Муніципальна варта: Соціальний ліфт для ультрарадикалів

13:4031.03.2020

Википедия

Антоніна Славицька

Юрист, народний депутат України IX скликання

Антоніна Славицька

Юрист, народний депутат України IX скликання

Муніципальна варта під час коронавірусу переживає яскраву мить слави. Сторінка МВ на фейсбуці демонструє небачену активність "вартових". Ось вони разом із комунальними службами Ірпеня беруть участь у дезінфекції будинку, де жила породілля, яка підхопила Covid-19. Ось вони проводять "роз'яснювальну роботу" в парках та скверах. А ось – пропонують "стукати" на порушників карантину – тобто на відкритий, усупереч кабмінівським приписам, салон краси або щось подібне. Якими будуть наслідки для цього салону – МВ не повідомляє. Якщо такими же, як свого часу для ромських таборів, то краще проявити менше громадянської активності і пожаліти салон. У кожному разі, повідомити про нього у правоохоронні органи, а не в установу, котра є їхнім ерзацом.

Скріншот

Утім, муніципальна варта вважає себе повноцінною силовою структурою. Навіть придбала щось на кшталт уніформи – неоковирної, щоправда, але все ж форми. Зеленувато-лимонні жилети МВ поверх коричневих одностроїв впадають в око, наприклад, під час "розборок" у транспорті: в нинішні карантинні часи МВ допомагає водіям міського транспорту виставляти за двері пасажирів без "аусвайсів". Якщо влада вирішить обмежити ще й фізичне пересування громадян (подейкують і про таке), то для МВ настануть й поготів золоті часи. Можна буде штрафувати пішоходів чи безмасочних "собачників", а можна буде й перейти від "роз’яснювальної" роботи до "виховної". Тут все залежатиме від того, яка потреба візьме вгору – потреба в грошах чи потреба розім’яти м’язи.

Чому я так критично налаштована по відношенню до муніципальної варти? На це є як мінімум три причини. Причина перша: я не довіряю силовому "крилу" різномастих активістських об’єднань, котрі почали формуватися ще під час Євромайдану. Парамілітарні групи у країнах із дуже слабкими демократичними інституціями та громадянським суспільством у зародковому стані здатні не стільки захистити порядок, скільки нашкодити своїм ставленням до нього. На пострадянському просторі й без того дуже живучим є так званий "синдром вахтера", коли маргінали, отримавши навіть незначний кавалок влади, виростають у міні-диктаторів. Дайте такій людині право розмахувати кулаками, і завтра ви отримаєте розгул бандитизму на вулицях.

Але, головне, можливо, навіть не це. А те, що муніципальна варта діє наразі без жодних правових підстав. Про потребу в започаткуванні муніципальної поліції говорили ще років із двадцять тому, при цьому під час подібних обговорень висувалися як аргументи за, так і аргументи проти. В якийсь момент часу здавалося, що аргументи "за" переважили: у 2015 році був написаний і навіть прийнятий у першому читанні відповідний законопроект. Але далі цього справа не пішла. Ані другого читання, ані затвердження закону президентським підписом не було. Документ так і поховано в анналах Верховної Ради. А відтак муніципальна варта як силова структура не має права на існування.

Щоправда, тут є один нюанс. У низці міст, наприклад, у Києві МВ набула статусу "комунального підприємства". Створювати такі підприємства органам місцевого самоврядування заборонити ніхто не може, проте слід зауважити, що коло прав та можливостей комунальних підприємств є чітко окресленим. Його співробітники не можуть підпрацьовувати вишибалами на маршрутах міського транспорту або крутити руки порушникам карантину.

І знов-таки – додаткова ремарка. З 2000 року в Україні діє закон "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону". Він нібито легалізує муніципальну варту. Адже представникам громадських формувань, які зареєстровані в такій якості, дозволено носити і застосовувати спецзасоби до порушників. Вони можуть доправляти громадян у відділення МВС та навіть складати адміністративні протоколи, якщо попередньо пройшли спеціальне навчання.

Але яке навчання (де, коли і як?) проходила муніципальна варта? І хто вона є за своєю суттю – комунальне підприємство чи формування із захисту громадського порядку? Бути одночасно і тим, і іншим їй не випадає, оскільки комунальне підприємство – це "самостійний господарчий статутний суб'єкт, що може здійснювати виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність із метою одержання відповідного прибутку (доходу)". Так, в усякому разі трактує це поняття закон "Про місцеве самоврядування".

Отже, з правової точки зору дефініція муніципальної варти лишається непроясненою. Зрозуміло, що лобісти МВ мали на увазі створення чогось подібного до радянських ДНД – добровільних народних дружин, от тільки повного аналогу тут не вийшло. По-перше, тому, що всі дії ДНД контролювалися міліцією, і максимум, який могли дозволити собі учасники подібного патруля, це спробувати затримати порушника до приїзду правоохоронці. Звісно, без застосування брутальної фізичної сили.

Друга ж відмінність полягає в тому, що існування ДНД було необтяжливим для місцевих бюджетів, чого не скажеш про муніципальну варту. Бо хоча офіційно з київського бюджету МВ не фінансується, у 2017 році вона отримала від мерії 21 мільйон гривень "на розвиток". Залишу це без коментарів і перейду до третьої причини, яка змушує мене ставитися до муніципальної варти з великою пересторогою.

Ця третя причина – контингент її учасників. Багато членів МВ були (або є й по цей день) у лавах ультраправої організації "С14", а також – радикального крила "Свободи". Через свої, так би мовити, світоглядні особливості, ці жваві молодики (або, як прийнято говорити зараз, "активісти") не стільки співпрацювали з поліцією, скільки опонували правоохоронцям, бо мали власні погляди на такі поняття, як порядок і справедливість. Якщо хтось забув, то нагадаю: саме члени "С14" уславилися погромами ромських таборів, за що, до речі, ніхто так і не поніс відповідальності.

А відтак мені не надто подобається, коли вчорашні "тітушки" стають чимось більшим, аніж просто асоціальним елементом. Українські кар’єрні ліфти спрацьовують цілковито дивним чином – хто був нічим, той стає всім, і ось вже лідер "С14" (тепер це зветься "Суспільство майбутнього") Євген Карась виростає з природного для нього середовища до посади представника громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України. Саме в цій ролі він дозволяє собі хамити нардепу Антону Полякову. Втім, декому подібний стиль гопника припадає до смаку – недарма міністр інфраструктури Владислав Криклій вирушає у спільний з "С14" рейд проти (дослівно) "циганських банд".

Власне, я б дуже радила Криклію пошукати банди в іншому місці, але довго не ходити, а уважніше роззирнутися довкола. Україні ще бракувало поповнити перелік держав не лише з мертвою (де факто) охороною здоров’я і правовою системою, але й з відсутніми заслонами на шляху до расизму. Втім, можливо, завдання нинішньої влади і полягає в тому, аби довести ситуацію до повного абсурду і довірити охорону порядку тим, хто сам, м’яко кажучи, не в порядку? В такому разі, все гаразд, і муніципальна варта – на своєму місці. От тільки від цього місця чомусь дуже хочеться триматися якнайдалі.

Антоніна Славицька

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected].