banner banner banner banner

Чому Україна ще довго буде в списку найбідніших країн

Чому Україна ще довго буде в списку найбідніших країн
Відкриті джерела

Олексій Кущ

економіст

"Велика аграрна держава" - приблизно такий же оксюморон, як "солодка отрута". Напевно, тому, що в сучасній історії немає в чистому вигляді аграрних країн, тим паче великих. Щоб хоч якось пом'якшити цей смисловий нонсенс, спічрайтери нашої офіційної делегації на Всесвітньому економічному форумі в Давосі придумали більш лайтовий формат "зерно і мізки", що означає, що українці будуть не тільки орати, а й думати. Виходить унікальний гібрид, на зразок празького Голема: країна фермерів та айтішників.

Яка порушує всі базові закони розвитку, в тому числі і знаменитого "кола відсталості" німецького економіста Бруно Кналла, який говорив про те, що деградація економіки призводить до збільшення питомої ваги низькооплачуваних професій, зниження продуктивності праці і відповідно до загального економічного спрощення та сплощення. А потім - зниження інвестицій в освіту і науку та подальший дефіцит висококваліфікованих фахівців, що ще більше підсилює загальну економічну відсталість країни. В результаті держава проходить точку неповернення, коли вже не може виділяти достатній ресурс для якісної освіти населення і професійну перепідготовку під запити мінливого технологічного укладу.

Новини за темою

Щодо до України це означає, що із загальним спрощенням економіки буде продовжуватися і зниження рівня освіти, що вже проявляється, коли половина школярів на ЗНО не можуть додати дроби із різним знаменником. Нинішній потенціал ІТ-фахівців тримається ще на колишній освітній базі, але і він має дуже чіткі параметри зростання, які залежать від чисельності населення і загальноприйнятого в світі коефіцієнта людей, які мають здатність до програмування. З цієї причини чисельність айтішників в Індії буде зростати, а в Україні – досягне порогу зростання в 250-300 тис. осіб і потім почне знижуватися. Й Україна ніколи не увійде до топ-10 країн за обсягом надаваних цифрових послуг, перебуваючи у світових рейтингах ІТ-бізнесу в 4-5 десятці, поряд із Тунісом або Марокко. Максимальний горизонт виручки від продажу цього виду послуг у нашій країні - до 10 млрд дол. на рік.  

Насправді те, що відбувається з українською економікою чомусь закономірно. Індустріальний профіль країни з акцентами на модерн у вигляді літако- та ракетобудування припускав наявність іншого типу політичних еліт. Це мали бути еліти з інституційною пам'яттю державників, націлені на девеломпент країни, як цілісний і складний проект розвитку. Але природний перебіг історії породив і природний формат "еліт", архаїчних, з опорою на клерикалізм, ідеологізацію політичного дискурсу, з вульгарним шовінізмом у промовках і гаслах, а в економіці – олігархічних і рентоорієнтованих, тобто націлених на регулярне зняття ренти з населення і бізнесу за допомогою податків, тарифів і контролю за ключовими системами життєзабезпечення країни (енергетика, транспорт, порти тощо).

А для такої архаїчної моделі квазіфеодальна, аграрна держава - саме те, з "децентралізацією", коли величезними ОТГ управляє "голова", начальник районної поліції та районний прокурор. Перший із них – це і є новий "Дон Педро", поставлений над "рабинями Ізаурами", яких можна за нагоди навіть задавити власним автомобілем прямо на полі. А другі - це "опричники", "око государево", поставлені для того, щоб частину знятої з населення ренти, своєрідного "полюддя", передавали нагору. Умовне "РВВС" у цій моделі - майже як форпост "шерифа нотінгемського", покликаний утискати місцевих "робін гудів", періодично ґвалтувати і знімати данину з усього, що ще хоч якось економічно дихає: видобуток піску, збір металобрухту, контрабанда, базарна торгівля тощо.

І "залізний закон олігархії" в цій системі координат ніколи не дозволить розвинутися тим галузям, які не пристосовані для зняття рент – тобто промисловості, особливо – інноваційної. Попутно знищивши ті виробництва, які ще залишилися. Згаданий вище закон сформулював Роберт Міхельс ще в 1911 році. Все починається з переорієнтації цілей зі стратегічних на поточні. Потім ідеологізація політики. Розрив між інтересами населення і вузької надбудови, відсікання суспільства від демократичних процедур впливу на владу (і їхня формалізація). Інкорпорація лідерів громадської думки в загальну систему рентних доходів, орієнтація провладної партії "на весь народ".

У своїй книзі "Чому одні країни багаті, а інші бідні" економіст Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон описують це порочне коло екстрактивних інститутів, яке найбільш характерне для країн Африки і, як бачимо – для нас. Основна ознака - при зміні політичних еліт самі інститути зі знімання ренти з населення й економіки не зникають, а лише трансформуються і перезавантажуються, що і відбувалося в Україні після кожного Майдану, ставши основною причиною бідності в країні.

