Непатріотичний журналісте, не місце тобі в Україні!

Непатріотичний журналісте, не місце тобі в Україні!
Прес-служба президента України

Ірина Сампан

журналістка, 112.ua

Якось я думала над такою дилемою: чому під час деяких інтерв'ю серед маси інших запитань мені хочеться спитати щось типу "яка ваша улюблена книга, хобі, чому таке ім'я у вашого собаки", а у деяких інтерв'юйованих – ну от зовсім ні. Це ж упередженість, думала я. Бо у корупціонерів, убивць та, наприклад, політиків, які голосували за диктаторські закони чи носили футболку з написом "Беркут", теж є хобі та домашні улюбленці. Однак залишимо це на потім.

Сьогодні День журналіста. Колеги вітають одне одного, політики та вище керівництво бажають журналістам бути патріотами. Це абсурд, але варто зацитувати.

Новини за темою

Президент Петро Порошенко: "Сьогодні, у складні часи протистояння українського народу інформаційній та військовій агресії з боку Росії, від професійності, відповідальності та патріотичності кожного українського журналіста значною мірою залежить наближення нашої перемоги в цій безкомпромісній боротьбі за майбутнє української держави".

Чи може журналіст бути патріотом? Безумовно. У себе вдома. А під час роботи, будь ласкавий, візьми в зуби мікрофон, диктофон чи олівець і покажи людям повну картину життя в цій країні. Де існують патріоти і непатріоти, добродії і злодії, БПП і - ТАК! - колишня Партія регіонів. І діду Василю з села абсолютно байдуже, патріот ти чи ні, - йому треба знати, що відбувається сьогодні і до чого готуватися завтра.

А ще президент додає: "Свобода слова, яка продовжує існувати в Україні навіть попри війну, є одним із беззаперечних досягнень української влади". Ви серйозно? Мовляв, бачте, ми дозволяємо, дихайте поки. На мою думку, свобода слова існує у деяких авторитетних журналістів, для яких найважливіше – це їхня репутація, також завдяки деяким ЗМІ, які знайшли незалежне фінансування, свобода слова існує у деяких ентузіастів, які намагаються створити Суспільне, і радіо, і телебачення. І якщо вже зовсім романтично – свобода слова існує як пам'ять про загиблих журналістів, таких як Гонгадзе і Шеремет, у їхніх послідовників. А не від "беззаперечних досягнень української влади".

Дуже легко маніпулювати суспільством, зраненим війною, з 10-тисячними жертвами, з мільйоном внутрішніх переселенців, з неконтрольованим обігом зброї. І варто тільки пообіцяти якесь покращення, навіть якщо ці слова звучать з вуст покидьків, люди вірять, електорат голосує, тільки би припинити смерті.

Вічна дискусія, актуальна в Україні останні чотири роки, - чи запрошувати в ефір покидьків. От є умовний пан Покидьок, якого звинувачують у хабарництві чи зловживанні владою, перевищенні повноважень чи розстрілі людей на Майдані, а може він взагалі - комуніст! Я думаю, зібрати якийсь образ для себе буде неважко. І от питання: чи можна таких людей запрошувати в ефір, брати інтерв'ю? Так. Можна і потрібно. Але не журналісту вирішувати, покидьок ця людина чи ні. Треба бути професіоналом - показувати людину через прямі запитання, "кулю в лоб", факти і документи, якщо немає – спростування чи підтвердження чуток. Немає хороших чи поганих інтерв'юйованих. Є набір людських вчинків, тим більше якщо це чиновник. І є суспільний інтерес до них. І дід Василь з села (хай вже він пробачить) робить висновок сам: "От же ж покидьок!" або "Мабуть, не такий він вже й покидьок". А те, що журналіст не дотиснув, – це свідчить про його непрофесійність, непідготовленість або ліберальність (і тут вже питання до журналіста, з яких причин у нього чи в неї ця упередженість).

А ось привітання начальника Генштабу Віктора Муженка: "Адже саме від вашої компетентності, відповідальності та патріотизму залежить рівень сформованості громадської думки, яка дозволяє протистояти інформаційним атакам країни-агресора".

Командувач ООС Сергій Наєв: "Часто ви ризикуєте життям задля повної, правдивої та неупередженої інформації. Ваша патріотична громадянська позиція, що відображена в підготовлених вами матеріалах, також є потужною зброєю, яка найвлучніше вражає ворога, нищить російську пропаганду тут, на сході України та в нашому тилу".

І тепер найцікавіше. Журналістика на війні. Відразу зазначу: мова не про військових журналістів. Вони дійсно офіцери інформаційного фронту, це такі ж самі військовослужбовці ЗСУ чи інших силових структур. Вони воюють з реальним ворогом. У них зовсім інші завдання і принцип роботи, і стандарти журналістики тут ні до чого. Вони піднімають бойовий дух у бійців, зображують воїнів і їхній героїзм, на передовій і в тилу. Це неймовірно важко зробити професійно і без присмаку штучності! Повірте, це титанічна робота!

А тепер про цивільних журналістів. Об'єктивна журналістика на війні – це міф. Так, можна створювати якісні репортажі з фронту про неймовірних чоловіків та жінок, про людську відвагу та нелюдський страх, про страждання місцевих жителів. І це все буде правдою. Можна зняти чи написати прекрасний матеріал, і комусь він навіть здасться патріотичним, але не тому що там через слово буде "наші хлопчики", "наші мужні захисники", "наші прекрасні берегині в погонах", а тому що там буде зображено щось людське і правдиве. А можна написати про дезертира Петю і розповісти про антисанітарію на позиції. І який ти після цього патріот! Ганьба!

Або сьогоднішня новина. "Українські військові ліквідували командира з "народної міліції ЛНР". Джерело – волонтер, якому про це розповів український снайпер. Уявляєте, що було би, якби журналіст чи журналістка подзвонили у прес-службу "народної міліції ЛНР" і запитали, чи це правда? Що було би в українському медіапросторі? Але і до офіційних джерел ЗСУ, до яких дзвонити можна і необхідно у таких випадках перед тим, як виставити новину, - ніхто не захотів це зробити. Ось в такому абсурді перебуває українська журналістика.

І останнє. На моє особисте переконання, журналіст може бути тільки журналістом. І ніким більше. Ну хіба що викладачем журналістики, якщо є такі прагнення. Якщо хочеш допомагати військовим на фронті, треба йти з професії і допомагати військовим на фронті. Хочеш вбивати ворогів? Йди з професії і вбивай ворогів. Хочеш бути політиком - йди з професії і не пиши більше. Деякі мої колеги зрозуміли це, і їхній вибір гідний поваги.

А прагнути кращого майбутнього для країни, у якій живеш, чи для суспільства, частиною якого ти є, - це нормально. Незалежно від професії. Приховавши правду, краще не зробиш.

Зі святом!

Ірина Сампан

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів