banner banner banner

Антарктида – Донбас: 5 книжок про війну з часом

У книжках цього огляду – наче у відомій картині Ярошенка – "всюди життя", яке минає чи то на Північному полюсі, а чи в шахтарському краю. І лише пошуки героями "самих себе", а також правди у цьому самому житті не можуть обійтися без війни з часом, яка може призвести до Апокаліпсису

Антарктида – Донбас: 5 книжок про війну з часом
З відкритих джерел

Ігор Бондар-Терещенко

поет, драматург, арт-критик

У книжках цього огляду – наче у відомій картині Ярошенка – "всюди життя", яке минає чи то на Північному полюсі, а чи в шахтарському краю. І лише пошуки героями "самих себе", а також правди у цьому самому житті не можуть обійтися без війни з часом, яка може призвести до Апокаліпсису

Мідж Реймонд. Мій останній континент. – Х.: Фабула, 2017

Фото з відкритих джерел

Цей дебютний роман американської письменниці, який мав шалений успіх - про ще більш складні умови життя в екстремальному контексті полярної екзотики. І відстань між двома домівками – не єдине в любовно-пригодницькій оповіді, що роз’єднує серця. "Ми з ним живемо на протилежних узбережжях і протягом тих восьми місяців на рік, що проводимо поза Антарктидою, підтримуємо зв’язок емейлами, скайпом або телефоном, - починається історія героїв. - У цьому сенсі ми схожі на пінгвінів: кожне живе своїм окремим життям, ходить своїми стежками, аж доки не зустрінуться на гніздуванні, роль якого в нас виконують оці експедиції на антарктичний півострів, де ми стаємо табором і відновлюємо сім’ю". У такий спосіб люди стають схожі на об’єкти своїх власних дослідів, а природа в романі – ландшафту і стосунків – набуває рис мало не однієї з діючих осіб. "Дуже складно підтримувати стосунки, народжені серед пінгвінів — істот, чиї власні шлюбні звичаї нагадують океан, до примх якого вони постійно намагаються адаптуватися", - дізнаємося ми про специфіку "арктичного" кохання не лише згаданих птахів. Сюжет розвивається поволі, тривога нагнітається з кожним розділом роману, в якому насправді – звичне життя двох гідів на круїзних суднах, які доправляють туристів до Антарктиди. Але ж назви розділів про трудові будні двох закоханих, які також займаються науково-дослідною роботою - "Три роки до кораблетрощі", "Два роки до кораблетрощі" не дають забути про трагічний фінал. Хай там як, але суть роману – наче у відомій картині Ярошенка – про те, що "всюди життя", навіть в арктичній пустелі, заселеній не лише пінгвінами, але й тими, з ким доводиться співіснувати, оскільки "обидва судна наштовхнулися на об’єкт, про існування якого екіпаж знав, але не зміг його побачити чи, може, не схотів цього зробити".

Новини за темою

Станислав Асеев. Мельхиоровый слон, или Человек, который думал. – К.: Каяла, 2017

Фото з відкритих джерел

Репортажі для столичних видань, які надсилав автор цього роману про дитинство, юність і війну на Донбасі, відрізняються від його прози, як пророцтва від їх буденної констатації. Роман – це предтеча пізнішої публіцистики, в ньому пояснюється, як все сталося і чому історія юного філософа співпала з трагедією цілого прошарку людей, які стали непотрібні на рідній землі, будучи змушені емігрувати. На початку це аж ніяк не українське мислення героя, і його бабуся, як сам він пише, даремно "наделяла меня унизительным титулом любимой "унучечки" - термином, едва ли переводимым на другие языки мира". Загалом ще Хвильовий доводив, що існують речі, які не перекласти українською. Наприклад, "сєвєр" і "грусть". Перше з того докотилося до нашого сьогодення, бо "русский мир" тут чекали роками", як вважає автор, оскільки "Донбас завжди був благодатним ґрунтом для цих ідей". Що ж до другого, то як же не сумувати, коли життя (і проза) схожі в цьому автобіографічному романі 28-річного донеччанина на "Таємний щоденник Адріана Моула" про інфантильного підлітка, а будь-які благородні поривання тут ще змалечку аж до пізнішої воєнної трагедії гинуть у болоті міщанства, місцевого терору і нерозуміння близьких. "В такие мгновения я торжественно восставал за семейным столом, с громкими и пафосными речами, - повідомляє герой, - с обязательными примерами из жизни какого-нибудь бедняги, на чью судьбу выпало несравненно больше бед и лишений, чем у всех присутствующих, и который непременно выкарабкается из жизненных перипетий. Участники слушаний в конце моего выступления скромно просили меня передать вон тот салат и положить кусочек сыра, в общем, соглашаясь с такой справедливой оценкой действительности".

Новини за темою

Валентин Терлецький. В.І.Н. – Л.: Кальварія, 2017

Фото з відкритих джерел

За своєю абревіатурою цей містичний детектив нагадує "антикризовий роман" Сергія Мінаєва з гучною назвою "Р.А.Б.". Насправді асоціація не випадкова, адже мова про це саме чеховське вичавлювання з себе раба, точніше – двійника, який таємничим чином поєднався з життям головного героя. Журналісту з глянцевого журналу треба розшукати зниклого кумира, зірку, гуру цілого покоління, про якого всі кажуть з тихою побожністю. Він допомагає самим лише бажанням допомогти, залагоджує справи інших, на нього мало не моляться і дякують за доброту. "Часто-густо люди лише на кілька хвилин опинялися біля Нього і перебували при цьому у суцільній темряві, не знали навіть, навіщо і для чого вони існують. А Йому достатньо було лише звернутися до них, озватися привітно, потиснути руку, поговорити - і вже ці ж самі люди йшли від Нього якісь обнадієні, радісні, просвітлені…". Утім, чи можливо це, якщо ти не біблійний пророк, що малоймовірно у наш техногенний час, який у романі щоразу перегукується з євангельськими притчами. І в даному випадку це нагадує "Останню спокусу Христа", в якій нас застерігають від надмірного упадання перед будь-ким на цій землі. Не сотворити собі кумира у даному випадку - означає розлюбити себе самого. "Лише той, хто зможе подолати, а подекуди й вбити у собі самого себе, стає переможцем цієї найцікавішої й найнебезпечнішої гри - гри у себе самого, - дізнаємося ми з книги головного героя, що за постмодерністським каноном читається і проживається у роман. - Відчує на смак омріяну і таку бажану перемогу лише той, хто зможе назавжди вичавити із себе цього гравця, раз і назавжди видалити того, хто полюбляє грати у цю гру. Що ж має залишитися натомість? Порожнє місце? Кокон? Чиста сторінка? Чорна діра? Сяйво?"

Новини за темою

Вікторія Гранецька, Анастасія Нікуліна, Марина Однорог. Дім, у котрому заблукав час. – Х.: Фоліо, 2017

Фото з відкритих джерел

Магічний реалізм у цьому романі складається з химерних містифікацій на тлі історичних подій. Але головне – це ігри з часом, який насправді виступає лише метафорою, адже коли мова про кохання, то "часова" категорія зникає. Утім, наразі все набагато складніше, адже час в історії про закоханого хлопця з родини годинникарів справді руйнується. Внутрішній апокаліпсис виявляється страшнішим за зовнішній, адже героєві треба вибирати, чи жити у світі без часу, а чи шукати дівчину, з якою забував про час. У будь-якому разі, годинникарство – це символ порятунку, оскільки лише структурований часовий простір може утримати світ від хаосу, безладу, катастрофи. Видовище не для слабких, воно проникає навіть у сни головного героя. "Вночі йому знову снилися жахіття. Марилося, ніби він зробився дрібною піщинкою й потрапив досередини велетенського годинника — поміж ґвинтів, коліщат, пружин, балансирів зі старої потемнілої міді. Годинниковий механізм рухався, він збирався розчавити піщинку, стерти її на порох, аби не заважала рахувати час. Піщинка ж перестрибувала з однієї шестерінки на іншу, намагалась утримати рівновагу на краєчку, як цирковий канатоходець, переховувалася, втікала. Та з годинникової пастки вибратися було ніяк. Попалася. Міцно затиснувши її між зубцями двох зустрічних коліщат, механізм зупинився і з тяжким скреготом та натужним зітханням завмер. Тоді піщинка прокинулася".

Новини за темою

Сергій Каменной. Дембельський альбом. – К.: Родовід, 2017

Фото з відкритих джерел

Цей незвичний, яскравий та екзотичний альбом здивує не лише любителів сучасного мистецтва, але й будь-кого з нинішньої молоді. Справді, невже таку буденну, хоч і радикальну в сенсі повсякденного життя справу, як служба у війську, можна піднести до рівня модної штуки? На згадку одразу приходять асоціації з мистецтвом Енді Воргола і Бориса Михайлова, хоч ідея автора альбому полягала не в створенні строкатих, провокаційних, на грані фолу фоторобіт, які менш за все нагадують саме дембельський альбом, будучи справжнім витвором мистецтва. "Коли мій син, Тарас Каменной, був призваний до армії в Україні, я подумав: а який дембельський альбом зробив би він, молодий художник, цинік і нігіліст? Як би він позабавлявся з цим жанром армійської субкультури?" - зауважує автор альбому, досліджуючи армійську субкультуру, змішану наразі з псевдоармійським фольклором, історією мистецтва і сучасними практиками актуального мистецтва.

Ігор Бондар-Терещенко

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]112.ua.

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>