Віктор Муженко
Facebook GeneralStaff.ua

Частина 1. Обстановка у секторі "Д" у липні-серпні 2014 року

Для повного розуміння обстановки, яка склалась в районі Іловайська в період 20-х чисел серпня 2014 року, треба розпочати з того, що передувало цим подіям. А саме з обстановки, яка складалась в липні-серпні того року, необхідно уявити лінію зіткнення, яка була станом на початок липня 2014-го. Вона якраз проходила від Станиці Луганської по півночі, район Красного Лимана, Ямполя, Закотне. Ще не був взятий Слов’янськ і лінія зіткнення проходила північніше його околиць, західніше Донецька, причому суттєво західніше – приблизно в районі Курахово. Авдіївка тоді ще не була під нашим контролем. І особливо важливо – це обстановка на півдні, в районі Докучаєвська, який тоді ще не був під нашим контролем.

Тобто, лінія зіткнення проходила південніше Донецька в районі Волновахи з виходом через Сонцеве на Амвросіївку. І якраз тоді уже було проведено низку заходів щодо відновлення ділянки державного кордону, взяття її під контроль – на ділянці від Амвросіївки до Ізварино. Загальна протяжність ділянки, яка була взята під контроль – 267 кілометрів. Залишилась тільки невеличка ділянка – близько 60 кілометрів – від Ізварино до Пархоменко, східніше Луганська. Причому близько 90% цієї ділянки – це непрохідна місцевість.

Поставка росіянами техніки, озброєння і матеріальних запасів бандформуванням так званих “ЛНР-ДНР” була можливою тільки через Ізварино – Краснодон до Луганська, або через Пархоменко – невеличкою дорогою Пархоменко – Князь Ігор – на Луганськ. Якраз взяття під контроль ділянки державного кордону дало нам можливість повністю заблокувати поставки бойовикам озброєнь та матеріально-технічних засобів з Росії.

Саме тоді провели операції зі звільнення Слов’янська, Краматорська, Дружківки, Дзержинська. Якраз в липні 2014-го ми провели операції щодо взяття під контроль і звуження кола ізоляції в районі західніше Донецька – це і Авдіївка, і Піски, і південніше Донецька – Докучаєвськ, Старобешеве, Комсомольськ, з виходом в район Іловайська.

І це створило велику загрозу для незаконних збройних формувань та для російських найманців. Тому що підживлення озброєнням, військовою технікою і матеріально-технічними засобами, включаючи і продовольство, стало неможливим в тих обсягах, які їм були потрібні, виникла реальна загроза загалом путінського проекту “Новоросіяˮ, який тоді набирав обертів.

Саме у цих умовах росіяни прийняли рішення щодо нанесення вогневого ураження по нашим підрозділам, які займали взводні опорні пункти і блокпости, якраз на цій ділянці – між Ізварино і Амвросіївкою. І перший масований вогневий наліт відбувся в районі Зеленопілля по підрозділах 2 батальйону 24 окремої механізованої бригади, де ми понесли серйозні втрати: 24 загиблих – із них 19 військовослужбовців Збройних Сил і 5 представників Державної прикордонної служби, 76 поранених. 56 чоловік мали бойові психологічні травми і тільки за деякий час були або повернуті у підрозділи, або продовжили лікування в спеціалізованих медичних закладах. Загалом з району Зеленопілля впродовж півтори доби було здійснено евакуацію 156 чоловік.

“Другий фронтˮ – інформаційний, було відкрито в мирній Україні: на фоні тих подій нагніталася істерія, з подачі окремих ЗМІ, не без участі спецслужб Росії проводили мітинги, блокування урядових установ, Верховної Ради, Адміністрації Президента із закликами вивести підрозділи з прикордонної зони.

15-17 липня 2014 року, 260 кілометрів прикордонної смуги, яку контролювали на той час Збройні Сили України, мали ширину від 8 до 25-30 кілометрів на різних ділянках. Противник спробував взагалі ізолювати наші війська в цій прикордонній смузі. Тривали активні бої в районі Дмитрівка – Дьяково – Кожевне – Мар’їнка.

Мар’їнка – це прикордонний перехід східніше Амвросіївки, або південніше Степанівки. Проводили заходи щодо підвозу матеріально-технічних засобів, постачання боєприпасів до угруповання сил АТО. Ми мали складнощі, адже російська артилерія вже “системноˮ била і по комунікаціях, забороняючи цей підвіз, або створювала серйозні проблеми з підвозом і подачею матеріально-технічних засобів. Спроба здійснити доставку авіаційним транспортом теж тягнула за собою втрати – був збитий літак Героя України Дмитра Майбороди. Причому тоді нами було зафіксовано перший пуск системи “Букˮ з території Російської Федерації, саме по цьому літаку.

