Боротьба за томос для київської церкви: Екскурс в історію

Боротьба за томос для київської церкви: Екскурс в історію
Митрополит Кіпріан Фото з відкритих джерел

Никита Синіцин

Журналіст

Найближчими днями, як очікується, має вирішитися піврічний марафон довкола надання Україні права на автокефальну церкву, яка би підпорядковувалася не Москві, а Константинополю. Цікаво, що це питання вирішується для територій, що входять до сучасної України, вже вдруге. Першим разом його було вирішено настільки успішно, що глава самостійної, тоді ще Київської митрополії, переїхав до Москви й обійняв посаду глави об'єднаних церков.

Новини за темою

Церковний конфлікт довкола православних земель, що входили до складу майбутніх України і Білорусі, спалахнув у середині ХIV століття через політичні причини, в які проте виявилася безпосередньо втягнутою й церква.

Але про все по черзі.

Центром християнства на Русі був Київ, і глава церкви мав титул Митрополита Київського і Всієї Русі. Монгольська навала на Русь в ХІІІ столітті особливо вдарило по Києву, тож митрополити Київські, що сиділи в місті, тягли загалом мізерне животіння, як і місто з однойменним князівством. Зрештою, черговий митрополит Максим у 1299 році вирішив перенести митрополичу кафедру з Києва на північний схід – до Великого князівства Володимирського і столичного міста Володимира. Його наступник Петро через 17 років знову переїхав, обравши постійним місцем свого перебування Москву.

Склалася парадоксальна ситуація: церковні владики, що володіли титулатурою "Митрополит Київський та Всієї Русі", сиділи в сотнях кілометрів від своєї законної резиденції. Втім, до середини ХIV століття це не було особливою перешкодою: на місцях сиділи єпископи, митрополити посилали своїх чиновників до західних єпархій і періодично їздили для духовного підбадьорення парафіян та вирішення кадрових та господарських питань.

Ситуація різко змінилася в 50-х роках ХIV століття.

Це був період посилення Великого князівства Литовського на чолі з князем Ольгердом, який підпорядкував собі де силою, а де дипломатією і шляхом шлюбів більшу частину територій, що входили до складу сучасних України та Білорусі. Втім, жодних утисків православ'ю князь не приніс. Навпаки, його дружинами, про яких хоч щось відомо, були православні князівни з Вітебська і Твері, а частина дітей прийняла християнство. Тобто в особистому плані Ольгерд благоволив до християнства. Щоправда, робив це радше з державних міркувань, оскільки більша частина підданих були православними, хоча сам князь Литви, як вважається, помер язичником.

Князь Ольгерд Фото з відкритих джерел

Від середини 1350-х років інтереси Ольгерда схрестилися з Великим князівством Володимирським, читай Московським. Крім духовного нагляду над православними підданими, правитель отримав відтік доходів з православних єпархій зі своєї території до Москви, що посилювало противника князя. Але головне, саме в цей період - з 1354 року - Митрополитом Київським став один із видатних діячів середньовічної Русі Олексій (у миру Бяконт).

Новини за темою

Алексій став не просто скалкою в пальці Ольгерда. З моменту свого призначення митрополитом і до смерті в 1378 році він став керувати всією державною політикою Москви, благо там до 1359 року правив слабовільний князь Іван, син Івана Калити, а його синові Дмитру, майбутньому Донському, було тоді всього 9 років.

Великий князь Ольгерд відчув в Олексії суперника і спробував прибрати останнього: під час візиту владики до Києва в 1359 році його схопили, як вважається, за наказом Ольгерда, і помістили до в'язниці, з якої йому вдалося втекти через рік.

Почавши відкритий конфлікт з Олексієм, Ольгерд почав просити Константинопольського патріарха як главу православ'я, призначити для всіх православних Великого князівства Литовського іншого митрополита, оскільки Олексій не відвідує підлеглих йому єпархій, не займається їхніми справами, а лише виводить гроші до Москви.

На рідкість знайомі ситуація і слова, чи не так?

Сам Олексій, згадуючи київський арешт, справедливо заявляв, що не вважає для себе поїздку до Литви безпечною.

Митрополит Алексій Фото з відкритих джерел

Нарешті, втомлений від скарг, прохань і листів константинопольський патріарх Філофей Коккін у 1373 році відрядив свого посланця - болгарина Кипріяна - для примирення Москви та Литви.

Проте момент було вибрано на рідкість невдало: з 1368 року між Москвою і Литвою тривала війна, що почалася через підтримку Ольгердом брата своєї дружини Михайла Тверського, якого кинули до тюрми в Москві і він втратив свої землі. Війна тривала кілька років. Досягнувши успіхів і завдавши серйозних поразок Москві на початку конфлікту, Ольгерд зіткнувся з кам'яним Кремлем, спорудженим для захисту від литовців, а також іншими труднощами, тож конфлікт зрештою було зведено до формальної нічиєї.

