112.ua

Якось ще в березні виїхали з Покровська, було близько обіду. Перед в'їздом до Авдіївки нас довго перевіряли. Обличчя п'ятьох суворих хлопців-волонтерів, одягнутих у форму-“горку”, не дуже радували нацгвардійців, які охороняли блокпости.

Першими в нашому списку - медики Авдіївки. Привезли їм одяг, медикаменти. Дівчата раді нас бачити. Та позитив скоро змінюється на негатив. До госпіталю привозять двох наших поранених: молодий хлопець, якому осколок влучив у руку, і чоловік років п'ятдесяти - контузія. Надавши першу допомогу, воїнів везуть до Покровського воєнного госпіталю. Попивши чаю, ми їдемо далі. Туди, де чути важкі постріли. Проїхавши стару Авдіївку, бачимо, як на окраїні щось розірвалось. Клуби диму закутали будинки. Міна чи танковий снаряд - невідомо. За кілометр від наших позицій зупиняємось. Далі не їдемо. Солдати 72-ї бригади, які охороняють дорогу, кажуть, що наш транспорт може стати мішенню для терористів. Тому краще викликати хлопців сюди. Вони на замаскованих й обляпаних болотом джипах не такі помітні. Телефонуємо добровольцям, за півгодини обіцяють під'їхати. Чекаємо. Біля нас зупинились двоє солдатів, які повернулись з дозору. Обидва вимазані грязюкою. Декілька разів їм довелось лягати просто в автомобільну колію - так прицільно гатили по них. Ми розговорилися.

- З 2015 року воюю, якось призвичаївся уже. Хоча бувають дні, коли волосся дибом стає від побаченого і почутого, - розказує рудоволосий чоловік з позивним “Лис”. – Бойовики, отримавши черговий гуманітарний конвой, луплять так, що земля горить. Можуть напитись чи накуритись і тоді просто морально діють на психіку. Стріляють куди попало. Часто такі випади приносять результати. П'ятнадцять хвилин тому нам повідомили, що снаряд прилетів прямо на нашу позицію. Пряме влучання, троє вбитих. Ось тобі і мінські домовленості бля..ь...

Новини за темою: Крик душі добровольця

Приїхали добровольці. Ми обнялися. Передали їм продукти, воду, ліки, одяг. Вони уже знають про загиблих. Злі, хоча й намагаються з нами жартувати. Зробивши фото на пам'ять, наші побратими повертаються на позиції. А ми тримаємо курс далі.

Ніч нас застає на одній із баз, де живуть добровольці, які стоять у районі ДАП (донецький аеропорт). Повечерявши, дехто пішов спати. Декілька хлопців вийшли покурити. Лінія вогню за чотири кілометри. Звуки канонади чути дуже добре. На темному небі видно різкі спалахи. І ми, послухавши, як гатять, з прокльонами в бік росіян теж лягаємо спати. Адже розуміємо, що нашим хлопцям буде сьогодні важко.

Ранок зустрів нас холодним сонцем. Проте час вирушати в дорогу, а не ніжитись під ковдрою. Проїжджаємо біля "Республіки Міст" (блокпост). Минулого разу ми ледве живими залишились - так шалено працювали ворожі міномети. Зупинились на декілька хвилин, щоб поговорити з бійцями на позиції.

- Слава Україні! Яка обстановка, друзі? - запитуємо у них. Вони щуляться, адже холодний вітер пронизує до кісток. Не допомагають навіть бушлати.

- Зараз холодно, - відповідають вони сміючись. - Проте здебільшого гаряче, як у пустелі Сахара. Тільки над ранок перестало пекти.

Зрозумівши одне одного, обнявшись, їдемо в напрямку Кримського.

Дорога така, що не дає заснути. Нас кидає так, що дивуємось, як це наша машинка усе витримує. Під'їжджаємо до Луганської області. Нас зупиняють на поліцейському блокпості. Хлопці в чорних балаклавах мовчки показують, що потрібно відкрити брезент, яким накрито кузов автомобіля. Наш водій також мовчки виконує це прохання. “Ментів” зацікавив наш” безпілотник”, який ми веземо добровольцям на позицію. Як наслідок, годину пробивали кожного по базі, чи ми не терористи, любителі коноплі та філософії. За час перебування там побачив багато цікавого. Великі вантажівки з луганськими номерами проїжджали безперешкодно. З деякими водіями "менти” навіть віталися. Пропускали без догляду і дорогі іномарки. Трапився і один кумедний випадок. Зупинили автомобіль, з нього вийшла елегантна дама в сукні, щоб відчинити багажник. Вітер весь час піднімав поли сукні вверх. Це так зацікавило поліцейського, що він забув, куди має дивитись.

Нас відпустили. За три години приїхали до Лисичанська, на базу батальйону "ОУН". Віддали подаруночки, сфотографувалися на фоні портрета Степана Бандери. Не могли ми оминути і собачу будку з надписом "Мищко", яка пустувала в кутку. Песик з однойменною кличкою кудись втік, залишивши своє помешкання пустим.

Перед Кримським ми зупинилися. Дороги не було. Її просто розмили дощі. І в бік позицій їздила тільки важка техніка. Асфальтована дорога вела прямісінько до Дебальцевого, до якого залишалось чотири кілометри. Вирішили повернутись до Лисичанська і заночувати на базі блокадників. Нас нагодували смачною вечерею. Зелений борщ і плов на той час мені здавались найсмачнішою їжею в світі. Після стількох проїханих кілометрів втома валила з ніг.

Засинав з роздвоєними почуттями. Володя Парасюк розчарував тутешніх людей. Не зумів проявити холоднокровність, повести людей на боротьбу. Зіграв роль Жириновського в Росії. Крики, емоції, а реальних дій не вийшло.

Зранку піднялись, зі смаком поїли вчорашнього борщу, який став ще кращим за ніч, і - в дорогу. На декілька хвилин у Бахмуті заїхали до блокадників. Видовище незабутнє.

112.ua

Новини за темою: Батальйони гниють в окопах

Їдемо далі. На блокпостах нас майже не затримують, упізнають вчорашніх гастролерів. З посмішкою бажають щасливої дороги. Кінцева наша зупинка – Мар’їнка. Точніше, дитячий садочок, який було розбито сепаратистами і який зараз потребує допомоги. Поки їдемо містом, бачимо результати недавніх обстрілів. Багато будинків розбито. Поруч з ними гуляють дітлахи. Бавляться, веселяться. Немовби і немає війни.

У дитячому садочку ремонт майже завершується. Залишилося купити маленькі шафки, куди дітки складатимуть одяг. Столи і стільці, ліжка, труби на воду. Хлопці, поговоривши з директоркою садочку, обіцяють чимось допомогти. І ми, стомлені, проте щасливі, повертаємось по домівках. Короткий відпочинок і - знову боротьба. Адже навіть якщо ми зневірилися, відступати не маємо права - надто багато крові пролито.

Михайло Ухман

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.

Від редакції. 112.ua на своєму каналі в YouTube розпочинає показ відео з фронту в рамках міні-проекту "На фронті: з перших вуст" авторства Михайла Ухмана. Там ви побачите, як живуть бійці на передовій, про що насправді говорять і співають "правосєкі", чим незадоволені воїни АТО та чим живуть прифронтові села і міста.