Тому було прийнято рішення вивести підрозділи з прикордонної смуги, і в кінці липня – на початку серпня 2014-го ми провели успішні рейдові дії. Рейд 95 окремої аеромобільної бригади забезпечували підрозділи 25 окремої повітрянодесантної бригади, спільно з батальйонною тактичною групою, яка була створена на базі 1 механізованого батальйону 30 окремої механізованої бригади.

Рейдові дії були успішні і дали нам можливість вивести в ніч з 6 на 7 серпня угруповання загальною чисельністю понад 2,5 тисяч осіб – понад 2100 військовослужбовців Збройних Сил і близько 500 представників Державної прикордонної служби України, а також 300 одиниць техніки. Операція пройшла вдало, практично без втрат.

Наголошую, рейд був успішний. В ході рейду було досягнуто позитивних змін в оперативній обстановці, була взята під контроль висота 277 – відома як Савур-Могила. Також взяли під контроль Степанівку – це важливий населений пункт, який стояв якраз на перехресті всіх комунікацій, якими надходили техніка, озброєння та людські ресурси до незаконних збройних формувань.

Але всі спроби взяти Дмитрівку були для нас невдалими, тому що ми мали недостатньо сил і засобів у тих підрозділах, які були до цього задіяні, а наростити не було ніякої можливості. Крім того, в районі Дмитрівки противником були зведені дуже серйозні укріплення. Тож лінія зіткнення проходила південніше Дмитрівки, південніше Дʼяково і далі на схід, в район населених пунктів Бірюково, Червонопартизанськ, до Ізварино.

Після рейду та виводу угруповання сил АТО, від Маринівки до Ізварино, практично по всьому південно-східному і східному кордону до Ізварино не залишилось жодних наших підрозділів. Але замислом передбачалось провести лінію ізоляції цієї зони – з урахуванням тих підрозділів, частина яких були задіяні в рейдових діях – по лінії Амвросіївка – Благодатне – Савур-Могила – Степанівка – потім південніше Антрацита та з виходом на Ровеньки. Підрозділи 24 бригади повинні були з півночі на південь також вийти в район Ровеньки. Для цього необхідно було задіяти і ті сили, які були у нас на державному кордоні – це близько 2,5 тисяч людей – для того, щоб ми могли взяти під контроль Ровеньки.

Отже, планувалося перенести лінію кордону на 40-60 кілометрів на захід або на 50-60 кілометрів на північ від реальної лінії державного кордону – створити лінію блокування. Але морально-психологічний стан особового складу угруповання, яке вже було виснажене в прикордонні, не дав нам такої можливості. Люди не були готові виконувати таке завдання. Крім того, військовослужбовці, не витримавши психологічної напруги почали масово здаватися в полон, переходячи державний кордон з Росією.

У другій половині серпня 2014-го лінію блокування довелось перенести суттєво західніше. Були задіяні і підрозділи, які брали участь в рейді, окрім 95 аеромобільної бригади, яку ми вивели через неконтрольовану територію в район Дебальцеве. А підрозділи 30-ї, 24-ї механізованих, 80-ї аеромобільної бригад зайняли оборону на лінії Степанівка – Міусинськ – між Сніжним і Антрацитом, виключно Красний Луч, Миколаївка, Червона Поляна, до району Лутугине. До цього часу також було проведено коридор і була суттєво розширена контрольована нами зона в районі Луганського аеропорту, а також були взяті під контроль два населені пункти Новосвітлівка і Хрящувате, що дало нам можливість практично повністю заблокувати підвіз матеріальних засобів до Луганська.

Отже, якщо ми змогли б реалізувати всі ці замисли, ми повністю заблокували б Донецьк, Макіївку, Горлівку, Єнакієве і Луганськ, а також мали б лінію ізоляції від Лутугіно на південь – виключно Красний Луч – в район Степанівки з виходом в район Амвросіївки. У цьому кільці планувалося оточити незаконні збройні формування, які ми могли б контролювати без будь-якої можливості підвозу матеріально-технічних засобів. І це стало однією з тих умов, чому росіяни зробили цей, я вважаю, крок відчаю, і ввели на територію України підрозділи регулярних збройних сил Росії. Без оголошень, без жодних нот, повідомлень, ультиматумів ….

Згодом, з введенням в Україну російських військ, ми втрачали контроль над ділянкою державного кордону протяжністю понад 300 кілометрів. Це надало противнику можливість безперешкодного підвозу матеріально-технічних засобів, заходу так званих “гуманітарних конвоївˮ, які повністю забезпечували незаконні збройні формування і вже російські війська, поповнювали їх і людськими ресурсами, і озброєнням, і боєприпасами, і це також вплинуло на характер бойових дій – вони стали більш жорсткі і тягнули б за собою більш серйозні втрати.

Тому ще до Іловайських подій вживалися заходи для того, щоб посилити відповідне угруповання, або, як я вже сказав, перенести лінію ізоляції. Накопичували сили і засоби і провели оцей рейд за дуже зухвалим замислом, але ще зухвалішою була його реалізація. І ми мали всі можливості вийти. Звісно, враховували і пониження морально-психологічного стану військовослужбовців, навіть до рівня відмови від виконання завдань – мається на увазі по контролю за Ровеньками. Ще були деякі проблеми у висуванні 24-ї механізованої бригади, яка вийшла і практично пройшла дві третини маршруту від Лутугіно до Ровеньків і була зупинена в районі Македонівки внаслідок потужних вогневих нальотів, зокрема із застосуванням Ракетних систем залпового вогню. Тоді ж прийняли рішення перенести лінію зіткнення західніше.

Не було якоїсь спеціальної, окремої операції щодо взяття під контроль міста Іловайськ. За загальним замислом проведення АТО на серпень місяць 2014 року було передбачено ряд тактичних завдань. Одним із таких тактичних завдань і було взяття під контроль цього міста. Адже це доволі крупний залізничний вузол, який мав серйозне значення саме щодо блокування комунікацій противника. Але, на жаль, перші заходи щодо взяття під контроль Іловайська були невдалими. Більш вдало трохи південніше Іловайська наші підрозділи взяли Кутєйнікове, і тоді в принципі, у взятті Іловайська відпадала тактична необхідність. Ми перерізали дорогу в районі Кутєйнікове. Подальшим замислом передбачалось закриття кільця блокування Донецьк-Макіївка, якраз по лінії Кутєйнікове – Степано-Кринка – Зуївка – Жданівка – вихід на Верхню Кринку, а із заходу вже підрозділи 93-ї механізованої бригади з району Пантелеймонівки вийшли теж в район Верхньої Кринки.

Отже, ми блокували практично повністю Горлівку – Єнакієве і Донецьк – Макіївку. Але реалізація другої частини замислу щодо виходу з Кутєйніково в район Степано-Кринка – Зуївка нам тоді теж не вдалась. Хоча, в подальшому ми могли б наростити наступ. Але події розвивались так, як розвивались… І вже повторне рішення щодо взяття під контроль Іловайська було прийняте в 20-х числах серпня 2014-го, зі залученням угруповання Міністерства внутрішніх справ України, основу якого склали спеціалізовані батальйони міліції, які ми зараз називаємо добровольчими батальйонами типу “Азовˮ, “Шахтарськˮ, “Миротворецьˮ, “Херсонˮ, “Івано-Франківськˮ і батальйон Національної гвардії України “Донбасˮ.   

Частина 2. Рішення командування. Бойові дії

10-11 серпня 2014 року… Взагалі бойові дії там проводились, починаючи з серпня місяця – звуження кільця йшло на півдні, в районах Докучаєвська, Старобешеве, Моспіно тощо. Були задіяні 40-й та 39-й батальйони територіальної оборони, підрозділи 51-ї механізованої бригади, ракетних військ і артилерії, які входили до складу цього угруповання Збройних Сил України. Рішенням керівника сектору “Бˮ генерал-лейтенанта Хомчака Р.Б. було залучено і батальйон Національної гвардії України “Донбасˮ.

До речі, ні “Донбас”, ні решта спеціалізованих батальйонів міліції до складу сил і засобів АТО не входили, це було окреме угруповання. Батальйон “Донбас” був офіційно введений до складу сил і засобів АТО в жовтні 2014 року. Решта підрозділів – значно пізніше, а деякі з них так і не були введені в склад сил і засобів Антитерористичної операції.

19 серпня 2014 року підрозділами 95 окремої аеромобільної бригади було взято під контроль важливий населений пункт – в питаннях зміни оперативної обстановки і впливу на оперативну обстановку – великий залізничний вузол Ясинувата. Але в ніч з 19 на 20 серпня підрозділи Національної гвардії, яким було передано під контроль цей населений пункт, залишили Ясинувату. Постало питання повторного взяття під контроль міста, але було два варіанти – або Ясинувата, або Іловайськ.

Отже, створювалось відповідне угруповання, близько 600-700 чоловік із підрозділів вищезазначених спеціалізованих батальйонів МВС із урахуванням батальйону “Донбас”, яке повинно було здійснити зачистку міста Іловайськ. Від Збройних Сил до цієї операції залучались – вони вже в принципі завдання своє частково виконали – це 39 та 40 територіальної батальйони для блокування з північної і західної частини міста Іловайськ, а також бронегрупа зі складу 51 окремої механізованої бригади, підрозділи артилерії, які повинні були забезпечувати дії цих підрозділів. Це теж одна із тих умов, які потім вплинули на ту обстановку, яка склалася в районі міста Іловайськ уже в кінці серпня – після 24 серпня.

У ніч з 12 на 13 серпня 2014 року підрозділи 30 окремої механізованої бригади – це 3 батальйон, частково танковий батальйон з деякими іншими підрозділами бригади виконували завдання відповідно по лінії ізоляції. Окрім першої і другої батальйонно-тактичної групи, які: 2 БТГр ‒ здійснювала висування із району Лутугіно до Червоної Поляни; 1 БТГр – через Міусинськ виходила в район Красного Луча, де вони якраз і взаємодіяли між собою на стику. Решта підрозділів були в районі Степанівки, а також на опорних пунктах і блокпостах навкруги цього населеного пункту до Міусинська.

У ніч з 12 на 13 серпня 214 року внаслідок паніки, якій піддався особовий склад, внаслідок обстрілу Степанівки, ці підрозділи хаотично залишили даний населений пункт, і були виведені на відновлення боєздатності вже, скажімо так, по факту залишення військової частини в район Мелітополя. Частина військовослужбовців опинились аж у місті Новоград-Волинський, у пункті постійної дислокації.

Паніка – це найстрашніше, що може бути у війську, що може бути на війні, це глибока психологічна травма. Деякі військовослужбовці 30 омбр, які тоді, два роки тому, піддалися панічним настроям, донині не можуть відновитись до нормального стану.

Це значно послабило наші позиції, і, відповідно, розірвало лінію блокування на ділянці Степанівка – Савур-Могила, Степанівка – Міусинськ. Це дало можливість противнику здійснювати підвіз і підхід резервів через Степанівку на Сніжне для забезпечення НЗФ відповідним озброєнням і людським ресурсом для доукомплектування.

Пізніше, 24 серпня, 5 батальйон територіальної оборони “Прикарпаття”, який формувався в Івано-Франківську, також залишив свої позиції і теж здійснив безпрецедентний марш, буквально за одну-півтори доби, подолав відстань понад тисячу кілометрів від Амвросіївки аж до Івано-Франківська, де його зустріли місцеві мешканці як героїчний батальйон квітами, музикою…  

Я думаю, що це було однією з негативних умов цієї обстановки, яка вже потім в подальшому склалася в районі Іловайська. Я вважаю, що ввід російських регулярних військ на територію України, як я вже зауважив, це був крок відчаю на ті дії, які здійснювались силами і засобами Антитерористичної операції з блокування відповідних НЗФ і блокування відповідних урбанізованих районів. Я маю на увазі, наприклад, Донецьк-Макіївка, Горлівка-Єнакієво, сам Луганськ. Тобто, ми тоді практично повністю блокували НЗФ у цих районах і в перспективі, заборонивши їм підвіз озброєння, військової техніки і поповнення, можливо було за кілька днів або тижнів повністю завершити Антитерористичну операцію.

До речі, в одному зі своїх інтерв’ю наприкінці липня - початку серпня 2014-го зазначав, що ми повинні завершити Антитерористичну операцію. Так би й воно було, якби не було втручання Росії і введення регулярних російських підрозділів на територію України. Повне оточення бандформувань та російських найманців стало цілковитим крахом “Новоросії”, який тоді був задуманий як масштабний проект, а також і головною причиною вводу російських військ.

А от однією з серйозних умов, які вплинули на погіршення оперативної обстановки, зокрема в районі Іловайська, став несанкціонований відхід (офіційно кажучи), або втеча деяких підрозділів з відповідних районів. Це різко загострило обстановку і погіршило для наших військ оперативне становище.

Журналісти просять мене прокоментувати інформацію, про те, що один з членів спеціальної експертизи з вивчення документів по Іловайську Юрій Бутусов стверджує, що нею встановлено, що повідомлення про планування російського вторгнення було відомо нам за 10-12 днів до його початку 24 серпня 2014 року.

По-перше, я не ознайомлений з матеріалами експертизи, на жаль. По-друге, вигадки Бутусова, що російське вторгнення планувалось, і нам було про це достеменно відомо за 10-12 днів – лишаються лише вигадками без фактів. У мене таких даних і такої інформації немає, і на той час ми такою інформацією не володіли, це однозначно. Якщо хтось знає, кому ця інформація надавалась, тоді виникає питання, чому вона не поступила до керівництва АТО, саме за 10-12 днів до російського вторгнення?

Напад росіян був для нас раптовим, неочікуваним, малопрогнозованим. Все-ж-таки ми сподівались на те, що існує міжнародне гуманітарне право, право війни, недоторканність кордонів, позицій тощо. І це буде тим стримуючим чинником, який зупинить російську агресію. Хоча, ми бачили таку загрозу, особливо після того як були нанесені потужні вогневі удари по нашим підрозділам у прикордонні з боку Росії. Тобто у нас фактично не існувало чинника стримування агресора, відкриття вогню вони маскували та брехливо стверджували, що це вогонь саме незаконних збройних формувань, що Російська Федерація на своїй території не допускає таких порушень тощо. Ніхто про це відкрито не говорив.

Вважаю, що перетин державного кордону військами противника якраз і є, за всіма міжнародними нормами, найгрубішим порушенням, про що потрібно негайно робити відповідну заяву – чи ультиматум, чи ноту, чи, можливо, ще якийсь там документ, який повинен був нам довести про це. Розвідувальної інформації такої у нас не було, ми нею не володіли, це однозначно. Хто б що не казав, яка б експертиза не підтверджувала. Я не знаю, звідки такі дані і такі висновки цієї експертизи, якщо вони дійсно мають місце. Я з цими матеріалами не ознайомлений.

Якби нам було відомо, що в ніч з 23 на 24 серпня 2014 року відбудеться російське вторгнення, то я думаю, що ніякого параду б не було, і, по-перше, були б задіяні всі силові засоби. По-друге, в параді брали участь ті підрозділи, які не залучались до Антитерористичної операції. Головним чином це були вищі військові навчальні заклади, курсанти тощо. Техніка відразу після параду була відправлена для доукомплектування підрозділів, які виконували завдання в зоні проведення АТО.

По-перше, нам стало відомо начебто про російське вторгнення вдень 24-го серпня. Реально підтвердилася інформація про вторгнення, що це дійсно є росіяни, 26-го серпня, коли взяли в полон перші 10 військовослужбовців російських збройних сил. 25-го числа також була розбита ворожа колона, 2 російських військовослужбовця потрапили в полон. Тоді відзначилися протитанкова батарея під керівництвом майора Сергія Фураєва 51-ї бригади, яка нанесла вогневе враження противнику.

Першу інформацію про вторгнення мав десь в районі 16-ї години 24 серпня 2014 року від полковника Петра Ромигайла такого змісту: виявлено підрозділи, можливо росіяни, спостерігаємо – йдуть без знаків розпізнавання, під прапорами “ДНР”… Є журнал ведення бойових дій, де фіксуються усі переговори, які йдуть по радіо, по іншим каналам, по телефону, будь-яким видам зв’язку, і де фіксуються всі вказівки і розпорядження, які віддаються, які документуються або які віддаються з голосу. Всі доповіді, які надходять. З цього журналу ми маємо реальні підтвердження інформації. Оригінали цих документів знаходяться в архіві, такі копіє є, відповідно, у Генеральній прокуратурі, яка займається розслідуванням цієї справи.

І тут чітко зрозуміло: коли, хто, кому доповідав, як доповідав і яка була реакція. Коли, так, бачимо колону, можливо росіяни, не знаємо, себе не позиціонує, без знаків розрізнення, але по складу нібито схожа на колону регулярних збройних сил, – і ми відкриваємо вогонь! Так, реагували відповідно. Так, здійснювали посилення.

На жаль, резервів було дуже-дуже мало. Підрозділи, які вийшли з прикордоння, перебували в районах відновлення боєздатності. 72-га бригада в районі Мирного під Мелітополем, там же потім відновлювали 30-ту бригаду. У районі Миколаєва, в пункті постійної дислокації, здійснювалось відновлення 79-та бригада, яка теж була виведена з прикордоння. 2-й батальйон 24-ї бригади був перекинутий для відновлення аж на північ, до основних сил своєї. І 28-ма бригада теж практично втратила свою боєздатність, вона частково вийшла, частково залишилась в районі Іловайська і була у складі цього угруповання.

Треба було посилення, тому що тих сил для деблокування і виведення з оточення було явно недостатньо. Для деблокування угруповання, яке знаходилось в Іловайську, планувалось залучити 95-ту бригаду, яка відновлювала свою боєздатність після Ясинуватої, і 79-ту бригаду. 79-та бригада за планом повинна була завершити відновлення боєздатності 24-го серпня, але реально вона його завершила 27-го і прибула “з потугами” в район зони АТО тільки 29-30 серпня, тому що кілька разів ешелон блокувався, і нам доводилось його розвантажувати в необладнаних місцях прямо з платформи.

Чому операція з деблокування планувалась на 1-2 вересня? Тоді ми зосередили б ці резерви, щоб мати хоч якусь можливість успішно провести операцію. Але вже 29-го серпня було прийнято рішення… 28-29-го серпня реально стався той трагічний вихід, і необхідність в цих заходах відпала.

Хоча, ризик у проведенні операції, те що ми задумали, сам замисел по деблокуванню, також був відпрацьований. Передбачалося введення двох десантних бригад у вузьку смугу, і таким чином підставляючи, з однієї сторони, лівий фланг під вогонь опорного пункту НЗФ з Моспіно, а іншим флангом ми підставляли себе під вогонь і під можливі активні дії відповідних регулярних підрозділів російських Збройних Сил.

Ротній тактичній групі 92-ї бригади (в кількості понад сотню людей) раніше було поставлено окреме завдання, яке не стосувалося деблокування. Частину 42-го батальйону ми перекинули на гелікоптерах з Краматорська. Це був батальйон територіальної оборони, сотня добровольців, яких перекинули для посилення цього угруповання. Зокрема ми планували посилити за рахунок них ще й угруповання, яке діяло в районі Савур-Могили, – це групу полковника Ігоря Гордійчука.

92-га бригада, в силу різних причин не вийшла на посилення. Потім, коли два дні здійснювали пошуки ротно-тактичної групи бригади, коли все-таки знайшли і встановили з нею зв’язок, і почали її вводити, по ній був нанесений артилерійський вогонь. Цей підрозділ згодом опинився, практично без втрат, в пункті постійної дислокації 92-ї омбр, тобто вони банально втікали з поля бою. Техніка була частково знищена, але ротна тактична група в повному складі без втрат вийшла в район ППД.

Була проблема і по 42-му батальйону. Ми їх висадили на гелікоптерах у визначеному районі і підрозділ частково дістався цього угруповання, частково групи 42-го батальйону вийшли в район Савур-Могили, але вийшли 25-26 серпня, коли там групи полковника Гордійчука вже не було, вона відійшла, і не було сенсу утримувати цю стратегічну висоту в тій обстановці, яка тоді склалась.

Крім того, частина підрозділу Національної гвардії з південного району АТО здійснила марш в район Комсомольська, який повинен був взятий під контроль. На жаль, так трапилось, що 1-ша бригада оперативного призначення Національної гвардії не змогла взяти під контроль місто Комсомольськ. Це теж потім вплинуло на відповідну оперативну обстановку. Я особисто зустрівся 2-го вересня 2014 року з особовим складом цього підрозділу в лісовому масиві в районі села Старогнатівка – загін розмістився там, скажімо так, в районі очікування.

Частина 3. Вихід з оточення. Висновки

Коли постало питання щодо оточення в районі Іловайська нашого угруповання – його значно посилили за рахунок частин і підрозділів, які відходили, групувались в районі Іловайська. Там було всього близько 1200-1400 чоловік. Ця цифра приблизна, тому що, на жаль, ми не можемо чітко оцінити кількісний склад добровольчих батальйонів – спеціалізованих батальйонів МВС, НГУ. І кожного дня ці цифри змінювалися. Конкретно, скільки їх було, неможливо навіть зараз встановити. Ймовірно, це повинні були б зробити посадові особи вищеозначених структур.

Щодо Збройних Сил – є реальні цифри відповідно до донесень та розрахунків – угруповання складало близько 1200-1400 чоловік. Як варіант, я особисто пропонував генералу Руслану Хомчаку – зайти в Іловайськ, зайняти кругову оборону до очікування готовності резервів призначених для деблокування. Була така можливість. Тим угрупованням – понад тисяча людей – було достатньо реально вирішити це питання. Він мені сказав: я це завдання виконати не можу, тому що мені добровольчі батальйони поставили ультиматум – або ми виходимо всі разом, або ми виходимо самі, а ви тут, якщо хочете, залишайтесь і дійте як вважаєте за потрібне. Генерал Хомчак повідомив, що прийняв рішення щодо виводу всього угруповання.

Під час виходу розглядали різні варіанти. Пропонувався вихід дрібними колонами по 10-15 машин в різних напрямках на широкому фронті, зокрема і на південь, тому що там був простір для руху з виходом в район Маріуполя або, можливо, в район Гранітного. Але було обрано варіант виходу за маршрутами, оговореними з керівництвом російського Генерального штабу – ці маршрути росіяни пропонували як “зелений коридор” для виходу наших підрозділів.

Це була ініціатива Путіна, 26 серпня він про це заявив, і ми впродовж двох днів (!!!) узгоджували з російською стороною питання, яким чином здійснити цей вихід. Перша умова була для нас прийнятна – вихід “зеленим коридором”, з озброєнням і військовою технікою. Без питань. Але, безпосередньо вже в ніч перед виходом, 28 серпня, десь в районі 22-ї години, на мене вийшов генерал Богдановський – перший заступник начальника Генерального штабу ЗС Російської Федерації – і сказав: “Умови змінюються, ми можемо дозволити тільки вихід, без озброєння і навіть без стрілецької зброї”. Це було для нас неприйнятно, це взагалі створювало серйозну небезпеку для наших військовослужбовців. Інших умов після цієї розмови не було.

Розмову про остаточні умови росіян я невідкладно довів генералу Хомчаку. Також зазначив, що в такій обстановці потрібно планувати не вихід, а прорив. На місцевому рівні, в Іловайську, рішення про вихід приймалось колегіально, зокрема і з керівництвом добровольчих батальйонів, командирами підрозділів. Вони обрали для себе варіант виходу за завчасно оговореними з росіянами, чітко та покроково, маршрутами із виходом в районі Старобешево.

До речі, однією з умов було те, що тільки після виходу, в районі Старобешеве, ми мали повернути полонених – російських військовослужбовців, які були у складі нашої колони. Нині загальновідомо, що колона була розстріляна, у тому числі розстріляні росіянами і їхні російські військовослужбовці.

Я постійно контактував з російським генералом Богдановським, тому що 28 серпня генерал Герасимов – начальник Генерального штабу ЗС РФ – був у відрядженні, але вже 29-го числа він був на місці, десь у другій половині дня я спілкувався з ним.

До речі, вночі я спілкувався із начальником Головного оперативного управління Генерального штабу ЗС РФ генералом Картаполовим, і з його заступником генералом Євстратовим, який нині є начальником Головного оперативного управління ГШ ЗС РФ. Ніхто з них не хотів брати на себе відповідальність за дії російських військ під Іловайськом, адже розуміли, що це є військовий злочин, і що за це комусь доведеться відповідати. Російські генерали перекидали комунікацію з одного на іншого, від перших осіб на других, потім на третьорядних.

У нас не було вибору, нам необхідно було спілкуватись для того, щоб все-таки вирішити питання безпеки наших людей, які мали вийти із цього оточення. Це, до речі, підтверджено документально. У матеріалах слідства такий документ є, де підтверджено чітко по часу, по дням – з ким, коли, скільки хвилин навіть – до секунди – велись переговори з росіянами. Однак, деякі політики, “експерти” заявляють, що Муженко говорить неправду, м’яко кажучи, що Муженко бреше і він ні з кім не спілкувався того часу.

Розглядалися різні варіанти виходу з оточення. Зокрема, у північному напрямку, де у нас теж було недостатньо сил і засобів. Але це також був один з варіантів, що мав право на життя та на успіх. Дійсно, маневр був би неочікуваний і для російської сторони, і для формувань так званої “Новоросії”. Такий варіант також пропонувався командуванню сектора “Б”.

До речі, командування сектора “Б” опинилось в районі Іловайська, скажімо так, по факту. Це не було основним завданням керівника сектору генерала Хомчака – організовувати виконання тактичної задачі щодо взяття під контроль міста Іловайськ, тому що сектор мав набагато більше бойових завдань. Це і виконання завдань у західній і південній частинах Донецька, біля Горлівки, Макіївки тощо. Тобто на великому фронті велись бойові дії угруповання сектора “Б”, і йому необхідно було здійснювати управління цілим сектором. Втім, виїзд до Іловайська керівника сектору – це його рішення. Хоча, на мою думку, достатньо було б відправити представника або одного із своїх заступників, щоб на цьому рівні забезпечити взаємодію між підрозділами Збройних Сил з відповідними спеціальними підрозділами МВС. Звісно у складі цього угруповання був і представник, а до 22 серпня там був безпосередньо перший заступник міністра внутрішніх справ генерал Сергій Яровий.

Слід зазначити, що так званий “експерт” Юрій Бутусов там теж був 22-го серпня. У мене виникає питання: для чого саме у той час він там перебував? Яке він мав взагалі відношення до планування цієї операції і до присутності в зоні бойових дій?..

Щодо втрат. На сьогоднішній день чітко встановлено втрати підрозділів Збройних Сил України. Всього за серпень місяць 2014 року втрати Збройних Сил склали: безповоротні – 427 чоловік, 781 – санітарні (поранення, контузії тощо, зокрема й психологічні травми).

За підтвердженими даними і списком загиблих та поранених, в період з 21 серпня по 5 вересня 2014 року, в тому числі в районі Іловайська, саме в цьому угрупованні, 150 військовослужбовців Збройних Сил загинули, 90 – отримали поранення. Це реальні цифри.

Щодо кількості загиблих від 366 до 500 чоловік, якими оперували Генеральна прокуратура, військовий прокурор: направлено два запити на ім’я Генерального прокурора України щодо підтвердження відповідних цифр і порівняння обліку Збройних Сил із тим обліком, який є в Генеральній прокуратурі. Але ні на один, ні на другий запит нам так відповіді і не надійшло…

Тож маємо оперувати тільки такими даними: 150 загиблих і 90 поранених з 21 серпня по 5 вересня 2014 року. Наголошую, це втрати Збройних Сил України. Те, що стосується добровольчих батальйонів, вважаю, що облік таких втрат має бути в Міністерстві внутрішніх справ України, Національній гвардії України. Це їхні підрозділи і будемо сподіватися, скажімо так, що там облікована кожна людина, і кожний загиблий поіменно, як це зроблено в Збройних Силах України.

Вважаю, що мою діяльність має оцінювати не Генеральна прокуратура України. Для цього є відповідні суди, які приймуть відповідні рішення за реальними фактами. А щодо відповідальності за бездіяльність – треба порівняти, з чого починалась Антитерористична операція, як тривала і триває, що призвело до оточення угруповання в районі Іловайська і трагічних наслідків. І тоді можна вести мову про те, хто діяв, а хто займався бездіяльністю в період з квітня по серпень-вересень місяць 2014 року. Потрібно оцінювати не тільки Іловайськ, а усю діяльність керівництва АТО, зокрема із врахуванням тих повноважень, які їм надавались, і тієї нормативної бази, яка на той час існувала, а можливо і відповідності цієї бази, відповідності певних рішень та відповідальності загалом, яку взяло на себе керівництво АТО, навіть із врахуванням недосконалості – я так скажу – нашої нормативної бази, законодавчої бази.

Найголовніша причина Іловайської трагедії – це вторгнення російських військ. Це також і головна причина таких великих втрат. Інша причина – неузгодженість, хаотичність і, мабуть, недостатня компетентність при плануванні операції виходу з оточення.

Готовий відповідати за всі свої рішення та розпорядження, які віддавав, зокрема і за ті, що потягнули за собою втрати. Готовий обґрунтувати кожний свій крок. Але є рівні відповідальності різних посадових осіб – за операцію загалом, за конкретне виконання тактичних завдань. Вона повинна бути розділена. В тому числі, потрібно розібратись в складі міжвідомчого угруповання, наскільки воно мало відношення до Антитерористичної операції. Чому ті добровольчі батальйони МВС, НГУ не були внесені до загального складу сил і засобів АТО? Чому вони дозволяли собі приймати рішення на рівні керівників і, можливо, навіть окремих керівників підрозділів – виконувати нам бойове завдання чи не виконувати його? Такого серед підрозділів Збройних Сил не було.

Так, були факти залишення позицій, навіть панічних втеч, але дій на кшталт “хочу – не хочу” у Збройних Силах не було. Так що під час оцінки дій, рішень або бездіяльності, сподіватимемося, будуть вивчені всі ці умови і буде прийняте відповідне рішення.

До керівництва штабу АТО надходила інформація з усіх ділянок, включаючи і Іловайськ, і Луганськ. До речі, події в районі Луганського аеропорту відбулися, можливо, менш трагічні, але не менш героїчні, ніж в Іловайську. Величезний героїзм проявили військовослужбовці Збройних Сил, які виконували там завдання, зокрема й добровольчих батальйонів, яким був, наприклад, 24-й батальйон територіальної оборони (згодом переформований у 24 штурмовий батальйон “Айдар” Збройних Сил України) і який діяв достатньо потужно в районі Новосвітлівки, Хрящуватого щодо розширення зони контролю в районі Луганського аеропорту. Підрозділи 80-ї аеромобільної бригади героїчно захищали Луганський аеропорт.

До речі, був такий факт: коли наші підрозділи успішно вийшли із оточення, то ще три дні росіяни боялись зайти на територію Луганського аеропорту, такі втрати їм були там нанесені. А один із командирів російської армії – полку морської піхоти – дав команду вивести підрозділи своєї тактичної групи на територію Російської Федерації без погодження із вищим керівництвом. Причиною для таких дій було те, що вони понесли дуже серйозні втрати: в районі Луганська була знищена практично повністю одна рота 76-ї повітрянодесантної дивізії ЗС РФ. Це також свідчить про тодішню ситуацію, по-перше. По-друге, ми розуміли і несли відповідальність за кожну операцію, яка проводилась на рівні керівництва АТО, але були керівники ще й на інших рівнях. І ми розуміли і мали відповідальність за всю державу, тому що загроза була не тільки на південному сході України. Склад угруповання російських військ вздовж державного кордону таку загрозу нам створював і на півночі, і на сході, і на півдні і невідомо, як ця ситуація могла набути подальшого розвитку.

Можливо, в якихось діях хтось може мене звинувачувати. Але звинувачувати в бездіяльності, вважаю, ніхто не має навіть морального права ні мене, ні штаб АТО, ні командирів підрозділів, ні військовослужбовців Збройних Сил, які брали участь і виконували відповідні завдання.

У доцільності чи недоцільності тих чи інших рішень – можливо, так. Втім, виникає питання: а судді – хто? Хто експерти? Хтось із них має досвід бойових дій? Чи всі вони мають вищу військову академічну освіту? Чи всі вони чітко розуміються на тих, скажімо так, принципах і тих основах, за якими застосовуються війська? Чи взагалі є теорія цієї гібридної війни та її специфіки? Чи взагалі була тоді прописана Антитерористична операція в теорії? Сьогодні, так, вже напрацьовано певної практики і напрямків реалізації цієї АТО. Тож на основі чого можуть нас звинувачувати в правомірності чи неправомірності тих чи інших дій???

Я розпочинав свої думки і закінчую цитатою командира батальйону спеціального призначення Збройних Сил України “Донбас – Україна” полковника Вʼячеслава Власенка: “Це не тільки історія трагедій, це ще й історія обману. Історія продемонстрованого героїзму. Про це також треба писати, про це також повинні памʼятати люди. Ми не були вівцями на бійні, не треба нас так сприймати. Ми билися, і хлопці билися героїчно, і нанесли немалі втрати росіянам, знаходячись в заздалегідь програшному становищі. Ось це народ України і повинний про хлопців пам’ятатиˮ.

Віктор Муженко

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.