Схожа модель аграрної консервації спостерігалася в Російській імперії за часів Миколи I і міністра фінансів Єгора Канкріна, який спеціально створював механізми, що перешкоджають розвитку промисловості і залізниць та максимально сприяють розвитку аграрного укладу "під заставу кріпаків". Завершилася ця модель для Росії поразкою в Кримській війні. Тільки у нас цей концепт реалізується "природним шляхом" у вигляді так званої руки ринку і творчого руйнування індустріального потенціалу.

У сучасній економічній науці є такий надзвичайно цікавий розділ, як динамічна рівновага економічних систем. На практиці це означає, що у зростання економіки немає межі, так само як у її падіння немає дна. Економічна система просто знаходить точку рівноваги на більш високому або більш низькому рівнях розвитку. Нескінченне зростання - це мета країн, які розвиваються, і статус кво розвинених. Нескінченне падіння - характерне для української економіки. За останні 20 років, коли ми жили у форматі квазіринкової системи (а не перехідної), у нас було два піки економічного розвитку, коли ВВП перевищував 180 млрд дол.: у 2007-2008 та 2012-2013 роках. Щоразу вихід на пік закінчувався обвалом. Але був ще один загальний маркер кризи: торговельне сальдо товарами і послугами.

112.ua

У 2005-му році ми перебували на найвищій точці залишкового промислового потенціалу в ринковій моделі, коли питома вага промислової продукції в структурі експорту становила 13%, так само як і аграрної сировини. З тих пір ситуація тільки погіршувалася: аграрний компонент експорту досяг 50% і скоро перевищить цю позначку, а промисловий – скоротився в кілька разів до 4-5%. У 2005-му у нас був зовнішньоторговельний профіцит щодо товарів і послуг у розмірі 0,8% ВВП. У 2008-му цей показник знизився до -8%. Потім, відразу після глобальної фінансової кризи – оздоровлення торгового балансу і зростання цього індикатора до -1,7% ВВП у 2009-му. І знову погіршення до -8,5% в 2013-му. Новий обвал і чергове "оздоровлення" - до -2% у 2015-му. Чергове "коло на кризу", коли зовнішньоторговельне сальдо в 2018-му знизилося до -8,6%. У цьому, 2020-му, черговому кризовому році спостерігаємо вже третє за рахунком "оздоровлення" зовнішньої торгівлі: за півроку вперше за останній середньостроковий період маємо профіцитне торговельне сальдо на +1 млрд дол.

Відбувається це з дуже простої причини: в період кризи активізується девальвація національної валюти і загальне зниження платоспроможності населення та інвестиційної активності бізнесу. Споживчі та інвестиційні товари у нас переважно імпортні, тобто зниження платоспроможності різко обвалює показник імпорту (цього року знизився на 15%). Тим часом як аграрний експорт хоч і скорочується, але не так істотно (цього року – мінус 5%).

Ось так і відбувається "оздоровлення" нашого торгового балансу. Чому ми не користуємося цим шансом на перезавантаження економічної системи? Одна з причин: дві погано адаптовані хвилі торговельної міжнародної лібералізації в рамках СОТ і ЗВТ із ЄС, які повністю знищили в Україні механізм внутрішнього протекціонізму, а залежність від зовнішніх кредиторів лише посилила цю деструкцію і сировинний характер національної економіки.

Чому ми запрограмовані на такі циклічні обвали?

Сформуємо просту економічну модель. Споживчі витрати населення на рівні 75% ВВП і схильність до імпорту – на рівні 50%. Це означає, що при нинішньому рівні ВВП в 4 трлн грн і споживчих витратах у 3 трлн грн параметри імпорту складуть приблизно 50 млрд дол., не включаючи технологічний та інвестиційний імпорт для потреб бізнесу. З урахуванням корпоративного сектора імпорт повинен скласти в середньому 60 млрд дол. на рік. Але це індикатори, характерні для точки динамічної рівноваги на знижувальному рівні розвитку.

Відкриті джерела

Зі зростанням економіки і доходів населення потреба в імпорті буде лише зростати. Вона вже не перекриватиметься за сумою сировинним експортом (аграрним і гірничо-металургійним). Зростання імпорту частково можна компенсувати за рахунок торгового дефіциту, граничне значення якого для нас – до 10% ВВП, тобто за показника валового продукту в розмірі 150 млрд дол. йдеться про приблизно 15 млрд дол., які перекриваються за рахунок нових кредитів і трансферів трудових мігрантів. Але в будь-якому випадку стеля зростання імпорту в такій моделі до 80-90 млрд дол., потім новий обвал. Щоб його уникнути, потрібно нарощувати експорт. Але і тут є своя стеля: з урахуванням "зерна і мізків" розмір нашого експортного потоку в найближчі 10 років не перевищить 100 млрд дол. (і це в дуже хорошому варіанті розвитку подій на світових сировинних ринках). Цей показник експорту відповідає параметрам ВВП на рівні приблизно 200-250 млрд дол. Паралельно з цим відбуватиметься процес зростання доходів населення і відповідне збільшення імпорту (замість секонд-хенду – нові речі, замість "євроблях" - нові авто тощо). З урахуванням потенційно доступного дефіциту отримуємо максимально можливий імпорт у розмірі 120 млрд дол.

