banner banner banner banner

Куля і хрест: 5 українських книжок про вовкулаків

Українська демонологія завжди потребувала популярного розшифрування на рівні роману жахів, містичного детективу та іншого гостросюжетного чтива. І хоч перемогти інфернальні сили не завжди вдавалося, утім, навіть "беззахисність" героїв ставала "захисною" практикою для наступних поколінь вояків та мисливців.

Куля і хрест: 5 українських книжок про вовкулаків
Фото з відкритих джерел

Ігор Бондар-Терещенко

поет, драматург, арт-критик

Українська демонологія завжди потребувала популярного розшифрування на рівні роману жахів, містичного детективу та іншого гостросюжетного чтива. І хоч перемогти інфернальні сили не завжди вдавалося, утім, навіть "беззахисність" героїв ставала "захисною" практикою для наступних поколінь вояків та мисливців.

Юрій Сорока. Куля для вовкулаки. – Х.: Фоліо, 2018

Фото з відкритих джерел

Розслідувати дивні речі, що відбуваються на околицях тихого подільського містечка, береться завзятий рубака, колишній курінний отаман Запорізької Січі, а нині приватний детектив Семен Ольховський-Паливода. Адже все частіше вихідці з пекла тероризують місцевих жителів, тримаючи в страху їх мирний край. Але хто вони? Для чого прийшли на ці землі? " - Отож, - Пилипенко відкашлявся, - лікантропи, яких дехто іменує перевертнями, або вервольфами, з'явились у той час, коли Бог створив людину. Принаймні існує думка, що вони є нащадками дітей Ліліт - першої дружини Адама, що її було вигнано з Едему. Як віщує легенда, Ліліт мала чотирьох дітей, які були віддані на виховання звірам - тигру, ведмедю, змії та вовку. На виховання до вовка потрапила донька Ліліт на ім'я Еноя. Саме вона й стала предком усіх перевертнів, що чигають на свою здобич у нічних хащах під час повного місяця".

Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Х.: Фабула, 2017

Фото з відкритих джерел

У цьому романі - щира "козацька" автентичність, яскравий стиль оповіді, динамічне дійство. Адже сьогодні всі полюють за сюжетом і мало хто дбає про орнаментальність історії, де не лише вибухи гармат і мушкетів, але автентичний контекст. Зброя, вбрання, традиції і ритуали, коли герої "в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат добрячий", і "тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська й огневу стрільбу озброєні". У такий спосіб триває ця гостросюжетна оповідь про малого козака, що наче вимандрував з прадавньої міфології таким собі безжурним їздцем демонологією нашого краю. По суті, "Чигиринський сотник" - це справжній лицарський роман, який на догоду сучасній моді доводиться рекламувати як "козацьке фентезі". Саме тут Дике Поле і Базавлуцький ліс, де в пеклі Чорнобог-Триглав панує, а на цьому світі йому служать відьми, перелесники і песиголовці. І де живуть козаки-характерники, що моляться батькові Дажбогові та Матері Божій, Пречистій Ладі, до чиєї історії автор роману сюжетні ходи прокладає. І якщо у того ж Толкіна світом перстень править, то тут — Троянів ключ, що ним Господь землю одімкнув, і який приходить в Україну, коли над нею лихо зависне.

Олександр Завара. Песиголовець. – К.: Видавництво Жупанського, 2017

Фото з відкритих джерел

Герой цього "етнографічно-релігійного", а насправді - містично-детективного трилеру, за сюжетом, втрачає популярність, але його думки щодо її відновлення цілком слушні. "Дехто вважає, що письменники – це справжні маніяки. І якби вони не писали твори, то убивали б людей і заплутували справу таким чином, щоб вона стала схожою на гру", - підказують нам рецепт успіху. Втім, сам герой нікого не вбиває, за нього це роблять персонажі давньої історії нашого краю, які втручаються в його життя від самого дитинства. Прагнучи знайти карколомний сюжет для свого роману, наш герой з "казковим" ім'ям Іван Побиван їде з родиною до Прикарпаття, щоб навідатися до таємничої Галявини вічної роси. Адже саме в цих місцях, ще в дитинстві, він бачив іконку Святого Христофора із зображенням песиголовця, і саме це, на його думку, може стати основою нового тексту. Хай там як, але чергової "психоделічної" історії в дусі "Трохи пітьми" Любка Дереша з енергетичними вампірами і туристичними страшилками ми не дочекаємося, бо все тепер реально і насправжки. А як інакше може бути в казковому лісі? В якому, додамо, від часу масового навернення язичників-полян у християнство живуть лісоруби-людожери, а також цей самий вовкулака Сіроманець, що врятує героїню, але не читача – від захоплення черговою майстерною містифікацією.

Галина Пагутяк. Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками. – Л.: Піраміда, 2017

Фото з відкритих джерел

Дія цього містичного роману відбувається у цілком реалістичних декораціях, задля достовірності прикрашених звичними топонімами – Дрогобич, Самбір, Нагуєвичі. Але навіть історія, описана Іваном Франком, будучи взята за основу цього трилеру, все одно нагадує одну з моделей майбутнього. В якому минуле, звичайно, розрослося буйним квітом бойківських легенд і лемківських переказів. Тож у цьому вигадано-правдивому світі живуть герої роману –  малолітній Орко (Орест), його сестра Орися, яка загинула від упиря, але теж "живе", бо її занадто довго ховають, згорьований батько Петро, який "не бачив нічого дивного у тому, що вмерлий Митро з'являється в Урожі й кличе малого", отець Онуфрій, схожий на гоголівського Хому Брута, і містечковий фотограф-агностик Юліан. Якщо відверто, то все це нагадує "Обитель зла" з Мілою Йовович, зомбі та Апокаліпсисом наяву. Упирі починають та виграють, екранізація по-українськи не за горами, альтернативна історія рідного краю все більш скидається не на міфологію, а на цілком можливе майбуття в координатах техногенних наших революцій.

Марина Смагіна. Волковиці. – К.: КМ-Букс, 2017

Фото з відкритих джерел

Здавалося, писати сьогодні захопливе фентезі, не наслідуючи найкращі зразки цього жанру на кшталт творів Джоан Роулінг, Джона Толкіна чи Джорджа Мартіна, майже неможливо. І тим не менш, талановитій авторці з Херсону в її дебютному романі, що переміг на цьогорічному конкурсі "Коронація слова", це якнайкраще вдалося. У принципі, "фольклорними" стежками народної традиції нещодавно вже пройшлися і Таня Малярчук з її "Звірословом", і Руслана з її "Дикими танцями", запозиченими з гуцульської культури. Утім, у "Волковицях" все інакше. З одного боку, тут так само воскресає давня карпатська магія, помножена на українську демонологією з міфологією вкупі. Але у тому-то й річ, що, бачене ніби як збоку, а не з буденного, прикладного і дидактичного нутра цього явища – фольклорного твору в обрамленні сучасних письменницьких технік, – історія про гуцульське село, яке не знайдеш на жодній мапі, бачиться справді чарівною, зачарованою, майже чаклунською. Власне, й за самим сюжетом, коли юна студентка потрапляє в сиву давнину історії роду, розплутуючи магічний клубок прокляття і прадавніх чар, сучасне стикається з минулим у всій його "фольклорній" красі. Коли "події збігаються та переплітаються, утворюючи дивний візерунок на полотні часу".

Ігор Бондар-Терещенко

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>