адміністрування вирішили геніально просто: за рахунок розширення бази оподаткування. Відтепер платниками стали власники квартир площею понад 60 кв. м і будинків – понад 120 кв. м, тобто основного удару завдали по середньому класу і тих "невезунчиках", які набудували "сараїв" у далекі 90-ті, а також по власниках "сталінок" і "брежнєвок" - спадкоємцях злочинного колоніального минулого. Суму податку встановили в розмірі 1,5% від мінімальної заробітної плати за один оподатковуваний метр. Для власників "великої" нерухомості, тобто квартир у 300 квадратів + і будинків 500 +, придумали універсальний податок на "отшибись" у розмірі 25 тисяч гривень з "морди".

Практика застосування податку на нерухомість в Україні наочно показала, що такі складні податки можуть бути імплементовані в національну фіскальну систему за наявності декількох жорстких передумов. По-перше, сам податок має спиратися не на кількісні параметри житла, а на його оціночну вартість: квартира в 100 кв. м у "хрущовці" на околиці, яку обкладають податком, може бути набагато  дешевшою, враховуючи ринкову вартість, ніж квартира в 60 квадратів з видом на Маріїнський парк. Не кажучи вже про те, що будинок у 120 квадратів у яких-небудь "сорокошичах" і точно такий самий в елітному селищі таун-хаусів – це, як кажуть в Одесі, дві значні різниці. Таким чином, діюча модель податку на нерухомість є соціально несправедливою і демотивує населення щодо його сплати.

Крім того, адміністрування податку є неможливим без наявності доступних реєстрів нерухомості, наповнених хоча б на 70-80%, тоді як самі податківці визнають, що значна кількість об'єктів, введених в експлуатацію протягом минулих років, тепер за "бортом". І ще одне важливе спостереження: цей податок працює в тих країнах, які мають розвинуту систему ринкової оцінки і де ті, хто здійснюють оцінку, мають кримінальне покарання за заниження оціночної вартості. Лише за наявності зазначених даних система податку працює як годинник: купив квартиру, зробив раз на рік обов'язкову оцінку, заплатив податок, зважаючи на ринкову вартість житла. У такому випадку буде дотримано не тільки принцип соціальної справедливості (більше платить не той, хто має великий метраж квартири або будинку, а той, у кого ці об'єкти дорожчі), а й елементарну логіку: якщо ціни на нерухомість підвищують, то збільшується і податок, якщо падають, податок знижується, адже він має відображати вартість активів. В Україні ж податок є прив'язаним до розміру мінімальної зарплати, зростання якої регулюють адміністративно, тобто яке залежить виключно від "садомазо" уряду, що розігрують якраз перед виборами. І, отже, ціни на нерухомість знижують який уже рік, а податок на неї при цьому зростає семимильними кроками. До речі, те, що податок на нерухомість прив'язаний саме до розміру мінімальної зарплати, є доволі дивним явищем, адже всі соціальні стандарти "зациклюють" на прожитковий мінімум, а штрафи – на неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Насправді прив'язувати податок на нерухомість до прожиткового мінімуму дуже вигідно державі. Підвищувати прожитковий мінімум в уряді не поспішають: з 2014 року він зріс лише з 1176 грн до 1853 грн у 2018-му. Протягом цього самого періоду мінімальна заробітна плата зросла з 1218 грн до 3723 грн. Подібну вибірковість можна пояснити так: прожитковий мінімум підвищувати не поспішають, адже тоді доведеться збільшувати пенсії та соціальні виплати, тоді як зростання мінімалки припадає переважно на приватний сектор.

Держава себе не ошукає, саме тому розмір податку було прив'язано до мінімальної зарплати, а не до прожиткового мінімуму. Ще в 2014 році прив'язка податку до цих двох індикаторів давала приблизно однакові рівні податкових платежів за 1 кв. м – 18 грн. А вже в 2018-му податок на нерухомість, розрахований від мінімальної зарплати, становитиме 56 грн за метр, тоді як у випадку прив'язки податку до прожиткового мінімуму цей показник був би вдвічі меншим – 28 грн за кв. м. При сплаті податку за минулий рік це співвідношення становитиме 48 грн і 26 грн відповідно.

Яким чином звичайний українець відчув прив'язку до мінімалки? Якби податок розраховували від прожиткового мінімуму, його розмір за 2018 рік становив би 1112 грн, а реально за сорок "зайвих" квадратів доведеться доплатити за підсумками цього року 2234 грн, тобто вдвічі більше. Звичайно, місцеві органи влади можуть знизити рівень податку, але чому платник має залежати від милості місцевих депутатів?

Ніхто ніколи не аналізував динаміку зростання податку на нерухомість у контексті рівня інфляції. Так ось, упродовж 2015-2018 рр. (якщо взяти за основу плановий рівень інфляції у цьому році на рівні 10%) споживча інфляція становила 79%, а зростання податку протягом цих самих років перевищило 170% (розмір платежу за 1 кв. м у гривні), тобто більш ніж удвічі обігнало інфляційну динаміку. Будь-які закони економіки тут уже не діють, як і закони фізики в умовах сингулярності. Ну, не можуть податки зростати вдвічі швидше, ніж інфляція, це суперечить елементарним правилам фіскальної "гравітації". А причина цього полягає в тому, що "у верхах" права рука не знає, де шарить ліва, ось і відбувається підвищення розміру мінімальної зарплати без урахування того, що одразу ж аналогічно збільшуються і прив'язані до неї податкові платежі. При адекватному державному менеджменті варто було б зробити дві речі. Тут не йдеться про надівання трусів або зняття хрестика. Тут необхідно або ввести зростання мінімальної зарплати в економічно обґрунтоване русло, або "відв'язати" від мінімалки зав'язані на неї податки.

Якби наша фіскальна система працювала, як у Європі, ми стали б свідками парадоксальної ситуації, коли зростання зарплати частково з'їдається зростанням податку на нерухомість. Але справа в тому, що сумарні збори такого по країні становлять трохи більше 200-300 млн грн на рік. Левову частку надходжень забезпечують податки на комерційну нерухомість. Більшість населення особливо не переймається цим податком, тим паче що відповідальність за його нарахування повністю лежить на ДФС, а вона не в змозі нічого зробити з причини того, що протягом багатьох років у країні так і не навели лад з урахуванням титулів власності на нерухоме майно, в першу чергу, не сформували адекватні реєстри. Ось і маємо, що "косяки" нашої фіскальної системи мінімізуються тотальним невиконанням її вимог. І будь-яку податкову реформу, без створення базових інститутів, приречено приблизно на такий самий результат.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...