Мораторій на продаж землі: У справу вступає ЄСПЛ

Мораторій на продаж землі: У справу вступає ЄСПЛ

Михайло Поживанов

голова Фонду муніципальних реформ "Магдебурзьке право"

Нерозв'язані проблеми мають здатність повертатися у найнесподіваніший момент і боляче бити державу у найбільш чутливі місця. Нещодавно Європейський суд з прав людини визнав, що наявний в Україні мораторій на продаж сільськогосподарських земель порушує права людини. Проблему актуалізували двоє пенсіонерів: 71-річна Софія Зеленчук з Івано-Франківська та 79-річний Віктор Цицюра з Тернополя. Обидва позивачі є власниками земельних паїв, котрі вони здали в оренду, а потім захотіли продати. У 2015 році Зеленчук та Цицюра звернулися до ЄСПЛ з проханням пояснити, чи не порушує наявний мораторій їхні громадянські права. І виявилося, що порушує.

У рішенні суду говориться про те, що в жодній країні, котра входить до Ради Європи, не існує повної заборони на продаж землі. Немає подібного обмеження й у держав з перехідною економікою. А відтак, з точки зору європейського права, позивачі можуть бути визнані постраждалими від тієї політики, яку в цій сфері провадить Україна. За цю політику нам взагалі чимало дісталося. ЄСПЛ відзначив "непослідовність української влади", котра давно заявляла про намір створити ринок землі, проте щоразу лише пролонговує мораторій.

Новини за темою

Україні слід ухвалити комплекс законодавчих заходів, котрий дозволив би забезпечити справедливий баланс в інтересах соціуму та окремих індивідів, що володіють фермерською землею, наголосили в ЕСПЛ. При цьому, певна річ, суд з прав людини не став (та й не міг би) наполягати на тому, аби мораторій було знято, а ринок землі – негайно створено. Йшлося лише про відповідальність держави, яка повинна з розумом балансувати між потребами громадян та нації в цілому. А щоб до України скоріше дійшла потреба фахових рішень, ЄСПЛ ухвалив виплатити потерпілим по 3 тисячі євро компенсації.

Міністр фінансів Олександр Данилюк, котрий зараз перебуває в гострій опозиції до влади, відразу прокоментував це рішення як своєчасне. Тобто таке, що відкриває очі на очевидну річ: жодна держполітика, на його переконання, не буде ефективною, якщо вона будується на порушенні прав людини. Проте чи дійсно в даному випадку йдеться про порушення прав людини? Українська специфіка господарювання на все накладає свій унікальний відбиток, і саме тому земельні питання належать до числа тих, які часто не мають однозначної відповіді.

Наприклад, у Данії землю сільськогосподарського призначення продають виключно на умовах збереження статус-кво цієї землі. Покупець має довести, що планує займатися саме фермерством й нічим іншим – зокрема, останні вісім років перед купівлею він мусить прожити у сільській місцевості. Діють й інші запобіжники: скуповування паїв і доведення земельної ділянки до розмірів понад 150 гектарів заборонено законом, коли ж придбана нерухомість сягає 30 га, власник повинен підтвердити свою професійну кваліфікацію й продемонструвати результати своєї праці на цій землі. Юридичним особам у Данії с/г угіддя не продають взагалі – права на придбання мають тільки приватні господарі.

А що натомість в Україні? А в Україні 71% території (42,7 млн га) належить до земель сільськогосподарського призначення (з них чверть належить державі), й при цьому, однак, ми маємо цілковито неврегульоване земельне законодавство. 25 років тому Верховна Рада ухвалила постанову "Про земельну реформу", в якій був ряд лакун та прогалин. Саме завдяки їм досі не сформований ринок землі с/г призначення; значна частина ринку оренди в тіні; кілька категорій угідь не мають чітко визначеного правового статусу.

Оскільки реформа де-факто так і не запрацювала, через 11 років після її ухвали, тобто в 2002-му, був введений мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Передбачалося, що мораторій діятиме до 2005 року і завершиться прийняттям законів про ринок землі і про державний земельний кадастр. Першого закону не існує й до сьогодні. Другий все-таки був ухвалений у 2011 році з відстрочкою до 1 січня 2013 року. Але він не набув чинності через продовження мораторію до 1 січня 2016 року, а згодом – й до поточного, 2018-го року.

Якщо говорити про за і проти скасування мораторію, то всі плюси від продажу земель проговорені вже давно. Відсутність вільного земельного ринку гальмує здорову конкуренцію та зростання сільськогосподарської галузі; неефективне управління земельними ресурсами позбавляє мотивації фермерські господарства; Україна як аграрна держава втрачає привабливість на світовому ринку тощо. Все сказане – цілком і повністю справедливо, проте бажання навести лад у цій царині має корелювати з оцінками всіх ризиків, які несе зняття мораторію. Піррові перемоги нам не потрібні, і, якщо вдуматися, шанс вийти на вільний ринок без значних втрат наразі є нульовим.

Відтак розглянемо всі мінуси впровадження вільного продажу землі. Українські селяни – люди небагаті, тож у праві продавати свої наділи вони майже напевне побачать можливість стабілізації фінансового становища. Те саме стосується й землі, що перебуває у комунальній власності, – за рахунок її продажу місцеві бюджети (все ще залежні від Києва, попри обіцянки децентралізації) залюбки поповнюватимуться й розширюватимуться. Отож, земля перекочує з одних рук в інші. Але в чиї? Тут можливі лише два варіанти: або інвестор буде вітчизняний, або іноземний. Наші фермери (навіть крупні господарства) багато землі не куплять – знову таки, через обмеженість у фінансах. Тому, скоріш за все, паями володітимуть іноземці (або спекулянти, котрі потім перепродаватимуть землю за кордон).

Що поганого в іноземцях? Нічого, якщо вони працюватимуть на українську економіку. Законодавчого алгоритму, котрий дозволив би обмежити присутність іноземного капіталу на земельному ринку, на сьогодні нема. Дехто прогнозує прихід на цей ринок великих транснаціональних корпорацій, які викуплять все, що ще лишалося непроданим, в українських інвесторів. Це значною мірою змінить профіль вітчизняного АПК, що призведе до падіння виробництва та експорту продукції АПК в період переділу ринку (а в довгостроковій перспективі – до скорочення робочих місць у цій царині).

Однак уявімо собі, що змінами до чинного законодавства активність іноземного капіталу вдасться мінімізувати або ж унеможливити взагалі. Чи можна в такому випадку вважати проблему вирішеною? Ні, бо на сьогодні не зроблено чимало вкрай необхідних першочергових кроків. Фахово не визначена вартість землі (яка варіює в залежності від якості "товару") та вартість її оренди (ця друга величина, на моє глибоке переконання, мусить становити на рік не менше 5 відсотків від оціночної вартості землі).

І це по-перше. По-друге, законодавчо не прописаний механізм контролю та відповідальності за нецільовим або неадекватним використанням угідь. Мусить бути встановлена міра покарання (від адміністративної до кримінальної) за зумисне псування ґрунтів (коли, наприклад, три роки поспіль на одній й тій самій ділянці висіваються культури, які виснажують землю).

Третій момент: має бути створена інституція (земельна біржа), котра контролюватиме перетікання землі з однієї власності в іншу. Природно, що ця інституція повинна бути цілковито незалежною як від виконавчої влади, так і від приватних осіб. Однак після очевидного провалу місії різного роду "антикорупційних" структур, у чесність земельної біржі повірити тяжко.

Крім того, ще до запуску такої біржі мусить бути напрацьований повний кадастр сільськогосподарських земель, має бути визначена модель земельного ринку, яку Україна стане наслідувати, також повинна настати ясність із використанням надр та водних ресурсів. Усі ці нюанси мають бути дуже чітко прописані в українському законодавстві. Без відповідного кодексу на руках (а його наразі нема) ухвалювати відмову від мораторію на продаж землі було б справжнім злочином.

Насамкінець зазначу очевидне: на вихід з кризи подібні рішення (про скасування мораторію) не працюють. На вихід з кризи працює зміна структури капіталу, тобто створення нових підприємств, розвиток нових ринків чи сфер господарювання або ж модернізація старих. Із відпусканням землі у "вільне плавання" не працюватиме ані перший, ані другий, ані третій чинник. Бо продаж землі – це не модернізація ринку, це лише зміна його власника, до того ж, вкрай невигідна та (з огляду на відсутність відповідної законодавчої бази) вкрай несвоєчасна. Над цим слід добре подумати, перш ніж знову повертатися до даної теми.

Михайло Поживанов

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...