Дискримінація громадян за мовною ознакою як зрада національних інтересів і дискримінація державної мови

Дискримінація громадян за мовною ознакою як зрада національних інтересів і дискримінація державної мови
Украинский выбор

Василь Німченко

Народний депутат України

Безумовно, питання української мови архіважливий. Однак не можна закривати очі на те, що внесений проект змін до закону про "мове", ‒ не що інше, як спосіб відвернути увагу від того, що намагається проштовхнути в парламенті нинішня влада. Для неї перейменовувати, ставити вектори, декларувати, вносити розбрат ‒ справа звична. Причому реалізовується все це, як правило, під "великі дати" (наприклад, під президентські вибори), а значить, не для народу, не для країни, а для своєї ж вигоди.

Так, в результаті прийняття закону "Про освіту" вже зіпсовані відносини між Києвом і Будапештом, наявності політико-дипломатичний розбрат із-за обмеження прав нацменшин і потурання українським націоналістам. Але Київ, ігноруючи перспективу бути "забаненным" НАТО і ЄС, продовжує просувати ідею про утиск української мови на тлі розвитку мов нацменшин, зокрема і російської. По суті, намагаючись таким чином хоч якось відвернути увагу від провалів в економіці, тотальної розрухи й того, що населення буквально тікає з країни.

до Речі, сумніви в тому, що українська мова є єдиною державною мовою, виникають тільки у ідеологів націонал-радикалізму. Варто відзначити, що представники громадянського суспільства з українськими паспортами жодним чином не претендують на наявність у своїх прізвищах та іменах символів, відсутніх в українському алфавіті. Адже, приміром, у Литві, де польська спільнота вже третє десятиліття бореться за право не змінювати прізвища по жіночому та чоловічому роду згідно з правилами правопису литовської мови, така проблема існує. Безумовно, це не додає привілеїв литовському уряду з боку Дорадчого комітету Ради Європи в рамках Конвенції з прав національних меншин (ACFC/OP/IV(2018)004). Але Литва, будучи повноцінним членом ЄС, "може дозволити собі" не рахуватися з демократичними вимогами Ради Європи, аргументуючи це тим, що положення Хартії регіональних мов і мов національних меншин суперечать Конституції країни. У той же час стаття 4 Закону Латвійської Республіки "Про державний мовою" передбачає, що держава забезпечує підтримку, захист і розвиток латиської мови як мови корінного (автохтонного) населення.

Позиція України виглядає досить-таки дивно, особливо з урахуванням того, що з 2014 року ідеологи націонал-радикалізму кричать, що всі закони вони будуть "апробувати" на предмет відповідності вищим принципам права і демократії, виключно через Венеціанську комісію. На сьогоднішній день Закон України "Про освіту", ущемляє права нацменшин, здається якоюсь "пробною версією" перед прийняттям нової редакції закону України про мову ("Про забезпечення функціонування української мови як державної"), адже українське суспільство, як ніяке інше, не зацікавлена в обмеженні мов нацменшин – це виключно сфера політиків.

Для порівняння можна взяти мовний закон країни-сусіда ‒ Польщі. У ньому після перерахованих положень статей 5-10 Розділу ІІ "Правова захист польської мови в публічному житті" у статті 11 чітко прописано, що попередні положення не поширюються на імена; іншомовні газети, журнали, книги і комп'ютерні програми (за винятком описів і інструкцій); дидактичну та наукову діяльність вищих навчальних закладів, шкіл і класів з іноземною мовою викладання або двомовних, вчительську колегію іноземних мов, навчання інших предметів, аспірантури та наукову діяльність у наукових інститутах, якщо це не суперечить спеціальним нормам; наукову і творчу діяльність; наукову і технічну термінологію, яка традиційно використовується; торгові знаки, торгові назви і знаки походження товарів і послуг; норми, запроваджені на мові оригіналу відповідно з положеннями про нормалізацію. Прихильникам ассимилирующей українізації іншомовних громадян України і національних меншин хотілося б нагадати: законодавча система регулювання мовного питання в Республіці Польща містить гарантії  захисту національних та етнічних меншин і регіональної мови (стаття 19 Закону Республіки Польща "Про національних та етнічних меншин і про регіональну мову"), їх права на освіту і культуру (закони Польщі від 7.10.1999, 6.01.2005, 7.04.1991). До того ж, згідно із законом, для компактно проживаючих національних меншин передбачено і гарантується  використання, застосування і функціонування мов меншин поряд з польською мовою як офіційною.

Для прихильників ассимилирующей українізації іншомовних громадян України і національних меншин хочеться особливо відзначити: законодавча система регулювання мовного питання в Республіці Польща містить гарантії захисту національних та етнічних меншин, їх регіональних мов і права на освіту, культуру (закони Польщі від 7.10.1999, 6.01.2005, 7.04.1991). До того ж, згідно із законом, для компактно проживаючих національних меншин передбачено і гарантується  використання, застосування і функціонування мов меншин поряд з польською мовою як офіційною.

У нас, навпаки ‒ проект закону про мову № 5670-д передбачає 41 статтю, в якій прописані всі сфери людської діяльності, де потрібне використання лише української мови. Це наука, політична та громадська діяльність, освіта, армія, медицина, культура, ЗМІ, публічні заходи, транспорт, сфера обслуговування і навіть імена. Іншими словами, тепер українською мовою за замовчуванням повинні обслуговувати в лікарнях, аптеках, громадському транспорті, в магазині, навіть в інтернет-магазинах. В комунальних і державних театрах спектаклі повинні йти державною мовою або ж з українськими субтитрами, які виводять на спеціальне табло. Те ж стосується і кіно ‒ автори законопроекту пишуть, що "допускається використання іншої мови, якщо такий художній задум автора", але обов'язковий синхронний переклад або субтитри українською.

