Кадр з фільму "Форма води"
IMDB

Вирушаючи в подорож під загадковою назвою "Форма води", Гільєрмо дель Торо, хоч і відштовхувався від заїждженої казки про красуню і чудовисько, але все ж задумував створити історію про реальні почуття, уникаючи при цьому найбільш банальних трактувань. "Я хотів створити відносини, в які можна повірити, звичайно, тримаючи в розумі, що це метафора", – говорить він сам.

Що ж, здійснити це автору цілком вдалося і навіть більше того. Буквально відразу на стрічку посипалися численні похвали і почесті. Критики і кінематографісти охрестили картину найбільшою роботою дель Торо з часів "Лабіринту Фавна" і практично закидали її різними нагородами, починаючи від "Золотого лева" торішнього Венеціанського фестивалю та двох "Золотих глобусів" (за кращу режисуру і саундтрек), і закінчуючи чотирма перемогами на Critics' Choice Awards.

Події фільму переносять нас в США початку 60-х, де у таємній космічній лабораторії заточена істота-амфібія (Даг Джонс). Американські секретні служби, яким не дають спокою лаври СРСР в освоєнні космосу, мають намір використовувати її в якості надзброї. Якщо ж об'єкт вивчення не виправдає очікувань і не зможе стати перевагою в "холодній війні", його тут же пустять у розхід. З особливою ретельністю за цим готовий простежити полковник-садист Стрікленд (Майкл Шеннон), що має з чудовиськом особисті рахунки.

Перешкодити бездушним планам військових має намір німа дівчина Елайза (Саллі Хокінс), яка працює в лабораторії звичайною прибиральницею. Саме їй вдалося розглянути за холодною зовнішністю монстра ніжну душу і зустріти в його особі небачене раніше розуміння. Заручившись підтримкою свого сусіда (Річард Дженкинс) і співробітниці (Октавія Спенсер), Елайза має намір зробити все, щоб допомогти йому отримати свободу.

Ідея фільму прийшла до дель Торо кілька років тому, ще до старту роботи над "Тихоокеанським кордоном", що вийшов в 2013 році. Власне, заради "Форми води" він відмовився від зйомок продовження згаданого фантастичного бойовика, зайнявшись натомість розробкою і реалізацією нетипової романтичної історії. Хоча нетиповість її простежується тільки на перший погляд – для мексиканського казкаря тема відносно стандартна, що він, загалом-то, і не намагається приховати, визнаючи певну схожість сюжету та символіки зі своїм же "Лабіринтом фавна". І там, і там режисер вміло сплітає магію і реалізм, поміщаючи в центр оповідання крихкий зовні, але внутрішньо потужний жіночий персонаж і протиставляючи йому сувору дійсність, яка так або інакше включає в себе проблематику війни.

Таким чином автор робить чергове освідчення в любові до монстрів і висловлюється відразу на кілька актуальних тем – починаючи від вже зазначеної жорстокої абсурдності війни і закінчуючи численними дискриминациями і наявним феміністським підтекстом. Але головний посил фільму, що проноситься по ньому лейтмотивом і знаходить вираження в абсолютно різних формах, безумовно, зводиться до любові. Кохання в першу чергу до себе справжнього, до прийняття себе таким. І лише на тлі цього режисер звертається до питання пошуку розуміючих і співчуваючих, які дозволяють повноцінному у своїй інакшості створенню знайти щось ще.

Для реалізації свого задуму дель Торо вміло користується добре освоєним жанром казки, наповнюючи картину посилено соковитими або темними тонами і доповнюючи донезмоги гротескними у своїй огидності або доброті персонажами. Автор навмисно зводить їх характерні риси в максимальну форму, демонструючи цим якусь нереалістичність того, що відбувається. Що, як не іронічно, скоріше підкреслює певну життєвість і точність.

Тему води у фільмі режисер вибирає не випадково. За його словами, поки інші мріють про можливість літати, він сам марить вмінням дихати під водою. Чим, власне, і наділяє свого персонажа. Роблячи його таким, мексиканський казкар показово виходить за рамки історії про красуню і чудовисько і відбирає у свого героя зв'язку "до" і "після".

Дельторовський "іхтіандр" не має можливості змінитися, він відразу такий, який є. Він – інша форма життя, яка не здатна переродитися і олюднитися, поставши в кінці раптово і сліпуче в образі прекрасного принца. Тому виникаюче до нього почуття головної героїні одразу підкреслює розходження з цим каноном і робить "Форму води" більшою мірою схожою з історією Попелюшки. Тут переосмислити себе належить саме жіночому персонажу, не ставши при цьому у фіналі принцесою, але отримавши натомість щось нове, куди більш чуттєве і прекрасне.

У підсумку Гільєрмо дель Торо створює насичену смислами і алегоріями дорослу казку, яку, природно, не варто сприймати буквально. Взявши не саму свіжу ідею, режисер вкладає її в оновлений контекст, майстерно використовуючи мову метафор, а місцями надмірну, але доречну в контексті сексуальність і жорстокість. Доповнює це все бездоганно вивірений візуальний і звуковий ряд, що виводить "Форму води" далеко за рамки рядового кіно.

Тетяна Ахапкіна