banner banner banner banner

Коли немає ані техніки, ані інтернету: Як у сільських школах відбувається дистанційне навчання

Коли немає ані техніки, ані інтернету: Як у сільських школах відбувається дистанційне навчання
З відкритих джерел

Катерина Чернявська

Журналістка, кореспондентка

Через карантин в Україні усі навчальні заклади вимушені були піти на дистанційне навчання. Звісно, що система освіти, особливо у школах, не була до цього готова. По-перше, подібної практики, та ще й у масштабах країни, в Україні не було. По-друге, її потрібно було запровадити в дуже короткий термін.

На щастя, у XXi сторіччі, коли, здавалося б, у всіх є гаджети та інтернет, організувати дистанційне навчання не так уже і складно. Для цього є навіть досить прості і зрозумілі сервіси, такі як Google Classroom, наприклад. І це може більш-менш працювати в містах. А як бути в селах, де у багатьох не те що інтернету немає, а навіть гаджетів?

Новини за темою

Ми поспілкувалися з учителькою початкових класів однієї із сільських шкіл України й попросили розповісти, як проходить дистанційне навчання за таких умов.

У Світлани Анатоліївни (ім'я змінено на прохання героїні) четвертий клас, у якому всього 12 дітей. Якщо вчителі і раніше завжди працювали після роботи, то тепер навчальний день триває з 8-ї ранку і до пізнього вечора. Якби дітей було більше, вона навіть не уявляє, як би справлялася.

Технічні можливості

Наша школа, як, думаю, й інші, була зовсім неготова до дистанційного навчання. Мало того, що подібних напрацювань немає, так ще й далеко не всі вміють користуватися тими платформами, які є. В нашій школі спочатку хотіли проводити заняття саме через Classroom, але для цього у дітей мають бути хоча б ноутбуки та нормальний інтернет. 

Але не у всіх батьків в моєму класі є електронна пошта, більшість користується лише мобільним інтернетом, не у всіх навіть смартфони є. 

Ми з дітьми користуємося "Вайбером". Щоранку о 8-й годині я пишу дітям, які у нас сьогодні уроки, даю завдання і час, до якого їх потрібно виконати. Деякі завдання просто надруковую, з деяких кидаю відео. Але відео теж не завжди можна знайти цікаві — часто там просто монотонно надиктовують матеріал, а діти це не сприймають. Тому я і сама записую відео, де пояснюю ту чи іншу тему, показую, як обчислити вирази, як правильно записати їх. Письмові вправи діти виконують в зошитах і надсилають мені фото. Перевіряти такі завдання досить важко — не всі роблять якісні фото, часто доводиться дуже придивлятися, збільшувати зображення, щоб хоч щось розібрати. З усними завданнями простіше — я розписую час, коли кому телефонуватиму, щоб перевірити матеріал. Але якість відеозв'язку дуже погана, відео постійно гальмує, і погано сприймати одне одного.

Попри те, що я вказую час, до якого треба виконати завдання, на практиці це неможливо. Є сім'ї, у яких дітей багато, а телефон лише один. Є сім'ї, де телефон лише у мами, а мама на роботі. Таких сімей у мене кілька, тобто діти чекають до вечора, поки прийде мати з роботи, і лише потім щось роблять. Один хлопчик надсилає виконані завдання пізно ввечері, бо чекає, доки батько приходить з роботи.

Є у мене в класі дитина, яка взагалі не має жодного доступу до інтернету. Вона живе з бабусею, і тому бабуся раз на два дні телефонує і бере завдання. Читання, наприклад, я можу перевірити телефоном, але письмові роботи її я ще не бачила взагалі. І така дитина не лише в моєму класі, у школі багато таких. Тому адміністрація вирішила так, що у школі буде призначено день, коли батьки цих дітей принесуть зошити з виконаними роботами за цей період. Кожному з батьків окремо призначать час, щоб вони не зустрічалися. Вони лишать зошити на партах, потім прийдемо ми в засобах особистого захисту, заберемо ці зошити, обробимо їх антисептиком, перевіримо. А після свят у такий самий спосіб повернемо. 

Найбільше діти страждають через відсутність спілкування. Їм треба, щоб з ними хтось говорив, щоб хтось живий пояснював їм матеріал. Але проводити спільні уроки, наприклад, в Zoom, немає можливості.

Мотивація

Часом складається враження, що це наші діти і ми маємо змушувати їх навчатися, а не батьки. Директор нам на це сказав, що батькам же за це зарплату не платять, що ми маємо їх мотивувати. Але як можна мотивувати дитину, якщо її навчання не треба навіть її батькам? Є у мене в класі одна дитина, яка старається, але вона приходить додому, і мама їй каже, мовляв, сьогодні ти молодець, але ж ти все одно усе забудеш, або нащо ти принесла додому цю поробку, щоб вона лише пилом припадала. І так в багатьох сім'ях. Батькам все одно, відповідно, і їхнім дітям теж. Але я все одно маю змусити їх захотіти вчитися, мені ж за це платять. 