Новини за темою

А далі можуть бути тільки два варіанти:

1) якщо курс гривні фіксований, відбувається черговий обвал з девальвацією на 30-50%: ВВП країни повертається на звичний рівень у 150 млрд дол., населення бідніє, переходить на секонд-хенд і "євробляхи", доходи громадян країни падають на 50% і більше;

2) якщо курс гривні плаваючий, все буде відбуватися приблизно в тому ж напрямку, але з більш частотними коригуваннями, коли курс буде знижуватися на 10%, потім зростати на 5% тощо, але із незмінною знижувальною траєкторією. Обвали будуть не такими глибокими, але більш частими. У такій моделі ВВП балансує в діапазоні 140-200 млрд дол., доходи населення стискаються і розширюються, як баян на сільському весіллі. 

Простими словами, зростання нашого споживання (заснованого на імпорті) завжди буде стримуватися стелею нашого сировинного експорту. А сільське господарство, так само як і видобуток природних ресурсів - це галузі зі зниженою віддачею, коли кожен додатковий центнер кукурудзи з гектара і кожна нова тонна руди будуть коштувати все дорожче і дорожче, поки можливість нарощування виробництва не буде остаточно вичерпана. Наша доля в цій моделі - подушний ВВП в межах 4-6 тис. дол., тобто місце в групі найбідніших країн або системне зниження чисельності населення вдвічі, що дозволить збільшити рівень добробуту щасливчиків, які залишилися, до рівня, наприклад, сучасної Туреччини.

До речі, а що в інших країнах?

Туреччина з населенням 83 млн осіб і ВВП на рівні 9 тис. дол. має показники експорту на рівні 240-250 млрд дол. та імпорту в межах 230 млрд дол.

У Польщі населення 38 млн осіб і подушний ВВП - понад 15 тис. дол. з річним експортом у 330 млрд дол. та імпортом у 300 млрд дол.

У Південній Кореї з населенням в 51 млн осіб подушний ВВП 32 тис. дол. Експорт - 670 млрд дол. та імпорт - 616 млрд дол.

У всіх цих економік є спільна риса - покриття експорту імпортом на рівні одиниці і вище; питома вага промисловості у валовій доданій вартості (вартість продукції за вирахуванням вартості проміжного споживання) на рівні 45-60% - джерело первинних доходів.

Для подальшого розвитку, модель якого включає в себе зростання, а не скорочення чисельності населення і вихід на більш високу, а не низьку точку динамічної рівноваги, Україні потрібно пройти чотири етапи:

  1. Відправна точка для "великого поштовху" з ВВП на рівні 250 млрд дол. (подушний ВВП - 6-7 тис. дол.). Для цього потрібен верхній поріг експорту в розмірі 130 млрд дол.
  2. Умовна "Туреччина" - ВВП на рівні 400 млрд дол. (подушний ВВП - 10 тис. дол.). Для цього потрібен верхній поріг експорту в розмірі 250 млрд дол.
  3. Умовна "Польща" - ВВП на рівні 600 млрд дол. (подушний ВВП - 15 тис. дол.). Для цього потрібен верхній поріг експорту в розмірі 330 млрд дол.
  4. Умовна "Південна Корея" - ВВП на рівні понад один трильйон доларів. (подушний ВВП - понад 30 тис. дол.). Для цього потрібен верхній поріг експорту в розмірі 600 + млрд дол.

Навіть для стартового поштовху потенціалу сировинного експорту буде недостатньо. Потрібна реанімація чинного промислового потенціалу. А для виходу на точку "умовної Туреччини" необхідна реновація промислового ядра. Для "умовної Польщі" - структурна диверсифікація за максимальною шириною лінійки виробленої продукції. Для "умовної Південної Кореї" - інновації.

Або у форматі інвестицій: державні, внутрішні, зовнішні + внутрішні. У форматі моделей: перезапуск на факторі внутрішнього ринку, зростання продуктивності праці, інновації.

Є ще один варіант - нічого не робити, повернутися до милої серцю аграрної архаїки, феодалізуватися і бовтатися в ополонці між циклами криз. Постійно знаходячи точку рівноваги на нижчій точці розвитку з одним варіантом виходу з цього "дня бабака" - за рахунок зменшення чисельності населення мінімум у півтора рази. Сподіваючись при цьому, що малолюдні землі ніхто не захопить.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected].

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>