Хто в Україні і чому хоче об'єднання з ОРДЛО

Хто в Україні і чому хоче об'єднання з ОРДЛО
З відкритих джерел

Оригінал на сторінці Андрія Ілларіонова в LiveJournal

Короткий повідомлення у Facebook Дарки Оліфер викликало прилив ентузіазму у деяких щирих прихильників суверенної України. Цей текст було навіть розцінено як очевидну ознаку кардинального повороту української влади від нав'язаної їй капітулянтської парадигми "возз'єднання" до суверенної політики. Видається, що така оцінка, щонайменше, є передчасною.

Дарка Оліфер, прес-секретар Леоніда Кучми, колишнього президента України, а нині представника України в Тристоронній контактній групі (ТКГ), в робочому органі з вирішення оперативних питань конфлікту на Донбасі, у своєму повідомленні від 15 жовтня розповіла про вимоги, висунуті українською делегацією на останній зустрічі ТКГ.

Українська сторона наголосила, що виконання політичного блоку питань мінських угод є можливим тільки за умови виконання таких пунктів:

- розпуск квазіугруповувань "Л/ДНР",

- повне припинення вогню;

- забезпечення ефективного моніторингу СММ ОБСЄ на всій території України;

- виведення з території України збройних формувань іноземних військ і військової техніки;

- розведення сил і засобів вздовж всієї лінії зіткнення;

- забезпечення роботи Центральної виборчої комісії України, українських політичних партій, ЗМІ та іноземних спостерігачів;

- встановлення контролю над непідконтрольною Україні ділянкою російсько-українського кордону;

- виконання інших пунктів, передбачених українським та міжнародним законодавством і мінськими угодами.

Новини за темою



На жаль, поки немає жодної ознаки того, що текст Оліфер дійсно свідчить про будь-яку зміну позиції Володимира Зеленського та його адміністрації щодо конфлікту на Донбасі, російської агресії і його очевидним намірам об'єднати Україну з ОРДЛО.

Чому?

Дарка Оліфер (з усією до неї повагою) за своєю політичною вагою навіть не Леонід Кучма. Проте навіть колишній президент України нещодавно був змушений змінити свою позицію на протилежну. Ще 18 вересня він, як відомо, заявив, що не підпише "формулу Штайнмаєра". А вже 1 жовтня, очевидно, під тиском нинішньої президентської адміністрації, був змушений це зробити.

Тож тепер після такого болючого досвіду, навіть якщо ті вимоги, які оприлюднила Оліфер, озвучив би сам Кучма, у нас були би підстави сумніватися і почекати, щоб переконатися в тому, що таку позицію не буде незабаром дезавуйовано.

Але Кучма нічого публічно не сказав. А Оліфер – навіть не Кучма.

Тим паче що промовчав міністр закордонних справ України Вадим Пристайко. І дипломатичний помічник президента Андрій Єрмак. І керівник Офісу президента Андрій Богдан.

Що ж стосується самого українського президента, то під час свого прес-марафону за кілька днів до повідомлення Оліфер, а саме 10 жовтня, Зеленський нічого подібного не говорив.

А якщо і говорив, то, найпевніше, прямо протилежне. І про "формулу Штайнмаєра", і про мінські угоди, і про "нормандський формат". Після 15 жовтня Зеленський у цих питаннях не висловлювався.

Тому якщо комусь вірити зараз, то із двох варіантів – повідомлення Дарки Оліфер, з одного боку, і гробового мовчання Леоніда Кучми, Андрія Єрмака, Андрія Богдана та Володимира Зеленського, з іншого, – більше довіри викликає гробове мовчання осіб, наділених реальною політичною владою. Що свідчить радше про відсутність змін у позиції української влади.

Ба більше, якщо уважно придивитися до тексту, опублікованого Оліфер, то слід визнати, що він має очевидні ознаки несерйозного троллінгу. Досить звернути увагу на перший пункт "вимог української сторони" – "розпуск квазіугруповань "Л/ДНР"".

Виникають природні запитання: який розпуск? ким? якими силами? з якого дива ці квазіугруповання та/або Путін будуть виконувати цю вимогу? тощо.

Будь-яка людина, хоч трохи знайома з проблемою, розуміє, що розпустити "квазіугруповання Л/ДНР" можливо тільки в результаті злагодженої і успішної бойової роботи ЗСУ та українських добробатів. Що однак найближчим часом не є реалістичним в силу очевидних причин.

Тому висунення такої вимоги, а тим паче її оприлюднення та привернення до неї особливої уваги кремлівськими медіа мають, схоже, лише одну мету – спробувати заспокоїти патріотичну громадськість України, а також її друзів в усьому світі в тому, що капітуляція України перед Путіним нібито не здійснюється.

Але саме ця операція прикриття, яка досить незграбно виконується зараз "у чотири руки" – Києвом та Кремлем, саме й видається радше підтвердженням того, що капітуляція йде повним ходом. Тільки тепер ще й із залученням московських телеканалів.

Те, що Путін серйозно занепокоївся зростальним опором капітуляції з боку українського суспільства і тому вирішив підіграти українському президентові, свідчать і поширювані останнім часом чутки, ніби "жорсткого" Бориса Гризлова на посаді російського представника в ТКГ змінив більш "гнучкий" Дмитро Козак.

Інтерес Путіна до капітуляції України абсолютно очевидний. Але виникає питання: а навіщо вона Зеленському?

Про плани Зеленського підписати "формулу Штайнмаєра" громадськість дізналася на початку вересня – незабаром після успішного обміну ув'язненими і заручниками. ЧИ була саме ця подія поворотною?

Один із найбільш уважних спостерігачів за українськими подіями Влад Сокор висловив припущення, що перелом у настроях Зеленського міг статися в результаті його драматичної телефонної розмови з Путіним 7 серпня, викликаного загибеллю чотирьох українських військовослужбовців.

Однак документи, опубліковані днями "Новым временем", дозволяють віднести ухвалення принципових рішень з українською стороною у цій сфері щонайменше ще на місяць раніше.

"Новое время"

Журнал оприлюднив, зокрема, лист керівника Офісу президента Андрія Богдана до представника України в ТКГ Леоніда Кучми від 16 липня 2019 року, в якому Богдан інформує Кучму про зустріч, що відбулася 12 липня в Парижі, дипломатичних радників лідерів України, Німеччини, Росії, Франції та про досягнуті на цій зустрічі домовленості щодо здійснення сторонами таких кроків:

- особливий статус ОРДЛО,

- "формула Штайнмаєра";

- амністія;

- місцеві вибори.

"Новое время"



Публікація цих документів, по-перше, показує, чим відрізняється реальна політика (лист керівника ОП поряд з угодою дипломатичних радників лідерів "нормандської четвірки", інформує представника України в ТКГ про рішення, ухвалені вищими інстанціями до безумовного виконання) від досить незручного пропагандистського прийому (публікація у Facebook прес-секретаря представника в ТКГ).

По-друге, цей документ свідчить про те, за чиїми саме коментарями треба стежити, чиї рішення треба відсьежувати, щоб адекватно розуміти політику нинішньої української влади. Це дипломатичний радник Володимира Зеленського Андрій Єрмак і керівник Офісу президента Андрій Богдан.

Саме вони, а не Дарка Оліфер, Леонід Кучма або міністр закордонних справ Вадим Пристайко (попри всю повагу до них), визначають сьогодні зовнішню політику України.

По-третє, документ свідчить про те, що рішення щодо капітуляції України її керівництвом було ухвалено не в жовтні, не у вересні, навіть не в серпні, а, щонайменше, на початку липня.

Нарешті документ підтверджує, що рішення щодо капітуляції України було ухвалено не під тиском Путіна, не в результаті шантажу або погроз з його боку, а самою українською владою абсолютно самостійно.

Звісно, серед ряду закономірних запитань, що виникають у зв'язку з цим (Чому саме вони? Чому саме тоді?), виділяється найголовніше з них: Навіщо?
Навіщо Богдану, Єрмаку, Зеленському знадобилася капітуляція України перед Путіним?

Перегляд інформаційних повідомлень напередодні зустрічі дипрадників у Парижі 12 липня дозволив виявити інтерв'ю Ігоря Коломойського "Новому Времени" від 4 липня 2019 року, в якому він називає конфлікт на Донбасі внутрішнім цивільним, наполягає на виконанні мінських угод у частині проведення місцевих виборів без попереднього виведення російських військ.

Новини за темою



ІК: — А в нас те, що сталося на Донбасі, це що сталося?

НВ: — Російська агресія.
— Так, звісно.
— Так, звісно.
— Це внутрішній громадянський конфлікт.
— Інспірований Росією.
— Ніким не інспірований, ніякої Росією...
...у нас основа, шампур цього конфлікту, — це внутрішньоукраїнський конфлікт, який, до речі, готувався 20 років. Щонайменше з 2004 року, з виборів Ющенко – Янукович. Тоді вперше ясно було, що ми до цього готові...

— А чому ми мінські угоди не виконуємо? Чому ми вибори там не проводимо. Там же написано чорним по-білому…

— Як провести вибори там?
— Хочете покажу, що написано в мінських угодах у 3-му або 2-му пункті?
— Я знаю, що написано в мінських угодах.
— Проведення виборів. А що Петька [Порошенко] кричав?
— Треба, щоб війська пішли, а тільки після цього щось проводити.
— Хвилиночку. Він підписував мінські угоди. Це міжнародний документ. Він там що підписав? Що він проводить вибори, а після цього наступного дня починається виведення військ, передача контролю кордону. Передача контролю кордону — це є виведення російських військ.

Не може український кордон контролювати Україна, а всередині будуть російські війська стояти. Отже, те, що він підписав, — він підписав, що буде проведено вибори, а передача контролю над кордоном ніколи не закінчиться. Хоча там терміни стоять.

Тому в мене є питання: а ми хочемо, щоб здійснилися мінські угоди? Чи ми хочемо на цьому піаритися і заробляти гроші, займатися бізнесом.
Повернімося до війни Донбасі. Договоримо щодо мінських угод.
— Ні.
— Чому ні? Не хочете?...

Коломойський також фактично підтвердив, що напередодні він зустрічався із Зеленським у неофіційному форматі й також регулярно спілкується з ним телефоном.

  ...Телефонуєте Зеленському, листуєтеся?
— Іноді, рідко.
— І вже зараз, коли він президент?
— Так, іноді.
— Була особиста зустріч?
— Ні. Через вас знову ж таки, не було. Через Михайла Ткача.
— З Ахметовим президент зустрічався, з Пінчуком зустрічався.
— Офіційної зустрічі у мене з ним не було.

Ще більш виразно Ігор Коломойський висловився щодо цих питань 4 вересня 2019 року під час конференції YES:

Кор.: Вадим Пристайко сказав, що нібито вибори на окупованій території можуть відбутися разом з місцевими виборами на всій території України. Як вам такий варіант реінтеграції?

ІК: Нормально. Я вважаю, що не треба боятися там виборів. Ба більше, я вважаю, що навіть якщо там присутні ці самі "зелені чоловічки" або іноземні війська, проте це не заважає нам проводити там свої вибори. Я думаю, Зеленський отримає там 80 відсотків.

Кор.: Ви впевнені, що там буде вільне волевиявлення, коли люди перебувають...?

ІК: Сто відсотків.


Позиція Ігоря Коломойського примітна не тільки тим, що тепер він називає громадянською війною російську агресію, для опору якій він у 2014 році першим почав формувати добровольчі батальйони.

І навіть не тим, що зараз він наполягає на проведенні "виборів" в ОРДЛО, до того ж стверджуючи, що вони будуть "на 100% вільними". Мабуть, найцікавіше полягає в тому, що Коломойський вважає, що Зеленський отримає в ОРДЛО 80% голосів.