Думаю, що в містах діти більш мотивовані до навчання, там батьки самі більш освічені і можуть донести до дитини, навіщо їй потрібна школа.

Є сім'ї, у яких батьки дозволяють собі просто зробити завдання замість дитини, а дитина його переписує. Але ж я знаю рівень дитини, знаю, що вона помилки якісь би робила. І коли я потім зв'язуюся з цими дітьми, то вони не можуть пояснити, що вони зробили. Це величезна проблема.

Часто буває, коли я задаю завдання з підручника, діти роблять його надто швидко, тому що користуються готовими домашніми завданнями. Я спочатку не могла зрозуміти, як вони так швидко роблять. Але потім побачила у дітей одні й ті самі помилки або однаково складені речення, і тоді до мене дійшло, що вони користуються ГДЗ. Звісно, я переговорила з батьками, з дітьми, вони вибачилися. Зараз уже не так часто, але інколи все ж таки я бачу, що вони ними користуються. 

Є у класі діти, які сприймають карантин як канікули. Один хлопчик є у класі, йому навіть мама не може пояснити матеріал. Коли я поясню, він надсилає мені потім купу завдань за кілька днів, які робить за один вечір. До того ж робить "на сяк-так", аби я від нього відчепилася. Він каже мені "я вдома", а вдома для нього означає на канікулах. 

Багато дітей не можуть працювати самостійно. З 12 дітей лише двоє виконують все вчасно. Інші діти — ні. Деякі зранку починають і тягнуть до кінця дня. Деякі діти кидають мені що-небудь, а потім не реагують ані на повідомлення, ані на дзвінки. Я розумію, що з дитиною ніхто не займається, вона сама що може, те і робить або звідкілясь переписує. 

Звісно, що є батьки, які серйозно ставляться до дистанційного навчання, але таких мало. 

Домашнє завдання я їм не даю. Чула, що є вчителі, які дають. Але діти і так працюють, по суті, вдома, самостійно. Їм і так важко. Вони працюють цілий день, бо вони просто не вкладаються в час. От я, наприклад, працюю весь день. Звісно, я їм вказую час, до якого виконати завдання, але з технічних причин, або через те, що багато дітей чекають батьків, бо самостійно не вміють працювати. Тому домашнє завдання я їм не даю. Вони і так добряче навантажені. 

Новини за темою

І це я проводжу лише основні уроки, ті, що оцінюються. Інші — образотворче мистецтво, фізкультура, основи здоров'я - я маю проводити, але не роблю цього. На це просто не вистачить часу. Я надсилаю їм покрокові інструкції для поробок якихось і пропоную зробити це у вільний час, але не змушую.

Колеги й адміністрація

Зараз я уже звикла працювати в такому режимі, але спочатку було дуже складно. Було дуже велике психологічне навантаження і через епідемію, і через керівництво. Бо Міністерство освіти спочатку, здається, і саме не знало, що робить, відповідно, адміністрація школи також. 

Спочатку адміністрація вимагала від учителів звіти того, що ми робимо. Там треба було щодня писати повні звіти, що ми робимо кожної години — це цілий день нічого не робити і писати самі звіти. Можливо, в інших школах їх і пишуть, але я не розумію, коли вони встигають це робити. На мене це дуже давило. Нічого не було зрозуміло. Нам говорили, що раз ми отримуємо зарплату, то маємо відзвітувати за кожен крок. 

Під час канікул у нас питав директор, чим ми займаємося, мовляв, я проходжу якийсь вебінар, курси тощо. А що голова йде обертом і взагалі не до курсів, про це на початку ніхто не думав. Потім попустило. Зараз іноді директор просить скріншоти того, які завдання ми даємо, але не вимагає уже повних звітів.

Також на початку було дуже важко, бо я не уже добре володію гаджетами. А мені лише трохи за 50. Є у нас вчителька, якій понад 70 років, вона взагалі була в шоці. Для неї це занадто складно.

Адміністрація в організації дистанційного навчання допомагає лише порадами. Тому ми варимось самі як можемо. 

Мало того, що українська система освіти в принципі виявилася не готовою до дистанційного навчання, бо дітям важко навчатися самостійно, їм треба, аби хтось пояснював їм матеріал, так ще й залишає бажати кращого технологічне забезпечення дітей у селах. 

Цьогоріч для учнів 4 та 9 класів скасували ДПА. На думку вчительки, це був правильний крок, бо діти її просто не складуть, адже в таких умовах підготуватися до атестації нереально. 

Катерина Чернявська

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected].

 
Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>