Комісар Ради Європи з прав людини Д. Міятович вже охарактеризувала можливі наслідки прийняття даного законопроекту. У тому числі фактор ескалації, дискримінації, розколу на мовному та етно-національною ознакою. Але при всій нібито "прихильність цінностям" цієї організації Київ таку реакцію ігнорує ‒ мовляв, це просто заява, яка не є обов'язковим до виконання. Не хоче Київ "перевіряти" закон і через Венеціанську комісію.  Мабуть, розуміє, які висновки будуть зроблені.

У Литви (однієї з пострадянських країн, а нині члена ЄС) вже склалося амплуа держави, не додержується подібні приписи, так що до Україні, яка є членом Євросоюзу не є, тепер явно будуть ставитися з великою недовірою. І якщо для ідеологів націонал-радикалізму мета ‒ членство в ЄС і НАТО для громадян України – жити в світі на своїй території, а якщо і сперечатися, то точно не з-за мовних конфліктів.

Включити до порядку денного парламенту закон про мову перед виборами ‒ таку ідею могли підкинути лише упереджені політтехнологи, адже, якщо цей закон буде затверджено, про зміну в найближчому майбутньому дискримінаційної норми закону "Про освіту" (читай – реалізації прав і свобод національних меншин в Україні, зокрема права на вільне використання рідної мови  і  вільний доступ до благ українського суспільства) можна забути.

В цьому випадку не можна не торкнутися і тему політики лінгвоциду, спрямованої проти російськомовного населення України. Захопившись виборчими перегонами, наші політики забули запитати пересічних громадян, а хочуть вони, щоб їх позбавляли природного права говорити рідною мовою чи на те, на якому вони звикли спілкуватися в своїй рідній країні, є, по суті, двомовною.  

Між тим цей законопроект в латентній формі передбачає, по суті, повне викорінення російської мови, заборона на використання у всіх сферах відносин. Це, безумовно, передумова до цілеспрямованого знищення цієї мови, що в порядку правового застосування визначається з 1967 року терміном "лінгвоцид". Це комплекс заходів адміністративно-політичного, а також економічного характеру, спрямованих на викорінення мови, найчастіше в регіонах його споконвічного та історичного поширення. Тобто в області реалізації абсолютно природного права це означає смерть мови. Термін "лінгвоцид" досить точно описує ситуацію, коли носії мови не знищуються фізично, як геноцид, а піддаються політиці асиміляції, в першу чергу в мовній сфері. Сумно, що на даний момент це наша реальність.

Такі пропозиції законопроекту не просто передбачають обов'язкове використання української мови як офіційного, державного органу, вони фактично роблять неможливим використання рідної мови російськомовними громадянами,  представниками інших національних меншин, що суперечить конституційним принципам. Адже в українській державі використання і функціонування всіх мов повинно здійснюватися, виходячи з трьох принципів: наявність державної мови, вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України, а також недопущення дискримінації за мовною ознакою (стаття 10 Конституції України). Більше того, крім захисту і розвитку російської та інших мов нацменшин, Конституція гарантує їх використання і функціонування, як і мови державної. Але розглянутий мовний законопроект суперечить конституційному постулату про сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (стаття 11 Основного Закону України).

Ігнорування вищезазначених принципів ‒ це пряме порушення Конституції України, що має всі ознаки зради національних інтересів країни, в якій проживають понад 130 народностей і національностей. Держави ‒ члени ОБСЄ повинні вирішувати проблему прав нацменшин дієвим шляхом, тобто в дусі статті 31 Копенгагенського документа, який заохочує ці держави приймати спеціальні заходи для забезпечення повної рівноправності представників національних меншин. У цьому ж контексті стаття 33 Копенгагенського документа вимагає, щоб держави захищали етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність національних меншин, які проживають на території цих держав, і створювали умови для заохочення цієї самобутності. Однак даний законопроект не містить механізмів реалізації конституційного припису, а також Хартії регіональних мов і мов національних меншин і ряду інших міжнародних актів щодо захисту прав людини на самовизначення у виборі мови. Зате містить політично мотивовані положення репресивного характеру, що обмежують природне право людини вільно обирати мову спілкування.

Схоже, влада має намір реалізувати положення законопроекту, використовуючи поліцейсько-репресивний апарат, який, згідно з нормами цього документа, покладе на громадян обов'язок думати і розмовляти виключно українською мовою. І громадяни будуть перебувати під дамокловим мечем адміністративної відповідальності та багатотисячних штрафних санкцій за невиконання таких зобов'язань.

Таким способом ідеологи націоналізму мають намір асимілювати населення України, підганяючи всіх під "титульну націю". Справа за малим ‒ узаконити перевагу українців над іншими націями і народностями України з можливістю використовувати для цього "досягнення" вятровичей і їх антропології. Мова йде про підміну поняття "титульна  нація" "громадяни держави" шляхом протиставлення "громадянина" ‒ "негражданина", що живуть в одній країні і представляють українську націю за мовною ознакою та ознакою етнічних меншин. Формуючи таким чином внутрішнього ворога в особі іншомовних (російськомовних) співвітчизників, націонал-шовіністи бачать своєю метою виключно одноязычную націю, зцементовану  ідеологією переваги української мови та дискримінацією російської мови та інших мов національних меншин. А це є не чим іншим, як цілеспрямованим лингвоцидом.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>