Словом, більш вдалого часу для примирення сторін у церковних питаннях придумати було важко, і не дивно, що все завершилося провалом. Зрештою, зневірившись у спробі зшити те, що не зшивається, патріарх Коккін у 1375 році розділив кафедру Олексія на дві частини і віддав її території, які входили до складу Великого князівства Литовського, Кипріяну, проголошеному митрополитом Київським, Руським і Литовським. Оскільки таким же титулом, крім "Литовський", володів й Олексій, виникли суперечки щодо його законності, і в Москві Кипріяна не визнали, проте це не заважало йому виконувати свої обов'язки митрополита у Великому князівстві Литовському.

Проте, коли Кипріян після смерті Олексія в 1378 році спробував приїхати до Москви і стати на чолі вже об'єднаної кафедри Митрополита Київського, Литовського і Всієї Русі, ще на кордоні його було зупинено за наказом князя Дмитра Донського, пограбовано і виряджено назад.

Услід за цим мала місце 12-річна чехарда з митрополитами, коли в Москві митрополитами встигли побувати четверо людей, у тому числі й сам Кипріян, причому права не всіх із них визнано законними.

Першим став особистий духівник Дмитра Донського Мітяй, вибраний з волі великого князя. Для затвердження патріархією він вирушив до Константинополя, але дорогою несподівано помер, тож грамоту довелося заповнювати на ім'я нового кандидата в митрополити – архімандрита переяславського Пімена. У 1381 Пімен повернувся, але був також неласкаво прийнятий Донським, за наказом якого його помістили до в'язниці.

Незадовго до того або ж, навпаки, незабаром після арешту Пімена (історики на цей рахунок не визначилися), Кипріян став нарешті Митрополитом Київським і Всієї Русі, вже об'єднаної кафедри Києва і Москви.

Втім, ненадовго. У 1382 році під час набігу Тохтамиша на Москву Донський, залишивши місто і сім'ю на піклування митрополита, пішов "збирати полки". Однак Кипріан був не Олексій, який сидів у Москві під час двох облог її Ольгердом, а тому взяв та й поїхав, вивізши із собою сім'ю великого князя. Щоправда, від гніву князя, який звинувачував Кипріяна чи не одноосібно за розгром Москви, це його не врятувало. До самої смерті в 1389 році Донський відмовлявся мати справу з Кипріяном.

Дмитро Донской Фото з відкритих джерел

Однак без митрополита церкви бути не може, тому було повернено із заслання Пімена, чий титул митрополита Дмитро Донський визнав. На своєму посту Пімен запам'ятався своєю непомірною жадібністю, ніж турботою про церковні справи, тим самим підтверджуючи чутки, що його було висвячено митрополитом за величезні хабарі, і тепер, як кажуть, він просто "відбивав" витрати.

Зрозуміло, такий стан речей подобався не всім, і під час своєї поїздки до Константинополя шановного єпископа суздальського Діонісія в 1383 році було висвячено новим митрополитом, а Пімена зміщено і викликано до Константинополя для звіту. Однак нового митрополита спіткала доля Олексія: в Києві Діонісія було затримано і він помер в ув'язненні в 1385 році.

Як наслідок, Пімен залишався митрополитом до своєї смерті в 1389 році в Константинополі, куди він прибув для звіту перед священним Синодом.

Того ж року помер і Дмитро Донський, чим відкрив шлях для повернення в митрополити Кипріяну, благо син померлого великого князя Василь був більш пролитовски налаштованим, одружившись з дочкою майбутнього великого князя литовського Вітовта, й особисто добре ставився до литовського митрополита.

Почавши зі створення окремої від Москви митрополії, Кипріян об'єднав православну церкву Русі вже під своїм керівництвом і зайняв гідне місце серед вищих ієрархів православ'я на території майбутніх України, Росії та Білорусі.

Окрема від Москви православна церковна організація на території майбутньої України виникала ще тричі:

1) у 1415 році рішенням ієрархів церкви Великого князівства Литовського митрополитом Київським було названо Григорія Цамблака. Втім, вже через 4 роки він зрікся титулу;

2) 1441 рік – митрополита Київського грека Ісидора було вигнано з Москви після спроби провести богослужіння за уніатським каноном, прийнятого ним від імені Русі на Ферраро-Флорентійському соборі. Оскільки останній формально був визнаний Візантією та її духовенством, Ісидора визнавали як митрополита Київського за межами Великого князівства Московського до смерті в 1458 році. Відтоді й до 1596 року з Константинополя почали призначати митрополитів Київського, Галицького і всієї Русі на противагу тим, кого з того ж року називали митрополитами Московськими і Всієї Русі;

3) 1620-й – рік відновлення патріархом Феофаном III кафедри митрополита Київського і Всієї Русі в Києві. Посаду першого митрополита обійняв Іов Борецький.

Микита Сініцин

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів