Економіка повільно вмирає: Як Україна консервує бідність

Економіка повільно вмирає: Як Україна консервує бідність
Фото з відкритих джерел

Олексій Кущ

економіст

В недавньому інтерв'ю, один з керівників НБУ заявив, що поріг зростання української економіки становить 3-3,5%. І змінити цю парадигму розвитку, яка звучить як вирок, найближчим часом не вдасться. Виносити "модний вирок" своїй країні стало "модно" для нинішніх високопоставлених чиновників. Перебуваючи в комфортній ванні персональних контрактів, вони можуть дозволити собі мізантропію англійського сноба "кінця століття", мірно потягуючи "односолодове" і дивлячись в панорамне вікно робочого кабінету в кінці дня. У них є своя індивідуальна життєва "парадигма" і якщо порівнювати її з парадигмою економічного розвитку країни, то на перевірку виявляється, що це дві паралельні лінії і перетинаються вони лише в умовах критичної соціальної гравітації, наприклад у період майданів, коли "під час воно" викриті владою персони починають прозрівати, що розвиватися країні потрібно було не так як "можна", а так як "необхідно".

Новини за темою

Прогноз щодо зростання ВВП України на 3-3,5% свідчить про те, що наша країна ніколи не зможе наздогнати основний пелетон не те що розвинутих, а країн, що розвиваються. І якщо б ми розміщувалися на острові Пасхи, може це і не було б суттєвою проблемою, але ми знаходимося на східному фланзі європейської ойкумени і простий люд завжди може заглянути в "шпаринку" паркану, що відокремлює нас від розумних і красивих. А це означає, що в умовах вкрай низьких темпів економічного розвитку, українцям доведеться або "страждати" і втішати себе тим, що "стражданнями душа вдосконалюється", попутно опускаючись на дно індексу щастя, в компанію до справді нещасливих країн, або "послати в сад" занадто "розумних" чиновників і відправиться в ті економіки, які вміють зростати, або вже давно виросли.

Повертаючись до згаданого вище інтерв'ю, варто відзначити, що всі ефективні центробанки схожі один на одного, а невмілі – неефективні кожен по своєму. І дійсно, дії ФРС або ЄЦБ так схожі, при чому як в частині інструментарію, так і в контексті базових цілей. Там ніхто не буде розглядати таке явище як інфляція у відриві від інших базових індикаторів, таких як темпи економічного зростання або рівень зайнятості. У цьому контексті, провідні центробанки світу – це монетарні доктори своїх економічних систем. НБУ давно відмовився від активної "лікарської" практики. Сьогодні – це патологоанатом української економіки і його ключовий "таргет" – підтримання температури "трупа" у вигляді базової інфляції 5%.

В цьому форматі, оцінка Нацбанком перспектив зростання вітчизняної економіки дійсно є якісним "розтином" пацієнта і його висновок про те, що "пацієнт" помер від розтину, цілком об'єктивний. Так, зверхдинамічних циклів глобальної ділової активності, з галопуючим зростанням цін на всі базові ресурси вже не буде. Епоха, що почалася з початку нульових і завершилася в 2008-му, вже ніколи не повториться. Для цього потрібні нові точки зростання глобальної економіки, порівнянні з Китаєм. В якійсь мірі, це може бути Індія та група країн АСЕАН-5 (Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Малайзія, Сінгапур). Але їх потенціалу зростання недостатньо для формування вибухової цінової хвилі на ринку сировини і напівфабрикатів. США і ЄС згідно концепції Римського клубу переходять до постіндустріальної фази повільного ("нульового"), але стійкого зростання, яке забезпечить відносно високу зайнятість населення в третинному секторі економіки (сфера послуг, наука, освіта, медицина) і поступальне зростання ВВП в межах декількох відсотків на рік. Враховуючи вже досягнутий ними рівень – 2-3% зростання для них цілком достатньо.

Новини за темою

Правда, в перспективі є Африка, де та ж Ефіопія вже досягла темпів зростання ВВП в межах 10%. Але тут немає консолідуючого ядра, яке змогло б забезпечити довгострокову нову промислову політику в масштабі групи країн.

В такому випадку, раз сировина найближчим часом істотно рости не буде, сировинна модель економічного розвитку, що застосовується нині в Україні, не зможе забезпечити необхідну динаміку розвитку на рівні 5%+.

Крім того, навіть те зростання цін на сировину, яке є сьогодні в умовах корупційної, монопольної, рентної економіки, розподіляється нерівномірно між верствами населення. Немає інклюзивності зростання ВВП: велика частина "пирога" ділиться між приблизно десятьма "сім'ями", не доходячи до "рота" простих громадян. За допомогою контрольованих іноземних компаній, зареєстрованих на "віденських бомжів", наші ФПГ відсікають від економіки до 30% експортної виручки. Решта 70% розподіляються всередині країни, але також нерівномірно: "потокові" схеми дозволяють і тут значну частину фінансового потоку відводити в бік. Тобто навіть у випадку "африканського індустріального вибуху", який би в якійсь мірі повторив би колишній високий цикл ділової активності, зростання цін на метал і руду конвертувалося б у нові яхти, квартири в Лондоні за сотні мільйонів фунтів, бразильських футболістів, але не реальні доходи населення і показник ВВП країни відобразив би в кращому разі лише частину цього золотого дощу.

Але є і ще один фактор, який робить високі темпи зростання нашого ВВП неможливим. І про нього не прийнято говорити в НБУ. Це використання монетарного потенціалу в інтересах вузького кола лобі інвестиційних банкірів, які завдяки політиці високих базових ставок заробляють мільярдні доходи на ринку державних цінних паперів. Вся емісія регулятора тут же зв'язується такими інструментами, як ОВДП Мінфіну і депосертифікати Нацбанку. Економіка практично нічого не отримує і знаходиться в стані постійної фінансової гіпоксії. Тут особливу роль відіграють так звані коефіцієнти Маршалла, які показують рівень монетизації тієї чи іншої економіки, а вони розраховуються як відношення грошової маси до ВВП. Існує чітка залежність між рівнем монетизації та економічним розвитком. Найбагатші країни мають, як правило, дуже високий рівень монетизації і при цьому досить низькі показники інфляції. Так, в економіках з рівнем ВВП в розмірі 10-50 тис. дол. на душу населення грошова маса перевищує ВВП (рівень монетизації більше 130%), а інфляція знаходиться в межах 0-3%. Країни, що розвиваються (ВВП на душу населення від 2,6 до 10 тис. дол.), характеризуються середнім рівнем монетизації: 50-60% і інфляцією до 8%. Найбідніші країни (ВВП на душу населення до 2,6 тис. дол.) володіють низьким рівнем монетизації (35-40%) і рівнем інфляції вище 8%. Це, як правило, сировинні економіки з високим рівнем трудової міграції та корупції.

Україна в результаті економічної кризи 2008-го і 2014-2015 рр. опустилася в кошик найбідніших країн: ВВП на душу населення приблизно 3 тис. дол., річна інфляція в межах 10%. Як наслідок, і надзвичайно низький рівень монетизації.

Сьогодні лобі інвестиційних банкірів потрібен стабільний курс і низька інфляція на тлі високих базових процентних ставок по державних облігаціях. Це досягається лише штучними монетарними чинниками "стиснення", але зате забезпечує валютну прибутковість операцій на рівні 15-20% річних, чого немає ніде в світі. Правда попутно дана монетарна модель знищує продуктивні сили економіки, і вона справді не зможе рости вище 2-3% в рік.

Новини за темою

Крім того, повністю не діє фінансова трансмісія у вигляді банківської системи, яка внаслідок регулятивних вимог НБУ практично згорнула кредитування складних економічних проектів, задовольняючись лише фінансуванням простих сировинних циклів: посіяв, зібрав, продав. І супутньої логістики. В результаті, сировинні галузі (зерно, видобуток газу і т. д.) пухнуть від ліквідності, а промисловість поступово вмирає, з'їдаючи і без того низький запас оборотних коштів. Здавалося б, фінансова система повинна стати тим посередником, який направить надлишкову ліквідність сировинних галузей економіки у більш капіталомісткі та складні. Виявилося, здалося…

Норвезький економіст Ерік Райнерт у своїй книзі "Як багаті країни стали багатими, і чому бідні країни залишаються бідними" переконливо показав, що так зване порочне коло бідності, або онтологічне коло зла, прирікає деякі країни з колосальними стартовими можливостями на постійне осідання по "кільцям бідності" на дно життєвого колодязя. Основна причина: орієнтація на моновиробництво з спадною віддачею і неправильне застосування теорії порівняльних переваг. Дана теорія була сформульована ще в 19 столітті англійським економістом Давидом Рікардо і говорить про те, що торгівля вигідна не тільки у випадку її базування на абсолютних перевагах, але і на використанні відносних. Стосовно України – цей капкан бідності виглядає наступним чином: раз у нас сприятливі умови для сільського господарства, то у нас є абсолютні переваги в цій галузі порівняно з іншими країнами, тому ми будемо концентруватися на виробництві кукурудзи, зерна і соняшникової олії, тобто сировинних монотоварах з спадною віддачею. Але на відміну від товарів з високим рівнем доданої вартості, на випуску продукції сільського господарства не можна отримати ефект від масштабу. Так, при виробництві легкових автомобілів збільшення обсягів виробництва призведе до зменшення витрат, а в аграрному секторі і видобутку корисних копалин навпаки: кожна додаткова тонна пшениці або нова тонна видобутої руди вимагає все нових витрат: родючі ґрунти вичерпуються, запаси виснажуються. В результаті ми отримали економіку, в якій розвивалися лише ті галузі, які або мали абсолютні переваги на світовому ринку, або спиралися на виробництво аграрних монотоварів і сировини з спадною віддачею. Галузі із зростаючою віддачею, які могли базуватися на використанні відносних переваг, наприклад, переробка, виробництво товарів народного споживання, машинобудування і так далі, практично не розвивалися.

До чого можуть призвести подібні нашим дисбаланси в розвитку? До 1960 року економіка Сомалі випереджала якісні параметри Південної Кореї. Але остання завдяки ставці, зробленій на розвиток творчої та інноваційної економіки (правда, перед цим була реалізована незалежна промислова політика), зуміла вирватися з порочного кола абсолютних переваг у вигляді дешевої робочої сили і ставки на сільське господарство, а Сомалі продовжує їх пошук в такому цікавому занятті, як "ловля" чужих танкерів.

Тобто відповідь очевидна. У нинішній сировинній парадигмі Україна в найближчі роки дійсно не зможе рости більше ніж на 2-3% і роль прем'єра та/або президента в цій моделі зводиться до рівня "папуги, який говорить у "Фейсбуці", що збирає лайки. Для того, щоб рости в діапазоні 5%+ (а лише при такій динаміці можна подолати бідність у найближчій перспективі), потрібен НЕП 21 століття, тобто нова економічна політика. Модель квазівійськового квазікапіталізма з екстерналіями у вигляді політики НБУ, тобто діями, які ринок не може амортизувати, завела країну в самий "тупий кут".

Як показала доповідь ООН з глобальних інвестицій, за останні 10 років у 101 країни світу, що формує 90% світового ВВП, розвиток здійснюється в парадигмі національної промислової політики, наявність якої є найважливішим фактором у залученні інвестицій. Адже довгострокова промислова політика дає інвесторам такі необхідні для них маркери та індикатори, які дають змогу прийняти правильні інвестиційні рішення. Це підтверджують і дані звіту: промислова політика в зазначених країнах спирається на довгострокову програму залучення інвестицій. Цитата: "Сучасна промислова політика є одним з ключових факторів, що визначають тенденції в області інвестиційної політики". Ключові цілі суверенної інвестиційно-промислової політики сучасної країни – це стійке економічне зростання, засноване на закритих, ендогенних моделях внутрішнього розвитку, а також інновації, творча економіка знань, інвестиції в нові галузі, актуальні в умовах нової науково-промислової революції. При цьому близько 40% глобальних інвестицій мають вертикальний характер (спрямовуються на розвиток наявних галузей), 35% - горизонтальний (спрямовані на збільшення продуктивності праці) і 25% - в нові галузі згідно ранжиру науково-промислової революції (НПР). Думаю, вже всі встигли помітити, що останні роки Україна розвивається без національної промислової політики, з очікуваною відсутністю інвестиційної стратегії і самих інвестицій. Немає ні вертикальних (розвиток існуючої промислової бази), ні горизонтальних (підвищення продуктивності праці) ПІІ. Про інвестиції в інновації та сучасний третинний сектор взагалі промовчимо. Єдиний напрямок, куди в Україні ще йдуть гроші, – це логістика, що обслуговує вивезення сировини за кордон. За методом вікінгів, які освоюють торговий шлях "із варяг у греки". У цій моделі потрібні лише торговельні "укріплені" форпости для вивезення "горіхів, меду, зерна і металу" і швидкі транспортні коридори. Плюс експорт робочої сили. У такій системі координат дивно не те, що у нас приплив інвестицій на рівні країн "на південь від Сахари". Дивно, що сама по собі економіка ще не відкинула худі ноги з тріснутими копитами.

Новини за темою

Будь-яке ВВП економіки, що розвивається в доларовому еквіваленті залежить від трьох базових індикаторів: темпів реального зростання, рівня інфляції (впливає на дефлятор ВВП та нарощування його номінальної величини) і курсу національної валюти. Крім того, є таке поняття як імпортне вирахування, коли вартість імпортних товарів вираховують із ВВП (у нас до 50% товарообігу – іноземні товари). За рахунок дефлятора ВВП, успішні економіки, що розвиваються розганяють значення номінального ВВП, який потім конвертується в доларовий еквівалент. Для цього потрібен стабільний курс національної валюти. Досить сказати, що Китай за період з 2001 року "накопичив" у своєму ВВП майже 50% накопиченої інфляції, що значно більше, ніж в ЄС і США. А скорочення імпортної складової може додавати темпи зростання валового продукту ще 1-2% в рік. Таким чином, для зростання доларового еквівалента ВВП будь-якій країні, що розвивається, потрібні три базові умови: середні темпи зростання реального ВВП на рівні приблизно 5%, які забезпечують так зване "чисте" зростання; помірний інфляційний дефлятор (для України – це 10% інфляції за рік) для інфляційного накачування номінального значення ВВП; стабільний курс національної валюти (для України краще ревальвація) для вигідного конвертування номінального ВВП в доларовий еквівалент. І розвиток внутрішнього ринку та виробництва широкої лінійки товарів: якщо країна випускає метал, то повинна і виробляти канцелярські скріпки.

Тобто з'єднання нової індустріальної політики та постіндустріального розвитку третинного сектора економіки із суверенною монетарною стратегією може навіть в нинішніх умовах забезпечити для України зростання на рівні 5%+.

А інакше країну чекає економічна інверсія. У згаданому інтерв'ю заступник голови НБУ погодився, що низькі темпи зростання – це екзистенційна загроза для країни, але в середньостроковій перспективі. Між рядків читалося – "на мій вік при владі стабільності вистачить". Зростання на 2-3% не усуває проблему бідності, а консервує її. Крім того, низькі темпи збільшення ВВП – це непряма мотивація нових хвиль трудової міграції.

112.ua

Після 2045-го року Україну чекає інверсія економічного зростання, коли темпи уповільнення ВВП перевищать майже лінійне скорочення чисельності населення. Це неминуче станеться внаслідок зростання питомої ваги громадян похилого віку, коли просто нікому буде працювати і показник подушного ВВП почне сповільнюватися більш стрімко, ніж демографічна динаміка. У варіанті економічного зростання на 2-3% Україна досягне максимуму в розмірі валового продукту в межах 130-140 млрд дол. і потім цей показник стане вкрай повільно знижуватися до нинішнього рівня на тлі деградуючої інфраструктури.

Сьогодні є дві парадигми економічного розвитку. Перша – розвинені країни: багаті, технологічно просунуті і старіючі. Друга – країни, що розвиваються: ще бідні, тільки прагнуть до нових технологій, але молоді. Україна – це якийсь третій тип: бідна, технологічно відстала, старіюча. Єдиний конкурентний фактор – це старий промисловий потенціал, що прискорено амортизується в нуль, і людський капітал на старому освітньому цензі, прискорено "модернізований" новою освітньою реформою. Ці фактори зникнуть з експлуатації з ядерними реакторами, що вийшли з експлуатації, мостами та іншою інженерною інфраструктурою, адже для її підтримання на мінімальному рівні потрібен ВВП як мінімум у розмірі 200 млрд дол., тобто майже в два рази більше нинішнього значення.

Основна причина цього – зовсім не третя фаза демографічного переходу, а те, що ми терпимо "еліти", які пов'язують наше зростання з сировинними циклами. Якщо б у післявоєнній Японії чи Південній Кореї або в пострадянській Польщі керівники центральних банків зав'язували перспективи розвитку своїх країн на динаміку цін на метал, вони б вже зараз перетворилися б на аграрно-сировинні резервації.

Але старий промисловий потенціал все ще дозволяє нам "тримати на роботі" економістів-мізантропів: "У нас вузька спеціалізація. Один пришиває кишеню, один – проймочку, я особисто пришиваю ґудзики. До ґудзиків претензії є? - Ні! Пришиті на смерть, не відірвеш!  - Привіт, хлопці! Ви добре влаштувалися!"

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>