Історична пам'ять як інструмент для українського та польського націоналізму

Відомий український історик Ярослав Грицак пояснює, чому так званий антибандерівський закон з'явився на світ у нинішній Польщі і які уроки ми маємо винести з цієї ситуації

Історична пам'ять як інструмент для українського та польського націоналізму
Український католицький університет

Ярослав Грицак

Український історик

Відомий український історик Ярослав Грицак пояснює, чому так званий антибандерівський закон з'явився на світ у нинішній Польщі і які уроки ми маємо винести з цієї ситуації

 

Коли ми говоримо про сучасний стан польсько-українських стосунків, для початку ми повинні відмовитися від логіки, що "поляки думають так", а "українці думають інакше". Насправді і в польському, і в українському суспільстві різні групи думають по-різному – і, відповідно, ставляться по-різному до польського закону про Інститут національної пам'яті (далі - ІНП). Є серед українців, як і поляків, великі групи, які ненавидять Бандеру, і які радо підтримують те, що робить польський Сейм, бо вважають, що це їм на руку. І це не тільки сепаратисти в Криму чи на Донбасі, але, припускаю, що багато українців на Сході та на Півдні України так думають. Але є значна кількість поляків (зокрема, і з-поміж тих, кого я знаю), які вважають, що ці закони погані, дурні й навіть злочинні. Це дуже важливо зрозуміти – немає "стінки на стінку". Є різні групи. Найгірше в цій ситуації те, що вона послаблює позиції тих груп з двох сторін, які виступають за українське і польське примирення: з наростанням антагонізму звужується поле для компромісу й консенсусу. Це по-перше.

По-друге, коли поляки говорять про український націоналізм, а ми – про національно-визвольну боротьбу, то ми вживаємо два різні терміни для позначення одного і того самого – націоналізму як явища. Націоналізм у сучасному світі не має доброї слави – бо з ним пов'язують у першу чергу криваві конфлікти і геноциди. Але це публіцистичне чи політичне розуміння. Наукове ж розуміння націоналізму набагато ширше і нейтральніше: націоналізмом є кожен рух і кожна ідеологія, які вважають, що кожна нація має мати свою власну державу. А оскільки два сусідні націоналізми часто боряться за спільні території, то перемога одного з них неминуче означатиме поразку іншого. А переможець, звісно, вживатиме свою риторику: мовляв, ми були патріотами – а наші вороги кривавими націоналістами.

Й головним інструментом для створення такого благородного образу своєї нації й очорнення чужої є історична пам'ять. Ми повинні розуміти одне просте правило: історична пам'ять – це не історія. Це є радше викривлений образ минулого. Як казав великий теоретик націоналізму Ернст Реннан, "неправильне розуміння історії – це частина буття нації". Тобто якщо ми будемо правильно розуміти історію, ми перестаємо бути нацією. Це стосується і американців, і французів, і поляків, і українців, і євреїв.

Новини за темою

Неправильне розуміння історії полягає у тому, що ми хочемо забути ті моменти з нашого минулого, що нам неприємні. Тому, як це не дивно звучить, історична пам'ять – це є не стільки згадування, скільки забування. Ми намагаємося забувати про ті речі, які показують наших предків у непривабливому світлі. І навпаки, виставити на перший план ту історію, яка для нас зручна. Яка нас робить великими, чесними, моральними тощо. Це є загальне універсальне правило. Українці і поляки тут нічого нового не вигадали.

Трактування польського закону як "антибандерівського" є надто вузьким. Він, у першу чергу, проти попередньої влади і теперішньої опозиції. Качинський і його влада каже, що попередня влада проводила "політику сорому" щодо поляків. Вона визнавала злочини, які робили поляки щодо інших народів, – в першу чергу, щодо євреїв. Підрахунки показують, що поляки під час Другої світової війни вбили більше євреїв, аніж німців. У 2000-х рр. про це була велика польська дискусія, і польський уряд, і польська церква це визнали і вибачилися. Тепер же польська влада вважає, що це була не лише велика помилка, але великий сором. І тепер ми (ред. – чинний польський уряд) будемо проводити "безсоромну" політику відновлення власної національної гідності.

У повісті "В пустелі і в джунглях" Генрика Сенкевича один з героїв, негр Калі, каже: "Якщо Калі вкрав корову, то це добре, а якщо в Калі вкрали корову – то погано". Теперішній польський закон побудований на "моралі Калі": "нам винні усі – ми не винні нікому". І найбільше він викликає зараз спротиву не з боку українців, а з боку євреїв. Тому що закон забороняє говорити про причетність поляків до злочинів проти євреїв під час Голокосту.

Тому я всіх хочу застерегти, що не потрібно сприймати цей закон як "антибандерівський". "Антибандерівство" – лише частина закону. І якщо ми на цьому зосередимся, ми програємо. І ми повинні бачити більшу картину. І ми повинні критикувати чинний польський уряд не за те, що вони проти Бандери, а взагалі за сенс цього закону. Тому що він є змістовно неправдивий і просто смішний.

Що стосується Бандери. Недавні опитування, які ми робили, показують, що в Україні значна частина тих українців, хто підтримує Бандеру, приязно ставиться до поляків. Ще більша несподіванка: число тих, хто підтримує будівництво пам'ятника у своєму місті чи селі, серед поляків в Україні майже вдвічі більше, аніж серед українців. Тобто це підтверджує те, що багато з нас говорили раніше: міф Бандери в Україні немає виразно антипольського спрямування. Він є радше антиросійським, котрий особливо активізувався в умовах російської агресії. Багато ж поляків у Польщі так не вважають. У їхньому розумінні, міф Бандери – це є антипольський міф. Тому що вони пов'язують Бандеру із Волинню. Хоча всі ми знаємо, що Бандера до цього прямої причетності не мав, бо в цей час він був у німецькому концтаборі. Можливо, він би це робив, якби був на волі, але ж фактом є те, що він не керував тоді бандерівським рухом. Умовно кажучи, польська історична пам'ять побудована на неправильному, дуже вибірковому, схематичному, упередженому виборі чи трактуванні певних історичних деталей. І біда полягає у тому, що власне таку пам'ять зараз просуває теперішній польський уряд.

Новини за темою

Моя порада стосовно того, що з цим робити, буде дуже простою: не зважати. Я думаю, що заява польському МЗС від українського була цілком адекватною відповіддю. Тому що польська влада викликала на себе такий шквал атак, у першу чергу з Ізраїлю та Європи, що я особисто не хотів би опинитися на її місці. Це закон, який повністю скомпрометував саму ідею історичної політики. Іронія полягає в тому, що у контексті цього закону Україна має досить привабливий вигляд. Як написав один польський публіцист: "ми хотіли українців вчити, як не бути націоналістами, а тепер показали світу, що ми ще більші націоналісти, ніж українці".

Важливою, якщо не визначальною, є позиція самого Качинського, який є лідером партії, і по суті негласним лідером того крила Польщі, яке зараз вимагає перегляду історичної політики. Слід звернути увагу, що його брат, коли був президентом, ніколи не патронував жодної конференції, де йшла мова про Волинську різню. Це була принципова позиція. Теперішній Качинський досить довго не займав цієї позиції. Пам'ятаємо, що обидва Качинські були на Майданах: перший – на першому, а другий – на другому.

Що ж сталося потім? Просто у Ярослава Качинського після Революції Гідності уклалася певна схема. І останню не можна перебороти, бо це схема, як би це м'якше сказати, не цілком адекватної людини. Вона полягає у тому, що його брат не просто загинув, а його вбив Путін і зробив це за Україну. Тому що Лех Качинський дуже сильно підтримував Україну. Натомість чим віддячила Україна? Тим, що героїзує Бандеру!

Кожен пункт цього положення – сумнівний. Бо, по-перше, ми не знаємо, що насправді сталося у 2010 р. у Смоленську, і чи є у цій катастрофі роль російських спецслужб. Досить сказати, що донедавна військовим міністром у Польщі була людина, яка поставила все на карту, щоб довести "руку Путіна", – і він нічого не довів і подав у відставку. Але навіть якщо ми зігноруємо цей пункт, то залишається неправдивим пункт про героїзацію Бандери: тяжко перестати робити те, чого й так не робиш. Тяжко зупинити "бандерізацію" України, якщо її немає. Адже дослідження показують, що Бандера – подобається він чи не подобається – залишається регіональним героєм. Причому навіть не всієї Західної України, а лише Галичини і Волині. На Буковелі та Прикарпатті цей культ не приймають, принаймні поки що.

Це не заперечує факту, що зростає кількість людей, які ставляться позитивно до Бандери, особливо серед молодих і освічених українців. Але ця група залишається в меншості, умовно кажучи, є нішовою.

А по-третє і найголовніше, що щоразу культ Бандери зростає, коли є агресія. Найбільше пам'ятників Бандері було встановлено до Євромайдану, за правління Януковича – як символ спротиву його проросійській політиці. Тобто в своїй основі культ Бандери є не активним, а реактивним – реакцією на певні події. Це дуже важливо розуміти. Ось останній приклад: коли польський парламент ухвалив т. зв. антибандерівський закон, обласні ради у Галичині висловили рекомендації на всі офіційні свята поруч з синьо-жовтим прапором вішати і червоно-чорний прапор.

Для чого потрібен Бандера Україні? Дуже просто – це міф нації, що бореться. Він має сильний антиросійський і антирадянський контекст, зважаючи на те, що зараз Україна бореться проти РФ. І цей міф є дуже сильним, хоча він не є головним. Він, зрозуміло, як польський, побудований на вибірковому знанні. Ми так само знаємо про реального Бандеру, як і поляки. Моя теза полягає у тому, що Бандері приписують злочини, яких він не робив, а також досягнення, до яких він не має стосунку. Хоча б тому, що від 1939-го він жодного разу не був в Україні. Рух, який діяв від його імені під час і після війни, не мав до нього безпосереднього відношення. І навпаки, ті люди, які творили цей рух – Лебедь, Ребет та ін., – після того, як опинилися в еміграції, ввійшли з Бандерою в дуже гострий конфлікт. Тому що Бандера сприймав Україну в розумінні до 39-го року. Він не розумів, що сталося під час війни, і як далеко зайшов у своїй еволюції бандерівський рух за роки його відсутності в Україні.

Новини за темою

Тобто Бандера – надзвичайно складна постать, яка вимагає доброї біографії. Причому не такої, яка б робила з нього бандита чи героя, а справжньої біографії, яка б дозволила зробити висновок, ким він реально був і що він реально робив.

Ситуація довкола Бандери у польсько-українських стосунках. Навряд чи можна чекати однакового ставлення англійців та ірландців до Кромвеля (ред. – лорд-протектор Англії в середині XVII ст., який був військовим керівником під час громадянської війни і вважається англійським національним героєм, попри неоднозначність його дій). В такій ситуації потрібно пробувати примиритися щодо суперечливих символів. Маю враження, що при теперішньому уряді Польщі це неможливо. Поляки самі про себе кажуть, що "мудрий поляк по шкоді". Шкода уже сталася, і тепер побачимо, чи уряд стане мудрішим. Я повторюю – тут я є радше скептиком. Думаю, що зміни можуть статися лише з приходом до влади нової опозиції. Але коли це станеться, передбачити тяжко. Бо цей уряд, завдяки своїй популістській політиці, зберігає популярність. Й історична політика є частиною цього популізму. Що більше: не чекаймо, що зміни стануться зразу після приходу нового уряду. Бо теперішній уряд випустив з пляшки джина, якого не вдасться так швидко загнати у пляшку. Тому ми повинні бути готовими до ще досить довгого складного періоду у стосунках з Польщею. Але від цього ми не маємо переставати працювати на користь польсько-українського примирення. Бо цьому примиренню немає жодної здорової альтернативи.

Й останнє, але дуже важливе. Мені би дуже не хотілося того, щоб ми взяли теперішній польський досвід як приклад для наслідування. Мовляв, відповімо на їхню "кузькину мать" своєю "кузькиною маттю"! Тобто будемо просувати інфантильну концепцію історичної пам'яті, коли "нам винні усі, а ми не винні нікому!". Повоєнна європейська модель побудована на двох стовпах: примиренні між народами і визнанні спільної відповідальності за злочини, навіть якщо їх робила меншість того чи іншого суспільства. Своєю політикою теперішній уряд свідомо розхитує цю модель – бо він працює на послаблення, а не посилення Європейської Унії. Натомість наш стратегічний інтерес – сильний, а не роз'єднаний Захід. І якщо наші євроінтеграційні наміри є серйозними, то ми мусимо долати історію, а не дедалі більше у ній застрягати.

Ярослав Грицак для 112.ua

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів