banner banner banner

Один із бійців, які ловили ГРУшників під Щастям, потім перейшов на сторону бойовиків

Боєць 92-ї бригади Іван згадує рік своєї служби під містом Щастя, де він з товаришами ловив ГРУшників Єрофеєва та Александрова і де на блокпості пригощав чаєм чеченця

Один із бійців, які ловили ГРУшників під Щастям, потім перейшов на сторону бойовиків
112.ua

Михайло Ухман

Журналіст, доброволець

Боєць 92-ї бригади Іван згадує рік своєї служби під містом Щастя, де він з товаришами ловив ГРУшників Єрофеєва та Александрова і де на блокпості пригощав чаєм чеченця

 

- Наш перший батальйон у середині серпня 2014 року попав під Іловайськ. Не знаю, що там сталося, але більше половини хлопців загинули. Я бачив по телевізору, як сепаратисти бульдозером загортали тіла моїх побратимів у рівчак. Хлопці були в шоломах, бронежилетах. Їх, як скотину чи сміття просто засипали і все, - розповідає боєць 92-ї бригади.

Він в цей час з іншим батальйоном перебував на навчальному полігоні. Його призвали 6 серпня і через місяць відправили в містечко Щастя, що неподалік від Луганська. Вони горіли помстою, хотіли іти в Іловайськ і бити ворога. Проте їм приготували інше завдання.

Іван народився в Надвірній, що на Франківщині. Проте одружився і переїхав у містечко Борівське Харківської області. Коли побачив, як гинуть хлопці, вирішив іти в АТО. З селища ніхто не бажав воювати. Тільки недавно контракт підписали ще п'ятеро хлопців. Він майже нічим не ризикував. 48 років, має дітей, онуків. Життя прожив недаремно, тепер потрібно і Україні допомогти. Велику роль зіграло й те, що у нього західноукраїнське коріння, підвищене почуття патріотизму. Говорячи уже до кінця - гроші теж не будуть зайвими. На медкомісії у нього виявили проблеми з шлунком. Уже хотіли написати, що непридатний. Він ці документи викинув, поїхав в іншу лікарню, пройшов обстеження. Там написали, що придатний. І відправили в так звану АТО. Містечко Щастя вразило їх чистотою і охайністю. Чого не побачиш в деяких мирних містах. Проте наступили воєнні будні. З обстрілами, кров'ю, смертю. І вся романтика розвіялась, як дим.

Новини за темою

- Перше, що запам’яталося - загибель капітана Антошина, це наш ротний. І начальника штабу 92-ї бригади Демиденка. Вони оглядали наші позиції, вирішували, де окопатись, де укріпитись. Ще до того, як ми захопили цю ділянку землі. Там стояли сепаратисти, потім 95-а бригада, перша танкова, батальйон “Айдар”. Всі вони встановлювали розтяжки, міни. На карті цього не позначали. Ось наші командири і підірвались по необачності. Забігаючи наперед, скажу, що за рік, який ми відстояли у Щасті, в нашій роті загинуло 9 людей. Кого куля вразила, хто загинув від осколків. Мене ж Бог милував. Ми охороняли єдиний міст, який з'єднував селище з Луганськом. По нас стріляли з танків, градів, та величезних жертв вдалось уникнути.

Після смерті капітана Антошина у керівництві нам попадались боягузи і непрофесіонали, які першими втікали з поля бою. Пізніше до нас прийшов лейтенант Бондаренко, якого пізніше нагородили орденом Богдана Хмельницького. Цей хлопець справді може називатись офіцером. До речі, він був одним з тих, хто затримував російських ГРУшників.

Ця історія обросла вже легендами. Це було близько обіду. Один з наших бійців вирішив скупатись в місцевій річці Сіверський Донець. Ідучи краєм окопу, в протилежний від позицій бік, він навіть не підозрював, що за п'ятдесят метрів причаїлися російські розвідники. Останні, побачивши його, вистрелили. Боєць, падаючи головою в окоп, закричав. Це почув наш хлопець. Його теж потім нагородили орденом. Він відкрив вогонь по ворожих солдатах. Був у цій ситуації один неприємний момент. Один з наших постових ніс варту у навушниках. І не бачив, коли нашого поранили, тому що слухав музику. Коли б не товариш, терористи могли знищити набагато більше наших хлопців. Або відійти непоміченими. На щастя, зав'язався бій. Туди включились усі бійці, які були в цьому квадраті. Одного терориста поранили в плече, іншого в ногу. Хтось закричав, щоб принесли носилки. Я побіг на інший пост, приніс їх. Проте підійти до поранених розвідників ми не наважувалися. Старший з цього дуету кричав, що має гранату. В кінці кінців, ми їх взяли. Дали декілька разів в голову, щоб не репетували, і понесли на дорогу. У нас виникало бажання скинути їх з моста, рибам на корм. Але комбат не дав цього зробити. Потім, коли цих муд…в вже забрали СБУшники, ми дізнались, що наш поранений товариш помер у лікарні. Попадись вони нам ще раз, їм би і президент не допоміг. Рвали б їх живими.

