Децентралізація не за географією, а за економікою: Чому це набагато ефективніше для України

Децентралізація не за географією, а за економікою: Чому це набагато ефективніше для України
З відкритих джерел

Олексій Кущ

економіст

Тема децентралізації є найбільш токсичною в плані її критики. З одного боку, це одна з небагатьох реформ за останній час, яка хоча би частково "опустила" фінансування з єдиного центру перерозподілу вниз, на місця. Наші чиновники не втомлюються рапортувати щодо двозначних показників зростання ресурсної бази місцевих органів влади.

Водночас ефективність використання цих ресурсів змушує бажати кращого: в умовах, коли банки пропонують за депозитами до 15% річних, багато хто з мерів і керівників місцевих громад вважають за краще розміщувати вільні ресурси, отримані від децентралізації, в банках під 10%, успішно ділячи отриману банком "премію" з його керівництвом.

Можна практично нічого не роблячи, особисто ("на кишеню") заробляти на ресурсах місцевих громад приблизно 5% річних на вільному залишку коштів, коли умовні 2,5% перекочовують до кишень банкірів, а інші 2,5 – до кишень місцевих "бонз". Паралельно можна навіть розкрутити особистий управлінський кейс як людини, яка зберегла ресурси рідного міста від неефективного використання. Ось і виходить, що в банках накопичуються мільярди гривень вільних коштів, а сміттєспалювальні заводи починають будувати лише тоді, коли все місто завалено сміттям.

Новини за темою

Але навіть не це є прихованим підводним каменем реформ. Хоча обговорювати цю тему – це свідомо наражатися на критику прихильників всього хорошого проти всього поганого. Ми будемо говорити про інвестиції. Прямі. За останні кілька років Україна опустилася на дно в контексті такого показника, як прямі іноземні інвестиції, які насправді є єдино правильним маркером успішності будь-яких реформ.

Як кажуть, якщо ти проводиш дійсно ефективні реформи, то де твої ПІІ (прямі іноземні інвестиції)? Торік у нашу країну зайшло приблизно 2,3 млрд дол. прямих іноземних інвестицій. У подушному значенні – це на рівні країн на південь від Сахари.

Сьогодні Казахстан, населення якого в рази менше і який "нікуди не йде", залучає ПІІ на рівні 18 млрд дол. на рік, причому не з РФ і країн Митного союзу, а з Китаю, США та інших успішних держав світу. Ефіопія, яка ще нещодавно була уособленням розрухи та епіцентром кровопролитних регіональних війн, за допомогою мережі індустріальних парків залучає близько 10 млрд дол. ПІІ щорічно.

Понад 100 країн світу, які виробляють, згідно з доповіддю ООН з питання глобальних інвестицій, 90% світового ВВП, залучають інвесторів за допомогою активної реалізації суверенної промислової політики, яка своєю чергою є базовою матрицею для формування міжнародного інвестиційного пулу. Інвесторам потрібна передбачуваність і чітка перспектива розвитку реального сектору економіки тієї чи іншої країни.

У нинішній світовій інвестиційній парадигмі є дві основні групи країн. Розвинені, які залучають інвесторів за допомогою високого інституційного потенціалу та якості підприємницького середовища. Це, так би мовити, ригідні, стійкі економіки, які можуть запропонувати свою правову систему для активації підприємницької гри, рівні умови якої забезпечуються в рамках всієї економічної системи.

З іншого боку – лабільні, нестійкі країни, що розвиваються, які навіть за умови максимальної напруги внутрішнього потенціалу не зможуть забезпечити інвесторам привабливі умови для реалізації бізнес-проектів у масштабах всієї країни.

Необхідна якість інфраструктури, низький рівень фіскального навантаження, правова захищеність і регулятивна простота може бути забезпечено інвесторам лише в спеціальних кластерах: вільних економічних зонах, індустріальних і технологічний парках, промислових полігонах, зонах порто-франко, енергетичних хабах.

У цьому випадку країни, що розвиваються, просто повинні зробити вибір: десятиліттями вибудовувати рівні умови для інвесторів у масштабах всієї країни і протягом цього часу мовчки дивитися, як конкуренти йдуть вперед, а епіцентри світового зростання, як магніти, витягають із країни основний людський капітал, або все ж запропонувати системним інвесторам кластерний підхід, замінивши зовнішню трудову міграцію на внутрішню і тимчасово змирившись з тим, що протягом найближчих 30-40 років вдасться ефективно розвивати лише окремі економічні зони та/або чартерні міста, що не виключає наявності й депресивних регіонів.

Але в цій системі хоча би людський капітал зможе циркулювати всередині країни (між цими територіями кластерного розвитку), не покидаючи країну, а інвестори зможуть точково отримати той сервісний пакет і правову захищеність, яку їм не можна забезпечити в масштабах всієї країни. За такою схемою діють економіки, що розвиваються, такі як Китай, Південна Корея тощо, і навіть ті держави, які є частиною єдиного високорозвиненою інституційного середовища, як, наприклад, Польща.

Тобто Україна нині має дві нерівноцінні альтернативи: або ще протягом 30-40 років намагатися створити єдине системне інституційне середовище, або все ж таки перейти до загальносвітових форм кластерного розвитку. Якщо ми говоримо про країни, що розвиваються, то перший варіант вдався лише в одній країні – Сінгапурі – за рахунок застосування англійського права, компактності та географічного розташування. По суті, це країна-кластер. Другий варіант успішно реалізовано в кількадесятьох економіках світу.

Але тут є одна проблема. Інвестори люблять не тільки точки зростання у вигляді окремих економічних кластерів, але й єдині точки входу в економіку з пакетом сервісних послуг з боку місцевої бюрократії. Простими словами, інвестор, приїжджаючи до того же Китаю, може за кілька тижнів отримати всі необхідні погодження та дозвільну документацію для початку бізнес-проекту (якщо він підходить під концепцію національної промислової політики).

В Україні можна приїхати до Києва і мило поговорити з прем'єром і навіть отримати допомогу спеціальних груп супроводу інвесторів при Кабміні. Але потім доведеться домовлятися на рівні області, району. І нарешті зіткнутися на мікрорівні місцевих громад з тамтешньою "самообороною" і розлюченими місцевими жителями, які борються за екологію. Після року поневірянь і вимагання грошей на всіх рівнях бажання інвестувати в Україну відпаде, як опале осіннє листя.

Ось і виходить, що децентралізація у нас не тієї системи: застосована нині схема не може забезпечити для інвестора єдине вікно входу в українську економіку, зокрема й таке пікантне питання, як виділення землі. А будь-яка нова індустріалізація, чи то нинішня китайська або колишня радянська, неминуче супроводжується перманентним утиском прав місцевих жителів, коли на догоду реалізації великих промислових проектів доводиться переносити цілі населені пункти.      

На жаль, в Україні ніхто так і не додумався розробити повноцінну адміністративну реформу, спрямовану на вдосконалення нинішньої адміністративної сітки нашої країни з чинних областей, яку було розроблено за часів УРСР і яка віддзеркалювала потреби планової економіки того часу, а також специфіку командної системи управління.

Така складна реформа має поєднувати і собі методологію розміщення продуктивних сил (територіально-економічних районів) і сучасного світ-системного аналізу. Нині в Україні є кілька регіональних кластерів, які формувалися на основі різних цивілізаційних моделей, але які нині об'єднуються в рамках єдиного українського проекту. Вже зараз в нашій країні сформовано кілька "світ-економік", причому кожна на чолі зі своїм "надмістом".

Якщо брати західну частину країни, то це Львів, на півдні – Одеса, на південному сході – Дніпро і Харків, у центрі – Київ. Загальна країна пов'язує всі ці "світ-системи" в єдину "світ-економіку" і єдину країну. Так проявляється на нашому мікрорівні теорія "світ-системного аналізу" Фернана Броделя.

Якщо скористатися світ-системним аналізом іншого теоретика – Іммануїла Валлерстайна, то можна побачити, що найбільший ризик для нас у плані економічної стагнації полягає в трансформації молодої ринкової "світ-економіки" у "світ-імперію", коли території об'єднано лише через центр, який відповідає за централізований збір податків і їх перерозподіл у своїх інтересах.

Політика децентралізації має дати зовсім інший результат: наша поки ще неефективна "світ-економіка" повинна поступово трансформуватися в єдину "світ-систему".  

Для цього адміністративну сітку в Україні має бути реформовано на основі більш ефективних й адекватних ринковій економіці одиничних структур - таксонів, тобто окремих територіально-економічних районів, об'єднаних на основі спільних властивостей та ознак.

Як це працює, можемо побачити на прикладі групування українських областей за трьома базовими територіально-економічними районами: Донецько-Придніпровський з двома великими промисловими центрами (Дніпро і Харків) і також трьома базовими промисловими кластерами (Приазов'я, Придніпров'я, Слобожанщина), Центральний (Київський і Львівський промислові кластери), Південний (Одеський промисловий кластер).

Враховуючи регіональні особливості економіки, ці ТЕР (територіально-економічні райони) вимагають диверсифікованого економічного підходу і формування різновекторної економічної політики для кожного з них.

У центральному районі необхідно розвивати логістичну та транспортну інфраструктуру для забезпечення транзиту товарів на ринок ЄС. Це дозволяє створювати в центральній і західній частині країни інноваційні та технологічні кластери, промислові полігони, вільні економічні зони. З боку держави тут потрібна стимулювальна політика, спрямована на посилення ролі середнього бізнесу.

У цьому районі мають з'явитися нові точки інноваційного зростання економіки і відбутися помітне посилення ролі МСБ (мережа об'єднань малого і середнього бізнесу) у загальній структурі випуску. Основний приплив прямих іноземних інвестицій слід очікувати саме в цей ТЕР.

Тут також активно розвиватиметься транзитна логістика та інфраструктура. У центральному районі варто прогнозувати і значне посилення підприємницької ініціативи і більш ефективний трансферт інновацій у реальний сектор економіки.

Що стосується Донецько-Придніпровського району, тут необхідні методи державного дирижизму і грамотного протекціонізму для відновлення індустріального ядра країни та посилення ефективності добувної промисловості. Об'єктивно в ньому зберігатиметься і роль великого бізнесу, а пул інвестицій продовжить формуватися за активної участі держави і чинних ФПГ. Щодо південного району, то тут суттєві перспективи відкриваються в секторі туризму і послуг, а також у частині створення вільних торгових безмитних транзитних зон порто-франко і торгових терміналів. Для активації регіонального потенціалу потрібна максимальна дерегуляція і кредитне стимулювання МСБ. Роль держави тут – лише в частині розвитку інфраструктурних проектів, наприклад портів.

Новини за темою

Основні принципи формування ВЕЗ (вільна економічна зона) і вільних торговельних терміналів у цьому ТЕР можна запозичити в Іспанії, де концентрація вільних економічних сегментів економіки відбувається біля великих портових міст, розташованих на торговельних шляхах з Європи до Азії та Африки.

Такі "острови підприємницької свободи" містять у собі вільний митний простір, вільні склади, промислові полігони, технологічні парки та спеціальні торговельні центри. Їхнім економічним розвитком управляють не чиновники, а консорціум компаній, що формують базовий промисловий кластер. Кластерний економічний розвиток дозволяє забезпечити вектор інноваційного руху, нарощування експортного потенціалу, інтеграцію країни у світові технологічні та торговельні ланцюжки, створення нових робочих місць.

Що стосується майбутньої "світ-системи" України, то економічно доцільно проводити реформу на підставі таких економічних кластерів:

  • Донецького (Донецька, Луганська області);
  • Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька області);
  • Північно-Східного (Харківська, Сумська, Полтавська області);
  • Центрального (Черкаська, Кіровоградська області);
  • Північно-Західного (Волинська, Рівненська області);
  • Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
  • Причорноморського (Миколаївська, Одеська, Херсонська області);
  • Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області);
  • Столичного (Київська, Житомирська, Чернігівська області).

Ця сітка економічних таксонів відповідає принципам побудови ринкової економіки та завданням децентралізації. Тут можна згадати польську економічну реформу, яка почалася з масштабного переформатування адміністративно-територіального поділу країни. З 1 січня 1999 року кількість польських воєводств зменшилася із 49 до 16. При цьому саму структуру адміністративного поділу (воєводство-повіт-гміна) було збережено. В Україні цьому поділу відповідають: область, район, ОТГ (об'єднана територіальна громада)/місто/село.

Саме новий адміністративний поділ став основою і для розвитку регіональної економіки в Польщі, і більш ефективною платформою для залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Нині в Польщі найбільш активно розвиваються саме регіональні технологічні та промислові кластери, сформовані в рамках укрупнених територіальних одиниць.

За такої системи місцеве самоврядування буде сконцентровано на базі ОТГ, а економічна політика, особливо в частині залучення інвестицій та формування якості підприємницького середовища, разом з адміністративними стимулами і державними гарантіями – на рівні регіональних економічних кластерів/районів. При цьому частина управлінських функцій слід делегувати радам/консорціумам інвесторів, залишивши за державою загальнонаціональні функції і завдання інфраструктурного розвитку.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>