На перший погляд здається, що розрахунок Коломойського є не зовсім обґрунтованим, оскільки на парламентських виборах 21 липня 2019 року на неокупованих територіях Донецької та Луганської областей перемогу здобула "Опозиційна платформа - За життя" (43% і 50% голосів відповідно).

Отже, в окупованих частинах цих областей (навіть якщо припустити таку малоймовірну подію, як вільні вибори) якщо у когось і є шанс на перемогу, то "в кращому випадку" тільки у ОПЗЖ. Хоча, найпевніше, там будуть зовсім інші "партії", точніше, місцеві ОЗУ.

Але ще більш примітною є фраза Коломойського, згідно з якою Зеленський на виборах отримає 80%. Звісно, слово "Зеленський" у ній можна інтерпретувати лише як синонім партії "Слуга народу". Але можна зрозуміти і не як синонім, а як власне ім'я можливого (очікуваного) учасника майбутніх виборів.

Але з таким прізвищем можна брати участь у виборах лише одного типу – президентських. І якщо це так, то коментар Коломойського можна віднести не стільки до ймовірних "місцевих виборів" в ОРДЛО у 2020 році, скільки до президентських виборів в Україні у 2024 році.

На яких, на думку Коломойського, може брати участь кандидат на прізвище Зеленський. І якщо це так, то тоді енергійна кампанія за приєднання до України ОРДЛО, що розгорнулася перед нашими очима, набуває зовсім іншого забарвлення.

Залишимо на хвилину осторонь сам факт передвиборчих обіцянок Зеленського весни 2019 року про те, що він обирається лише на один президентський термін. Тоді, як відомо, він давав чимало обіцянок, багато з яких, як стало ясно після його обрання, він не збирається виконувати.

Залишимо осторонь навіть знайдений очевидний ланцюжок передачі інформації, яка оперативно трансформується в політичні рішення: Коломойський – Зеленський – Єрмак – Богдан – всі інші (Кучма, Пристайко та інші).

Важливішим є інше.

Очевидно, що або люди навколо Зеленського, або Зеленський разом зі своїм оточенням одразу ж після перемоги на президентських виборах серйозно задумалися про подальше продовження вдалого для них "політичного банкету" та за часовими горизонтами нинішнього президентського терміну.

У цьому випадку, звісно, постає питання додаткових резервів виборчого ресурсу для своєї політичної сили на майбутніх виборах всіх рівнів – місцевих, парламентських, президентських. Очевидно, що цей ресурс вони знайшли серед жителів ОРДЛО.

Схоже, що в політико-ідеологічному плані Зеленський та його оточення ідентифікують себе як противників "помаранчевих" і як очевидних спадкоємців "біло-блакитних". Сп'яніння більшості українських виборців іміджем Зеленського, який приніс йому перемогу на виборах у 2019 році, вважають вони, через 5 років може пройти.

ЖЖ Андрія Ілларіонова

І тоді традиційне розмежування України на два політичні табори – "помаранчевих" і "біло-блакитних" – знову з усією силою заявить під час майбутніх виборів. Точно кажучи, це розмежування України на два політичні табори збереглося й у 2019 році, але воно виявилося замаскованим феноменом електоральних перемог Зеленського та його партії.

Якщо з результатів парламентських виборів 2019 року відняти результати партії "Слуга народу" (карта перших місць в округах без "Слуги народу", підготовлена Олександром Кірєєвим), то традиційний політичний розкол України на два політичні табори проявляється повною мірою.

ЖЖ Андрія Ілларіонова

Тож, схоже, вчергове в Україні ми стаємо свідками спроб вирішення питань влади, так би мовити, "структурними методами".

Так, у 2004-2014 роках практично рівний поділ українського електорату на помаранчевих і біло-блакитних призвів до жорсткого політичного протистояння, за якого найменше коливання політичного маятника в ту або іншу сторону приводило переможений табір не тільки до політичної поразки, але і до тюремного ув'язнення його лідерів (Юлія Тимошенко, Юрій Луценко).

Висновок, який було зроблено з цього болючого досвіду лідерами помаранчевих, полягав у радикальному структурному вирішенні – здаванні регіонів з 85-90%-ю підтримкою біло-блакитних (Севастополя, Криму, Донецької та Луганської областей) Володимиру Путіну.

Саме тому лідери помаранчевих, які прийшли до влади в Києві в лютому 2014 року, на той час демонстрували фантастичний стоїцизм (мовою патріотів – зраду), торпедуючи будь-які зусилля українського суспільства і ЗСУ з оборони країни та опору кремлівської агресії.

Не дивно, до речі, що на цьому тлі лідерами реального опору російському нападу, особливо на перших етапах, стали насамперед вихідці з українського південного сходу – той же Ігор Коломойський, особливу стійкість у боях проявили добробати, багато в чому сформовані з волонтерів з тих же регіонів, – "Донбас", "Азов".

Водночас добробат "Івано-Франківськ" у серпні 2014 року залишив свої позиції на українсько-російському кордоні, відкривши фланги і тили українського угруповання в районі Іловайська, що значним чином і призвело до Іловайської трагедії.

Зараз, коли до влади в Києві прийшли спадкоємці біло-блакитних, судячи з усього, вони вирішили скористатися отриманою ними політичною владою для того, щоб виправити структурне рішення помаранчевих структурним рішенням біло-блакитних – повернути ОРДЛО до складу України попри все.

У цьому випадку, за їхніми розрахунками, політичні сили біло-блакитних на будь-яких українських виборах гарантовано отримують додатково не менше двох мільйонів голосів з ОРДЛО. Що в багатьох ситуаціях, на їхню думку, може виявитися вирішальним фактором ("Зеленський отримає 80%").

Як зручне ідеологічне прикриття операції з об'єднання неокупованої України з ОРДЛО на озброєння взято риторику щодо досягнення миру, відповідно до якої Зеленський обраний саме як президент миру, а загибель військовослужбовців в умовах військового конфлікту щодо захисту власної країни є абсолютно неприйнятною.

Тому які б аргументи сьогодні не наводилися прихильниками незалежного розвитку країни, які орієнтуються на Захід, Європу, сподіваються на більш глибоку інтеграцію з ЄС, НАТО тощо, ця аргументація нинішньою українською владою зовсім не сприймається, вона є для неї чужою.

Так само, як у березні 2014 року іншою українською владою зовсім не сприймалася аргументація про необхідність захисту країни і недопущення відторгнення від неї українських територій.

Тому що і тоді, і сьогодні для політичних еліт, які перебували тоді і перебувають зараз при владі, вирішується питання, набагато більш важливе для них, ніж питання територіальної цілісності і суверенітету країни. І тоді, і зараз цими елітами вирішується питання про їхню владу.

Про те, чи зможе ця політична сила утриматися біля владного керма, чи ні. І, судячи з усього, радикальним способом вирішення українського питання про владу стали т. зв. "структурні рішення" – або відрізання від України регіонів з високою часткою біло-блакитного електорату, або ж спроба їх повернути.

У світлі вищесказаного ентузіазм прихильників незалежної України, спровокований текстом у Facebook Дарки Оліфер, видається не тільки передчасним, але й малообґрунтованим.

Навпаки, під прикриттям нібито відступу президентської адміністрації, продемонстрованого після протестів української громадськості, слід очікувати продовження нею колишньої політики щодо об'єднання України з ОРДЛО, причому більш продуманої, більш закритої, ретельніше проведеної політики об'єднання хай там що.

Політики, супроводжуваної, не виключено, заходами з ослаблення, роз'єднання, дискредитації патріотичних сил, які намагаються перешкоджати проведенню кампанії з капітуляції України перед Путіним. Політики, очевидно, підтримуваної Путіним.

Андрій Ілларіонов

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>