Один з них був сержант, а інший капітан. Належали до полку ГРУ Росії з міста Тольятті. Коли ми несли їх на носилках, вони всіляко заперечували свою належність до росіян. Говорили, що ополченці. Проте, побачивши, як ми проглядаємо їхні телефони, розповіли усю правду. Капітан, який до того геройствував, навіть погрожував нам. Пізніше поводив себе, як продажна шл..ха, все пищав: "Парни, парни, отпустите нас!"

Виявилося, що хтось підкинув їм інформацію, що міст з Щастя до Луганська охороняють тільки шестеро “айдарівців”. А виявилось, що тут стоїть ціла рота бійців ЗСУ. Вони не вперше сюди приходили, проте ніколи в контакт не вступали. Наскільки це правда, невідомо. Проте в Україні вони знаходились давно. Про це свідчать їхні численні фото. Особливо оригінальні вони у капітана. Він любив позувати на фоні красивих воріт, будинків.

Новини за темою

Цікава історія з цим солдатом, який стояв на посту у навушниках. Його спочатку нагородили за операцію проти російських розвідників. Але потім, коли почались розбори, нагороду зняли. Навіть УБД не хотіли давати. І він переметнувся на бік так званої "ЛНР". Наскільки це правда, не знаю, але говорили, що бачили його сайт, де він розказує про службу в українській армії. І дівчина у нього з Луганська.

На нашому блокпосту й інші цікаві ситуації траплялися. Якось до нас привезли 6-х людей, які мали посвідчення "луганської народної міліції". Ці сєпари вночі переплутали свій блокпост з українським. Наші солдати їх захопили. Пізніше на позицію приїхав один з керівників колишньої луганської міліції. І впізнав у полонених двох свої підлеглих.

Був випадок, коли з боку сепаратистів до нас прийшов чеченець. Під покровом ночі перейшов нейтральну територію і попросився на розмову. Він розказував, що їх змушують воювати. Так звані чеченські князьки продалися Москві за гроші і використовують простих людей у своїх цілях. Хто відмовляється йти на війну, тому погрожують знищити сім'ю. Ось така дилема. Посидівши з нами, він піднявся, подякував за чай і пішов у напрямку сепаратистів. Десь на півдорозі терористи його обстріляли з мінометів і поранили. Що було далі з ним, мені не відомо. І це один такий чеченець, який здався нам адекватним. Інші абреки по рації кричали: "Хахол, ухади с Данбаса. Зарэжем, закапаем" Ми старались не звертати на це уваги. Якось під покровом ночі вони підійшли до сірої зони і почали витягувати наші міни. За тридцять метрів від нас. Такого нахабства пробачати не можна. І після короткого бою вони залишили двоє убитими та декількох пораненими.

Новини за темою

Ось так в пригодах прослуживши рік і місяць я відправився додому. Декілька місяців облаштовував свої справи. Потім не витерпів цього бл..ства, яке твориться в нашій державі, і підписав контракт зі своєю бригадою. Приїхав ще в містечко Щастя. А звідти в жовтні місяці нас перевели у Мар’їнку. Тепер тут воюємо. Хочу зазначити, що місцеві жителі писали заяви, щоб нас не виводити. Добре ми жили з ними.

Новини за темою

Новини за темою

Крик душі добровольця

Але, скажу чесно, шкодую, що підписав контракт. На початку бойових дій я йшов сюди за позовом серця. Зараз з цього пориву нічого не залишилось. Колись солдати були людяніші і не жили одними грошима. Офіцери добре ставилися до підопічних. Війна перестала бути війною за Незалежність. Все перетворилось на театр абсурду і наживи. Наведу один з доказів. Перед другою відправкою на фронт мене два місяці вчили на механіка-водія БТР. Приїхавши в Мар’їнку, мене призначили помічником гранатометника. Що за ідіотизм? Навіщо було витрачати на мене гроші державні, час, щоб потім вибрати зовсім іншу спеціальність. Я пригадую бійців батальйону “Айдар”, які в 2015 році стояли разом з нами під Луганськом. Це були висококласні, професійні хлопці. Чудові мінометники. Вони жили лишень війною і перемогою. Я не бачив, щоб вони випивали чи курили коноплю. Зі мною воював хлопець з Харкова, позивний “Археолог”. Він не був воєнним, мав вищу освіту, проте стріляв з СПГ (гранатомет) відмінно, майже без промахів. Гарне слово хочу сказати про колишнього сержанта Білова. Він загинув, проте до цих пір у нашій пам'яті. Цей хлопець не любив, якщо солдати вживали алкоголь. Проте все робив, щоб ми були одягнуті, ситі. Кожного тижня, по можливості, купляв торт за свої гроші чи шашлик привозив. Таких людей зараз не вистачає. Та я військовий, тому змушений приймати все, як є. І воювати до переможного кінця.

Михайло Ухман

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>