Ножиці ефективності: Як непропорційне зростання зарплат веде до погіршення конкурентоспроможності країни

Ножиці ефективності: Як непропорційне зростання зарплат веде до погіршення конкурентоспроможності країни
Фото з відкритих джерел

Олексій Кущ

економіст

У 2018 році реальна заробітна плата в Україні збільшилася на 9,7%. Йдеться про показник грудня 2018 року до грудня попереднього. При цьому зростання номінальної зарплати (включаючи інфляційне знецінення) склало 20,5%. Найбільше заробляли в Києві (16,5 тис. грн на місяць). Найнижчі трудові доходи зафіксовано в Чернігівській області (трохи більш ныж 8 тис. грн). Серед галузей економіки найбільшу плату найманим працівникам пропонували в будівництві (+28,6%), галузі обслуговування (+27,8%) і промисловості (+24%). Середній показник заробітної плати в Україні перевищив 10,5 тис. грн на місяць.

Новини за темою

Перш ніж перейти до основної частини статті, необхідно зняти когнітивний дисонанс щодо озвученої вище цифри, адже багато хто з українців щиро дивується: де стільки платять? Насправді дані щодо оплати праці охоплюють лише офіційний сектор економіки, жодним чином не відбиваючи реальної картини по країні загалом, де понад 50% ринку праці перебуває в тіні. У попередні роки позитивна динаміка середнього показника "по лікарні" активно стимулювалася зростанням офіційної мінімальної заробітної плати. Так би мовити, "підпирало" знизу. Нині цей фактор відійшов на другий план, але перекручування статистичних даних лише посилилося. Середній показник по зарплаті визначається як відношення фонду оплати праці до чисельності працівників, але справа в тому, що перший показник містить у собі нарахування за всіма видами найманих працівників, включаючи разові виплати та оплату праці за сумісництвом. А другий показник, тобто "знаменник формули, – це кількість штатних працівників. Щоб зрозуміти масштаб можливих спотворень, порівняємо лише декілька цифр: економічно активне населення в Україні – 17,8 млн, при цьому рівень офіційно безробітних – 1,7 млн. А середньооблікова чисельність штатних працівників не перевищує 7,7 млн. Виходить, понад 10 млн наших працездатних громадян перебувають у певному трудовому "лімбо". Приблизно 7 млн – це трудова міграція, але ще 2-3 млн складають ті українці, які працюють на аутсорсингу, виконують разові замовлення або числяться за сумісництвом у декількох компаніях.

Але навіть враховуючи істотне спотворення статистичних даних, ми цілком можемо скласти криву зростання реальної заробітної плати (тобто очищену від впливу інфляції) та динаміки ВВП.

112.ua

Якщо взяти відрізок нашої економічної історії починаючи з нульових років, то можна виділити три чітких періоди кореляції реальної заробітної плати та динаміки валового продукту.

Перший період: з 2001 по 2008 рік. Екстремум зростання ВВП – 2004 рік (понад 12%). Максимальний показник зростання заробітної плати – 2005-й (понад 30%). Всього валовий продукт зріс за вісім років на більш ніж 56% (у середньому на 7% +), а реальна заробітна плата – на 121% (15%+ в середньорічному вимірі). Протягом усього досліджуваного інтервалу динаміка зростання трудових доходів істотно випереджала загальні темпи економічного зростання, а збільшення доходів у 2005 році було контрпродуктивним щодо темпів зростання ВВП у 2004-му. Відтак динаміка зростання економіки сповільнилася з 12,1% до 2,7%, тобто майже вп'ятеро. Характерна особливість, яку ми не раз зазначатимемо й надалі: у 2008 році обидва зазначених вище показники завмерли на своїх інтервальних мінімумах.

Другий період: з 2009-го по 2013-й. Приблизно та сама закономірність у вигляді відриву реальних зарплат від динаміки ВВП, тільки ще гірше. Максимальна глибина падіння ВВП у 2009-му – 14,8% і середнє антизростання економіки за період у розмірі мінус 5,2% (тобто втрат унаслідок впливу глобальної кризи 2008 року повністю компенсовано не було). При цьому реальна зарплата збільшилася на 7,7%. І знову збіг з попереднім циклом, яке стає закономірністю: у 2013-му динаміка ВВП і реальних зарплат зійшлася в нульовій точці "схлопування" циклу.

Третій період з 2014 по 2018 рік. Традиційний старт з точки кризи у 2014-2015 рр. (падіння ВВП на 16,5%). Все те саме, тільки ще блідіше і більш анемічне: зростання реальних зарплат на 16,7% за період (на 3,3% на рік) і негативний підсумок щодо ВВП – "мінус" 8,8%. І знову втрат старту економіки так і не було компенсовано протягом трьох років зростання. Починаючи з 2019 року, починає утворюватися чергова точка "обриву" циклу. На графіку її чітко видно у вигляді зближення двох кривих: динаміки ВВП і реальних зарплат. Повне закриття циклу з черговим урвищем можна очікувати вже протягом найближчих років.

Новий, четвертий, цикл буде характеризуватися ще більш слабким відновленням економіки і ще менш вираженою кривою компенсації втрачених реальних доходів населення у вигляді зарплат.

Загалом можна констатувати, що дешева і кваліфікована робоча сила – це такий же міф української економіки, як і найродючіші ґрунти. Трудові ресурси у нас вже істотно втратили кваліфікацію, що є результатом як інтенсивної трудової міграції, так і погіршенням загального освітнього цензу. Що стосується "дешевизни", то наш людський капітал низько оцінено лише в порівнянні з більш ефективними сусідами і на тлі незатребуваності висококваліфікованої праці всередині країни. Якщо провести цю оцінку в контексті спрощено-плоского формату української економіки, заточеної на сировину і напівфабрикати у вигляді зерна, металу, руди і соняшникової олії, виходить, що рівень зарплат міг би бути навіть і нижче.

Новини за темою

Високий рівень оплати праці є проекцією "глибини" додаткової вартості. Що  "дрібнішою" є ця глибина, то менше можливостей для зростання заробітних плат. А останнім часом українська економіка йде шляхом скорочення рівня доданої вартості й випадає з міжнародних ланцюжків з її генерації. Свою роль грають і державні фіскальні стимули: за допомогою відшкодування ПДВ держава стимулює вивезення сировини, при цьому обкладаючи цим податком внутрішнє споживання товарів і послуг.

Внутрішній ПДВ у наших реаліях, по суті, перетворився на умовний податок на фонд оплати праці та амортизаційні відрахування за основними засобами. Правду кажучи, цей податок обкладає те, що й повинен обкладати, – додаткову вартість, ось тільки експорт сировини при цьому отримує преференції, а внутрішнє споживання – ні.

Зростання заробітних плат на тлі низької продуктивності праці активувало в нашій економіці так звані "ножиці ефективності", коли з урахуванням вартості основних чинників виробництва нове підприємство інвестору вигідніше відкрити, умовно кажучи, в Польщі чи в Південній Кореї, причому близькість до європейського ринку праці змушує наших підприємців збільшувати фонд оплати праці, тоді як внутрішні ціни на їхню продукцію чи послуги далекі від європейських, так само як і продуктивність праці найманих працівників. По суті, бізнес в Україні нині потрапив у дилему: втрачати або рентабельність, або робочий персонал.

З подібною проблемою зіткнулися й інші пострадянські країни, наприклад Естонія. Ця країна також потрапила в так звані "ножиці ефективності": зростання реальних доходів населення (прогнозується прискорення з 3,1% до 3,4%) та зарплат до 6% вже поступається рівню продуктивності праці, тобто недалеко й до погіршення загального рівня конкурентоспроможності естонського національного продукту. Банк Естонії, так само як і наш НБУ, прогнозує уповільнення темпів зростання ВВП до 2-2,5% на рік. Як заявив президент Банку Естонії Ардо Ханнсон, "у нас є серйозний ризик потрапити в ту саму ситуацію, в якій опинилася Фінляндія кілька років тому. Економіка сповільнювалася, а зарплати продовжували швидко рости. Це знизило конкурентоспроможність експорту, пішов спад в економіці, який тривав кілька років. На прикладі Фінляндії видно, що через втрату конкурентоспроможності економіка може роками тупцювати на місці, і доходи людей у цей час не ростуть".

Вийти із ситуації можна лише запустивши нову ендогенну модель економічного зростання Пола Ромера, коли позитивна економічна динаміка підтримується за рахунок інвестицій у науку та освіту, тобто зростання зарплат підкріплюється поліпшенням якості трудових ресурсів та загальним збільшенням продуктивності праці.

Дослідження Пола Ромера наочно показали, що економіки, що інвестують в інтелект і нові технології, набагато швидше можуть оговтатися після кризи і мають більш стабільну криву економічного розвитку. Модель інтелектуального економічного зростання в контексті побудови творчої економіки знань примітна тим фактом, що її розвиток здійснюється, по суті, за допомогою неконкурентних факторів (у тому сенсі, як розуміє конкуренцію сучасне суспільство споживання). Така економіка має внутрішній запобіжник від вибухонебезпечного, пузереподібного зростання, що є джерелом всіх останніх циклічних криз.

Новини за темою

Квінтесенція ідей Пола Ромера – це кремнієва долина в США і сучасні економічні моделі скандинавських країн і Південної Кореї.

Саме ті країни, які вчасно зрозуміють, що, висловлюючись словами Ромера, "багатство переоцінено", а знання недооцінено, зможуть вирватися з павутини екзогенної залежності від зовнішніх факторів розвитку.

Математична модель Ерроу - Ромера дозволила подолати обмеженість неокласичної економічної теорії, яка спирається на такий показник, як спадна гранична продуктивність капіталу. Цей показник є характерним для України, де промисловий потенціал часів УРСР досяг апогею спадної продуктивності основних засобів, а нового індустріального ядра так і не було створено.

Нова модель Ерроу - Ромера показує, що в разі переходу на інноваційний розвиток відбувається формування закритої моделі з неубутною граничною продуктивністю, що розвивається за лінійним принципом.

Якщо порівняти з фізикою, то модель Ромера – це теорія відносності Ейнштейна, яка дозволила подолати обмеженість класичної механіки Ньютона.

Макрофінансова стабільність у вигляді низької інфляції та помірних темпів зростання – це доля розвинених країн, які, згідно з концепцією "Римського клубу", повинні забезпечувати приріст ВВП на рівні 1-2% (переважно за рахунок третинного сектора економіки). Умовно кажучи, тільки в парадигмі майже нульового зростання можна забезпечити довготривалу світову стабільність. Але для нас подібний формат – це токсична консервація нашої загальної економічної відсталості та глибоких дисбалансів продуктивності/зростання.

Водночас і політика дисбалансів у динаміці ефективності праці та приросту ВВП веде нас не до подолання трудової бідності, а до більш інтенсивного вичерпування конкурентоспроможності нашої країни в системі міжнародного поділу праці. Єдиний вихід – це збільшення інвестицій в науку та інновації до 3% ВВП і створення широкого спектру фіскальних та регуляторних стимулів для зростання внутрішнього рівня доданої вартості. Тільки так можна забезпечити гармонійну позитивну динаміку рівня зарплат і валового продукту в довгостроковій перспективі. Інакше вже протягом найближчих років темп збільшення трудових доходів скоротиться до рівня інфляційної динаміки (5-10% на рік) на тлі загального зниження конкурентоспроможності української економіки. І ми перейдемо до "четвертого циклу" розвитку, ще більш слабкого і короткострокового. 

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>